Рішення

від 04.11.2022 по справі 910/13084/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

04.11.2022Справа № 910/13084/21

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Міністерства оборони України, просп. Повітрофлотський, 6, м. Київ

до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДЕРСАЙТ ПЛЮС», просп. Лобановського Валерія, 123, м. Київ

про стягнення 391 099,96 грн.

Представники сторін: не викликались.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Міністерство оборони України звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Дерсайт Плюс» про стягнення 391 099,96 грн. штрафних санкцій, а саме 120 544,20 грн. пені та 214 300,80 грн. штрафу.

В обґрунтування позовних вимог в позовній заяві позивач посилається на неналежне виконання відповідачем як постачальником умов укладеного між сторонами Договору №286/2/20/80 про постачання товарів для державних потреб матеріально - технічних засобів продовольчої служби (за кошти Державного бюджету України) від 16.07.2020 в частині своєчасної поставки товару, в зв`язку з чим позивачем нараховано пеню та штраф у вказаних сумах.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.08.2021 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/13084/21 та приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи ціну позову, характер спірних правовідносин та предмет доказування, за відсутності клопотань будь-якої із сторін про інше та підстав для розгляду даної справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін з ініціативи суду, господарським судом на підставі частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України вирішено розгляд справи № 910/13084/21 здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Так, на виконання вимог ухвали Господарського суду міста Києва від 25.08.2021 у справі № 910/13084/21 через відділ діловодства суду 22.09.2021 від позивача надійшли витребувані судом додаткові документи.

Будь - яких інших доказів на підтвердження позовних вимог, а також заяв та клопотань процесуального характеру від позивача до суду не надходило.

Суд зазначає, що відповідно до частини 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини 4 статті 120 цього Кодексу.

Відповідно до приписів статті 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення; днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення.

З метою повідомлення відповідача про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала господарського суду від 25.08.2021 була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, а саме: 03035, м. Київ, просп. В. Лобановського, 123 та яка співпадає з місцезнаходженням відповідача за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Разом з тим, копія ухвали суду від 25.08.2021 повернута відділенням поштового зв`язку 13.10.2021 неврученою відповідачу у зв`язку з відсутністю адресата за вказаною адресою.

Відповідно до пункту 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Інші дані (адреси), за якими можна встановити місцезнаходження відповідача, матеріали справи не містять та суду невідомі.

Суд зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Окрім того, згідно пункту 10 частини 2 статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний державний реєстр) містяться, зокрема, відомості про місцезнаходження юридичної особи.

Відповідно до частини 1 статті 10 зазначеного Закону якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

Беручи до уваги конкретні обставини справи, вимоги процесуального законодавства та прецедентну практику Європейського суду з прав людини, суд звертає увагу на те, що направлення листів рекомендованою кореспонденцією на адресу, що відповідає місцезнаходженню відповідача згідно Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначених листів адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №800/547/17, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 27.11.2019 у справі 913/879/17, постанові від 21.05.2020 у справі 10/249-10/9, постанові від 15.06.2020 у справі 24/260-23/52-б, постанові від 18.03.2021 у справі № 911/3142/18).

При цьому судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час та місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення та підписання.

Судові рішення, внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України" Європейський суд з прав людини зробив, зокрема, висновок про те, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Враховуючи наведе господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись, зокрема, з ухвалою суду про відкриття провадження у справі №910/13084/21 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).

З огляду на вищевикладене суд констатує, що ним вчинено всі необхідні та можливі заходи з метою встановлення місцезнаходження відповідача та повідомлення їх про розгляд справи судом.

Суд зазначає, що з урахуванням строків, встановлених статтями 165, 251 Господарського процесуального кодексу України, а саме протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі, які також визначені судом в ухвалі від 25.08.2021, відповідач мав подати відзив на позовну заяву.

Як свідчать матеріали справи, відповідач не скористався наданим йому процесуальним правом, передбаченим частиною 1 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.

Заяв та клопотань процесуального характеру від відповідача на час розгляду справи до суду також не надходило.

Суд звертає увагу, що сам лише факт не отримання стороною кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу суду про відкриття провадження у справі для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернута до суду у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною не виконання ухвали суду та нереалізації своїх процесуальних прав, зокрема, в частині надання відзиву на позовну заяву, оскільки зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.

Відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Наразі, від відповідача станом на час винесення рішення до суду не надходило жодних заяв про неможливість подання відзиву та/або про намір вчинення відповідних дій у відповідності до статті 165 Господарського процесуального кодексу України після закінчення дії карантинних обмежень та/або продовження відповідних процесуальних строків та заперечень щодо розгляду справи по суті.

Таким чином, оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю «Дерсайт Плюс» не скористалося наданими йому процесуальними правами, зокрема, відповідачем не надано відзиву на позовну заяву, будь-яких письмових пояснень та інших доказів, що впливають на вирішення даного спору по суті, суд, на підставі частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку про можливість розгляду даної справи виключно за наявними матеріалами.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Особливості укладання договорів за державним замовленням (державних контрактів) визначаються Законом України "Про публічні закупівлі" та Законом України "Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони".

Відповідно до пункту 6 статті 1 Закону України "Про публічні закупівлі" договір про закупівлю - господарський договір, що укладається між замовником і учасником за результатами проведення процедури закупівлі/спрощеної закупівлі та передбачає платне надання послуг, виконання робіт або придбання товару.

Як встановлено судом за матеріалами справи, 16.07.2020 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Семфорт» (в подальшому перейменовано на Товариство з обмеженою відповідальністю «Дерсайт Плюс») (постачальник за договором, відповідач у справі) та Міністерством оборони України (покупець за договором, позивач у справі) укладено Договір № 286/2/20/80 про постачання товарів для державних потреб матеріально-технічних засобів продовольчої служби (за кошти Державного бюджету України) (далі - Договір), відповідно до умов пункту 1.1 якого постачальник зобов`язується у 2020 році поставити замовнику обладнання для закладів громадського харчування (39310000-8) (Лінія самообслуговування на 120 чол.), лот 3. Обладнання для їдалень (39312200-4) (Лінія самообслуговування на 120 чол.) (далі - товар), зазначений у специфікації, а замовник забезпечити приймання та оплату товару в кількості та у строки, вказані в Договорі.

Розділами 2-12 Договору сторони погодили кількість та якість товару, умови поставки товару, ціну товару, загальну вартість і порядок розрахунків, порядок прийому-передачі товару, права та обов`язки сторін, гарантійні зобов`язання, відповідальність за порушення договірних зобов`язань тощо.

Суд зазначає, що за приписами статті 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

Відповідно до пункту 11.1 Договору сторони погодили, що Договір набирає чинності з дати його підписання сторонами та діє до 31 грудня 2020 року, а в частині проведення розрахунків до повного їх завершення. Відповідно до частини 5 статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі» дія договору про закупівлю може продовжуватися на строк, достатній для проведення процедури закупівлі на початку наступного року, в обсязі, що не перевищує 20% суми, визначеної у договорі, укладеному у попередньому році, якщо видатки на цю мету затверджено в установленому порядку.

Як свідчать матеріали справи, вказаний Договір підписаний представниками постачальника і покупця та скріплений печатками обох сторін.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який регулюється нормами §3 глави 54 Цивільного кодексу України та §1 глави 30 Господарського кодексу України.

Згідно з частиною 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі статтею 662 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до Специфікації товару, викладеній у пункті 2 Договору, загальна кількість товару (обладнання для їдалень (39312200-4) (Лінія самообслуговування на 120 чол.)) становить 80 штук, загальною вартістю 7 653 600,00 грн. з ПДВ. Строк постачання товару - 60 календарних днів з дати укладання договору (до 14.09.2020 включно).

Додатковою угодою №1 від 14.09.2020 до Договору №286/2/20/80 від 16.07.202, яка укладена відповідно до пункту 5 частини 4 статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі», експертного висновку Черкаської торгово-промислової палати №В-554 від 02.09.2020 та пункту 12.5 Договору від 16.07.2020, сторони за взаємною згодою домовились внести зміни до пункту 1.2 Договору в частині зміни строків постачання товару до 29.10.2020 (включно).

У відповідності до п. 2.1 Договору постачальник повинен поставити замовнику товар, якість, маркування, тара та упаковка якого відповідає вимогам чинних стандартів: відповідно до технічних вимог (додаток №13.2.2 до Договору) і в установленому порядку буде підтверджена такими документами: інструкція з експлуатації та гарантійний талон; декларація (сертифікат) про відповідність технічним регламентам холодильного та технологічного обладнання.

У відповідності до частини 1 статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

За умовами пункту 3.1 Договору ціна цього договору становить 7 653 600,00 грн. з ПДВ, у тому числі: без ПДВ - 6 378 00,00 грн., ПДВ - 1 275 600,00 грн.

Ціна договору може бути зменшена за взаємною згодою сторін (пункт 3.2 Договору).

Відповідно до пункту 1.2 Договору ціна за одиницю виміру продукції становить 79 725,00 грн. (без ПДВ з тарою, витратами на завантаження продукції в місцях навантаження та транспортними витратами).

У розділі 4 Договору сторони погодили порядок розрахунків.

Так, відповідно до пункту 4.1 Договору розрахунки за фактично поставлений товар проводяться протягом 30 календарних днів (за умови надходження бюджетних коштів на рахунок міністерства оборони України за даним кодом видатків) з дати надання постачальником замовнику належним чином оформленого рахунку-фактури на відвантажений товар, підписаного керівником та головним бухгалтером підприємства, але не пізніше за 10 робочих днів до закінчення поточного бюджетного року.

До рахунка-фактури додаються: акт приймання-передачі, видаткова накладна постачальника, повідомлення підтвердження (додаток №13.2.1 до договору), яке оформляється одержувачем замовника. Постачальник протягом 5 календарних днів з дати прийняття товару одержувачем замовника у місцях поставки товару (пункт 5.2) надає належним чином оформлені документи на оплату. Без вищезазначених документів або належного їх оформлення і відсутності в них зазначеної інформації, оплата поставленого товару не проводиться (пункт 4.2 Договору).

Поряд зі цим станом на час розгляду справи доказів наявності претензій відповідача як постачальника з питань здійснення оплати, та/або наявного спору щодо стягнення заборгованості позивача з оплати поставленого відповідачем товару (обладнання для їдалень) в матеріалах справи відсутні.

Доказів наявності на момент реалізації сторонами правовідносин за спірним Договором та звернення ТОВ «Дерсайт Плюс» до замовника з відповідними листами, вимогами, претензіями щодо питання невчасного здійснення оплати за поставлений товар сторонами суду не надано.

В силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Як передбачено частиною 1 статті 664 Цивільного кодексу України обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар; надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.

Умовами пункту 5.1 Договору сторони погодили, що товар постачається на умовах DDP - склад замовника відповідно до Міжнародних правил тлумачення термінів «Інкотермс» у редакції 2010 року згідно з положеннями договору, встановленими нормами відвантаження у тарі та упаковці, яка забезпечує її збереження під час транспортування, вантажно-розвантажувальних робіт і зберігання в межах термінів, установлених діючими стандартами, тощо.

Терміни постачання обладнання визначено у рознарядці Міністерства оборони України (додаток №13.1.1 до договору), яка є невід`ємною частиною Договору (пункт 5.1 Договору).

Місцем поставки товару є військові частини Збройних Сил України, що визначаються у рознарядці Міністерства оборони України згідно з розрахунком поставки та обов`язковим дотриманням передбачених нею вимог до асортименту, кількості, адреси одержувачів замовника та черговості відвантаження (пункт 5.2 Договору).

Згідно з пунктом 5.3 Договору датою поставки товару вважається дата надходження товару до одержувача замовника, яка вказана в акті приймання-передачі (дата початку приймання товару).

Тобто, з урахуванням умов пункту 1.2 Договору (в редакції Додаткової угоди №1 від 14.09.2020) та умов пункту 5.1, 5.2 Договору продавець зобов`язаний поставити покупцю товар у строк, визначений у рознарядці Міністерства оборони України, проте не пізніше 29.10.2020 (включно).

Докази того, що сторони узгодили інший термін поставки товару за Договором в матеріалах справи відсутні.

Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За приписами частин 1, 2 статті 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Судом встановлено за матеріалами справи, що на виконання умов Договору відповідачем було здійснено поставку товару - обладнання для їдалень (39312200-4) у кількості 12 штук на загальну суму 1 148 040,00 грн. (з ПДВ) одержувачу замовника -Військовій частині НОМЕР_1 , м. Одеса, вул. Хуторська, 99, що підтверджується, зокрема, підписаною повноважними представниками сторін видатковою накладною №37 на загальну суму 1 148 040,00 грн.

Суд зазначає, що в даному випадку закупівлю товару за Договором здійснено Міністерством оборони України.

Відповідно до п. 1 р. 1 Інструкції з обліку військового майна у Збройних силах України, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 17.08.2016 № 440 (далі - Інструкція), Інструкція визначає механізм організації та ведення обліку військового майна, закріпленого в установленому законодавством порядку за військовими частинами, військовими навчальними закладами, військовими навчальними підрозділами вищих навчальних закладів, установами та організаціями Збройних Сил України, і є підставою для прийняття відповідних рішень посадовими особами Збройних Сил у межах наданих їм повноважень з питань обліку військового майна.

Пунктом 24 розділу ІV Інструкції визначено, що після закінчення приймання військового майна комісією центру забезпечення складається акт приймання-передачі військового майна (додаток 22), а на озброєння, військову техніку та інше військове майно, яке обліковується за номерними та якісними показниками, - акт технічного стану за необхідності.

Перші примірники акта приймання-передачі військового майна та акта технічного стану, якщо він складався, разом з комплектом перевізних та (або) супровідних документів залишаються у вантажоодержувача і є підставою для постановки військового майна на облік. Другі примірники цих актів разом і з довіреністю вантажоодержувача надсилаються вантажовідправнику. Треті примірники - до служби забезпечення органу військового управління.

Форму такого акта визначено та затверджено у додатку № 22 до Інструкції.

Наразі, позивачем на підтвердження того, що відповідачем здійснено поставку товару за Договором надано до матеріалів справи також повідомленням-підтвердженням №739 від 18.12.2020 про отримання матеріальних цінностей на загальну суму 1 148 040,00 грн. та акти приймання-передачі №417 від 18.12.2020 на загальну суму 1 148 040,00 грн., який за формою і змістом відповідає Інструкції, та підписаний комісією, до якої в тому числі включено представника відповідача, а також скріплено печаткою відповідача, що свідчить про участь вказаного підприємства у такій господарській операції

В свою чергу заперечень щодо факту поставки товару за вказаним актом приймання-передачі позивачем суду не надано.

Доказів пред`явлення претензій щодо якості поставки товару (обладнання для їдалень) в обсязі 12 штук та на суму 1 148 040,00 грн. у відповідності до умов Договору, а також наявності письмових претензій та/або письмових повідомлень щодо невідповідності фактично поставленого товару вимогам нормативної або технічної документації, від позивача до суду не надходило.

У відповідності до п.4.1, 4.2 Договору відповідачем виставлено на оплату здійсненої поставки товару рахунок-фактуру № 34 від 21.12.2020 на суму 1 148 040,00 грн.

У відповідності до статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно зі статтею 509 Цивільного кодексу України правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку, є зобов`язанням.

Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

За приписами частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).

Проте, як зазначено позивачем в позовній заяві та вбачається з наявної у матеріалах справи копії акту приймання-передачі військового майна № 417 від 09.06.2020 року, постачання товару (обладнання для їдалень) здійснено відповідачем в кількості 12 штук, датою приймання товару вартістю 1 148 040,00 грн. є 18 грудня 2020 року, відтак зобов`язання щодо поставки товару у кількості 12 штук обладнання, відповідачем виконано не своєчасно, з порушенням визначених Специфікацією та Договором строків на 49 календарних днів.

Як визначено умовами Договору, зокрема, пунктом 8.3.6, за порушення строків виконання зобов`язання постачальник сплачує пеню в розмірі 0,1% вартості недопоставленого товару за кожну добу затримки, а за прострочення понад 30 днів з постачальника додатково стягується штраф у розмірі 7% вартості недопоставленого товару.

При цьому виходячи з умов пункту 4.1 укладеного між сторонами Договору, виконання зобов`язання постачальника з поставки товару, в тому числі його строк, не ставиться в залежність від здійснення оплати товару покупцем та його строку.

Суд зазначає, що згідно приписів частини 1 статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання (частина 2 статті 216 Господарського кодексу України).

Відповідно до положень частин 1, 4 статті 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин.

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності (стаття 218 Господарського кодексу України).

Так, виходячи з положень частини 1 статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Згідно з пунктом 1 статті 546, статті 547 Цивільного кодексу України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 статті 548 Цивільного кодексу України).

У відповідності до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

У зв`язку із порушенням відповідачем зобов`язання в частині дотримання встановленого Договором строку поставки товару, позивачем 17.02.2021 було направлено на адресу відповідача претензію № 286/6/827, копія якої наявна в матеріалах справи, з вимогами сплатити нараховані на підставі пункту 8.3.6 Договору штрафні санкції за порушення строків виконання зобов`язань з поставки товару за Договором.

Проте вказана претензія, факт надсилання якої на адресу відповідача підтверджується копією реєстру Міністерства оборони України № 48 на кореспонденцію, здану в в/ч НОМЕР_2 , експедиція № 3 від 18.02.2021 року та відповідного поштового конверту, була повернута відділенням поштового зв`язку 24.02.2021 неврученою відповідачу у зв`язку з відсутністю адресата за вказаною адресою.

Таким чином, оскільки відповідачем допущено порушення умов Договору в частині своєчасної поставки передбаченого умовами Договору товару, позивачем на підставі статті 231 Господарського кодексу України та пункту 8.3.6 Договору нараховано відповідачеві штрафні санкції у вигляді пені та штрафу у загальній сумі 391 099,00 грн., а саме пеню в сумі 176 798,16 грн. за період з 30.10.2020 по 18.12.2020 та штраф в сумі 214 300,80 грн., які позивач просить суд стягнути з відповідача в поданій суду позовній заяві.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Згідно статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Доказів визнання недійсним чи розірвання Договору поставки № 286/2/20/80 від 16.07.2020, Додаткової угоди до нього та Специфікації та/або їх окремих положень суду не надано.

Будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення спірного Договору на час його підписання та на протязі виконання з боку сторін відсутні.

Згідно ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Пункт 1 статті 612 Цивільного кодексу України визначає що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Зокрема, матеріалами справи підтверджується той факт, що в розумінні статей 610, 612 Цивільного кодексу України відповідач є таким, що прострочив виконання зобов`язання, позаяк в порушення умов Договору здійснив поставку товару з порушенням визначеного строку.

Так, згідно наявних у справі доказів судом встановлено та зазначалось вище, що відповідач здійснив постачання обладнання для їдалень (39312200-4) у кількості 12 штук на загальну суму 1 148 040,00 грн. 18 грудня 2020 року, отже враховуючи визначену умовами Договору граничний строк поставки товару - 29.10.2020 (включно) починаючи з 30.10.2020 відбулося прострочення виконання зобов`язання з постачання товару у вказаній частині.

Окрім цього, в обґрунтування заявлених позовних вимог позивач у позовній заяві також посилається на те, що відповідач не виконав належним чином умови укладеного між сторонами Договору в частині постачання товару на адресу одержувача - Військової частини НОМЕР_1 , м. Одеса у повному обсязі.

Так, за твердженням позивача, постачання товару у кількості 20 штук на загальну суму 1 913 400,00 грн. до Військової частини НОМЕР_1 , м. Одеса взагалі не відбулося, що в свою чергу є простроченням термінів поставки товару на 63 доби.

В свою чергу суд зазначає, що цивільне законодавство базується на принципі обов`язкового виконання сторонами зобов`язань за договором. Одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який закріплений статтями 3 та 627 Цивільного кодексу України. Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов`язки учасників.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ст. 6 Цивільного кодексу України).

Згідно ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Наразі, за умовами пунктів 5.1, 5.2 Договору постачання товару одержувачам замовника постачальник зобов`язаний провести з обов`язковим виконанням вимог щодо адреси одержувачів, асортименту, кількості та якості товару, передбачених рознарядкою Міністерства оборони України.

Таким чином з наведеного вбачається, що кількість товару, яка підлягає постачанню конкретним одержувачам замовника, а також адреси таких одержувачів мають визначатися в рознарядці замовника.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 14 ГПК України).

Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

У пункті 30 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи "Щодо якості судових рішень" міститься положення, згідно з яким дотримання принципів змагальності та рівності сторін є необхідними передумовами сприйняття судового рішення як належного сторонами, а також громадськістю.

Принцип змагальності необхідно розглядати як основоположний компонент концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, що також включає споріднені принципи рівності сторін у процесі та принцип ефективної участі.

Пункт 4 ст. 129 Конституції України змагальність сторін прямо пов`язує зі свободою в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Наразі сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за таким підходом сама концепція змагальності втрачає сенс.

Так, згідно висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, принцип змагальності передбачає покладання тягаря доказування на сторони та одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Разом з тим, на позивача покладений обов`язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.

Проте, позивачем як під час звернення до суду з позовною заявою, так і під час розгляду справи судом не надано не надано рознарядки Міністерства оборони України щодо поставки спірної партії обладнання за адресою: м. Одеса, вул. Хуторська, 99, Військова частина НОМЕР_1 , у зв`язку з чим за наявними матеріалами справи суд позбавлений можливості встановити, яку загальну кількість товару (кількість штук обладнання) та за яким асортиментом відповідач був зобов`язаний поставити до Військової частини НОМЕР_1 , м. Одеса.

Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша). Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно зі ст. ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Статтею 79 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить, насамперед, від позиції сторін спору, а також доводів і заперечень, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування у справі, який може змінюватися в процесі її розгляду (аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду від 05.07.2019 зі справи № 910/4994/18).

З урахуванням викладеного та змісту укладеного між сторонами Договору суд зазначає, що позивачем не надано суду належних, допустимих та достовірних доказів в розумінні статей 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження наявності у відповідача обов`язку щодо поставки на адресу одержувача - Військової частини НОМЕР_1 , м. Одеса партії товару у кількості 20 штук на загальну суму 1 913 400,00 грн. додатково до вже поставленого за вказаною адресою товару у кількості 12 штук на загальну суму 1 148 040,00 грн.

Отже, оскільки викладені в позовній заяві доводи позивача про порушення відповідачем строків поставки товару у кількості 20 штук на загальну суму 1 913 400,00 грн. жодними доказами не підтверджені, за висновками суду відповідачем допущено порушення умов Договору в частині своєчасної поставки передбаченого умовами Договору товару - обладнання для їдалень у кількості 12 штук загальною вартістю 1 148 040,00 грн. на 49 календарних днів.

Статтею 199 Господарського кодексу України передбачено, що виконання господарських зобов`язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватись передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов`язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. До відносин щодо забезпечення виконання зобов`язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 статті 548 Цивільного кодексу України).

За приписами ч. 2 ст. 231 ГК України у разі якщо порушено господарське зобов`язання, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов`язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов`язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення строків виконання зобов`язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Отже, даною нормою, що належить застосуванню до правовідносин сторін, пов`язаних із виконанням зобов`язання, що фінансується за рахунок Державного бюджету України, чітко встановлено розмір штрафних санкцій за порушення господарського зобов`язання.

Виходячи із положень зазначеної норми, застосування до боржника, який порушив господарське зобов`язання, штрафних санкцій у вигляді пені, штрафу, передбачених абз. 3 ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України, можливо при сукупності відповідних умов, а саме: якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачений договором або законом; якщо, між іншим, порушено господарське зобов`язання, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, якщо допущено прострочення виконання зобов`язання, пов`язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу.

Відтак, суб`єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов`язань встановленням окремого виду відповідальності - договірної санкції, за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов`язань, зокрема, неустойки, передбаченої пунктом 8.3.6. Договору.

Зокрема, у разі невиконання або несвоєчасного виконання зобов`язань при закупівлі товарів за бюджетні кошти постачальник сплачує замовнику штрафні санкції (штраф, пеня) у розмірах передбачених пунктом 8.3. Договору (пункт 8.2. Договору).

При цьому оскільки відповідачем допущено прострочення виконання негрошового зобов`язання, пов`язаного з обігом (поставкою) товару, факт якого належним чином підтверджується матеріалами справи, суд приходить до висновку, що передбачений умовами Договору розмір пені узгоджується з приписами чинного законодавства України та, відповідно, про правомірність застосування позивачем передбаченої пунктом 8.3.6 Договору штрафних санкцій у вигляді пені та штрафу та наявність правових підстав для нарахування відповідачеві відповідних штрафних санкцій за прострочення виконання договірних зобов`язань.

З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Тобто визначаючи розмір заборгованості за Договором, зокрема, в частині пені та штрафу, суд зобов`язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості та нарахувань), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

В свою чергу, як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, факт порушення відповідачем строків поставки товару у кількості 20 штук на загальну суму 1 913 400,00 грн. позивачем належними та допустимими доказами не доведений.

За таких обставин, суд визнає доведеним факт прострочення відповідачем поставки товару у кількості 12 штук загальною вартістю 1 148 040,00 грн. на адресу одержувача замовника Військова частина НОМЕР_1 , м. Одеса на 49 календарних днів.

За результатами здійсненої судом перевірки нарахування позивачем заявленої до стягнення неустойки (пені та штрафу) встановлено, що розмір штрафних санкцій, перерахований судом у відповідності до умов Договору та приписів чинного законодавства, а також з урахуванням визначеної судом загальної вартості несвоєчасно поставленого товару у розмірі 1 148 040,00 грн. та періоду прострочення - 49 календарних днів, становить: 56 253,96 грн. - пені (1 148 040,00 грн. *0,1% *49 днів) та 80 362,80 грн. - штрафу (1 148 040,00 грн. * 7%).

Відтак, позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача суми штрафних санкцій у розмірі 391 099,00 грн. підлягають частковому задоволенню у сумі, визначеній судом, а саме у розмірі 136 616,76 грн. (56 253,96 грн. пені + 80 362,80 грн. штрафу).

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "ГарсіяРуїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "ХіроБалані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та ОСОБА_1 (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії" свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04) у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "РуїсТоріха проти Іспанії" (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994, серія A, № 303-A, пункт 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

У відповідності до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов частково доведений позивачем та обґрунтований матеріалами справи, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню у сумі 136 616,76 грн.

Відповідно до статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Згідно Закону України "Про судовий збір" та відповідно до вимог пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Дерсайт Плюс» (03035, м. Київ, просп. В. Лобановського, 123, код ЄДРПОУ 42174586) на користь Міністерства оборони України (03168, м. Київ, просп. Повітрофлотський, 6, код ЄДРПОУ 00034022) 56 253 (п`ятдесят шість тисяч двісті п`ятдесят три) грн. 96 коп. пені, 80 362 (вісімдесят тисяч триста шістдесят дві) грн. 80 коп. штрафу та 2 049 (дві тисячі сорок дев`ять) грн. 25 коп. судового збору.

3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно частини 2 статті 256 Господарського процесуального кодексу України учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено та підписано 04 листопада 2022 року.

Суддя А.М. Селівон