Постанова

від 06.10.2022 по справі 200/20441/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

06 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 200/20441/18

провадження № 61-6608св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - Дніпровська міська рада, відповідач - ОСОБА_1 ,розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Дніпровської міської ради на постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 червня 2022 року у складі колегії суддів: Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року Дніпровська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення.

Позовна заява мотивована тим, що територіальна громада міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради є власниками земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_1 .

За зверненням департаменту правового забезпечення Дніпровської міської ради робочою групою із самоврядного контролю за використанням та охороною земель районної у місті Дніпрі ради було здійснено перевірку дотримання вимог земельного законодавства при використанні вказаної земельної ділянки, про що складено акт від 12 грудня 2018 року

№ 1807, яким встановлено, що земельна ділянка використовується ОСОБА_1 для особистих потреб всупереч вимогам

статей 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Земельна ділянка не огороджена парканом, не охороняється, використовується за фактичним розміщенням гаража та нежитлових приміщень. При цьому відповідач не має будь-яких правовстановлюючих документів на зазначену земельну ділянку та на споруди, розташовані на ній.

Посилаючись на вищевказане, Дніпровська міська рада просила суд зобов`язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку, розташовану на АДРЕСА_1 , привівши її у придатний для використання стан шляхом знесення самочинно побудованого гаража та нежитлових приміщень загальною

площею 71,18 кв. м.

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська

від 28 серпня 2019 року (у складі судді Томаша В. І.) позов Дніпровської міської ради задоволено.

Зобов`язано ОСОБА_1 повернути земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , привівши її

у придатний для використання стан шляхом знесення самочинно побудованого гаражу та нежитлових приміщень загальною

площею 71,18 кв. м.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що за результатами перевірки дотримання вимог земельного законодавства при використанні земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , Виконавчим комітетом Шевченківської районної у місті Дніпрі ради 12 грудня 2018 року складено акт № 1807, яким підтверджено факт використання вказаної земельної ділянки ОСОБА_1 для особистих потреб. Оскільки розташовані на цій ділянці гараж та нежитлові приміщення не належать на праві власності жодній особі, а відповідач не надав доказів їх введення в експлуатацію в установленому законом порядку, то вони є самочинним будівництвом. Земельна ділянка, на якій розташоване зазначене самочинне будівництво, належить Дніпровській міській раді та віднесена до земель комунальної власності, а наявність самочинних споруд створює перешкоди Дніпровській міській раді

в реалізації права користування та розпорядження земельною ділянкою.

Не погодившись з рішенням Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 28 серпня 2019 року, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2021 року

(у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А., Свистунової О. В.) апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 28 серпня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову Дніпровської міської ради відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивачем не доведено факт спорудження спірних об`єктів нерухомого майна на земельній ділянці по АДРЕСА_1 саме відповідачем.

Тому ОСОБА_1 не є належним відповідачем в цій справі.

Не погодившись з постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2021 року, Дніпровська міська рада оскаржила її в касаційному порядку.

Постановою Верховного Суду від 10 листопада 2021 року (у складі колегії суддів: Фаловської І. М., Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.) касаційну скаргу Дніпровської міської ради задоволено частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 січня

2021 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що, переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд не перевірив правильність встановлення місцевим судом обставин справи, що мають значення для вирішення спору, достовірно не з`ясував, хто саме здійснив самочинне будівництво на земельній ділянці на АДРЕСА_1 та повинен виконати вимоги Дніпровської міської ради про повернення вказаної земельної ділянки, привівши її у придатний для використання стан шляхом знесення самочинно побудованого гаража та нежитлових приміщень.

Крім того, у своїй постанові від 10 листопада 2021 року у даній справі Верховний Суд наголошував, що в порушення вимог статей 89, 263, 264, 367, 368 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не дослідив належним чином наданий позивачем акт від 12 грудня 2018 року № 1807 та не спростував доводів Дніпровської міської ради про те, що вказаним доказом підтверджується факт використання спірної земельної ділянки

ОСОБА_1 для особистих потреб.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 01 червня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 28 серпня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову Дніпровської міської ради відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що акт від 12 грудня

2018 року № 1807 щодо перевірки дотримання вимог земельного законодавства групи із самоврядного контролю за використанням

та охороною земель не є належним та допустимим доказом на підтвердження факту використання спірної земельної ділянки

ОСОБА_1 для особистих потреб, оскільки таке твердження позивача ґрунтується, зокрема, на припущеннях ОСОБА_2 , викладених у його заяві від 11 вересня 2018 року, при цьому, відповідні докази щодо особи, яка збудувала спірний гараж, міською радою не були встановлені.

Разом з тим, будь-яких інших належних та допустимих доказів на підтвердження факту, що саме ОСОБА_1 було здійснено самочинне будівництво на земельній ділянці на АДРЕСА_1 та використання ним спірної земельної ділянки для особистих потреб Дніпровська міська рада не надала ні до суду першої, ні до апеляційної інстанції, тоді як, відповідно до статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі, поданій у липні 2022 року, Дніпровська міська рада просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду

від 01 червня 2022 року і залишити в силі рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 28 серпня 2019 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає

пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) - суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня

2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18), у постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18 (провадження № 61-697св20).

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_1 не є належним відповідачем у справі.

Разом з тим, апеляційний судом при новому розгляді справи не врахував вказівки, викладені у постанові Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 200/20441/18 (провадження № 61-9148св21).

Доводи інших учасників справи

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди установили, що 12 вересня 2018 року до Інспекції з питань благоустрою Дніпровської міської ради надійшла заява ОСОБА_2 , в якій зазначено, що йому на праві власності належить гараж № НОМЕР_1 та земельна ділянка (кадастровий номер 1210100000:02:394:0081), розташовані у дворі будинку АДРЕСА_1 . Власником сусіднього гаража НОМЕР_2 споруджено незаконну надбудову у вигляді повноцінного другого поверху та високого даху над ним, яка спирається на опорну стіну між зазначеними гаражами, що є спільним несучим конструктивним елементом обох гаражів. У зв`язку з цим ОСОБА_2 просив провести перевірку викладених фактів та вжити відповідні заходи для знесення незаконно споруджених об`єктів.

За вищевказаною заявою Дніпровською міською радою здійснено перевірку дотримання вимог земельного законодавства при використанні земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

На запит директора департаменту правового забезпечення Дніпровської міської ради Павлова А. Г. від 19 жовтня 2018 року № 4/3-1065 листом Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради від 24 жовтня 2018 року № 4/1-674 повідомлено, що в акті прийому-передачі дозвільної документації від 27 жовтня 2016 року департаментом державної архітектурно-будівельної інспекції Дніпропетровської області та реєстрі управління, ведення якого розпочато з 28 жовтня 2016 року, відсутні відомості щодо дозвільної документації (повідомлення про початок виконання будівельних робіт, дозвіл на виконання будівельних робіт чи декларації про готовність об`єкта до експлуатації) за об`єктом по АДРЕСА_1 .

На запит директора департаменту правового забезпечення Дніпровської міської ради Павлова А. Г. від 19 жовтня 2018 року № 4/3-1064 листом Головного архітектурно-планувального управління департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради від 24 жовтня 2018 року № 3/15-327 повідомлено, що за даними містобудівного кадастру та адресного плану міста, адреса: АДРЕСА_1 жодному об`єкту нерухомості на території міста не присвоювалася, відповідний розпорядчий документ, на підставі якого була присвоєна або змінена ця адреса, відсутній.

На запит директора департаменту правового забезпечення Дніпровської міської ради Павлова А. Г. від 19 жовтня 2018 року № 4/3-1066 листом департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради від 25 жовтня 2018 року № 4/11-2342 повідомлено, що станом на 24 жовтня 2018 року в інформаційній (автоматизованій) підсистемі «Фіскальний кадастр» Муніципальної земельної інформаційної системи міста Дніпропетровська за результатами пошуку за адресою земельної ділянки по АДРЕСА_1 , не виявлено реєстраційних записів щодо цивільно-правових угод, укладених між міською радою та юридичними або фізичними особами.

За результатами перевірки 12 грудня 2018 року Виконавчим комітетом Шевченківської районної у місті Дніпрі ради складено акт № 1807, в якому зазначено, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 використовується ОСОБА_1 для особистих потреб. Ділянка не огороджена парканом, не охороняється, використовується за фактичним розміщенням гаража та нежитлових приміщень. Площа земельної ділянки складає 71,18 кв. м. Документи, що посвідчують право на земельну ділянку, державний акт на право постійного користування земельною ділянкою або свідоцтво про право власності чи договір оренди землі, зареєстровані відповідно до закону, - відсутні, що є порушенням статей 125, 126 ЗК України. ОСОБА_1 направлено попередження про необхідність усунення порушень земельного законодавства.

За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 26 січня 2021 року № 241758638 апеляційним судом також встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу № 2032 від 14 травня 2013 року ОСОБА_1 належать нежитлові приміщення № № 1, 3, 4 (офіс) в житловому будинку літ. «А-2» в цоколі - І поверсі загальною площею 112,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . Тобто спірні об`єкти нерухомого майна, які зазначені в позовній заяві, не перебувають

у власності відповідача.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених

у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Частиною другою статті 386 ЦК України передбачено, що власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з частиною першою статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органом місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Пунктами «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 83 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»

(статті 125, 126 ЗК України).

Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Статтею 212 ЗК України передбачено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об`єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об`єкт нерухомості збудовано без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту; 3) об`єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм

і правил.

Наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним.

За загальним правилом, закріпленим у частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Згідно із частиною четвертою статті 376 ЦК України якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

При цьому знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.

Відповідно до частини сьомої статті 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво.

З урахуванням змісту статті 376 ЦК України в поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 цього Кодексу вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту такого порушення самочинною забудовою.

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 127/23136/17 (провадження № 61-3382св19).

Скасовуючи рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 28 серпня 2019 року та відмовляючи в задоволенні позову Дніпровської міської ради, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач не довів факт спорудження спірних об`єктів нерухомого майна на земельній ділянці на АДРЕСА_1 саме ОСОБА_1 .

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з такими висновками апеляційного суду.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Вказаною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет

і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини (пункти 1 і 4 частини другої статті 175 ЦПК України).

Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України).

Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Апеляційний суд встановив, що відповідно до заяви від 11 вересня

2018 року ОСОБА_2 звернувся до Дніпровської міської ради для проведення перевірки викладених ним у даній заяві фактів та прийняття відповідних заходів за для знесення незаконно-споруджених об`єктів, зазначивши при цьому, що йому - ОСОБА_2 на праві приватної власності належить гараж № НОМЕР_1 та земельна ділянка під зазначеним гаражем (кадастровий номер 1210100000:02:394:0081), розташовані у дворі будинку АДРЕСА_1 . Власником гаражу, що знаходиться поруч із належним йому гаражем та ймовірно має НОМЕР_2, було споруджено незаконну надбудову над гаражем № НОМЕР_2 у вигляді повноцінного другого поверху та високого даху над ним. Посилаючись, зокрема, на те, що зазначена надбудова побудована без будь-яких дозволів та за відсутності його згоди, також відзначив, що власник будинку АДРЕСА_1 , який, як йому відомо, є й власником гаражу № НОМЕР_2 , або є пов`язаними між собою особами. Разом з тим, будь-яких доказів щодо особи, яка збудувала спірний гараж не надав.

Згідно з копією акта від 12 грудня 2018 року № 1807 перевірки дотримання вимог земельного законодавства групи із самоврядного контролю

за використанням та охороною земель, відповідно до рішення сесії Дніпропетровської міської ради від 14 липня 2004 року № 34/18

«Про організацію здійснення самоврядного контролю за використанням та охороною земель» та на виконання листа департаменту правового забезпечення Дніпровської міської ради від 16 листопада 2018 року

№ 5/3-12 проведена перевірка з питання дотримання вимог земельного законодавства при використанні земельної ділянки (кадастровий номер відсутній), за фактичним розміщенням нежитлових приміщень та гаражу за адресою: АДРЕСА_1 .

У результаті перевірки встановлено, що станом на 12 грудня 2018 року земельна ділянка (кадастровий номер відсутній, копія плану ділянки з публічної кадастрової карти України додається) за адресою: АДРЕСА_1 , використовується ОСОБА_1 для особистих потреб. Ділянка не огороджена парканом, не охороняється, використовується по фактичному розміщенню гаражу та нежитлових приміщень. На момент перевірки, використання гаражу та приміщень для здійснення комерційної діяльності або іншої діяльності, не виявлено. Доступ до земельної ділянки не обмежений. Площа земельної ділянки, по наявним вимірювання у програмному забезпеченні Google, складає 71,18 кв. м.

Для здійснення перевірки, робоча група із самоврядного контролю за використанням та охороною земель районної у місті ради використовує дані Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, публічної кадастрової карти України, бази персональних даних «Фіскальний кадастр», в якому міститься інформація щодо належності та використання земельних ділянок на території міста, а також програмне забезпечення Google.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, будь-які дані про займану земельну ділянку - відсутні. Згідно інформації Департаменту по роботі з активами міської ради, наданої в усній формі, договорів оренди на земельну ділянку, з метою розміщення гаражів або нежитлових приміщень за вищезазначеною адресою, у фіскальному кадастрі не зареєстровано. Звернення до міської ради щодо оформлення правовстановлюючих документів на займану ділянку - відсутні. Документи, що свідчать про сплату за користування ділянкою, також відсутні.

Таким чином, розміщення гаражу та нежитлових приміщень у дворі будинку АДРЕСА_1 є самочинним.

На теперішній час ділянка використовується при відсутності договору оренди землі, державного акту постійного землекористування, свідоцтва про право власності на земельну ділянку або будь-яких інших правовстановлюючих документів на зайняття земельної ділянки.

Документи, що посвідчують право на земельну ділянку, державний акт на право постійного користування земельною ділянкою (або свідоцтво про право власності) чи договір оренди землі, зареєстровані відповідно до закону - відсутні, що є порушенням статей 125, 126 ЗК України.

Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції,

є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦК України).

Направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції Верховний Суд у постанові від 10 листопада 2021 року вказав, що апеляційний суд не перевірив правильність встановлення місцевим судом обставин справи, що мають значення для вирішення спору, достовірно не з`ясував, хто саме здійснив самочинне будівництво на земельній ділянці на АДРЕСА_1 та повинен виконати вимоги Дніпровської міської ради про повернення вказаної земельної ділянки, привівши її у придатний для використання стан шляхом знесення самочинно побудованого гаража та нежитлових приміщень.

Крім того, у порушення вимог статей 89, 263, 264, 367, 368 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не дослідив належним чином наданий позивачем акт від 12 грудня 2018 року № 1807 та не спростував доводів Дніпровської міської ради про те, що вказаним доказом підтверджується факт використання спірної земельної ділянки ОСОБА_1 для особистих потреб.

У справі, що переглядається, при новому розгляді справи апеляційний суд встановив, що акт від 12 грудня 2018 року № 1807 перевірки дотримання вимог земельного законодавства групи із самоврядного контролю за використанням та охороною земель не є належним та допустимим доказом на підтвердження факту використання спірної земельної ділянки ОСОБА_1 для особистих потреб, оскільки таке твердження позивача ґрунтується, зокрема, на припущеннях ОСОБА_2 , викладених у його заяві від 11 вересня 2018 року, при цьому, відповідні докази щодо особи, яка збудувала спірний гараж, міською радою не були встановлені.

Водночас, як вбачається з вищевказаного акта, у ньому відсутні особисті підписи осіб, які його склали, а саме: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Також відсутній особистий підпис ОСОБА_1 , як особи, яка перевірялася. Відмітки щодо відправлення копії акта (у випадку відмови отримання акта) - відсутні. Інших доказів, що ОСОБА_1 ознайомлено з даним актом та він отримав його копію, позивачем до суду не було надано.

Крім того, у вказаному акті зазначено, що ОСОБА_1 поштою направлено попередження про необхідність усунення порушення земельного законодавства, однак матеріали даної справи не містять доказів вручення або отримання ОСОБА_1 такого попередження.

Заперечую проти позовних вимог, ОСОБА_1 зазначив, що не має ніякого відношення до гаражу та нежитлових приміщень, які розташовані на земельній ділянці площею 71,18 кв. м в районі будинку АДРЕСА_1 , оскільки гараж з нежитловими приміщеннями не будував, будівельні матеріали не завозив, ніколи його не винаймав та не використовував у своїх потребах.

Також апеляційний встановив, що земельна ділянка, яка розташована на АДРЕСА_1 , Дніпровській міській раді у власність чи користування не виділялась, що було визнано сторонами.

Таким чином, твердження ОСОБА_1 що він не є ані власником, ані користувачем, ані забудовником спірної споруди - позивачем не спростовано.

Право власності на спірну споруду за позивачем не зареєстровано, що підтверджується наведеними вище письмовими доказами.

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій

статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Будь-яких інших належних та допустимих доказів на підтвердження факту, що саме ОСОБА_1 здійснено самочинне будівництво на земельній ділянці на АДРЕСА_1 та використання ним спірної земельної ділянки для особистих потреб Дніпровська міська рада не надала ні до суду першої, ні до апеляційної інстанції.

За таких обставин, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, які підтверджують встановлені обставини справи.

Твердження заявника стосовного того, що апеляційний суд не встановив фактичних обставин справи, неправильно оцінив докази, касаційний суд відхиляє, оскільки такі доводи спростовуються змістом оскаржуваного судового рішення.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).

Посилання в касаційні сказі про неврахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18 (провадження № 61-697св20)колегія суддів відхиляє з огляду на наступне.

Переглядаючи судові рішення, Верховний Суд у постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18 (провадження № 61-697св20) погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що нотаріус в цій справі не є належним відповідачем, а пред`явлення позову до неналежного відповідача є підставою для відмови у позові. У справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності нотаріуса при реалізації ним функцій державного реєстратора, якщо позовні вимоги спрямовані на захист приватного (майнового) права, заснованого на приписах цивільного законодавства, нотаріус має залучатися до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору. Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному

ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (постанова Великої Палати Верховного Суду

від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження

№ 14-61цс18).

Разом з тим, у постанові Велика Палата Верховного Суду від 17 квітня

2018 року в справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зробила висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Виходячи з наведеного, якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов`язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов`язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов`язки особи, не залученої до участі у справі в якості співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (постанова Верховного Суду від 26 січня 2022 року в справі № 457/726/17 (провадження № 61-43201св18)).

З урахуванням вказаного визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом.

Судом апеляційної інстанції були вжиті всі процесуальні заходи в межах ЦПК України на встановлення обставин, хто саме здійснив самочинне будівництво на земельній ділянці на АДРЕСА_1 та повинен виконати вимоги Дніпровської міської ради про повернення вказаної земельної ділянки, привівши її у придатний для використання стан шляхом знесення самочинно побудованого гаража та нежитлових приміщень, однак в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження здійснення такого будівництва відповідачем.

Таким чином, посилання в касаційній скарзі, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження

№ 14-61цс18) та у постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18 (провадження № 61-697св20), є безпідставними, оскільки правовідносини у зазначених справах та у справі, яка переглядається не є подібними.

Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Разом з тим, апеляційний суд дійшов висновку, що позивачем не доведено належними та допустимим доказами, що саме ОСОБА_1 здійснено самочинне будівництво на спірній земельній ділянці та використання ним останньої для особистих потреб, а також, що саме ОСОБА_1 порушені права Дніпровської міської ради.

Інші доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, в основному направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

На думку судової колегії постанова апеляційного суду , що переглядається,

є достатньо мотивованою.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Дніпровської міської ради залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 червня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Судді:І. М. Фаловська С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк