Постанова

від 26.10.2022 по справі 340/11192/21

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

26 жовтня 2022 року м. Дніпросправа № 340/11192/21

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Сафронової С.В. (доповідач),

суддів: Чепурнова Д.В., Ясенової Т.І.,

розглянувши в у порядку письмового провадження в м. Дніпро апеляційну скаргу Управління державної казначейської служби України у Новоархангельському районі Кіровоградської області на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 07 квітня 2022 року

в адміністративній справі №340/11192/21 за позовом ОСОБА_1 до Управління державної казначейської служби України у Новоархангельському районі Кіровоградської області про визнання протиправними та скасування наказу, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 07 квітня 2022 року у справі №340/11192/21 адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління державної казначейської служби України у Новоархангельському районі Кіровоградської області про визнання протиправними та скасування наказу, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено, а саме: визнано незаконним та скасовано наказ №46-к від 22.11.2021 року Управління Державної казначейської служби України у Новоархангельському районі Кіровоградської області «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 »; стягнуто за рахунок державних асигнувань Управління державної казначейської служби України у Новоархангельському районі на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з моменту відсторонення з 22.11.2021 по 07.04.2022 у розмірі 97 484,25 грн.; присуджено на користь ОСОБА_1 з Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань Управління державної казначейської служби України у Новоархангельському районі судовий збір у сумі 1816,00 грн.

Зазначене рішення суду першої інстанції оскаржено в апеляційному порядку відповідачем по справі з підстав неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи та неправильного застосування норм матеріального права, у зв`язку з чим просить його скасувати та ухвалити нове рішення по цій справі, яким в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що при вирішенні справи суд першої інстанції послався на Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24.02.1994 №4004-ХІІ та Інструкцію про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженої Наказом МОЗ від 14.04.1995 №66 «Про затвердження Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності». Водночас судом безпідставно і необґрунтовано проігноровано інші норми законодавства України про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, яке також базується на Конституції України і складається ,в тому числі з Основ законодавства України про охорону здоров`я, Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 №1645-ІІІ. Згідно з ч. 2 ст. 12 Закону №1645-ІІІ у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень працівників, які підпадають під обов`язкове щеплення, ці працівники відстороняються від виконання зазначених видів робіт. Відповідно до статті 29 Закону №1645-ІІІ постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» встановлено, в тому числі, обмежувальні заходи, та алгоритм дій саме роботодавця відносно осіб, які не дотримуються вимог щодо обов`язкової вакцинації проти COVID-19. Наказом МОЗ України від 04.10.2021 №2153, який набув чинності 08.11.2021, було затверджено перелік професій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19. Наказом від 22.11.2021 №46-к ОСОБА_1 відсторонено від виконання посадових обов`язків за посадою державною служби, що є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігання негативним наслідкам. За вказаних обставин, на думку відповідача, Управлінням Казначейства в особі керівника, на якого покладено обов`язок забезпечення безпеки усіх працівників установи, з урахуванням вимог ч. 2 ст. 12 Закону №1645-ІІІ, правомірно та в межах законодавства прийнято рішення про тимчасове відсторонення позивача від виконання посадових обов`язків.

Позивач подав письмові пояснення на апеляційну скаргу, в яких зазначив, що єдиним нормативно-правовим актом, який визначає перелік обов`язкових щеплень, які можуть бути введені наказом головного державного санітарного лікаря України є Календар профілактичних щеплень в Україні, а МОЗ України відповідно за ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» може встановити лише перелік професій чи виробництв в рамках Календаря профілактичних щеплень. Спірний наказ, на думку позивача, взагалі не мотивований відмовою або ухиленням від вакцинації, а лише тим, що позивач не надав відповідачу документи про вакцинацію або протипокази. Позивач вважає, що відповідач повністю усунувся від встановлення обставин, які підлягали встановленню для правильного вирішення питання щодо дотримання передбаченої законом процедури відсторонення, а саме: чи мало місце ухилення відповідача від вакцинації, якщо так, то в який період часу і якими доказами це підтверджується; чи мала місце відмова від вакцинації, якщо так, то коли саме і якими доказами це підтверджується. Позивач звертає увагу на те, що відповідач не застосував ч. 6 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», яка передбачає з приводу відмови від щеплення додаткові правила, зокрема: якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження засвідчити це актом у присутності свідків.

Водночас у письмових поясненнях позивач просив суд вирішити питання щодо розподілу судових витрат понесених позивачем під час розгляду цієї справи у суді апеляційної інстанції, а саме: витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 4500 грн.

Розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження у відповідності до приписів ст. 311 КАС України.

Проаналізувавши вимоги та підстави апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи в їх сукупності, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла таких висновків.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 відповідно до наказу №14 від 15.11.2006 призначена на посаду спеціаліста І категорії відділу видатків державного та місцевих бюджетів, як така, що пройшла конкурсний відбір у Відділення Державного казначейства у Новоархангельському районі.

21.12.2006 відповідно до наказу №10-к від 21.12.2006 призначена на посаду спеціаліста І категорії відділу видатків державного та місцевих бюджетів Управління Державного казначейства у Новоархангельському районі в порядку переведення з Відділення Державного казначейства у Новоархангельському районі, без конкурсного відбору.

В подальшому, 27.12.2011 наказами ДКСУ №1054-к від 26.12.2011, ГУДКСУ №42-к від 27.12.2011 та УДКСУ №14-к від 27.12.2011 призначена на посаду заступника начальника Управління Державної казначейської служби України у Новоархангельському районі Кіровоградської області в порядку переведення з Головного управління Державного казначейства України у Кіровоградській області без конкурсного відбору. 12.05.2020 переведена на посаду заступника начальника управління начальника відділу обслуговування розпорядників коштів та інших клієнтів згідно наказу ДКСУ від 12.05.2020 №234-о та наказу УДКСУ від 14.05.2020 №23-к.

08 листопада 2021 року ОСОБА_1 повідомленням №б/н було попереджено про необхідність пройти вакцинацію на COVID-19 з наданням необхідних документів на підтвердження проходження курсу вакцинації до 22.11.2021 або надати медичний висновок про наявність абсолютних протипоказань до вакцинації проти COVID-19.

22 листопада 2021 року начальником Управління Державної казначейської служби України у Новоархангельському районі Кіровоградської області Сєніною І. видано наказ №46-к від 22.11.2021 «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 », яким відповідно до ст.46 КЗпП України, ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 №1645-ІІІ, ч. 3 ст. 5 Закону України «Про державну службу» та на виконання Постанови Кабінету міністрів України від 09.12.2020 №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (зі змінами від 20.10.2021 №1096), наказу МОЗ України від 04.10.2021 року №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», відсторонено ОСОБА_1 , заступника начальника управління начальника відділу обслуговування розпорядників коштів та інших клієнтів, від роботи з 22 листопада 2021 року, у зв`язку з відсутністю підтвердження проведення обов`язкового профілактичного щеплення та відсутністю медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, до усунення причин відсторонення, без збереження заробітної плати.

Правомірність наказу №46-к від 22.11.2021 Управління Державної казначейської служби України у Новоархангельському районі Кіровоградської області «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » є предметом судового розгляду у даній справі.

З урахуванням положень ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що за відсутності у роботодавця належним чином оформленого подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби, відсторонення ним від роботи працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, є протиправним.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України гарантоване право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно ч.2, 3 статті 5 Закону України від 10 грудня 2015 року №889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII) відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Закон України «Про державну службу» регулює лише питання відсторонення від виконання посадових обов`язків у разі дисциплінарного провадження відносно державного службовця.

Так, статтею 72 Закону України «Про державну службу» визначено, що відсторонення державного службовця від виконання посадових обов`язків здійснюється лише одночасно з прийняттям рішення про порушення дисциплінарного провадження або під час його здійснення, тобто у зв`язку з вчинення дисциплінарного проступку.

Отже, у всіх інших випадках відсторонення від роботи регламентується положеннями Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України).

Згідно статті 46 КЗпП України допускається відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

У статті 30 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» від 19 листопада 1992 року №2801-XII закріплена можливість запровадження щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань проведення обов`язкових медичних оглядів, профілактичних щеплень, карантинних заходи в порядку, встановленому законами України.

Спеціальним законом у цій сфері є Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ (далі - Закон №1645-ІІІ).

Відповідно до ч. 1 статті 12 Закону № 1645-ІІІ профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Частина 2 статті 12 Закону № 1645-ІІІ визначає, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до: зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Згідно ч. 6 ст. 12 Закону №1645-ІІІ профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, регулює Закон України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 року № 4004-ХІІ (далі - Закон №4004-ХІІ).

Відповідно до ч. 1-3 статті 27 Закону № 4004-ХІІ профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на туберкульоз, поліомієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір в Україні є обов`язковими.

Обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необґрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.

Групи населення та категорії працівників, які підлягають профілактичним щепленням, у тому числі обов`язковим, а також порядок і терміни їх проведення визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

09 грудня 20202 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із подальшими змінами і доповненнями), пунктом 1 якої постановлено установити з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з 19 грудня 2020 року до 31 березня 2022 року на території України карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 22 липня 2020 року №641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 лютого 2020 року №521 до Переліку особливо небезпечних інфекційних хвороб, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 липня 1995 року № 133, включено «COVID-19».

Відповідно до статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», пункту 8 Положення про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), та з метою забезпечення епідемічного благополуччя населення України, попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, Міністерством охорони здоров`я України прийнято наказ від 04 жовтня 2021 року №2153, яким затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 року за № 1306/36928 (далі - Наказ №2153).

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», визначено, що обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають зокрема працівники: 1.центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2. місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 3. закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 01.11.2021 №2393 «Про затвердження Змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» доповнено Перелік новими пунктами такого змісту: 4. підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади

Також Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 24.12.2020 №3018 «Про затвердження Дорожньої карти з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках» передбачено, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для усіх груп населення та професійних груп.

08 листопада 2021 року набрав чинності пункт 19 постанови Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року №1096 про доповнення постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року за № 1236 пунктом 41-6.

Пунктом 46-1 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» зобов`язано керівників державних органів (державної служби), керівників підприємств, установ та організацій забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 04 жовтня 2021 року № 2153 (далі - перелік);

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

3) взяття до відома, що:

на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Колегія суддів зазначає, що відсторонення від роботи - це призупинення трудових відносин чи проходження публічної служби, яке не пов`язане із дисциплінарним проступком особи, а полягає у тимчасовому увільненні працівника від виконання трудових обов`язків з метою відвернення та/або попередження негативних наслідків. Зокрема, з метою запобігання виникненню і поширенню інфекційних захворювань, небезпечних для населення, законодавство України про охорону здоров`я передбачає відсторонення від роботи у разі необґрунтованої відмови або ухилення працівника від обов`язкового щеплення.

Отже, працівники відсторонюються від виконання роботи у разі ухилення чи відмови від обов`язкового щеплення лише у порядку, встановленому законом.

Зі змісту наведених положень законів слідує, що до обов`язкових профілактичних щеплень віднесені ті, які включені до календаря щеплень, а також ті, що запроваджені проти поширення інфекційних хвороб. Перелік працівників, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, тобто Міністерством охорони здоров`я. Факт відмови чи ухилення від щеплення має бути належним чином задокументованим, відмова від обов`язкового профілактичного щеплення повинна бути засвідчена лікарем.

Календар профілактичних щеплень в Україні затверджений наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11 серпня 2014 року № 551) «Про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні та контроль якості й обігу медичних імунобіологічних препаратів».

Календар включає обов`язкові профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на дифтерію, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз. Інші обов`язкові щеплення встановлюються відповідно до цього Календаря для груп населення: за віком; щеплення дітей з порушенням цього Календаря; щеплення ВІЛ-інфікованих осіб; за станом здоров`я; щеплення дітей після алло/ауто-ТСГК (трансплантація стовбурових гемопоетичних клітин); щеплення на ендемічних і ензоотичних територіях та за епідемічними показаннями.

У цьому календарі відсутнє обов`язкове щеплення від СОVID-19, однак зазначається, що обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи.

Для забезпечення своєчасного проведення профілактичних щеплень лікар, інший визначений медичний працівник, в усній або письмовій формі запрошують до закладу охорони здоров`я або до місця надання медичних послуг осіб, які підлягають щепленню у день, визначений для проведення щеплень. У разі виявлення медичних протипоказань до щеплень відповідно до Переліку медичних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 11 серпня 2014 року № 551, особа направляється на комісію з питань щеплень, створену наказом по закладу охорони здоров`я. Факт відмови від щеплень з позначкою про те, що медичним працівником надані роз`яснення про наслідки такої відмови, оформлюється за формою № 063-2/о, підписується як громадянином, так і медичним працівником (пункти 7, 15,17 Положення про організацію і проведення профілактичного щеплення, затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11 серпня 2014 року № 551).

Отже, законодавство визначає порядок фіксації відмови особи від щеплень.

Проте, наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 не містить положень про обов`язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а лише затверджує Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням. Тобто фактично обов`язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, Наказом № 2153 для певних професій, виробництв та організацій не визначена, а затверджено лише Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням.

Також суд апеляційної інстанції звертає увагу на положення частини шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та статті 27 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», які визначають порядок фіксації відмови від обов`язкових профілактичних щеплень. Згідно із Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» єдиною підставою для встановлення юридичного факту відмови особи від обов`язкових профілактичних щеплень є відібране лікарем письмове підтвердження особи відмови від вакцинації або акт, складений лікарем у присутності свідків, про відмову скласти особою таке письмове підтвердження.

У спірному випадку передумовою для видання оскаржуваного наказу про відсторонення від роботи були акти від 08.11.2021 та від 22.11.2021, складені посадовими особами Управління Державної казначейської служби України у Новоархангельському районі Кіровоградської області, в яких останні зазначили, що ОСОБА_1 не надано документи, що підтверджують отримання повного курсу вакцинації від CОVID-19, отримання однієї дози дводозової вакцини, однієї дози однодозової вакцини або медичні висновки про наявність протипоказань до вакцинації проти CОVID-19.

У той же час, досліджуючи матеріали справи, судом встановлено, що останні не містять письмового підтвердження лікаря про відмову позивача від обов`язкового профілактичного щеплення та відсутності акту за формою №063-2/о, підписаного як громадянином, так і медичним працівником, чи акту про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення позивача згідно ч.7 статті 12 Закону №1645-ІІІ, яка повинна бути засвідчена лікарем.

Більше того, вказані акти фіксують відсутність підтвердження проведення позивачем обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 або медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, проте не фіксують безпосереднє її ухилення чи відмову від проведення такого щеплення.

Отже, при відстороненні позивача від роботи у зв`язку із відсутністю у неї щеплення проти COVID-19 відповідачем не дотримано вимог ч.6 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» в частині отримання письмового лікарського підтвердження про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення чи акту, складеного у присутності свідків, в разі відмови дати таке підтвердження, а також вимог ч.2 статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» щодо можливості недопуску позивача до роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

Натомість відповідач прийняв оскаржуваний наказ про відсторонення позивача на підставі власних актів, які самі по собі не створюють жодних юридичних наслідків та не засвідчують юридичного факту відмови чи ухилення позивача від обов`язкового профілактичного щеплення, а також факту ненадання позивачем медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я.

Вищевказане також підтверджується змістом примітки до Наказу № 2153, де зазначено наступне: «В разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11 жовтня 2019 року № 2070)».

Відтак, лише після отримання визначеного законодавством документа у вигляді письмового лікарського підтвердження про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення чи акта, складеного у присутності свідків, в разі відмови дати таке підтвердження, або ж форми №028-1/о «Висновок лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», що була затверджена наказом Міністерства охорони здоров`я України від 02 листопада 2021 року № 2394, можна стверджувати про належну фіксацію відмови особи від профілактичного щеплення.

За таких обставин, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що відповідач, відсторонивши позивача від роботи з порушенням вимог законодавства, порушив її законне право на працю, тому оскаржуваний наказ №46-к від 22.11.2021 про відсторонення ОСОБА_1 від роботи є протиправним та підлягає скасуванню.

Водночас, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24 грудня 1999 року №13 зазначено, що якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (ст. 235 КЗпП).

Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Враховуючи, що в межах спірних правовідносин в порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із призупиненням виплати заробітної плати, то вимога про стягнення середньої заробітної плати за час відсторонення від роботи, що прирівнюється до часу вимушеного прогулу, є обґрунтованою.

Отже суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача середнього заробітку за час протиправного відсторонення позивача від роботи за період з 22.11.2021 до 07.04.2022 у розмірі 97484,25 грн. з відрахуванням обов`язкових платежів.

За даних обставин суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції під час розгляду даної справи об`єктивно, повно, всебічно дослідив обставини, які мають суттєве значення для вирішення справи, застосував до правовідносин, які виникли між сторонами у справі, норми права які регулюють саме ці правовідносини, зроблені судом першої інстанції висновки відповідають фактичним обставинам справи, рішення суду першої інстанції у даній справі про часткове задоволення позову прийнято без неправильного застосування норм матеріального права, тому останнє підлягає залишенню без змін.

Доводи апеляційної скарги відповідача спростовуються дослідженими у справі доказами і не можуть бути підставою для скасування рішення суду, а тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення.

Щодо вимог позивача про розподіл судових витрат понесених позивачем під час розгляду цієї справи у суді апеляційної інстанції, а саме: витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 4500 грн., суд апеляційної інстанції зазначає таке.

За змістом статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Крім того, як визначено частиною дев`ятою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Системно проаналізувавши наведені вище норми Кодексу адміністративного судочинства України, суд зазначає, що документально підтверджені судові витрати належить компенсувати стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень, та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Водночас склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правничої допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Відповідно до висновку, викладеного у постанові Об`єднаної палати Верховного Суду в складі суддів Касаційного господарського суду від 3 жовтня 2019 року в справі № 922/445/19, витрати на надану професійну правничу допомогу в разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Тобто факт оплати таких послуг не є обов`язковою передумовою можливості відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, у разі якщо стороною, на користь якої ухвалено рішення суду, подано необхідні докази, які підтверджують надання відповідних послуг щодо розгляду конкретної судової справи.

У цій справі представник позивача просить відшкодувати за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрати позивача на правничу допомогу у розмірі 4500 грн.

На підтвердження розміру витрат адвокатом надані копії: свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, ордеру, додаткової угоди №1 до договору про надання юридичних послуг № 24 від 24.11.2021 та акта №2 здачі-приймання надання послуг.

З урахуванням співмірності та пропорційності витраченого часу, складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення вимог щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу, а саме: у сумі 2000,00 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 243, 311, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Управління державної казначейської служби України у Новоархангельському районі Кіровоградської області залишити без задоволення.

Рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 07 квітня 2022 року у справі №340/11192/21 залишити без змін.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління державної казначейської служби України у Новоархангельському районі Кіровоградської області (код ЄДРПОУ 37583411) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати на професійну правничу допомогу, надану під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, у розмірі 2000 (дві тисячі) гривень 00 копійок.

Постанова набирає законної сили відповідно до ст.325 Кодексу адміністративного судочинства України, може бути оскаржена до касаційного суду в порядку, встановленому ст.ст.328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий - суддяС.В. Сафронова

суддяД.В. Чепурнов

суддяТ.І. Ясенова