Постанова

від 20.10.2022 по справі 214/1814/15

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

20 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 214/1814/15

провадження № 61-18371св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,

відповідачі за зустрічним позовом: ОСОБА_1 , Приватне підприємство «ЛЮСІ»,

третя особа - ОСОБА_3 ,

позивачі за об`єднаним позовом: Приватне підприємство «ЛЮСІ», ОСОБА_3 ,

відповідач за об`єднаним позовом - ОСОБА_2 ,

третя особа за об`єднаним позовом - ОСОБА_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу від 17 січня 2020 рокуу складі судді Вікторович Н. Ю. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Демченко Е. Л.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь суму боргу в розмірі 5 000,00 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що 15 жовтня 2010 року між ним та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_1 . До оформлення зазначеного договору він отримав від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 123 051,00 грн, але згідно з домовленістю вартість нерухомого майна становила 128 051,00 грн. Недоплачену суму в розмірі 5 000,00 грн ОСОБА_2 обіцяла сплатити до 22 жовтня 2010 року. На його неодноразові звернення щодо повернення боргу відповідач ухилялася та заперечувала проти його права на витребування цього боргу. У зв`язку з цим просив позов задовольнити.

У квітні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , Приватного підприємства «ЛЮСІ» (далі - ПП «ЛЮСІ»), у якому уточнивши позовні вимоги, просила визнати її добросовісним набувачем нежитлового приміщення загальною площею 116,8 кв. м, вбудовано-прибудованого в перший поверх житлового будинку літ. «А-5» з ґанком літ. «а», площею 1,1 кв. м та ґанком літ. «а-1» площею 5,0 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 , придбаного на підставі договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 15 жовтня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Рисіною С. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 4116; визнати за нею право власності на зазначене нежитлове приміщення; стягнути з ОСОБА_1 на її користь суму боргу в розмірі 1 000,00 грн внаслідок невиконання грошових зобов`язань за договором купівлі-продажу.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_2 посилалася на те, що вона дійсно мала борг перед ОСОБА_1 у розмірі 5 000,00 грн, у свою чергу ОСОБА_1 був винен їй 6 000,00 грн. Взаємний залік вимог, як було домовлено між ними, не проведено. Оскільки ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеними вимогами, то вона має зустрічну вимогу про стягнення 1 000,00 грн як залік взаємних вимог. Вважає, що заявляючи вимогу про стягнення грошових коштів, ОСОБА_1 оспорює її право власності на спірне нежитлове приміщення, також не визнає її права та оспорює ПП «Люсі». Водночас вона вважає себе добросовісним набувачем, оскільки на час вчинення правочину спірна нерухомість належала ОСОБА_1 на підставі рішення суду, яке у подальшому було скасоване апеляційним судом. Однак на момент укладення правочину нотаріус перевірив наявність у продавця права власності на майно, тому вона не мала підстав для сумнівів, не знала та не могла знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна.

Дзержинський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалою від 22 листопада 2016 року позови ОСОБА_1 та ОСОБА_2 об`єднав в одне провадження з позовом ПП «ЛЮСІ» та ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_1 , про застосування наслідків нікчемного правочину та витребування майна з чужого незаконного володіння, який надійшов до суду 29 жовтня 2015 року.

Позивачі за об`єднаним позовом ПП «ЛЮСІ» та ОСОБА_3 , уточнивши позовні вимоги, просили визнати право власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_1 за ПП «ЛЮСІ»; застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину до договору купівлі-продажу від 15 жовтня 2010 року, вчиненого між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , про відчуження (продаж) вбудовано-прибудованого нежитлового приміщення АДРЕСА_1 шляхом припинення права власності ОСОБА_2 на це приміщення та витребування його від ОСОБА_2 на користь ПП «ЛЮСІ».

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПП «ЛЮСІ» та ОСОБА_3 посилалися на те, що судове рішення, згідно з яким право власності на спірне майно визнано за ОСОБА_4 , скасоване, а тому укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 договір є нікчемним, що встановлено рішенням апеляційного суду. Отже ОСОБА_2 є особою, яка заволоділа майном без відповідної правової підстави, тому ПП «ЛЮСІ» має право витребувати належне йому майно від ОСОБА_2 . Крім того, спірне майно було включене до акта опису й арешту майна ПП «ЛЮСІ» від 15 липня 2010 року під час виконання рішення суду щодо стягнення з ПП «ЛЮСІ» на користь ОСОБА_3 319 950,00 грн, тому на час укладення договору купівлі-продажу між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 і станом на час його реєстрації існував спір щодо цього майна, оскільки воно виступало забезпеченням виконання судового рішення.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 січня 2020 року в задоволенні позовів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та об`єднаному позові ПП «ЛЮСІ» та ОСОБА_3 відмовлено.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що правочини, вчинені на підставі скасованого в подальшому судового рішення, є нікчемними. Нікчемний правочин не потребує додаткового визнання його судом недійсним і він не породжує правових наслідків для сторін за таким правочином. Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення на його користь 5 000,00 грн за договором купівлі-продажу від 15 жовтня 2010 року, який є нікчемним, задоволенню не підлягають.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що вона не може бути визнана добросовісним набувачем, оскільки правочин вчинений ОСОБА_1 , який не мав права на відчуження спірного майна. При цьому суд зазначив, що право власності на спірну нерухомість за договором купівлі-продажу покупець не набув у силу нікчемності цього договору, яка встановлена законом, а тому вимога про визнання за ОСОБА_2 права власності є безпідставною, оскільки станом на день розгляду справи право власності на спірне майно зареєстроване за ОСОБА_2 , а сумніви інших осіб щодо наявності такого права не є підставою для повторного визнання права власності на об`єкт, який вже перебуває у її власності. Крім того, суд першої інстанції вказав, що позов у частині стягнення 1 000,00 грн є необґрунтованим, безпідставним, та не підтвердженим жодним доказом.

Відмовляючи в задоволенні об`єднаного позову ПП «ЛЮСІ», ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив з того, що ПП «ЛЮСІ» не набуло право власності на спірне нерухоме майно після самочинного об`єднання та перепланування. Підприємство не довело тотожність майна, яке перебувало у його власності, і того, яке воно просило витребувати від ОСОБА_2 , тому немає підстав для витребування майна на його користь та визнання за ним права власності на це нерухоме майно. Водночас суд вказав, що ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом як особа, зацікавлена у виконанні рішення суду щодо стягнення на її користь з ПП «ЛЮСІ» грошових коштів. Проте, 30 березня 2011 року у зв`язку із ліквідацією боржника ПП «ЛЮСІ» державний виконавець Дзержинського відділу державної виконавчої служби Криворізького міського управління юстиції прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження, арешт з нерухомого майна знято, виконавче провадження знищено. Інформації щодо скасування постанови державного виконавця про закінчення виконавчого провадження суду не надано і не доведено, що ОСОБА_3 є заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину, а тому підстав для звернення до суду щодо витребування майна з чужого незаконного володіння у неї немає.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 січня 2020 року в частині відмови у задоволенні позову ПП «ЛЮСІ» та ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про застосування наслідків нікчемного правочину та витребування майна з чужого незаконного володіння скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено частково. Застосовано наслідки недійсності нікчемного правочину до договору купівлі-продажу від 15 жовтня 2010 року, вчиненого між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , про відчуження (продаж) вбудовано-прибудованого нежитлового приміщення № 70, розташованого на АДРЕСА_3 шляхом припинення права власності ОСОБА_2 на це приміщення та витребування цього нежитлового приміщення від ОСОБА_2 на користь ПП «ЛЮСІ». У задоволенні решти позовних вимог ПП «ЛЮСІ» та ОСОБА_3 відмовлено. У іншій частині рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 січня 2020 року залишено без змін. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПП «ЛЮСІ» судовий збір у розмірі 3 045,00 грн.

Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для витребування спірної нерухомості на користь ПП «ЛЮСІ», оскільки рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ПП «ЛЮСІ» відмовлено в задоволенні позовних вимог про визнання за ним права власності на новостворене нерухоме майно. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 липня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ПП «ЛЮСІ», треті особи: Комунальне підприємство Дніпропетровської обласної ради «Криворізьке бюро технічної інвентаризації» (далі - КП ДОР «Криворізьке БТІ»), Реєстраційна палата виконавчого комітету Криворізької міської ради, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 15 жовтня 2010 року встановлено нікчемність правочину, укладеного 15 жовтня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо спірного приміщення. У зв`язку з цим апеляційний суд дійшов висновку про обґрунтованість заявлених вимог та наявність правових підстав для витребування від ОСОБА_2 спірної нерухомості та припинення її права власності на це майно. Водночас суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання за ПП «ЛЮСІ» права власності на спірну нерухомість, оскільки ця вимога є безпідставною з огляду на те, що майно вибуло поза волею підприємства як власника нерухомості.

Постановою Верховного Суду від 07 квітня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та передаючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції виходив із того, що у суді першої інстанції ОСОБА_2 заявила клопотання про застосування позовної давності, але апеляційний суд частково задовольняючи позов ПП «ЛЮСІ» взагалі не обговорив питання позовної давності, не надав оцінки доводам сторін стосовно дотримання строку звернення до суду та можливості його поновлення.

Також суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що договір купівлі-продажу нежитлового приміщення від 15 жовтня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є оспорюваним, оскільки цей позов пред`явлено ПП «ЛЮСІ», яке вважає себе власником спірного майна, відчуженого за договором купівлі-продажу особою, що набула права власності на спірне нерухоме майно на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасоване.

Крім того, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що оскільки спірне нерухоме майно вибуло з володіння ПП «ЛЮСІ» поза його волею на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасоване, правильним є висновок апеляційного суду про те, що належним способом порушеного права є витребування цього майна з чужого незаконного володіння на підставі статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України);

Останньою постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ПП «ЛЮСІ» задоволено частково. Рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 січня 2020 року в частині відмови у задоволенні позову ПП «ЛЮСІ», ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_1 , про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та витребування майна з чужого незаконного володіння скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов в цій частині задоволено частково. Поновлено ПП «ЛЮСІ» строк звернення до суду з позовом про застосування наслідків нікчемного правочину та витребування майна з чужого незаконного володіння. Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 нежитлове приміщення, загальною площею 116,8 кв. м, вбудовано-прибудоване в перший поверх житлового будинку літ. «А-5» з ґанком літ. «а», площею 1,1 кв. м та ґанком літ. «а1», площею 5,0 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , на користь ПП «ЛЮСІ». Припинено право власності ОСОБА_2 на нежитлове приміщення, загальною площею 116,8 кв. м, вбудовано-прибудоване в перший поверх житлового будинку літ. «А-5» з ґанком літ. «а», площею 1,1 кв. м та ґанком літ. «а1» площею 5,0 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . У решті позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПП «ЛЮСІ» судовий збір у сумі 3 045,00 грн.

Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що оскільки спірне нерухоме майно вибуло з володіння ПП «ЛЮСІ» поза його волею на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасоване, то належним способом захисту порушеного права є витребування цього майна з чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України, і позов в цій частині підлягає задоволенню.

Також апеляційний суд дійшов висновку про те, що право власності ОСОБА_2 на спірне нежитлове приміщення № 70, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , не виникло та зареєстроване за нею безпідставно.

Крім того, апеляційний суд дійшов висновку про те, що оскільки в ПП «ЛЮСІ» під час перебігу позовної давності існували перешкоди для подання позову для захисту своїх прав, а саме ПП «ЛЮСІ», засноване ОСОБА_1 , перебувало в стані припинення в результаті ліквідації за рішенням засновників (учасників) з 20 січня 2011 року до 29 липня 2011 року, а з 06 березня 2013 року у стані припинення на підставі судового рішення, не пов`язаного з банкрутством, то причин пропуску ПП «ЛЮСІ» позовної давності є поважними і наявні підстави для поновлення цього строку судом.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У листопаді 2021 року ОСОБА_2 із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 січня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення частково, змінити їх у мотивувальній і резолютивній частинах відповідно до положень частини четвертої статті 267 ЦК України.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд:

- необґрунтовано визнав поважними причини пропуску ПП «Люсі» позовної давності та поновив йому такий строк;

- формально констатував існування перешкод для звернення до суду під час перебігу позовної давності у ПП «Люсі», оскільки матеріали справи не містять жодних доказів, під час аналізу яких можливо дійти такого висновку;

- не звернув увагу на те, що ПП «Люсі» було відомо про порушення його права на спірне майно раніше, а саме в період перебігу позовної давності у цій справі, що підтверджується змістом: рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 серпня 2010 року у справі № 2-261/2010/0408, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2011 року у справі № 22ц-22245/11, рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 22 березня 2012 року у справі № 2-1299/11/0408;

- не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду, від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц та постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 908/1846/17, від 16 грудня 2020 року у справі № 645/1545/17.

У січні 2022 року представник ПП «Люсі» - Святенко Є. Ю. із застосуванням засобів поштового зв`язку подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якому зазначив про необґрунтованість та безпідставність доводів касаційної скарги, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Межі розгляду справи судом касаційної інстанції

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 січня 2020 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 в апеляційному порядку не переглядалося, то таке судове в цій частині Верховним Судом не перевіряється.

Отже рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 січня 2020 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року переглядаються Верховним Судом лише в частині вирішення позовних вимог зустрічного позову ПП «Люсі», ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_1 , про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Водночас, оскільки касаційна скарга не містить доводів щодо оскарження висновків судів попередніх інстанцій по суті позовних вимог ПП «Люсі», ОСОБА_3 , то Верховним Судом перевіряються оскаржувані судові рішення лише щодо питання застосування позовної давності.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 11 листопада 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 січня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 з підстав визначених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області матеріали справи № 214/1814/15; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У січні 2022 року матеріали справи № 214/1814/15 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ПП «ЛЮСІ», засноване ОСОБА_1 , перебувало в стані припинення в результаті ліквідації за рішенням засновників (учасників) з 20 січня 2011 року до 29 липня 2011 року, а з 06 березня 2013 року у стані припинення на підставі судового рішення, не пов`язаного з банкрутством. Цивільна правоздатність ПП «ЛЮСІ» відновлена, що встановлено з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, у стані припинення не перебуває.

Згідно з реєстраційним посвідченням Криворізького бюро технічної інвентаризації за ПП «ЛЮСІ» на праві приватної власності зареєстровано нежитлове приміщення, яке складається із вбудованого в житловий будинок АДРЕСА_4 приміщення, загальною площею 11,2 кв. м, на підставі договору купівлі-продажу від 02 листопада 2000 року, укладеного між продавцем - Фондом комунальної власності міста Кривого Рогу та покупцем - директором ПП «ЛЮСІ» ОСОБА_1 .

На підставі договору купівлі-продажу від 14 червня 1999 року, укладеного між Відкритим акціонерним товариством «Декоративні культури» і ПП «ЛЮСІ», за ПП «ЛЮСІ» на праві власності зареєстровано приміщення за адресою: АДРЕСА_3 , яке складається з цегляного приміщення магазину літ. «А-1», прибудованого до житлового будинку, площею 98,0 кв. м.

У результаті реконструкції нежитлового приміщення, вбудованого в житловий будинок АДРЕСА_4 , та нежитлового приміщення цегляного магазину, прибудованого до житлового будинку АДРЕСА_3 , зазначені приміщення об`єднано в одне нежитлове приміщення.

З повідомлення КП ДОР «Криворізьке БТІ» від 26 квітня 2010 року № 26401-Ю встановлено, що в результаті самочинного об`єднання та перепланування двох приміщень за адресами: АДРЕСА_4 та АДРЕСА_3 , загальна площа змінилася та становить 116,8 кв. м. Дозвіл на перепланування та об`єднання в КП ДОР «Криворізьке БТІ» не надавало.

За рішенням власника ПП «ЛЮСІ» ОСОБА_1 від 24 грудня 2009 року про вихід зі складу власників (учасників) цього підприємства з відступленням належної йому частки у статутному фонді підприємства в розмірі 100 % вартості, виплату якої власник замінив на передання йому майна в натурі, ОСОБА_1 передано нежитлове приміщення, за адресою: АДРЕСА_4 , загальною площею 11,2 кв. м, та приміщення на АДРЕСА_3 , загальною площею 98,0 кв. м.

Проте це рішення власника не було реалізоване, а тому відступлення частки ОСОБА_1 становило 200,00 грн.

02 липня 2010 року між власником ПП «ЛЮСІ» та ОСОБА_5 укладений договір купівлі-продажу (відступлення) частки в статутному фонді, однак у зв`язку з тим, що ПП «ЛЮСІ» відмовило йому здійснити передання цих нежитлових приміщень з подальшим оформленням на нього права власності, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання за ним права власності на новостворене нерухоме майно.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 серпня 2010 року у справі № 2-226/10/0408 за ОСОБА_1 визнано право власності на вбудовано-прибудоване нежитлове приміщення (перший поверх житлового будинку літ. «А-5»), загальною площею 116,8 кв. м, з прибудованим ґанком «а» площею 1,1 кв. м та ґанком «а1» площею 5,0 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_5 .

Тобто вказаним судовим рішенням за ОСОБА_1 визнано право власності на новостворене нерухоме майно, загальна площа якого змінена за рахунок самочинного об`єднання та перепланування двох приміщень.

Рішенням Дзержинської районної у місті Кривий Ріг ради від 18 серпня 2010 року № 299 «Про впорядкування поштової адреси вбудовано-прибудованому нежитловому приміщенню у житловому на АДРЕСА_5 » - впорядковано поштову адресу вбудовано-прибудованого нежитлового приміщення у житловому за адресою: АДРЕСА_3 та АДРЕСА_4 - АДРЕСА_2 .

Встановлено, що 15 жовтня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 116,8 кв. м, вбудовано-прибудованого в перший поверх житлового будинку літ. «А-5» з ґанком літ. «а» площею 1,1 кв. м та ґанком літ. «а1» площею 5,0 кв. м.

Державну реєстрацію нерухомого майна здійснено 05 листопада 2010 року, що підтверджується витягом про державну реєстрацію права КП ДОР «Криворізьке БТІ».

Згідно з пунктом 1.3 договору купівлі-продажу від 15 жовтня 2010 року нерухоме майно належить продавцю на праві приватної власності на підставі рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу від 06 серпня 2010 року.

Водночас рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2011 року рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 серпня 2010 року у справі № 2-226/10/0408 скасовано та відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ПП «ЛЮСІ» про визнання права власності на новостворене нерухоме майно.

У 2011 році ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ПП «ЛЮСІ», треті особи: КП ДОР «Криворізьке БТІ», Реєстраційна палата виконкому Криворізької міської ради, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 15 жовтня 2010 року.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу від 22 березня 2012 року у справі № 2-1299/11/0408 відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 15 жовтня 2010 року. Із зазначеного рішення встановлено, що підставою для звернення до суду ОСОБА_3 стала наявність виконавчого провадження щодо стягнення з ПП «ЛЮСІ» на її користь 319 950,00 грн шляхом реалізації майна боржника на публічних торгах. Виконавче провадження відкрито 29 червня 2010 року, накладено заборону на відчуження об`єкта нерухомого майна, що належить ПП «ЛЮСІ». 30 листопада 2011 року, у зв`язку з ліквідацією боржника ПП «ЛЮСІ» виконавче провадження закінчено.

Аналогічну інформацію містить відповідь начальника Металургійного відділу Державної виконавчої служби м. Кривий Ріг Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області від 27 липня 2017 року № 14493: згідно з відміткою у книзі обліку виконавчих документів, переданих державному виконавцеві, виконавче провадження від 06 липня 2010 року № 20080516 завершене на підставі пункту 7 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» (визнання боржника банкрутом). Зазначене виконавче провадження знищено у зв`язку із закінченням строку зберігання згідно з актом про знищення від 04 лютого 2015 року, тобто рішення суду у виконавчому провадженні від 06 липня 2010 року № 20080516 не виконане.

Рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 22 березня 2012 року у справі № 2-1299/11/0408 змінено рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 липня 2012 року в частині підстав відмови у позові. Ухвалюючи зазначене рішення, апеляційний суд виходив з того, що, оскільки рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2011 року, яке набрало законної сили, скасовано рішення суду першої інстанції про визнання за ОСОБА_1 права власності на нежитлове приміщення, правочин, укладений 15 жовтня 2010 року між ним та ОСОБА_2 щодо вказаного житлового приміщення, є нікчемним, вимогу про застосування наслідків нікчемного договору позивач не ставив.

У 2012 році ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсною реєстрації спірного нерухомого майна у КП ДОР «Криворізьке БТІ»; застосування наслідків нікчемного правочину від 15 жовтня 2010 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , шляхом повернення нерухомого майна у власність ПП «ЛЮСІ».

Рішенням Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 травня 2013 року у справі № 408/7723/12 позов ОСОБА_3 задоволено частково. Застосовано наслідки недійсності нікчемного правочину шляхом повернення нерухомого майна ОСОБА_1 , в іншій частині позову відмовлено. Рішення мотивовано тим, що ПП «ЛЮСІ» не було стороною договору, тому немає підстав для повернення майна ПП «ЛЮСІ».

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 вересня 2013 року зазначене рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 травня 2013 року у справі № 408/7723/12 в частині застосування наслідків нікчемного правочину скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину; а частина перша статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі; не підлягають задоволенню вимоги власників майна про визнання недійсними правочинів щодо відчуження його майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх нормативно-правове обґрунтування

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об`єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб`єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права. Суб`єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, необхідно дійти висновку, що об`єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб`єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина п`ята статті 267 ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Як вбачається із матеріалів справи, 29 жовтня 2015 року ПП «ЛЮСІ» та ОСОБА_3 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_1 , про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та витребування майна з чужого незаконного володіння (т. 2, а. с. 4 -7).

У суді першої інстанції ОСОБА_2 посилалася на те, що позивачі пропустили позовну давність, відлік якої варто рахувати з 05 листопада 2010 року - дня державної реєстрації права власності на нерухоме майно. Також зазначила, що цей строк може перериватися зверненням до суду особи, яка має право вимоги, а ОСОБА_3 такою особою не є. Для ПП «ЛЮСІ» позовна давність сплила 06 листопада 2013 року. У зв`язку з цим просила у задоволенні позову відмовити (т. 3, а. с. 204-206).

Підтримав таку заяву ОСОБА_2 про застосування позовної давності і ОСОБА_1 у своїх поясненнях від 17 травня 2018 року (т. 3, а. с. 207-210).

У свою чергу ПП «Люсі» подало до суду першої інстанції заяву про визнання поважними причин пропуску позовної давності та про поновлення позовної давності (т. 3., а. с. 241-243), в якій вказало зокрема на те, що протягом 2010-2015 років тривають спори щодо оспорюваного правочину та його об`єктів. З огляду на переривання позовної давності з початку виконання оспорюваного правочину протягом 2010-2013 років, граничним терміном подання позову про скасування наслідків нікчемного правочину є 26 вересня 2016 року (сплив позовної давності після прийняття рішення Апеляційним судом від 26 вересня 2013 року). Також ПП «Люсі» зазначило, що протягом 2010-2013 років за позовом фіскальних органів припинялась його діяльність, тобто тривалий час воно не мало цивільної дієздатності і не могло звернутися до суду із позовом про захист своїх прав та інтересів, тому, якщо пропущення строку і мало місце, то було допущено з поважних причин. Вказану заяву ПП «Люсі» доповнило 21 липня 2021 року (т. 5, а. с. 99-100)

У матеріалах справи наявний витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 26 листопада 2015 року, зі змісту якого вбачається, що 16 травня 2013 року припинена діяльність ПП «ЛЮСІ» за судовим рішенням (т. 2, а. с. 154).

Також матеріалами справи підтверджено, що ПП «ЛЮСІ», засноване ОСОБА_1 , перебувало в стані припинення в результаті ліквідації за рішенням засновників (учасників) з 20 січня до 29 липня 2011 року, а з 06 березня 2013 року у стані припинення на підставі судового рішення, не пов`язаного з банкрутством (т. 5, а. с. 104).

На час розгляду справи цивільна правоздатність ПП «ЛЮСІ» відновлена, що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, у стані припинення підприємство не перебувало (т. 5, а. с. 102).

Отже, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ПП «ЛЮСІ», ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та витребування майна з чужого незаконного володіння та ухвалюючи в цій частині нове судове рішення про часткове задоволення цих позовних вимог, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскільки в ПП «ЛЮСІ» під час перебігу позовної давності існували перешкоди для подання позову для захисту своїх прав, а саме ПП «ЛЮСІ», засноване ОСОБА_1 , перебувало в стані припинення в результаті ліквідації за рішенням засновників (учасників) з 20 січня 2011 року до 29 липня 2011 року, а з 06 березня 2013 року у стані припинення на підставі судового рішення, не пов`язаного з банкрутством, то причини пропуску ПП «ЛЮСІ» позовної давності є поважними і наявні підстави для поновлення цього строку судом.

Вказаним спростовуються аргументи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що апеляційний суд необґрунтовано визнав поважними причини пропуску ПП «Люсі» позовної давності та поновив йому такий строк.

Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд формально констатував існування у ПП «Люсі» перешкод для звернення до суду під час перебігу позовної давності, оскільки матеріали справи не містять жодних доказів, під час аналізу яких можливо дійти такого висновку, а також про те, що ПП «Люсі» було відомо про порушення його права на спірне майно раніше, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Питання щодо поважності причин пропуску позовної давності, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини та доказів, які їх підтверджують.

У цій справі апеляційний суд, повно встановивши фактичні обставини справи, дослідивши належним чином наявні у справі докази, дійшов обґрунтованого висновку про те, що причини пропуску ПП «ЛЮСІ» позовної давності є поважними і наявні підстави для поновлення цього строку судом.

Верховний Суд в силу повноважень, визначених у частині першій статті 400 ЦПК України, позбавлений можливості здійснювати переоцінку доказів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду, від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц; постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 908/1846/17, від 16 грудня 2020 року у справі № 645/1545/17, є безпідставними оскільки викладені у наведених постановах суду касаційної інстанції правові висновки, на які посилається заявник, стосуються загального розуміння інституту позовної давності та його застосування. Висновки суду апеляційної інстанції у цій справі щодо визнання поважними причин пропуску позовної давності та її поновлення не суперечить таким висновкам.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував, та не можуть бути підставами для скасування ухваленого у справі судового рішення.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Оскільки апеляційний суд обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ПП «ЛЮСІ», ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_1 , про застосування наслідків нікчемного правочину та витребування майна з чужого незаконного володіння, то підстав залишати його без змін немає.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак