Рішення

від 28.10.2022 по справі 640/14232/21

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 жовтня 2022 року м. Київ № 640/14232/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю

секретаря судового засідання Колодяжного В.Є., розглянувши у порядку письмового

провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доМіністерства охорони здоров`я Українипровизнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Міністерства охорони здоров`я України (далі - відповідач, МОЗ України), в якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Міністерства охорони здоров`я України у наданні ОСОБА_1 та іншим постраждалим від отруєнь не встановленими хімічними речовинами вчасної кваліфікованої медичної допомоги, що призвела до порушення прав позивача як фізичної особи;

- зобов`язати Міністерство охорони здоров`я України в питанні діяльності системи охорони здоров`я України розробити правила, які б зобов`язували державні лікарні, науково-дослідні установи вжити належні заходи для захисту життя пацієнтів, постраждалих від отруєнь маловідомими хімічними речовинами, застосованими так званими правоохоронцями проти протестувальників на Майдані, запровадити ефективну незалежну систему розслідування з метою одержання інформації і забезпечення відповідальності за вчасно не надану медичну допомогу постраждалим особам.

Обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1 зазначає, що від середини грудня 2013 року по 24.02.2014 приймав участь у мирних масових акціях протесту у м. Києві; правоохоронці застосовували до мирних мітингувальників, крім фізичної сили, спеціальних засобів, ще й ручні аерозольні гранати, ручні дратівливі гранати підвищеної потужності та безпеки, ручні димові гранати, унаслідок чого сотням учасникам мітингу, вуличного походу та демонстрації заподіяно різного ступеня тяжкості тілесні ушкодження; від моменту звільнення з військової служби в запас у позивача продовжилось погіршення стану здоров`я, з`явились стійка біль у грудній клітині та щоденні приступи задухи; приймаючи до уваги щорічні смерті серед постраждалих від хімічних та токсичних отруєнь на Майдані (2013-2014 р.р.) і маючи підтверджені факти відмови у наданні вчасної кваліфікованої медичної допомоги, постраждалим від отруєнь, позивач вирішив шляхом звернення до суду у правовий спосіб визнати бездіяльність керівництва МОЗ України протиправною та змусити відповідача в питанні діяльності системи охорони здоров`я України розробити правила, які б зобов`язували державні лікарні, науково-дослідні установи вживати належні заходи для захисту життя пацієнтів, постраждалих від отруєнь маловідомими хімічними речовинами, що були застосовані так званими правоохоронцями проти протестувальників на Майдані.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справу було передано судді Пащенку К.С.

31.05.2021 ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва було відкрито провадження в адміністративній справі № 640/14232/21 та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні без виклику учасників справи та проведення судового засідання.

09.07.2021 до Окружного адміністративного суду м. Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, у якому останній заперечує проти задоволення позовних вимог. Свою позицію обґрунтовує тим, що МОЗ України є центральним органом виконавчої влади, а не закладом охорони здоров`я, а отже не надає медичну допомогу, а тому позовна вимога про визнання протиправною бездіяльності Міністерства, що проявляється у ненаданні медичної допомоги, є необґрунтованою; наказом МОЗ України від 07.11.2007 № 691 затверджені клінічні протоколи надання медичної допомоги хворим з опіками та їх наслідками, в тому числі клінічний протокол надання медичної допомоги потерпілим з хімічним опіком гортані, трахеї і легень; отже наказом № 691 встановлено алгоритм дій лікарів під час надання допомоги хворим з хімічним опіком легень, відповідно до якого лікарі надають медичну допомогу потерпілим; приписами ст. 80 Основ законодавства України про охорону здоров`я визначено, що особи, винні у порушенні законодавства про охорону здоров`я, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність, згідно із законодавством; позивач у позовній заяві не наводить жодного конкретного аргументу чи належного доказу на підтвердження свого порушеного права МОЗ України; доводи позивача про порушення його прав, свобод та інтересів Міністерством є абстрактними та не містять жодного обґрунтування; позивачем належними засобами доказування не підтверджено, що оскаржуваним рішенням порушено його персоніфіковані суб`єктивні права або охоронювані законом інтереси, не наведено, в чому безпосередньо полягає порушення його прав та які конкретні негативні наслідки настали.

28.10.2022 ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва у задоволенні клопотання позивача про залучення до участі в справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Громадську організацію «Хімічні та токсилогічні отруєння в Україні» відмовлено.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Відповідно до витягу з наказу Командира військової частини - польова пошта НОМЕР_1 від 02.08.2014 № 36 старшину ОСОБА_1 призначено начальником Радіорелейної станції (Р-409) взводу зв`язку, НОМЕР_5.

Відповідно до витягу з наказу Командира військової частини - польова пошта НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 30.01.2015 № 31 старшину ОСОБА_1 , командира відділення інженерно-саперного взводу, звільненого з військової служби у запас на підставі наказу командувача Сухопутних військ Збройних Сил України (по особовому складу) від 15.01.2015 № 1-РС за п. «б» ч. 8 (за станом здоров`я) ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» вважати таким, що справи та посаду здав, з 30.01.2015 виключено зі списків особового складу, та з усіх видів забезпечення і направлено для зарахування на військовий облік до Старобільсько-Новопсковського ОРВК Луганської області.

Довідкою від 05.02.2015 № 195 про безпосередню участь особи в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захист незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, підтверджено, що старшина ОСОБА_1 дійсно в період з 02.08.2014 по 30.01.2015 безпосередньо брав участь в антитерористичній операції (бойових діях), забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській області.

ОСОБА_1 є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_3 , виданим 18.09.2015 Управлінням особового складу штабу командування Сухопутних військ.

Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_4 від 23.04.2019 ОСОБА_1 є інвалідом 3 групи і має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни.

В період з 2014 року по 2016 рік позивач неодноразово звертався до медичних закладів, де йому встановлювали діагноз: хімічний опік верхніх дихальних шляхів.

Вважаючи бездіяльність Міністерства охорони здоров`я України щодо надання медичної допомоги від отруєнь не встановленими хімічними речовинами вчасної кваліфікованої медичної допомоги протиправною, позивач звернувся із даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів осіб і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, суд зобов`язаний незалежно від підстав, наведених у позові, перевіряти оскаржувані рішення, дії та бездіяльність на їх відповідність усім зазначеним вимогам.

Відповідно до п. 1 Положення про Міністерство охорони здоров`я України затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 № 267, в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24.01.2020 № 90 (далі - Положення), Міністерство охорони здоров`я України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Міністерство охорони здоров`я України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим' соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань, забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах: епідеміологічного нагляду (спостереження), імунопрофілактики, промоції здорового способу життя та запобігання факторам ризику, попередження та зниження рівня вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров`я населення, безпеки харчових продуктів, регламентації факторів середовища життєдіяльності населення, гігієнічної регламентації небезпечних факторів, створення національної системи крові, управління системою якості щодо безпеки крові, біологічної безпеки та біологічного захисту, боротьби із стійкістю до протимікробних препаратів, реагування на небезпеки для здоров`я та надзвичайні стани в сфері охорони здоров`я, а також забезпечення формування державної політики у сферах санітарного та епідемічного благополуччя населення; розвитку медичних послуг, впровадження електронної системи охорони здоров`я, забезпечення державних фінансових гарантій медичного обслуговування населення; технічного регулювання медичних виробів, медичних виробів для діагностики invitro, активних медичних виробів, які імплантують, косметичної продукції; забезпечення населення якісними, ефективними та безпечними лікарськими засобами, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, медичних імунобіологічних препаратів, обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, протидії їх незаконному обігу, а також безпечних медичних виробів та косметичної продукції; розвитку кадрового потенціалу системи охорони здоров`я, вищої медичної, фармацевтичної освіти та науки.

Основи законодавства України про охорону здоров`я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров`я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров`я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

За приписами ст. 1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» законодавство України про охорону здоров`я базується на Конституції України і складається з цих Основ та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що регулюють суспільні відносини у сфері охорони здоров`я.

За визначенням, яке міститься у ст. 3 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» медична допомога - діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв`язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв`язку з вагітністю та пологами.

Статтею 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» передбачено, що кожний громадянин України має право на охорону здоров`я, що передбачає, зокрема, кваліфіковану медичну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря, вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій, вибір закладу охорони здоров`я.

Як зазначено у ч. 1 ст. 33 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» медична допомога надається відповідно до медичних показань професійно підготовленими медичними працівниками, які перебувають у трудових відносинах із закладами охорони здоров`я, що забезпечують надання медичної допомоги згідно з одержаною відповідно до закону ліцензією, та фізичними особами - підприємцями, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку і можуть перебувати з цими закладами у цивільно-правових відносинах.

Перелік закладів охорони здоров`я затверджений наказом Міністерства охорони здоров`я України від 28.10.2002 № 385 «Про затвердження переліків закладів охорони здоров`я, лікарських, провізорських посад, посад молодших спеціалістів з фармацевтичною освітою, посад професіоналів у галузі охорони здоров`я, посад фахівців у галузі охорони здоров`я та посад професіоналів з вищою немедичною освітою у закладах охорони здоров`я».

Як вбачається із даного Переліку, Міністерство охорони здоров`я України відсутнє у даному Переліку, тобто не належить до лікувально-профілактичних закладів, санітарно-профілактичних закладів, фармацевтичних (аптечних) закладів, інших закладів, закладів медико-соціального захисту та установ/закладів системи соціального захисту населення.

Тобто, Міністерство охорони здоров`я України є центральним органом виконавчої влади, а не закладом охорони здоров`я, а тому не надає медичну допомогу.

Враховуючи вищевикладене, позовна вимога про визнання протиправною бездіяльності Міністерства охорони здоров`я України у наданні ОСОБА_1 та іншим постраждалим від отруєнь не встановленими хімічними речовинами вчасної кваліфікованої медичної допомоги, що призвела до порушення прав позивача як фізичної особи, задоволенню не підлягає.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання Міністерство охорони здоров`я України в питанні діяльності системи охорони здоров`я України розробити правила, які б зобов`язували державні лікарні, науково-дослідні установи вжити належні заходи для захисту життя пацієнтів, постраждалих від отруєнь маловідомими хімічними речовинами, застосованими так званими правоохоронцями проти протестувальників на Майдані, запровадити ефективну незалежну систему розслідування з метою одержання інформації і забезпечення відповідальності за вчасно не надану медичну допомогу постраждалим особам, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 14-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» систему стандартів у сфері охорони здоров`я складають державні соціальні нормативи та галузеві стандарти.

Державні соціальні нормативи у сфері охорони здоров`я встановлюються відповідно до Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії».

Галузевими стандартами у сфері охорони здоров`я є:

стандарт медичної допомоги (медичний стандарт) - сукупність норм, правил і нормативів, а також показники (індикатори) якості надання медичної допомоги відповідного виду, які розробляються з урахуванням сучасного рівня розвитку медичної науки і практики;

клінічний протокол - уніфікований документ, який визначає вимоги до діагностичних, лікувальних, профілактичних методів надання медичної допомоги та їх послідовність;

протокол надання реабілітаційної допомоги у сфері охорони здоров`я - уніфікований документ, що визначає вимоги до реабілітаційних заходів та їх послідовність відповідно до напрямів реабілітації у сфері охорони здоров`я з урахуванням сучасного рівня розвитку міжнародної реабілітаційної науки і практики;

табель матеріально-технічного оснащення - документ, що визначає мінімальний перелік обладнання, устаткування та засобів, необхідних для оснащення конкретного типу закладу охорони здоров`я, його підрозділу, а також для забезпечення діяльності фізичних осіб - підприємців, які провадять господарську діяльність з медичної практики за певною спеціальністю (спеціальностями) та/або мають право на надання реабілітаційної допомоги згідно із законодавством;

лікарський формуляр - перелік зареєстрованих в Україні лікарських засобів, що включає ліки з доведеною ефективністю, допустимим рівнем безпеки, використання яких є економічно прийнятним.

Галузеві стандарти у сфері охорони здоров`я розробляються і затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Галузевими стандартами у сфері охорони здоров`я є також інші норми, правила та нормативи, передбачені законами, які регулюють діяльність у сфері охорони здоров`я.

Додержання стандартів медичної допомоги (медичних стандартів), клінічних протоколів, протоколів надання реабілітаційної допомоги, табелів матеріально-технічного оснащення є обов`язковим для всіх реабілітаційних закладів, закладів охорони здоров`я, їх відділень, підрозділів, а також для фізичних осіб - підприємців, які провадять господарську діяльність з медичної практики та/або мають право на надання реабілітаційної допомоги згідно із законодавством.

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 07.11.2007 № 691 «Про затвердження клінічних протоколів надання медичної допомоги хворим з опіками та їх наслідками» затверджено клінічні протоколи надання медичної допомоги хворим, зокрема, з хімічним опіком гортані і трахеї; хімічним опіком гортані, трахеї і легень; хімічним опіком інших відділів дихальних шляхів; хімічним опіком дихальних шляхів не уточненої локалізації.

Отже, вищевказаним наказом № 691 врегульовано питання допомоги хворим з хімічними опіками, в тому числі і верхніх дихальних шляхів.

Як передбачено у ч. 2 ст. 34 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» лікуючий лікар обирається пацієнтом або призначається йому в установленому цими Основами порядку. Обов`язками лікуючого лікаря є своєчасне і кваліфіковане обстеження та лікування пацієнта. Пацієнт вправі вимагати заміни лікаря.

Тобто, даною нормою закріплені обов`язки лікуючого лікаря: своєчасне і кваліфіковане обстеження та лікування пацієнта.

Лікуючий лікар - лікар закладу охорони здоров`я або лікар, який провадить господарську діяльність з медичної практики як фізична особа - підприємець і який надає медичну допомогу пацієнту в період його обстеження та лікування (ч. 1 ст. 34 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я»).

Таким чином, надання несвоєчасної або некваліфікованої медичної допомоги є протиправною поведінкою медичного працівника.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27.02.2019 у справі № 755/2545/15-ц, від 04.11.2020 у справі № 686/6022/18, від 21.04.2021 у справі № 648/2035/17.

Відповідно до ст. 80 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» особи, винні у порушенні законодавства про охорону здоров`я, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законодавством.

У ст. 8 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» вказано, що у разі порушення законних прав і інтересів громадян у сфері охорони здоров`я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особи і громадяни зобов`язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди.

Враховуючи вищевикладене, суд зазначає, що оскільки питання допомоги хворим з хімічними опіками вже врегульоване наказом Міністерства охорони здоров`я України від 07.11.2007 № 691 «Про затвердження клінічних протоколів надання медичної допомоги хворим з опіками та їх наслідками», а відповідальність за несвоєчасну медичну допомогу визначена чинним законодавством, позовні вимоги у цій частині задоволенню не підлягають.

Суд зазначає, що в контексті завдань адміністративного судочинства звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача. Тому особа повинна довести (а суд - встановити), що їй належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду. Права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту.

Завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав, свобод чи інтересів особи, що звернулася до суду з позовом, у публічно-правових відносинах.

При цьому порушення вимог Закону рішенням чи діями суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх судом протиправними, оскільки обов`язковою умовою визнання їх протиправними є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.

Відповідно до висновку, що сформований у постанові Верховного Суду України від 15.11.2016 у справі № 800/301/16, гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відсутність спору, у свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту.

Аналогічний висновок, сформований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 802/2474/17-а.

З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

З цього слідує, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав та інтересів позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства. Якщо позивач не довів факту порушення особисто своїх прав чи інтересів, то навіть у разі, якщо дії суб`єкта владних повноважень є протиправними, підстав для задоволення позову немає.

Звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Відсутність у заявника прав чи обов`язків у зв`язку із вчиненням оскаржуваних дій не породжує для останнього і права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом.

Суд зазначає, що таке порушення має бути реальним, обґрунтованим, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи - позивача з боку відповідача, яка стверджує про їх порушення.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 826/4406/16, від 15.08.2019 у справі № 1340/4630/18, від 23.12.2019 у справі № 712/3842/17, від 27.02.2020 у справі № 500/477/15-а.

Суд відмічає, що позивач у позовній заяві не наводить жодного конкретного аргументу чи належного доказу на підтвердження свого порушеного права Міністерством охорони здоров`я України.

Зважаючи на все викладене вище, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до Міністерства охорони здоров`я України.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України).

Частинами 1 та 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 (справа № 802/2236/17-а).

З огляду на все викладене вище та виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З огляду на те, що суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні позову, то питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись ст. ст. 1, 2, 9, 72-78, 241-246, 250 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити повністю.

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя К.С. Пащенко