Рішення

від 31.10.2022 по справі 640/34213/21

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

31 жовтня 2022 року м. Київ № 640/34213/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аверкової В.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадженні, без виклику сторін, адміністративну справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Маркетснаб»

до Київської міської ради

треті особи 1) Департамент транспортної інфраструктури Виконавчого органу Київської

міської ради (Київської міської державної адміністрації);

2) Комунальне підприємство «Київтранспарксервіс»;

3) Департамент фінансів виконавчого органу Київської міської ради (Київської

міської державної адміністрації)

про визнання протиправним та нечинним пункту 1 рішення від 31 серпня 2021

року №242/5629, зобов`язання вчинити дії,

У С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Маркетснаб» (далі по тексту - позивач, ТОВ «Маркетснаб») звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Київської міської ради (далі по тексту - відповідач, КМР), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, Департамент транспортної інфраструктури Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі по тексту - третя особа 1, Департамент транспортної інфраструктури), Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» (далі по тексту - третя особа 2, КП «Київтранспарксервіс»), Департаменту фінансів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі по тексту - третя особа 3, Департаменту фінансів), з наступними позовними вимогами:

- визнати протиправним та нечинним пункт 1 рішення КМР від 31 серпня 2021 року «Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві» в частині виключення з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за КП «Київтранспарксервіс», паркувального майданчика, розташованого за адресою: м. Київ, Голосіївський район, пл. Московська (Центральний автовокзал), в межах ІІ територіальної зони паркування м. Києва;

- зобов`язати КМР включити до таблиці №1 до додатка 5 до рішення КМР від 23 червня 2011 року №242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві» паркувальний майданчик за адресою: м. Київ, Голосіївський район, пл. Московська (Центральний автовокзал), в межах ІІ територіальної зони паркування м. Києва.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що внаслідок прийняття оскаржуваного рішення у зв`язку з виключенням з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за КП «Київтранспарксервіс», позивач позбавлений можливості здійснювати господарську діяльність за адресою знаходження паркувального майданчика та отримувати дохід від господарської діяльності, тобто оскаржуване рішення порушило права та інтереси позивача; оскаржуване рішення прийнято без додержання процедури прийняття регуляторного акту.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 листопада 2021 року відкрито провадження в адміністративній справі №840/34213/21 за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Представником відповідача та третьої особи Департаменту транспортної інфраструктури подано відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що КМР не погоджується із заявленими позовними вимогами, оскільки оскаржуване рішення не порушує права позивача; вимоги Закону України «Про засади державної регуляторної політики» не розповсюджується на спірні правовідносини.

Представник Департаменту фінансів у письмових поясненнях наголошував на відсутності порушеного права позивача внаслідок прийняття оскаржуваного рішення та наголошував на тому, що оскаржуване рішення не повинне проходити регуляторну процедуру, визначену Законом України «Про засади державної регуляторної політики» з посиланням на норми пункту 58 підрозділу 10 розділу ХХ Перехідних положень Податкового кодексу України.

Представник КП «Київтранспарксервіс» у письмових поясненнях вказував на правомірність оскаржуваного рішення та наголошував на тому, що орган місцевого самоврядування має право приймати рішення, вносити до них зміни та/чи скасовувати такі рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва звертає увагу на наступне.

Судом встановлено, що пунктом 2 рішення КМР від 26 серпня 2007 року №930/1591 «Про вдосконалення паркування автотранспорту в м. Києві» визначено КП «Київтранспарксервіс» єдиним оператором з паркування транспортних засобів, стягнення паркувального збору та виготовлення єдиних абонементних талонів з паркування автомобільного транспорту.

Рішенням КМР від 23 червня 2011 року №242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві» затверджено Положення про збір за місця для паркування транспортних засобів (додаток 5); таблицею №1 до додатку 5 вказаного рішення визначено перелік паркувальних майданчиків, які закріплені за КП «Київтранспарксервіс», зокрема за КП «Київтранспарксервіс» закріплено спеціально обладнаний майданчик для паркування за адресою: м. Київ, Голосіївський район, пл. Московська (Центральний автовокзал), в межах ІІ територіальної зони паркування м. Києва.

26 листопада 2019 року між позивачем та КП «Київтранспарксервіс» укладено договір №ДДП-20191126/01 про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування за адресою: м. Київ, Голосіївський район, пл. Московська (Центральний автовокзал), в межах ІІ територіальної зони паркування м. Києва, відповідно до умов якого позивачу надано право на організацію та експлуатацію 26 місць для паркування транспортних засобів, що перевозять інвалідів, що розташовані на паркувальному майданчику за адресою м. Київ, Голосіївський район, пл. Московська (Центральний автовокзал), в межах ІІ територіальної зони паркування м. Києва, що включає 31 місце для платного паркування транспортних засобів, та здійснення розрахунків з юридичними та фізичними особами за паркування їхніх транспортних засобів. Відповідно до пункту 4.5 договору оплата вартості експлуатації майданчика починається з дня підписання акту приймання передачі КП «Київтранспарксервіс» в експлуатацію позивачу майданчика для паркування та здійснюється щомісячно шляхом перерахування коштів на рахунок КП «Київтранспарксервіс» у розмірі 100% місячної вартості експлуатації з урахуванням кількості календарних днів в місяці, за який проводиться оплата не пізніше 15 числа місяця, за який здійснюється розрахунок. Відповідно до пункту 7.7 договору сторони погодили умови одностороннього розірвання договору, зокрема КП «Київтранспарксервіс» має право на дострокове розірвання договору в односторонньому порядку у випадку втрати КП «Київтранспарксервіс» права передачі паркувального майданчика в експлуатацію.

31 серпня 2021 року КМР прийнято рішення №2185/2226 про внесення змін до Таблиці №1 до додатка 5 рішення КМР від 23 червня 2011 року №242/5629, яким, зокрема внесено зміни до таблиці №1 до додатка 5 до рішення КМР від 23 червня 2011 року № 242/5629 згідно з яким виключено з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за КП «Київтранспарксервіс», паркувальний майданчик за адресою: м. Київ, Голосіївський район, пл. Московська (Центральний автовокзал), в межах ІІ територіальної зони паркування м. Києва.

Листом КП «Київтранспарксервіс» від 11 лютого 2021 року №053/05-670 позивача повідомлено, що договір вважається розірваним з 01 лютого 2021 року, оскільки КП «Київтранспарксервіс» втратило право передачі паркувального майданчика в експлуатацію за адресою: м. Київ, Голосіївський район, пл. Московська (Центральний автовокзал).

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам Окружний адміністративний суд міста Києва зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Частиною першою статті 144 Конституції України визначено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначено Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР (далі по тексту - Закон № 280/97-ВР у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин).

Частиною п`ятою статті 16 Закону № 280/97-ВР визначено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Відповідно до статті 17 Закону № 280/97-ВР відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування при здійсненні повноважень у сфері контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення можуть проводити перевірки на підприємствах, в установах та організаціях, що перебувають у комунальній власності відповідної територіальної громади.

Відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що не перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на договірній і податковій основі та на засадах підконтрольності у межах повноважень, наданих органам місцевого самоврядування законом (частина 1 статті 18 Закону № 280/97-ВР). Згідно з частинами першою та другою статті 59 Закону № 280/97-ВР рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.

Рішення сільської, селищної, міської ради у п`ятиденний строк з моменту його прийняття може бути зупинено сільським, селищним, міським головою і внесено на повторний розгляд відповідної ради із обґрунтуванням зауважень. Рада зобов`язана у двотижневий строк повторно розглянути рішення. Якщо рада відхилила зауваження сільського, селищного, міського голови і підтвердила попереднє рішення двома третинами депутатів від загального складу ради, воно набирає чинності (частина третя статті 59 Закону № 280/97-ВР).

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо органом чи посадовою особою не встановлено пізніший строк введення цих актів у дію (частина третя статті 59 Закону № 280/97-ВР).

Згідно з частиною дев`ятою статті 59 Закону № 280/97-ВР рішення виконавчого комітету ради з питань, віднесених до власної компетенції виконавчих органів ради, можуть бути скасовані відповідною радою.

Частиною дванадцятою статті 59 Закону № 280/97-ВР акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються у порядку, встановленому Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

Відповідно до частини першої статті 60 Закону № 280/97-ВР територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Частиною п`ятою статті 60 Закону № 280/97-ВР визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 22 Закону України від 15 січня 1999 року №401-XIV Про столицю України - місто-герой Київ у зв`язку зі здійсненням містом Києвом функцій столиці України Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація, кожна в межах своєї компетенції, встановленої законами України, мають право встановлювати порядок утримання та експлуатації об`єктів, розташованих у місті, та прилеглої до них території, правила благоустрою, торговельного, побутового, транспортного, житлово-комунального та іншого соціально-культурного обслуговування, визначати особливості землекористування та використання інших природних ресурсів. Організацію та порядок паркування транспортних засобів на вулицях і дорогах населених пунктів регламентують Правила паркування транспортних засобів, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року № 1342 (далі - Правила № 1342), пунктом 4 яких визначено, що оператор - суб`єкт господарювання, який здійснює обладнання і утримання майданчика для паркування.

Рішенням Київської міської ради від 26 червня 2007 року № 930/1591 «Про вдосконалення паркування автотранспорту в м. Києві» визначено комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтранспарксервіс» єдиним оператором з паркування транспортних засобів, стягнення паркувального збору та виготовлення єдиних абонементних талонів з паркування автомобільного транспорту.

Рішенням Київської міської ради від 25 грудня 2008 року № 1051/1051 затверджено Правила благоустрою міста Києва (далі - Правила благоустрою, у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин), які включають розділ XVII Правила паркування транспортних засобів у м. Києві.

Відповідно до пункту 17.3.1. Правил благоустрою платні місця для паркування транспортних засобів (майданчики для платного паркування) призначені для тимчасової стоянки транспортного засобу зі стягненням плати за паркування у відведених або спеціально обладнаних місцях без відповідальності за збереження транспортного засобу або з такою відповідальністю, якщо можливе оснащення місця для паркування транспортних засобів необхідним обладнанням. Організація та експлуатація місць платного паркування транспортних засобів здійснюється лише оператором або підприємствами, з якими оператор уклав відповідний договір.

Правові та організаційні засади реалізації державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності визначено Законом України «Про державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 року №1160-IV (далі по тексту - Закон №1160-IV, у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин). Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 1160-IV наведені у ньому терміни вживаються в такому значенні: регуляторний акт - це: прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб`єктами господарювання; прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб і який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб`єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом; регуляторний орган - Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, інший державний орган, центральний орган виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцевий орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, а також посадова особа будь-якого із зазначених органів, якщо відповідно до законодавства ця особа має повноваження одноособово приймати регуляторні акти. До регуляторних органів також належать територіальні органи центральних органів виконавчої влади, державні спеціалізовані установи та організації, некомерційні самоврядні організації, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, якщо ці органи, установи та організації відповідно до своїх повноважень приймають регуляторні акти; регуляторна діяльність - діяльність, спрямована на підготовку, прийняття, відстеження результативності та перегляд регуляторних актів, яка здійснюється регуляторними органами, фізичними та юридичними особами, їх об`єднаннями, територіальними громадами в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частин першої та другої статті 8 Закону №1160-IV стосовно кожного проекту регуляторного акта його розробником готується аналіз регуляторного впливу.

Аналіз регуляторного впливу готується до оприлюднення проекту регуляторного акта з метою одержання зауважень та пропозицій.

Проект регуляторного акта разом із відповідним аналізом регуляторного впливу оприлюднюється у спосіб, передбачений статтею 13 цього Закону, не пізніше п`яти робочих днів з дня оприлюднення повідомлення про оприлюднення цього проекту регуляторного акта (частина четверта статті 9 Закону №1160-IV).

Згідно з частиною першою статті 21 Закону №1160-IV проекти регуляторних актів, які розробляються центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади, територіальними органами центральних органів виконавчої влади, підлягають погодженню із уповноваженим органом.

Відповідно до положень статті 36 Закону №1160-IV регуляторний акт не може бути прийнятий або схвалений уповноваженим на це органом чи посадовою особою місцевого самоврядування, якщо наявна хоча б одна з таких обставин: відсутній аналіз регуляторного впливу; проект регуляторного акта не був оприлюднений.

У разі виявлення будь-якої з цих обставин орган чи посадова особа місцевого самоврядування має право вжити передбачених законодавством заходів для припинення виявлених порушень, у тому числі відповідно до закону скасувати або зупинити дію регуляторного акта, прийнятого з порушеннями.

Із аналізу статті 1 Закон №1160-IV слідує, що регуляторним актом є нормативно-правовий акт, або прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ при відповідності його встановленим вимогам, основними ознаками якого є: встановлення, зміна чи скасування норм права, які регулюють господарські відносини; неодноразове застосування щодо невизначеного кола осіб; спрямування на правове регулювання господарських відносин.

Суд наголошує, що оскаржуване рішення за своєю правовою природою є регуляторним актом.

Отже, виходячи зі встановленої правової природи оскаржуваного рішення від 31 серпня 2021 року №2185/2226, його винесенню мала передувати визначена Законом №1160-IV процедура прийняття регуляторного акта.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі №490/2099/15-а.

Судом встановлено та відповідачем не заперечується, що оскаржуване рішення від 31 серпня 2021 року №2185/2226 прийнято без додержання процедури прийняття регуляторного акту визначеної Законом №1160-IV.

В контексті наведеного, суд вважає за необхідне зауважити, що одним з основоположних принципів державної регуляторної політики є принцип передбачуваності, згідно з яким місцева рада як регуляторний орган не пізніше 15 грудня поточного року має затверджувати план діяльності з підготовки проектів регуляторних актів на наступний календарний рік (далі - План). Зазначений План має містити конкретну інформацію про види і назви проектів рішень, цілі їх прийняття, строки підготовки та структурні підрозділи, відповідальні за їх розробку.

Таке інформування надає суб`єктам господарювання можливість планування та організації своєї господарської діяльності.

Європейський Суду з прав людини серед елементів принципу правової визначеності називає запобігання випадкам набрання чинності положеннями законодавства Співтовариства до моменту їх публікації. Така можливість є винятковою, коли це обумовлено цілями відповідного законодавства та у випадку, якщо законні очікування тих, на кого воно поширюється, належним чином забезпечені (рішення у справах «Racke н Hauptzollamt Mainz» (1979) та «Hauptzollamt Landau» (1979). Венеціанська комісія визначає, що для забезпечення принципу передбачуваності закон має бути, за можливості, проголошений наперед - до його застосування, та має бути передбачуваним щодо його наслідків. Коли особа переконана у досягненні запланованого результату, має легітимні (законні) очікування, діючи згідно з нормами права, їй має бути гарантований захист цих очікувань. Близькою до окресленого принципу є презумпція незворотності дії закону в часі й неможливості застосування закону до особи, яка не могла знати про його існування.

В рішенні у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ вказав на те, що принцип належного урядування , зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов`язків (заява № 29979/04, пункт 70).

Принцип належного урядування , як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), пункт 74).

Щодо доводів позивача про порушення його прав та інтересів оскаржуваним рішенням, суд зазначає таке.

Право особи на доступ до правосуддя гарантоване статтею 55 Основного Закону, положення якого є нормами прямої дії. Відповідно до наведеної статті Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав та свобод і можливість оскаржити до суду рішення, дії та бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських об`єднань і посадових осіб.

Свою позицію щодо застосування Конституції України при здійсненні правосуддя Верховний Суд України свого часу відобразив у постанові Пленуму Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя від 1 листопада 1996 року №9. Зокрема, в пункті 8 цієї постанови зазначено, що правосуддя здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Статтею 55 Конституції України кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.

У рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Згідно з частинами першою і другою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист; захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також у будь-який спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, процедурні гарантії, закріплені в статті 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов`язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань. Кожен має право на подання до суду скарги, пов`язаної з його або її правами та обов`язками; на це право, що є одним з аспектів права на доступ до суду, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав є неправомірним (рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), серія А №18, п. 28- 36).

У рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини 2 статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом. Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов`язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).

Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заяви №17160/06 та №35548/06; п. 33).

Суд також враховує вже зазначену позицію Європейського суду з прав людини у справі «Голдер проти Сполученого Королівства», згідно з якою саме небезпідставність доводів позивача про неправомірність втручання в реалізацію його прав є умовою реалізації права на доступ до суду.

У пункті 30- 32 рішення у справі «Наталія Михайленко проти України» (заява №49069/11) Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов`язаної з його або її правами та обов`язками цивільного характеру (див. рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), п. 36, Series A №18). На це право на суд , в якому право на доступ до суду є одним з аспектів, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання в реалізацію його або її прав цивільного характеру є неправомірним, та скаржиться на те, що відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції йому не було надано жодних можливостей подати до суду скаргу (див. серед іншого (inter alia), рішення у справах «Рош проти Сполученого Королівства» (Roche v. the United Kingdom), заява №32555/96, п. 117, та «Салонтаджі-Дробняк проти Сербії» (Salontaji-Drobnjak v. Serbia), заява №36500/05, п. 132). Право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб (див. рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ешингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), п. 57, Series A №93). Встановлюючи такі правила, договірна держава користується певною свободою розсуду, однак обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Крім того, обмеження не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти (див. рішення у справі «Кордова проти Італії» (№1) (Cordova v. Italy (no. 1)), заява №40877/98, п. 54, та рішення у справі «Фаєд проти Сполученого Королівства» (Fayed v. the United Kingdom), п. 65, Series A № 294-B).

Конвенція призначена для гарантування не теоретичних прав, а прав практичних та ефективних. Це особливо стосується гарантій, закріплених статті 6 Конвенції, з огляду на визначне місце, яке у демократичному суспільстві займають право на справедливий суд разом з усіма гарантіями за цією статтею (див. рішення у справі «Принц Ліхтенштейну Альберт-Адам ІІ проти Німеччини» (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany) [ВП], заява №42527/98, п. 45). У п. 54 рішення у справі «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland, заява №28249/95) Суд також погодився, що можуть бути справи, в яких майбутній позивач повинен мати попередній дозвіл до того, як йому дозволять процедуру подання позову (див. рішення суду у справі «Ашингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), серія A, №93, п. 59).

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення (висновок, що сформований у постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі №800/301/16).

Судом встановлено та сторонами не заперечується, що оскаржуване в частині виключення з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за КП «Київтранспарксервіс», паркувального майданчика розташованого за адресою: місто Київ, Голосіївський район, пл. Московська (Центральний вокзал), в межах ІІ територіальної зони паркування м. Києва слугувало підставою для дострокового розірвання договору про надання майданчика для експлуатації, утримання та обладнання від 26 листопада 2019 року №ДДП-20191126/01, укладеного позивачем з КП «Київтранспарксервіс».

При цьому, умовами договору не передбачено компенсації понесених позивачем витрат при облаштуванні та обладнанні майданчика для паркування.

З урахуванням викладеного суд вважає обґрунтованими доводи позивача, що рішення Київської міської ради від 31 серпня 2021 року №2185/2226 в частині виключення з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за КП «Київтранспарксервіс», паркувального майданчика розташованого за адресою: місто Київ, Голосіївський район, пл. Московська (Центральний вокзал), в межах ІІ територіальної зони паркування м. Києва порушує права та інтереси останнього.

З урахуванням наведеного вище, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання нечинним рішення КМР від 31 серпня 2021 року №2185/2226 «Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві» в частині виключення з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс» паркувального майданчика розташованого за адресою: місто Київ, Голосіївський район, пл. Московська (Центральний вокзал), в межах ІІ територіальної зони паркування м. Києва, позаяк КМР порушено процедуру прийняття зазначеного рішення як регуляторного акта, вказана частина якого, у свою чергу, стосується прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

Частина третя статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

З огляду на наведене, з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду, суд вважає, що наявні обґрунтовані підстави для задоволення позовних вимог позивача зобов`язального характеру, шляхом зобов`язання КМР включити до таблиці №1 до додатка 5 до рішення КМР від 23 червня 2011 року №242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві» паркувальний майданчик за адресою: м. Київ, Голосіївський район, пл. Московська (Центральний автовокзал), в межах ІІ територіальної зони паркування м. Києва.

При цьому, суд вважає, що такий визначений судом спосіб захисту прав та інтересів позивача не є втручанням в дискреційні повноваження відповідача, а спрямований на ефективне відновлення порушеного права позивача.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На переконання суду, відповідачем не доведено правомірності оскаржуваного рішення, з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки позовні вимоги задоволено, на користь позивача належить стягнути сплачений нею судовий збір за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

На підставі вище викладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Маркетснаб» задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним та нечинним рішення Київської міської ради від 31 серпня 2021 року №2185/2226 «Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року №242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві» в частині виключення з переліку паркувальних майданчиків, які закріплені за Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс», паркувального майданчика розташованого за адресою: місто Київ, Голосіївський район, пл. Московська (Центральний вокзал), в межах ІІ територіальної зони паркування м. Києва.

3. Зобов`язати Київську міську раду включити до таблиці №1 до додатка 5 до рішення КМР від 23 червня 2011 року №242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві» паркувальний майданчик за адресою: м. Київ, Голосіївський район, пл. Московська (Центральний автовокзал), в межах ІІ територіальної зони паркування м. Києва.

4. Стягнути на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Маркетснаб» (02225, м. Київ, вул. Бальзака Оноре Де, буд. 12, оф. 12, РНОКПП 39689899) понесені витрати по сплаті судового збору у розмірі 4540,00 грн за рахунок бюджетних асигнувань Київської міської ради (01044, м. Києві, вул. Хрещатик, 36, код ЄДРПОУ 22883141).

Рішення суду, відповідно до частини першої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Суддя В.В. Аверкова