Рішення

від 03.10.2022 по справі 826/3721/15

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 жовтня 2022 року м. Київ № 826/3721/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Аблова Є.В., судді Амельохіна В.В., судді Шулежка В.П., розглянувши в письмовому провадженні матеріали адміністративної справи

за позовом ОСОБА_1

до Міністерства внутрішніх справ України,

Головного управління МВС України в м. Києві,

Управління державної автомобільної інспекції ГУ МВС України в м. Києві

третя особа Київська обласна профспілкова організація атестованих працівників органів внутрішніх справ України

про визнання протиправними та скасування наказів про звільнення, поновлення на посаді, стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу,-

У С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі також - позивач) з адміністративним позовом до Міністерства внутрішніх справ України (далі також - відповідач-1), Головного управління МВС України в м. Києві (далі також - відповідач-2), Управління державної автомобільної інспекції ГУ МВС України в м. Києві (далі також - відповідач-3) за участю третьої особи Київської обласної профспілкової організації атестованих працівників органів внутрішніх справ України, в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати Наказ Міністра внутрішніх справ України ОСОБА_4. від 16.01.15 № 48 о/с «По особовому складу» в частині звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті З Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року № 1682 -VI та пунктів 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 № 114.

- визнати протиправним та скасувати Наказ начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві Терещука Э.Д. від 30.01.15 № 59 о/с «Щодо особового складу» в частині звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року № 1682-VI та пунктів 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 № 114;

- поновити ОСОБА_1 на посаді старшого інспектора сектору організації дорожнього руху відділу ДАІ з обслуговування Подільського району, підпорядкованого Головному правлінню Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві;

- стягнути з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу, а саме: з 30.01.2015 по дату поновлення на службі.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує про протиправність оскаржуваних рішень про звільнення його з органів внутрішніх справ, оскільки, на думку позивача, таке звільнення відбулося без проведення службового розслідування, всупереч приписам законодавства України та з порушенням конституційних прав позивача.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 березня 2015 року відкрито провадження в адміністративній справі №826/3721/15 та призначено справу до судового розгляду.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 березня 2015 року зупинено провадження у справі № 826/3721/15 до вирішення Верховним Судом України питання щодо внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності положень Закону України «Про очищення влади» Конституції України.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 листопада 2021 року поновлено провадження у справі та призначено розгляд справи у судовому засіданні.

23.12.2021 до суду надійшов відзив від Головного управління МВС України в м. Києві, зі змісту якого вбачається, що відповідач заперечує відносно заявлених вимог позивача, оскільки Головне управління не приймало рішення про звільнення позивача, а виконувало функцію щодо реалізації прийнятого МВС України рішення. Крім того, на думку відповідача, оскільки позивач проходив службу безпосередньо в УДАІ ГУ МВС України в м. Києві, то середній заробіток за час його вимушеного прогулу підлягає стягненню саме з УДАІ ГУ МВС України в м. Києві.

16.02.2022 до суду надійшов відзив від Міністерства внутрішніх справ України, в якому, зокрема, відповідач вказує про безпідставність тверджень позивача про порушення МВС України при його звільненні норм Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ та приписів законодавства. На думку відповідача, втручання в право позивача здійснено на підставі законодавчо встановленої вимоги і з метою захисту прав і свобод інших осіб, а саме відновлення довіри громадян до влади, тобто з дотриманням положень частини другої статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

У судовому засіданні 07.09.2022 суд ухвалив перейти до розгляду справи в письмовому провадженні.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

ОСОБА_1 , з квітня 2014 року обіймав посаду старшого інспектора сектору організації дорожнього руху відділу ДАІ з обслуговування Подільського району, підпорядкованого Головному управлінню Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві.

Відповідно до Наказу Міністра внутрішніх справ України від 16.01.15 № 48 о/с «По особовому складу» та Наказу начальника Головного управління Міністерств внутрішніх справ України в м. Києві від 30.01.15 № 59 о/с «Щодо особового складу» позивача звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із постановкою на військовий облік) відповідно до вимог пункту 10 частини другої статті 3 Закону України від 16.09.14 № 1682-VII «Про очищення влади» та пунктів 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу).

Не погоджуючись з оскаржуваними наказами про звільнення, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначає Закон України «Про очищення влади».

Частинами першою-третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» передбачено, що очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Пункт 10 частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади» встановлює, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування.

У відповідності до пункту 10 частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням: працівника правоохоронного органу, який складав та/або своєю дією сприяв складенню рапортів, протоколів про адміністративне правопорушення, повідомлень про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, обвинувальних актів стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» від 29 січня 2014 року №737-VII, Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» від 21 лютого 2014 року №743-VII.

З аналізу наведених правових норм вбачається, що обов`язковою умовою застосування заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади», є факт перебування працівника на посаді у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не звільнення його у випадку, якщо він складав та/або своєю дією сприяв складенню, зокрема, протоколів про адміністративне правопорушення стосовно осіб, звільнених від адміністративної відповідальності відповідно до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань», Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України».

Дослідивши матеріали справи, суд встановив, що позивач з 01.04.2014 р. обіймав посаду старшого інспектора сектору організації дорожнього руху відділу Державної автомобільної інспекції з обслуговування Подільського району, підпорядкованого Головному управлінню МВС України в м. Києві.

У наказі Міністерства внутрішніх справ України від 16.01.2015 №48 о/с «По особовому складу» підставою звільнення позивача з органів внутрішніх справ зазначено пункт 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 № 1682-VII та пунктів 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, - за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Проте, відповідачі, на яких покладено обов`язок доказування в адміністративному процесі, не надали суду жодних доказів, які б підтверджували наявність правових підстав для застосування до позивача в якості підстави для звільнення пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади», зокрема, матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження складення позивачем чи сприяння складенню рапортів, протоколів про адміністративне правопорушення, повідомлень про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, обвинувальних актів стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» від 29 січня 2014 року №737-VII, Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» від 21 лютого 2014 року №743-VII.

Крім того, суд зазначає, що відповідно до частини чотирнадцятої статті 5 Закону України «Про очищення влади» звільнення проводиться за наслідками висновку проведеної перевірки.

При цьому, єдиним виключенням є пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади», який установлює, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині першій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону. Особи за зазначеними критеріями звільняються без проведення перевірки.

Таким чином, звільнення на підставі положень Закону України «Про очищення влади» передбачає обов`язкову процедуру, яка полягає у проведенні перевірки особи та можливість її звільнення за результатами такої перевірки, крім випадків, визначених пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади», відповідно до якого особи, які підпадають під зазначені критерії, звільняються без проведення перевірки.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що звільнення позивача на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» та пунктів 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 № 114, є незаконним.

Крім того, підстав звільнення позивача в оскаржуваних наказах зазначено також пункт 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, а саме: за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу, з приводу чого суд зазначає наступне.

Пункт 66 Положення визначає, що особи рядового і начальницького складу, які скоїли вчинки, що дискредитують звання рядового і начальницького складу, звільняються з органів внутрішніх справ. При цьому, звільнення проводиться з урахуванням вимог пункту 62 цього Положення.

Проте, відповідачі під час судового розгляду не надали жодних доказів, які б підтверджували скоєння позивачем вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу.

Проведення перевірки насамперед має за мету, визначену у статті 1 Закону України «Про очищення влади», а саме: виявити осіб, що брали участь в управлінні державними справами, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Результати такої перевірки підлягають викладенню у висновку, який є обов`язковим, як і ознайомлення з ним особи, щодо якої проводилась перевірка. Такий висновок може бути оскаржений до суду відповідно до статті 5 Закону України «Про очищення влади».

Суд встановив, що підставою для застосування до позивача пункту 66 Положення стало вчинення позивачем діяння, передбаченого пунктом 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади».

Проте, у зв`язку з відсутністю перевірки, проведеної відповідно до Закону України «Про очищення влади», неможливо вважати факт вчинення такого діяння встановленим в порядку, передбаченому законом.

Закон України «Про очищення влади» передбачає процедуру звільнення без проведення перевірки тільки за частиною першою статті 3 цього Закону.

Разом з тим, Закон України «Про очищення влади» визначає конкретні правові підстави для застосування для відповідних осіб установлених ним заборон та сукупність умов, за наявності яких виникають такі підстави.

Передбачена пунктом 10 частини другої статті 3 Закону № 132-VIII заборона щодо перебування на посаді працівника правоохоронного органу може бути застосована до осіб при одночасній сукупності наступних обставин:

1) особа в період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року обіймала посаду (посади) працівника правоохоронного органу, який складав та/або своєю дією сприяв складенню рапортів, протоколів про адміністративне правопорушення, повідомлень про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, обвинувальних актів стосовно учасників масових акцій протесту;

2) участь порушника в таких масових акціях протесту повинна бути встановлена та доведена;

3) учасник масових акцій протесту повинен бути притягнутий, зокрема, до адміністративної відповідальності за дії, які вчинені ним під час таких акцій протесту та, в подальшому, повинен бути звільнений від такої відповідальності відповідно до Законів України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» та «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань».

Однак, відповідачами до матеріалів справи не було надано доказів встановлення таких обставин під час звільнення позивача з посади.

Таким чином, суд дійшов висновку про протиправність звільнення позивача на підставі п. 10 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади», оскільки відповідачами не було дотримано процедуру звільнення з органів внутрішніх справ.

Вказана правова позиція також викладена в постановах Верховного Суду від 24.01.2018 у справі №820/1573/15 та від 17.07.2020 у справі №809/934/15, від 25.06.2020 у справі №813/937/15.

У взаємозв`язку з наведеним вище суд також зазначає про наступне.

Згідно з положеннями статті 1, статті 3, частини другої статті 6, частин першої та другої статті 8 Конституції України Україна є демократичною, правовою державою, у якій визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основ Конституції України і повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії; органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України; відповідно до Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до статті 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Статтею 43 Конституції України зокрема передбачено, що держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Як зазначив Конституційний Суд України у абзаці третьому підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини рішення від 29 січня 2008 року №2-рп/2008 у справі за конституційним поданням 52 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про особливості звільнення з посад осіб, які суміщають депутатський мандат з іншими видами діяльності» та конституційним поданням 89 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень пункту 2 частини другої статті 90 Конституції України, статті 5 Закону України «Про особливості звільнення з посад осіб, які суміщають депутатський мандат з іншими видами діяльності» (справа про звільнення народних депутатів України з інших посад у разі суміщення), право на працю є природною потребою людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом.

Наведені конституційні гарантії щодо реалізації права на працю, відповідно, поширюються і на публічну службу.

Законом України «Про очищення влади» визначено правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.

Як зазначено вище, відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

За загальний визначенням під поняттям «принцип» розуміється головне, важливе, суттєве, неодмінне.

Принципи права - це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в законі, мають загальну значущість, вищу імперативність (веління) і відображають суттєві положення права.

Виходячи з наведеного, вбачається, що частиною першою та другою статті першої Закону України «Про очищення влади» визначено базові, основоположні принципи очищення влади та надано визначення терміну «очищення влади», виходячи з яких і застосовуються інші норми цього Закону до конкретних обставин та осіб у їх системному взаємозв`язку з принципами їх застосування, тобто дотримання вказаних принципів є передумовою застосування наслідків, передбачених цим Законом.

При цьому, відповідно до частини другої статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Згідно із Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу №1 та Протоколів № №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Відповідно до пункту 12 резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи №1096 (1996) люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку.

У пунктах 62, 63 Проміжного висновку щодо Закону України «Про очищення влади» (Закон «Про люстрацію») від 16 грудня 2014 року №788/2014 (СDL-АD (2014)044) Венеціанська комісія зазначила, що відповідно до Керівних принципів, люстрація має бути спрямована тільки проти осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді нанесли шкоду іншим, і вони знали або повинні були знати про це. Крім того, особи, які були молодшими за 18 років під час відповідних дій, добровільно відмовилися від членства, зайнятості або представництва у відповідній організації до переходу до демократичного режиму, або які діяли з примусу, повинні бути звільнені від люстрації.

Крім того, як зазначено в статті 1.2 Закону «Про люстрацію», «люстрація має бути заснована на принципі індивідуальної (не колективної) відповідальності».

З наведеного вбачається, що люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній посаді в органах державної влади, відігравали важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини, обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини, вчинили певні правопорушення у наведеному контексті.

Отже, люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути доведена в кожному конкретному випадку.

Разом із тим, під час розгляду справи, відповідачами не надано доказів того, що позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяв їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, тобто у даному випадку, відповідачем не доведено дотримання основоположних принципів очищення влади, визначених Законом України «Про очищення влади».

Зазначене узгоджується із правовою позицією, викладеною у Постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року, справа №817/3431/14, адміністративне провадження №К/9901/1400/18, де суд дійшов висновку, що заходи такої суворості як звільнення з посади із забороною займати посаду на 10 років не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави, без аналізу індивідуальної поведінки таких осіб та встановлення зв`язку із узурпацію влади, підривом основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.

Як встановлено вище, в оскаржуваних наказах до позивача застосовано положення Закону України «Про очищення влади» та пункту 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ щодо звільнення з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України (із поставленням на військовий облік) за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу.

Проте, у разі наявності підстав для звільнення, передбачених Законом України «Про очищення влади», підлягає застосуванню саме цей спеціальний Закон, але при цьому повинна бути дотримана процедура звільнення передбачена Законом.

У разі якщо діяння підпадає під дію пункту 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, то відповідачу необхідно було застосовувати саме цю норму при звільненні позивача.

У той же час, в залежності від підстави звільнення, для особи настають різні юридичні наслідки. Законодавство не передбачає одночасне застосування до особи наслідків звільнення за різними підставами.

Отже, враховуючи недоведеність того, що позивач здійснював заходи, спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу, суд дійшов висновку, що звільнення позивача є протиправним та про задоволення позовних вимог у цій частині.

Відповідно до частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Згідно пункту 1 Положення про Державну автомобільну інспекцію МВС України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України 14 квітня 1997 року №341, яке станом на час вирішення спору по суті є чинним, УДАІ ГУ МВС України в м. Києві входить до системи органів МВС України.

Суд встановив, роботодавцем позивача є УДАІ ГУ МВС України в м. Києві, тому саме цим суб`єктом владних повноважень порушено право позивача на працю.

Крім того, на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року № 730 «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ України» утворено як юридичні особи публічного права територіальні органи Національної поліції та ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи МВС України.

При цьому, згідно з відомостями в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців на теперішній час, УДАІ ГУ МВС України в м. Києві не ліквідовано, а перебувають у стані припинення.

Суд зауважує, що встановлена законодавством можливість ліквідації державного органу (установи, організації) з одночасним створенням іншого, який буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. Тож, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було звільнено.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 12 серпня 2020 року №809/3968/14, від 17 липня 2020 року №809/934/15, від 30 квітня 2020 року № 821/813/16.

Враховуючи неправомірність прийняття відповідачем-2 наказу від 30.01.2015 № 59 о/с «Щодо особового складу» в частині звільнення позивача з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 № 1682-VII та пунктів 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді підлягають задоволенню.

Відповідно до положень частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Зважаючи на висновок суду про протиправність наказів про звільнення позивача, позивач підлягає поновленню на тій посаді та у тому органі, з якого його було звільнено.

Оскільки, позивача було звільнено з посади старшого інспектора сектору організації дорожнього руху відділу ДАІ з обслуговування Подільського району, підпорядкованого Головному управлінню Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, позивач підлягає поновленню на вказаній посаді.

Щодо дати з якої необхідно поновити позивача, то суд вважає за необхідне вказати наступне.

Пунктом 2.27. Інструкції «Про порядок ведення трудових книжок працівників», затвердженої Наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України № 58 від 29 липня 1993 року, прямо вказує, що днем звільнення вважається останній день роботи.

Згідно оскаржуваного наказу останнім днем роботи позивача є 30.01.2015, тобто дата звільнення - 30.01.2015 вважається останнім робочим днем позивача. Відтак, з 02.02.2015 у позивача почався вимушений прогул.

Таким чином суд вважає, що необхідно поновити позивача з 02.02.2015 р.

У частині позовних вимог про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд звертає увагу на таке.

Відповідно до пункту 24 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов`язків, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на службі розглядається більше одного року не з вини особи рядового, начальницького складу, така особа має право на отримання грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до частини другої статті 235 Кодексу законів про працю, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі по тексту - Порядок).

Із пункту 5 Порядку вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Пунктом 8 Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Суд встановив, що позивача звільнено 30 січня 2015 року (останній робочий день), відповідно, сума виплат за два календарні місяці роботи, для розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу повинна обчислюватись виходячи з виплат за листопад та грудень 2014 року.

Так, відповідно до довідки про доходи від 05.02.2015 №41, виданої Управлінням Державної автомобільної інспекції ГУ МВС України в м. Києві, заробітна плата позивача за листопад 2014 року складає 3 610, 32 грн., за грудень 2014 року - 5515, 88 грн., середньоденний заробіток складає 212, 24 грн.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Інших документів, які б підтверджували розмір середньоденного заробітку у справі не міститься.

Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, у даному випадку з 02 лютого 2015 року по 03 жовтня 2022 року.

Таким чином, вимоги позивача про стягнення з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві на користь позивача грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу, а саме: з 30.01.2015 по дату поновлення на службі не підлягають задоволенню.

Відтак, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з Головного управління МВС України в м. Києві на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 02.02.2015 по 03.10.2022 у розмірі 407 500, 80 грн. (212, 24 грн. х 1920 день).

Суд також зауважує, що згідно з п. п. 2 та 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді з 02.02.2015 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

Враховуючи наведене, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.

У відповідності до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з положеннями частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

У зв`язку із тим, що позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 2, 6, 8, 9, 77, 243 - 246, 257 - 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд-

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Міністерства внутрішніх справ України (01024, м. Київ, вул. Богомольця, 10, ЄДРПОУ 00032684), Головного управління МВС України в м. Києві (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 15, ЄДРПОУ 08592201), Управління державної автомобільної інспекції ГУ МВС України у м. Києві (01030, м. Київ, вул. Богдана Хмельницького, 54, ЄДРПОУ 24523569), третя особа - Київська обласна профспілкова організація атестованих працівників органів внутрішніх справ України (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 15, ЄДРПОУ 34532652) про визнання протиправними та скасування наказів про звільнення, поновлення на посаді, стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу- задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати Наказ Міністра внутрішніх справ України від 16.01.15 № 48 о/с «По особовому складу» в частині звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті З Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року № 1682 -VI та пунктів 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 № 114.

3. Визнати протиправним та скасувати Наказ начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві від 30.01.15 № 59 о/с «Щодо особового складу» в частині звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року № 1682-VI та пунктів 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 № 114.

4. Поновити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) з 02 лютого 2015 року на посаді старшого інспектора сектору організації дорожнього руху відділу ДАІ з обслуговування Подільського району, підпорядкованого Головному управлінню Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві.

5. Стягнути з Головного управління МВС України в м. Києві (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 15, ЄДРПОУ 08592201) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 02.02.2015 по 03.10.2022 у розмірі 407 500, 80 грн. (чотириста сім тисяч п`ятсот гривень 80 копійок).

6. Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді старшого інспектора сектору організації дорожнього руху відділу ДАІ з обслуговування Подільського району, підпорядкованого Головному управлінню Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, з 02 лютого 2015 року.

7. Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення з Головного управління МВС України в м. Києві (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 15, ЄДРПОУ 08592201) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 4563, 10 грн. (чотири тисячі п`ятсот шістдесят три гривні 10 копійок).

8. В решті позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Є.В. Аблов

Суддя В.В. Амельохін

Суддя В.П. Шулежко