Ухвала

від 05.10.2022 по справі 921/424/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

05 жовтня 2022 року

м. Київ

cправа № 921/424/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснова Є. В. - головуючого, Мачульського Г. М., Уркевича В. Ю.,

секретар судового засідання - Астапова Ю. В.,

розглядаючи у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Комунального підприємства Тернопільської обласної ради "Тернопільська обласна аптека № 78" на постанову Західного апеляційного господарського суду від 17.05.2022 (колегія суддів: Галушко Н. А., Желік М. Б., Орищин Г.В.) та рішення Господарського суду Тернопільської області від 30.11.2021 (суддя Сидорук А. М.) у справі

за позовом Виконавчого комітету Тернопільської міської ради та Управління обліку та контролю за використанням комунального майна Тернопільської міської ради до Комунального підприємства Тернопільської обласної ради "Тернопільська обласна аптека № 78", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - Комунального підприємства "Підприємство матеріально-технічного забезпечення" Тернопільської міської ради, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Тернопільської обласної ради, про стягнення 1 112 454,17 грн,

за участю представників:

позивача-2 - Сухарська А. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

1. Виконавчий комітет Тернопільської міської ради, Управління обліку та контролю за використанням комунального майна Тернопільської міської ради звернулися до Господарського суду Тернопільської області з позовом до Комунального підприємства Тернопільської обласної ради "Тернопільська обласна аптека № 78" (далі - КП "Тернопільська обласна аптека № 78") про стягнення з відповідача на користь Управління обліку та контролю за використанням комунального майна Тернопільської міської ради 1 112 454,17 грн плати за фактичне користування приміщенням.

2. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем свого обов`язку, визначеного у пункті 2.4 договору оренди № 3084, та вимог чинного законодавства щодо повернення орендованого майна протягом 10 днів після припинення дії договору.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 30.11.2021, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 17.05.2022, позов задоволено.

4. Судові рішення мотивовані тим, що судами не встановлено, що прострочення повернення об`єкта оренди після закінчення строку дії договору оренди відбулося не з вини відповідача, а позовні вимоги про стягнення плати за фактичне користування приміщенням за весь час прострочення по день фактичного повернення об`єкта оренди, зокрема, в період з 01.07.2018 по 20.05.2021 заявлено правомірно.

Короткий зміст касаційної скарги

5. КП "Тернопільська обласна аптека № 78" у касаційній скарзі просить рішення та постанову попередніх судових інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення яким в позові відмовити. Скарга мотивована неправильним застосуванням та порушенням судами норм права, зокрема статей 317, 761, 785 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а також прийняттям судових рішень без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

6. Скаржник також наголошує на відсутності висновку Верховного Суду щодо питання комплексного застосування статті 136 Господарського кодексу України (далі - ГК України) в контексті захисту права господарського відання.

7. 23.09.2022 від КП "Тернопільська обласна аптека № 78" надійшло клопотання про відкладення розгляду справи з тих підстав, що у провадженні Західного апеляційного господарського суду перебуває справа, яка пов`язана із справою, яка переглядається, і факти, встановлені у цій справі будуть мати преюдиційне значення для справи № 921/424/21. Зазначене клопотання колегією суддів відхилене, оскільки суд касаційної інстанції з огляду на межі, встановлені статтею 300 ГПК України не має права збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, тому посилання заявника на преюдиційність фактів, які будуть встановлені певним рішенням апеляційної інстанції, не може бути підставою для відкладення розгляду справи.

Узагальнений виклад позицій інших учасників справи

8. Тернопільська міська рада у відзиві просить касаційну скаргу залишити без задоволення, рішення та постанову попередніх судових інстанцій - без змін, наголошуючи на їх законності і обґрунтованості.

Позиція Верховного Суду

9. Справа розглядається судом касаційної інстанції у розумний строк з урахуванням Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ, із змінами, внесеними згідно з Указами Президента України від 14.03.2022 № 133/2022, від 18.04.2022 № 259/2022, від 17.05.2022 № 341/2022.

10. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

11. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).

12. Разом з тим на предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критерієм відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

13. Суди попередніх інстанцій, приймаючи судові рішення про задоволення позову у справі, виходили з того, що відповідно до статей 525, 526, 530 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов`язання не допускається. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

14. Аналогічне положення містить стаття 193 ГК України, зокрема, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

15. Згідно із частиною першою статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

16. У частині першій статті 763 цього Кодексу визначено, що договір найму укладається на строк, встановлений договором.

17. Відповідно до статті 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

18. Згідно зі статтею 795 ЦК України передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту починається обчислення строку договору найму, якщо інше не встановлено договором. Повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється.

19. У пункті 9.2 договору оренди майна, укладеного 20.10.2011 між Виконавчим комітетом Тернопільської міської ради, Управлінням обліку та контролю за використанням комунального майна, як уповноваженим органом по укладенню договорів оренди (орендодавець) та КП "Тернопільська обласна аптека №78" (орендар) передбачено право орендодавця продовжувати нараховувати орендну плату за час фактичного перебування майна у користуванні відповідача.

20. Враховуючи неналежне виконання відповідачем свого обов`язку, визначеного у пункті 2.4 договору оренди, та вимог чинного законодавства щодо повернення орендованого майна протягом 10 днів після припинення дії договору, а також беручи до уваги не підтвердження матеріалами справи, що прострочення повернення об`єкта оренди після закінчення строку дії договору оренди відбулося не з вини відповідача, суди дійшли висновку про задоволення позову.

21. У справі № 911/3594/17, на постанову Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у якій міститься посилання у касаційній скарзі, розглядався позов про визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету селищної ради про надання згоди на реєстрацію права спільної власності територіальних громад сіл, селищ на 28/100 частини будівлі.

Велика Палата Верховного Суду у цій справі зазначила, що сукупний правовий аналіз статей 11, 316, 328 ЦК України, першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" свідчить про те, що реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи. Отже, за наявності державної реєстрації права власності за певною особою державна реєстрація права власності на це ж майно за іншою особою може бути здійснена за згодою цієї особи або за судовим рішенням, що набрало законної сили, щодо права власності на нерухоме майно. Разом з тим, оскаржуване позивачем рішення не є підставою для державної реєстрації права власності на майно за відповідачем чи іншими особами (стаття 27 "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"), спірне рішення не створює жодних юридичних наслідків, а тому не може порушити будь-чиїх прав, а отже суди правомірно відмовили у задоволенні позовних вимог.

22. У справі № 910/10987/18, на постанову Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 24.01.2020 у якій міститься посилання у касаційній скарзі, розглядався позов про звернення стягнення на предмет іпотеки. Верховний Суд скасував судові рішення попередніх судових інстанцій, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначивши, що статус іпотекодавця набуває лише особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, однак суди не врахували, що реєстрація права власності в Державному реєстрі за відповідачем була проведена на підставі договорів купівлі-продажу спірного майна, однак обставини правомірності цих правочинів залишилися поза увагою судів попередніх інстанцій. Суди не з`ясували з достовірністю обставини того, чи створили ці правочини правові наслідки для їх сторін, чи набув відповідач право власності на спірне майно за цими правочинами, чи були такі правочини оспорені та визнані недійсними в судовому порядку.

23. У справі № 183/1617/16, на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у якій міститься посилання у касаційній скарзі, розглядався позов про визнання неправомірним і скасування рішення, визнання недійсним державного акта та витребування земельної ділянки. Позов мотивовано тим, що спірна земельна ділянка належить до земель державного лісового фонду, які знаходяться у постійному користуванні державного підприємства; сільська рада розпорядилася земельною ділянкою державного лісового фонду з перевищенням повноважень; відбулося незаконне відчуження земель державної власності на користь фізичної особи.

Висновки Великої Палати Верховного Суду у цій справі стосуються застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України відповідно до яких власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

24. У справі № 922/614/19, на постанову Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у якій міститься посилання у касаційній скарзі, розглядався позов про визнання незаконними та скасування наказів, визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок та їх повернення. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорювані накази ГУ Держземагентства прийнято з порушенням статей 116, 122, 123, 124, 134 Земельного кодексу України, що призвело до незаконної передачі фізичній особі у користування земельних ділянок державної власності.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, закрив провадження у справі, зазначивши, що цей спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу, подану з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції, судові рішення попередніх судових інстанцій скасувала, справу направила для продовження розгляду до суду першої інстанції та зазначила, що якщо на час звернення до суду з таким позовом фермерське господарство, з метою створення якого надавалась земельна ділянка, вже зареєстровано, то справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, навіть якщо відповідачем у справі зазначено фізичну особу, якій ця земельна ділянка надавалась з метою створення фермерського господарства.

25. У справах № 910/11210/16 та № 922/2016/17, на постанови Верховного Суду від 25.01.2018 у яких міститься посилання у касаційній скарзі, розглядалися позови про стягнення безпідставно отриманих коштів. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між відповідачем та третьою особою був укладений договір оренди нежитлових приміщень, на підставі якого відповідач безпідставно отримав від третьої особи орендний платіж, оскільки позивач, як власник вказаних приміщень, не уповноважував відповідача на укладення наведеного договору оренди та отримання ним відповідних грошових коштів від третьої особи, тому на підставі статей 1212, 1214 ЦК України одержані відповідачем кошти підлягають стягненню на користь позивача.

Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову з огляду на те, що відповідно до встановлених обставин справи, згідно договору оренди відповідачем були отримані від третьої особи грошові кошти за користування об`єктами нерухомості, які належать позивачу на праві власності, а оскільки позивач не уповноважував відповідача на укладення такого договору, дана сума отримана останнім безпідставно, тому вона підлягає стягненню з відповідача.

26. У справі № 910/599/21, на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.01.2022 у якій міститься посилання у касаційній скарзі, розглядався позов про визнання недійсним договору суборенди земельної ділянки.

Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову та зазначив, що договір суборенди може бути укладений лише на підставі дійсного договору оренди та є похідним від вказаного (нікчемного) договору оренди. Тобто право на укладання договору суборенди земельної ділянки має лише особа, якій належать майнові права на цю ділянку (право оренди).

Таким чином, правовідносини, що склалися між сторонами у справі, яка розглядається, відрізняються від правовідносин у вказаних вище справах. При цьому справи відрізняються підставами позовів, змістом правовідносин, фактично-доказовою базою (обставинами справи та зібраними у них доказами).

27. У справі № 910/20370/17, на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 13.12.2019 у якій міститься посилання у касаційній скарзі, розглядався позов про стягнення з відповідача-орендаря неустойки в розмірі подвійної плати за користування майном за час прострочення повернення об`єкта оренди позивачу-орендодавцю.

Верховний Суд рішення та постанову попередніх судових інстанцій скасував, справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав того, що суди не дослідили, чи дії відповідача-орендаря щодо неповернення спірного обладнання позивачу-орендодавцю є результатом його недобросовісної поведінки, спрямованої на умисне утримання орендованого майна у своєму володінні та створення орендодавцю перешкод в доступі до спірного майна, чи пов`язані з ухиленням позивача-орендодавця від вчинення належних дій та узгодження процедури демонтажу обладнання; не дослідили, чи були у позивача претензії щодо неналежного оформлення акта приймання-передачі обладнання за наслідком розірвання сторонами договору оренди додатковою угодою і до моменту звернення орендодавця до орендаря з листом за з вимогою щодо виконання обов`язку з повернення об`єкта оренди; не з`ясували, чи вчинялись відповідачем дії щодо погодження з позивачем укладення нового договору оренди спірного обладнання у спірний період нарахування позивачем неустойки та чи вбачається наявність в діях відповідача-орендаря умислу на невиконання обов`язку щодо повернення позивачу-орендодавцю орендованого майна після розірвання договору оренди.

28. Натомість у справі, яка розглядається, судами встановлено, що матеріалами справи не підтверджується, що прострочення повернення об`єкта оренди після закінчення строку дії договору оренди відбулося не з вини відповідача.

29. У касаційній скарзі також міститься посилання на постанову Верховного Суду від 14.02.2022 у справі № 357/1039/19, висновок щодо застосування пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України у якій, на думку скаржника, не враховано при розгляді справи, яка розглядається. Проте справа № 357/1039/19 розглядалася за процесуальними нормами, викладеними у Цивільному процесуальному кодексі України, і висновки щодо застосування пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України у постанові Верховного Суду у цій справі відсутні.

30. Отже, правовідносини у справах на які посилається скаржник, не є подібними правовідносинам у справі, що розглядається і наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.

31. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

32. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України.

33. Згідно з пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

34. Зміст зазначеної процесуальної норми свідчить про те, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

35. Скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання комплексного застосування у подібних правовідносинах норм статті 136 ГК України в контексті захисту права господарського відання.

36. Разом з тим, правовий висновок щодо застосування положень статті 136 ГК України в контексті захисту права господарського відання викладено у постановах Верховного Суду від 13.01.2022 у справі № 924/113/21, від 07.10.2021 у справі № 904/4928/17, від 22.09.2021 у справі № 915/2315/19, від 12.11.2020 у справі № 908/2638/17, від 12.11.2020 у справі № 916/1105/16, від 10.11.2020 у справі № 910/9305/19, від 30.06.2020 у справі № 923/321/18, де зазначено, що відповідно до частин 1, 2, 4 статті 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб`єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб`єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.

Вказаний висновок є чітким, зрозумілим і однозначним, і суд касаційної інстанції не вбачає підстав відступати від викладеного висновку.

37. Звідси касаційна скарга в частині підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, є необґрунтованою.

38. Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 296 зазначеного Кодексу суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

39. У зв`язку з тим, що Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження відповідно до приписів статті 296 ГПК України, судовий збір за розгляд касаційної скарги покладається на скаржника та поверненню відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір" не підлягає.

Керуючись статтями 234, 235, 240, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Комунального підприємства Тернопільської обласної ради "Тернопільська обласна аптека № 78" на постанову Західного апеляційного господарського суду від 17.05.2022 та рішення Господарського суду Тернопільської області від 30.11.2021 у справі № 921/424/21 закрити.

2. Поновити виконання рішення Господарського суду Тернопільської області від 30.11.2021 у справі № 921/424/21, зупинене ухвалою Верховного Суду від 05.09.2022.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя Є. В. Краснов

Суддя Г. М. Мачульський

Суддя В. Ю. Уркевич