Рішення
від 02.11.2022 по справі 910/7142/19
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02.11.2022Справа № 910/7142/19Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Чинчин О.В., при секретарі судового засідання Бігмі Я.В., розглянув у відкритому судовому засіданні справу в порядку загального позовного провадження

за позовом Керівника Солом`янської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави (03124, м.Київ, вулиця Г. Севастополя, будинок 3а) до про1. Київської міської ради (01044, м.Київ, ВУЛИЦЯ ХРЕЩАТИК, будинок 36); 2. Товариства з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС» (АДРЕСА_1) визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору недійснимПредставники:

від Позивача: Колодчина Р.В. (представник за посвідченням);

від Відповідача-1: Пилипчук І.І. (представник в порядку самопредставництва);

від Відповідача-2: Романенко О.А. (представник на підставі ордеру);

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Керівник Київської місцевої прокуратури №9 (надалі також - «Позивач») в інтересах держави звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради (надалі також - «Відповідач - 1»), Товариства з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС» (надалі також - «Відповідач - 2») про визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору недійсним.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням вимог Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування», Земельного кодексу України при прийнятті рішення Київської міської ради №1434/5498 від 20.09.2018 року «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС» земельної ділянки площею 0,2085 га для обслуговування та експлуатації адміністративної будівлі на АДРЕСА_1 », й, як наслідок, наявністю підстав для визнання недійним договору про оренди №1320 від 27.11.2018 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.06.2019 року відкрито провадження у справі №910/7142/19, постановлено справу розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначити на 26.06.2019 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.06.2019 року, яка занесена до протоколу судового засідання, задоволено клопотання представника відповідача-2 про відкладення підготовчого судового засідання, встановлено Відповідачу-2 строк до 15 днів з 26.06.2019 року для надання відзиву на позов з урахуванням вимог ст.165 ГПК України, надано Позивачу строк до 5 днів з дня отримання відзивів для надання відповідей на відзиви, надано Відповідачам строк до 3 днів з дня отримання відповідей на відзиви для надання заперечень, відкладено підготовче судове засідання на 24.07.2019 року.

11.07.2019 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача - 2 надійшло клопотання про зупинення провадження у справі.

12.07.2019 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача - 2 надійшов відзив на позовну заяву.

24.07.2019 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Позивача надійшла відповідь на відзив.

В судове засідання 24.07.2019 року з`явились представники Позивача та Відповідача -2. Представник Відповідача - 1 не з`явився, про час та дату судового засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується поверненням на адресу суду рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення 01.07.2019 року уповноваженій особі. Представник Відповідача - 2 підтримав подане клопотання про зупинення провадження у справі, просив суд його задовольнити. Представник Позивача заперечив проти задоволення клопотання Відповідача - 2.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.07.2019 року, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 18.09.2019 року, зупинено провадження у справі №910/7142/19 за позовом Керівника Київської місцевої прокуратури №9 в інтересах держави до Київської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕХМОНТАЖПЛЮС" про визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору недійсним до розгляду Голосіївським районним судом міста Києва справи №752/8410/19 за позовом Київської місцевої прокуратури № 9 в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю "Техномонтажплюс", приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кударенко Віри Миколаївни про визнання правочинів недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію прав та витребування майна, й набрання резолютивним процесуальним документом, складеним за наслідками розгляду вказаної справи, законної сили.

15.04.2021 через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Позивача надійшла заява про заміну Київської місцевої прокуратури №9 його правонаступником на Солом`янську окружну прокуратуру міста Києва.

30.07.2021 через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від прокуратури надійшов лист про поновлення провадження у справі.

Судом встановлено, що постановою Київського апеляційного суду від 19.07.2021 року по справі №752/8410/19 рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 02 лютого 2021 року скасусовано та ухвалено нове. Позов Київської місцевої прокуратури №9 в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Техномонтажплюс», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кударенко Віри Миколаївни про визнання правочинів недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію прав та витребування майна задоволено частково. Скасовано державну реєстрацію права власності на нежилий будинок по АДРЕСА_1 , загальною площею 219,9 кв.м за ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , номер запису про право власності 8129308, дата та час державної реєстрації 18.12.2014, 11:38:56, відомості внесено до Реєстру: 18.12.2014, 12:57:53 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко Вірою Миколаївною. Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежилого будинку по АДРЕСА_1 , загальною площею 219,9 кв.м, укладений 18 грудня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , серія та номер: 3346, видавник: Кударенко Віра Миколаївна приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу. Скасовано державну реєстрацію права власності на нежилий будинок по АДРЕСА_1 , загальною площею 219,9 кв.м за ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , номер запису про право власності 8131663, дата та час державної реєстрації 18.12.2014, 12:51:11, відомості внесено до Реєстру: 18.12.2014, 12:57:53 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко Вірою Миколаївною. Скасовано державну реєстрацію права власності на нежилий будинок по АДРЕСА_1 , загальною площею 219,9 кв.м за Товариством з обмеженою відповідальністю «Надійна оренда», код ЄДРПОУ 40271730 (нова назва Товариство з обмеженою відповідальністю «Техномонтажплюс», код ЄДРПОУ 40271730), номер запису про право власності 13667438, дата та час державної реєстрації 10.03.2016, 16:45:49, відомості внесено до Реєстру: 14.03.2016, 10:20:47 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко Вірою Миколаївною. Витребувано на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради, код ЄДРПОУ 22883141, місцезнаходження: місто Київ, вул. Хрещатик, 36 від Товариства з обмеженою відповідальністю «Техномонтажплюс», код ЄДРПОУ 40271730, місцезнаходження: АДРЕСА_1, літера «Б» нежилий будинок по АДРЕСА_1 в літері «Б» в місті Києві, загальною площею 219,9 кв.м. Стягнуто з ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 на користь Київської міської прокуратури, код ЄДРПОУ 02910019 судові витрати у розмірі 12006 грн. 25 коп. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Техномонтажплюс», код ЄДРПОУ 40271730, місцезнаходження: АДРЕСА_1, літера «Б» на користь Київської міської прокуратури, код ЄДРПОУ 02910019 судові витрати у розмірі 83748 грн. 50 коп. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.08.2021 року поновлено провадження у справі № 910/7142/19, продовжено строк проведення підготовчого провадження на 30 днів, підготовче засідання у справі №910/7142/19 призначено на 01.09.2021 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.08.2021 року замінено Позивача у справі №910/7142/19, а саме: Київську місцеву прокуратуру №9 на її правонаступника - Солом`янську окружну прокуратуру міста Києва.

31.08.2021 через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача - 2 надійшло клопотання про зупинення провадження у справі.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.09.2021 року зупинено провадження у справі №910/7142/19 за позовом Керівника Солом`янської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави до Київської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕХМОНТАЖПЛЮС" про визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору недійсним до розгляду Верховним Судом касаційного провадження у справі №752/8410/19 за позовом Київської місцевої прокуратури № 9 в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю "Техномонтажплюс", приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кударенко Віри Миколаївни про визнання правочинів недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію прав та витребування майна, й набрання резолютивним процесуальним документом, складеним за наслідками розгляду вказаної справи, законної сили.

Як встановлено Судом, постановою Верховного Суду від 24 листопада 2021 року по справі №752/8410/19 постанову Київського апеляційного суду від 19 липня 2021 року скасовано. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 02 лютого 2021 року змінено, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.07.2022 року поновлено провадження у справі № 910/7142/19, підготовче засідання у справі №910/7142/19 призначити на 18.08.2022 року.

18.08.2022 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача-2 надійшли пояснення по справі.

У підготовче судове засідання 18.08.2022 року з`явились представники позивача та відповідачів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.08.2022 року, яка занесена до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 21.09.2022 року.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.10.2022 року призначено судове засідання, яке не відбудеться 05.10.2022 року у зв`язку із перебуванням судді Чинчин О.В. у відпустці, на 02.11.2022 року.

В судовому засіданні 02 листопада 2022 року представник прокуратури підтримав вимоги та доводи позовної заяви, просив суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. В судовому засіданні представники Відповідачів заперечили проти заявлених позовних вимог, просили суд відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Відповідно до статті 233 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

В судовому засіданні 02 листопада 2022 року, на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини Рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ

20.09.2018 року Київською міською радою прийнято рішення №1434/5498 «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС» земельної ділянки для обслуговування та експлуатації адміністративної будівлі на АДРЕСА_1 (літера "Б") у Голосіївському районі м. Києва», яким вирішено передати Товариству з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС», за умови виконання пункту 2 цього рішення, в оренду на 15 років земельну ділянку площею 0,2085 га (кадастровий номер 8000000000:72:219:0010, витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-8000744182018) для обслуговування та експлуатації адміністративної будівлі на АДРЕСА_1 (літера «Б») у Голосіївському районі м. Києва із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва у зв`язку з переходом права власності на нерухоме майно (витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права від 15.05.2018 №123863746) (категорія земель - землі житлової та громадської забудови, код КВ1 Ц 13-03, заява ДЦ від 16.05.2018 №72007002901531-031-03, справа А-25202). (т. 1 а.с.27)

Як вбачається з преамбули вказаного рішення, його прийнято на підставі ст.ст. 9, 79-1, 83, 93, 116, 120, 123, 186 ЗК України, статті 35 Закону України «Про землеустрій», Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності».

27.11.2018 року між Київською міською радою (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС» (орендар) було укладено Договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т.М. за реєстровим №1320, за умовами якого орендодавець на підставі рішення Київської міської ради від 20.09.2018 року №1434/5498 передає, а орендар приймає в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку, визначену цим договором, для обслуговування та експлуатації адміністративної будівлі, яка перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради. (т.1 а.с.28-30)

Відповідно до п.2.1 Договору об`єктом оренди відповідно до відомостей Державного земельного кадастру, рішення Київської міської ради від 20.09.2018 року №1434/5498 та цього договору є земельна ділянка з наступними характеристиками:

кадастровий номер - 8000000000:72:219:0010;

місце розташування- АДРЕСА_1 (літера "Б") у Голосіївському районі м. Києва»;

цільове призначення - 03.10 для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаної з отримання прибутку);

категорія земель - землі житлової та громадської забудови;

вид використання - для обслуговування та експлуатації адміністративної будівлі;

розмір - 0,2085 га.

Договір укладено на 15 років. (п.3.1 Договору)

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, прокурор зазначає, що Київська міська рада розпорядилась земельною ділянкою, не врахувавши, що жодній особі земельна ділянка у власність чи у користування у встановленому законом порядку не надавалась. Так, відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 18.12.2014 здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі - продажу від 29.08.2006, серія та номер: 1203, видавник: ІІІупеня О.М., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу, зареєстрований у Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 05 вересня 2006 року за реєстровим № 1275. У подальшому, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко В.М. 18.12.2014 зареєстровано право власності на спірний об`єкт за ОСОБА_3 , на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 3346, виданого 18.12.2014, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . На підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер № 28709564 від 14.03.2016, зареєстровано право власності на спірний об`єкт за ТОВ "Надійна оренда" (назву змінено на ТОВ "ТЕХМОНТАЖПЛЮС") на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна від 10.03.2016, за яким ОСОБА_2 як єдиний учасник та директор вказаного товариства передала в статутний капітал вказане майно. Разом із цим, Київська міська рада не приймала рішення щодо надання землі ні ОСОБА_1 , ні ОСОБА_2 , правовстановлюючі документи у цих осіб на земельну ділянку відсутні.

В ході здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні №12018100090011754 від 10.10.2018 встановлено, що дане майно стало предметом нікчемних угод та незаконної реєстрації права власності. Так, відповідно до інформації приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Шупені О.М., останнім 28 серпня 2006 року за реєстровим номером № 1203 посвідчувалась довіреність, видана від імені ОСОБА_4 . Також встановлено, що 18.12.2014 під час реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за ОСОБА_1 було використано недійсний з 02.11.2013 паспорт громадянина України, серія НОМЕР_3 . Договори купівлі-продажу від 29.08.2006 та від 18.12.2014, а також правочин, оформлений актом приймання-передачі майна від 10.03.2016, укладено всупереч ч. 3 ст. 41, ст. 92 Конституції України, ч.1 ст.316, ч. 1 ст. 317, 319, 321 ЦК України, поза волевиявленням дійсного власника нерухомого майна та завідомо суперечать інтересам держави і суспільства, мета їх вчинення полягала у тому, щоб обійти встановлений законодавством порядок відчуження комунального майна, безкоштовно набути право власності на спірне нерухоме майно та право користування земельною ділянкою.

Крім того, відповідно до свідчень, наданих ОСОБА_1 під час досудового розслідування у кримінальному провадженні 12018100090011754 від 10.10.2018, останній з ОСОБА_2 не знайомий, 18.12.2014 у приміщенні нотаріуса Кударенко О.М. не перебував, у жодних нотаріальних діях участь не брав, договір №3346 від 18.12.2014 не підписував, майно не купляв і не продавав. Відповідно до свідчень, наданих ОСОБА_2 під час досудового розслідування у кримінальному провадженні 18100090011754 від 10.10.2018, остання на прохання знайомої прибула 18.12.2014 до нотаріуса та підписала вказаний договір купівлі - продажу, але грошові кошти продавцю не передавала і намірів володіти та користуватися спірним майном не мала. Інформацією про об`єкт угоди не володіла, у тому числі, що воно є комунальним. Крім того, повідомила, що в подальшому вживала заходи, щоб, майно "не числилось по документам" за нею, тому і погодилась на створення фірми (ТОВ "Надійна оренда") та підписання акту приймання - передачі нежитлової будівлі. Вказані дії вчинені під впливом третьої особи, в тому числі, і з метою отримання землі під будівлею. Таким чином, вказані правочини спрямовані на відчуження нерухомого майна, що свідчить також і про їх фіктивність.

Більш того, Київська міська рада розпорядилась передати земельну ділянку під нерухоме майно, яке є комунальним, у встановленому порядку із комунальної власності не вибувало, право власності територіальної громади не припинялось.

За таких підстав, прокурор просить Суд визнати незаконним та скасувати рішення Київської міської ради №1434/5498 від 20.09.2018 року «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС» земельної ділянки для обслуговування та експлуатації адміністративної будівлі на АДРЕСА_1 », визнати недійсним договір оренди №1320 від 27.11.2018 року земельної ділянки по АДРЕСА_1 , укладений між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т.М.

В обґрунтування заперечень на позовну заяву Відповідач - 2 зазначає, що на момент передачі земельної ділянки та станом на теперішній час право власності на нерухоме майно, яке розташовано на земельній ділянці, зареєстровано за Відповідачем - 2, а тому при передачі у користування земельної ділянки Київська міська рада діяла відповідно до норм чинного законодавства.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Суд вважає, що позовні вимоги Керівника Солом`янської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави не підлягають задоволенню з наступних підстав.

За змістом частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що держава може вступати в цивільні (господарські) та адміністративні правовідносини. У випадку, коли держава вступає в цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими учасниками цих правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у господарських, правовідносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18, від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц).

Також Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що і в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18, від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц).

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Законом України "Про прокуратуру" визначено правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України. Зокрема, за змістом статті 1 зазначеного Закону прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з частиною 3 цієї норми прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Частиною 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

У разі відсутності суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурор має право: 1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб`єктів, у порядку, визначеному законом; 2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою.

Аналіз положень частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави для висновку, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

- якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

- у разі відсутності такого органу.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак, підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно різняться.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.

"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, яка проте є неналежною.

"Неналежність захисту" може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 923/129/17, від 25.04.2018 у справі №806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 02.10.2018 у справі № 4/166«б», від 23.10.2018 у справі №906/240/18, від 01.11.2018 у справі №910/18770/17, від 05.11.2018 у справі №910/4345/18, від 30.01.2019 року у справі №47/66-08, у справі № 923/35/19 від 31.10.2019, у справі № 925/383/18 від 23.07.2020.

Крім того, необхідно враховувати рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді №3-рп/99 від 08.04.1999).

Так, Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття "інтереси держави", визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорон землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 1311 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Звертаючись до суду з позовом у цій справі, прокурор обґрунтував необхідність захисту інтересів держави тим, що в межах відносин з розпорядження землями територіальної громади міста та надання в користування земельної ділянки із земель комунальної власності орган місцевого самоврядування (Київрада) всупереч інтересам територіальної громади прийняв незаконне рішення щодо розпорядження землею, яка є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, порушивши встановлений порядок. Тому Київрада має бути відповідачем у такій справі. Прокурор стверджував, що в цьому спорі відсутній орган, який мав би здійснювати захист порушених інтересів держави, тому прокурор звертається до суду саме як позивач. Державний орган виконавчої влади, який здійснює контроль у сфері земельних відносин, - Держгеокадастр не наділений законом правом на звернення до суду з позовом про скасування рішень органу місцевого самоврядування, оскільки спірна земельна ділянка не є землею сільськогосподарського призначення та не належить до агропромислового комплексу.

Відповідно до статті 14 Конституції України та частини другої статті 1 ЗК України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 ЗК України земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб`єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

Згідно із частинами першою - третьою статті 78 ЗК України право власності на землю -це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Згідно із частинами першою та другою статті 83 ЗК України, землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

За статтею 9 ЗК України до повноважень Київради у земельних відносинах належить розпорядження землями територіальної громади міста, надання у користування земельної ділянки із земель комунальної власності, тобто здійснення функцій у відносинах з надання земельної ділянки у користування.

У рішенні «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (пункт 71) ЄСПЛ зазначав про принцип «належного урядування», який, як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). ЄСПЛ звертав увагу на те, що підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02, пункт 35).

Прокурор самостійно обґрунтував, що необхідність захисту інтересів держави в цій справі полягає в необхідності захисту територіальної громади міста Києва, яка відповідно до статті 13 Конституції України є власником землі та інших природних ресурсів, адже передача спірної земельної ділянки в оренду без проведення земельних торгів призводить до втраченої можливості отримати максимально великий розмір орендної плати у разі продажу права оренди на земельних торгах. При цьому прокурор подав позов для усунення помилки, допущеної, на думку прокурора, самим органом місцевого самоврядування при наданні земельної ділянки в оренду, тобто при здійсненні його власних функцій у земельних відносинах, правильно вказавши, що Київрада, яка не вчинила дій для виправлення допущеного порушення, у такій справі має бути відповідачем. Водночас, інший орган, який відповідно до чинного законодавства здійснює функції з розпорядження землями територіальної громади, відсутній.

Так, за частиною четвертою статті 122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб. Крім того, згідно з абзацом п`ятим статті 15-2 ЗК України до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, у сфері земельних відносин, належить організація та здійснення державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю.

З наведених норм права вбачається, що до повноважень Держгеокадастру віднесено функції розпорядника земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності (частина четверта статті 122 ЗК України), а також державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності (абзац п`ятий статті 15-2 ЗК України).

Позов у даній справі поданий в межах спору про право користування земельною ділянкою, у якому територіальна громада міста Києва є учасником цивільних відносин та стороною спору. Територіальна громада здійснює свої цивільні права та обов`язки через орган місцевого самоврядування в межах його компетенції, встановленої законом, - Київраду, замість якої й діє прокурор, а не в межах відносин, зазначених у статті 1 Закону № 963-IV.

Враховуючи вищевикладене, Суд приходить до висновку, що при зверненні до суду з вказаним позовом Керівником Солом`янської окружної прокуратури міста Києва було дотримано вимоги статті 23 Закону України "Про прокуратуру", у зв`язку з необхідністю захисту територіальної громади міста Києва.

Стаття 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно з ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У відповідності до норми 16 Цивільного кодексу України, способами захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема, є визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно з ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України, кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 статті 21 Цивільного кодексу України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що в разі звернення з вимогами про визнання незаконним та скасування, зокрема, правового акта індивідуальної дії, виданого органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, встановленню та доведенню підлягають як обставини, що оскаржуваний акт суперечить актам цивільного законодавства (не відповідає законові), так і обставини, що цей акт порушує цивільні права або інтереси особи, яка звернулась із відповідними позовними вимогами, а метою захисту порушеного або оспорюваного права є відповідні наслідки у вигляді відновлення порушеного права або охоронюваного інтересу саме особи, яка звернулась за їх захистом (див. висновки Верховного Суду у постановах від 23.10.2018 у справі № 903/857/18, від 20.08.2019 у справі №911/714/18, від 15.07.2021 у справі № 924/48/19).

Судом встановлено, що рішенням Київської міської ради від 20.09.2018 року №1434/5498 «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС» земельної ділянки для обслуговування та експлуатації адміністративної будівлі на АДРЕСА_1 (літера "Б") у Голосіївському районі м. Києва» вирішено передати Товариству з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС», за умови виконання пункту 2 цього рішення, в оренду на 15 років земельну ділянку площею 0,2085 га (кадастровий номер 8000000000:72:219:0010, витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-8000744182018) для обслуговування та експлуатації адміністративної будівлі на АДРЕСА_1 (літера «Б») у Голосіївському районі м. Києва із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва у зв`язку з переходом права власності на нерухоме майно (витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права від 15.05.2018 №123863746) (категорія земель - землі житлової та громадської забудови, код КВ1 Ц 13-03, заява ДЦ від 16.05.2018 №72007002901531-031-03, справа А-25202). (т. 1 а.с.27)

Положеннями статті 9 Земельного кодексу України передбачено, що до повноважень Київради в галузі земельних відносин на її території належить, зокрема, розпорядження землями територіальної громади міста, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб та надання земельних ділянок у користування.

Відповідно до ч.ч.1,2 статті 116 Земельного кодексу України (в редакції на момент прийняття оскаржуваного рішення) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Порядок надання земельних ділянок у власність чи користування, наведений у статті 123 Земельного кодексу України (у відповідній редакції), передбачає, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі:

надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення;

формування нової земельної ділянки (крім поділу та об`єднання).

Надання у користування земельної ділянки, зареєстрованої в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр", право власності на яку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового призначення здійснюється без складення документації із землеустрою.

Надання у користування земельної ділянки в інших випадках здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). У такому разі розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування, відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, крім випадків, коли особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у користування, набуває право замовити розроблення такої документації без надання такого дозволу.

Земельні ділянки державної та комунальної власності, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна, що перебувають у державній чи комунальній власності, передаються особам, зазначеним у пункті "а" частини другої статті 92 цього Кодексу, лише на праві постійного користування.

Судом встановлено, що з метою отримання вказаної земельної ділянки Відповідачем - 2 у користування було розроблено технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 літ. Б у Голосіївському районі м. Києва. (т.1 а.с.49-105)

За частинами першою, другою статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Так, відповідно до абзацу першого частини другої статті 134 ЗК України не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі: розташування на земельних ділянках об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.

Таке положення законодавства спрямоване на забезпечення принципу цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований (слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості, що на ній розташована), закріплений у положеннях статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України в редакціях, чинних на 3 червня 2015 року (момент укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна, розташованого на спірній земельній ділянці).

Відповідно до ч.ч.1, 2 статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Аналогічні положення містить стаття 377 ЦК України, відповідно до положень якої до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об`єкти (крім багатоквартирних будинків).

Згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, зміст якого розкривається у наведених нормах, особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття.

Отже, відповідно до зазначених правових норм власники споруди мають право на користування земельною ділянкою, на якій вона розташована (пункти 51 та 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 3 квітня 2019 року у справі № 921/158/18).

Щодо порядку набуття Товариством з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС» права власності на об`єкт нерухомого майна - нежилий будинок в літ. Б за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1, Суд зазначає.

Відповідно до договору купівлі-продажу нежилого будинку від 29 серпня 2006 року продавець ОСОБА_5 (ідентифікаційний номер НОМЕР_4 ) зобов`язується передати у власність покупцю ОСОБА_1 , а покупець зобов`язується прийняти у власність нежилий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 219,9 кв. м. У договорі зазначено, що нежилий будинок, що відчужується, належить продавцю ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу нежилого будинку, посвідченого державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори 10 серпня 2004 року за реєстровим № 1-1473, зареєстрованого у Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 18 листопада 2004 року в реєстрову книгу № 96п-2 за реєстровим № 6892-П. (т.1 а.с.111)

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно 18 грудня 2014 року здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_1 на нежилий будинок на АДРЕСА_1 літ. «Б» у м. Києві, загальною площею 219,9 кв. м (номер запису про право власності 8129308, дата та час державної реєстрації: 18.12.2014, 11:38:56) на підставі договору купівлі-продажу від 29 серпня 2006 року, серія та номер 1203, видавник приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шупеня О. М., зареєстрований у Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 05 вересня 2006 року за реєстровим № 1275, підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер № 18109070 від 18 грудня 2014 року. (т.1 а.с.31-39)

18.12.2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі - продажу нежилого будинку, за умовами якого продавець передає у власність покупця, а покупець приймає у власність нежилий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 219,9 кв. м., посвідчений пприватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко В. М. 18 грудня 2014 року за реєстровим №3346. (т.1 а.с.112)

Згідно з Актом приймання - передачі нерухомого майна від 10.03.2016 року учасник Товариства з обмеженою відповідальністю «Надійна оренда» ОСОБА_2 передала в статутний капітал товариства нерухоме майно - нежилий будинок на АДРЕСА_1 , загальною площею 219,9 кв. м. вартістю 350000 грн. (т.1 а.с.113)

10 березня 2016 року за номером запису про право власності 13667438, дата та час державної реєстрації: 10 березня 2016 року, 16:45:49, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко В. М. зареєстровано право власності на спірний об`єкт за ТОВ «Надійна оренда» (назву змінено на Товариство з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС») на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна від 10 березня 2016 року, серія та номер б/н, видавник учасник ТОВ «Надійна оренда», директор ТОВ «Надійна оренда», за яким ОСОБА_2 як єдиний учасник та директор вказаного товариства передала до статутного капіталу вказане спірне майно.

У постанові Верховного Суду від 24.11.2021 року по справі №752/8410/19 встановлено, що договір купівлі-продажу від 10 серпня 2004 року не укладався з огляду на відсутність даних про особу ОСОБА_6 у Державному реєстрі фізичних осіб-платників податків, не посвідчувався державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори та не реєструвався Київським міським бюро технічної інвентаризації. Договір купівлі-продажу нежилого будинку від 29 серпня 2006 року не укладався, оскільки у Державному реєстрі фізичних осіб-платників податків дані про особу ОСОБА_6 , який зазначений продавцем за вказаним договором відсутні. ОСОБА_1 вказаний договір не підписував та не мав наміру його укладати. Також зазначений договір не посвідчував приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шупеня О. М.

Київська міська рада не вчиняла дій щодо розпорядження спірним нерухомим майном у спосіб, передбачений законом, відчуження спірного майна відбулось поза волею територіальної громади м. Києва.

За обставинами цієї справи щодо спірного майна вчинялися численні правочини, які є незаконними, з чим погоджується Верховний Суд.

Верховний Суд дійшов висновку, що Київська міська рада як власник спірної будівлі наділена правом витребувати своє майно без визнання за рішенням суду правочину, вчиненого щодо цього майна, недійсним, оскільки це майно вибуло із володіння територіальної громади м. Києва не з її волі іншим шляхом на підставі підробленого договору купівлі-продажу, а тому і подальше його відчуження іншим особам також не створюють правових підстав для захисту прав останнього набувача.

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для застосування строку позовної давності у цій справі з огляду на те, що Київська міська рада могла та повинна була довідатися про порушення своїх прав раніше ніж у 2018 році, коли ТОВ «Техмонтажплюс» звернулося із заявою про передачу в оренду на 15 років земельної ділянки, площею 0,2085 га, кадастровий номер 8000000000:72:219:0010, для обслуговування та експлуатації адміністративної будівлі на АДРЕСА_1 у Голосіївському районі міста Києва. Враховуючи, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, Верховний Суд дійшов висновку про те, що позов Київської місцевої прокуратури № 9 в інтересах держави в особі Київської міської ради не підлягає задоволенню у зв`язку із пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем.

Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/1427 від 18.11.2003 року "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини").

Відповідно до частини 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Так, преюдиційні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

Норми статті 129-1 Конституції України визначають, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Згідно зі ст. 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.02 року у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 28.10.99 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

З урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у п. 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18), преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Таким чином, судове рішення у справі №752/8410/19 не може бути поставлене під сумнів, а інші рішення, в тому числі і у даній справі, не можуть йому суперечити, а тому факт того, що договір купівлі-продажу нежилого будинку від 29 серпня 2006 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 року не укладався, а також спірний нежилий будинок на АДРЕСА_1 у передбаченому законодавством порядку із комунальної власності територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради не вибував підтверджено постановою Верховного Суду від 24.11.2021 року по справі №752/8410/19, яка набрала законної сили.

В той же час, Суд звертає увагу, що на час розгляду даної справи відсутнє рішення суду, яке набрало законної сили, яким визнано недійсним договір купівлі - продажу нежилого будинку від 18.12.2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а також витребувано від Товариства з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС» на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради нежилий будинок по АДРЕСА_1 Таким чином, саме Товариство з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС» є власником нерухомого майна - нежилого будинку по АДРЕСА_1 на час постановлення рішення у даній справі.

Як вбачається з преамбули рішення Київської міської ради від 20.09.2018 року №1434/5498 «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС» земельної ділянки для обслуговування та експлуатації адміністративної будівлі на АДРЕСА_1 », його прийнято на підставі ст.ст. 9, 79-1, 83, 93, 116, 120, 123, 186 ЗК України, статті 35 Закону України «Про землеустрій», Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності», тобто в зв`язку з переходом права власності на нерухоме майно.

За приписами частини дев`ятої статті 79-1 ЗК України земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Судом встановлено, що на земельній ділянці, переданій в оренду Товариству з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС» на підставі спірного рішення, знаходиться нерухоме майно - нежилий будинок на АДРЕСА_1 , загальною площею 219,9 кв., передане ОСОБА_2 до статутного капіталу ТОВ «Надійна оренда» (назву змінено на Товариство з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС»).

Проте, матеріали справи не містять жодних належних, допустимих та достовірних доказів в розумінні ст.ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження передачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у встановленому чинним законодавством України порядку спірної земельної ділянки та оформлення за ними права власності або права користування спірною земельною ділянкою площею 0,2085 га. Крім того, у договорах купівлі-продажу нежилого будинку від 29.08.2006 року, 18.12.2014 року також відсутнє посилання на розмір земельної ділянки, на якій розташований об`єкт нерухомості, що відчужувався за цими договорами.

Як вбачається з витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, інформація про зареєстроване право в Державному земельному кадастрі на земельну ділянку по АДРЕСА_1 , площею 0,2085 га відсутня. (т.1 а.с.45-48)

За відсутності в попереднього власника належним чином оформлених прав користування земельною ділянкою, на якій розміщено нерухоме майно, положення статей 120 ЗК України, 377 ЦК України в частині переходу прав на земельну ділянку до нового власника в тому ж обсязі застосуванню не підлягають.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 липня 2022 року по справі № 910/5201/19.

Проте, Судом встановлено, що рішенням Київської міської ради від 20.09.2018 року №1434/5498 «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС» земельної ділянки для обслуговування та експлуатації адміністративної будівлі на АДРЕСА_1 » було передано Відповідачу - 2 земельну ділянку на позаконкурентній основі для обслуговування та експлуатації адміністративної будівлі на АДРЕСА_1 , а не для оформлення права на земельну ділянку під розташованим на ній об`єктом нерухомого майна.

Крім того, Судом встановлено, що рішенням Київської міської ради від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва» затверджено переліки об`єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва та визнано такими, що втратили чинність, додатки 2 - 12 до рішення Київради від 27 грудня 2001 року № 208/1642. (т.1 а.с.107-108)

Згідно з додатком 1 до вказаного рішення до переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади міста, що розміщені в Голосіївському районі, включено нежилий будинок, площею 210,20 кв. м, на АДРЕСА_1 у м. Києві (пункт 65).

Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) від 29 липня 2011 року № 1339 «Про внесення змін та доповнень до розпоряджень ВО КМР (КМДА) від 10 грудня 2010 року № 1112 та від 12 травня 2011 року № 715» нежиле майно по АДРЕСА_1-Б, площею 219,90 кв.м., закріплене на праві господарського відання за КП «Київжитлоспецексплуатація». (т.1 а.с.109-110)

Відповідно до ст. 349 Цивільного кодексу України право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам`яток культурної спадщини;

6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону;

8) звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника;

9) реквізиції;

10) конфіскації;

11) припинення юридичної особи чи смерті власника;

12) визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави.

Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

Суд зазначає, що спірний нежилий будинок загальною площею 219,9 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 у передбаченому законодавством порядку із комунальної власності територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради не вибував, рішення уповноваженого органу щодо відчуження вказаного комунального майна не приймалось, право власності територіальної громади на вказане майно не припинялось, однак Відповідачем - 1 було прийнято рішення про передачу земельної ділянки Відповідачу - 2, на якій розташоване комунальне майно.

Відповідно до ст. 393 Цивільного кодексу України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Якщо інше не встановлено законом, власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.05.2018 року у справі №923/466/17 вказувала, що аналіз положень ст. 21, 393 Цивільного кодексу України свідчить про те, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права. Факт правомірності володіння та користування майном є достатньою підставою для відповідної особи для звернення за захистом цього права. Крім того, позивачем за цим позовом може бути і неволодіючий власник, а особа, законний інтерес або право якої порушено.

З огляду на наведену правову позицію Великої Палати Верховного Суду, Суд у даній справі прийшов до висновку про те, що розгляд позову про визнання незаконним та скасування рішення ради та відповідно задоволення позовних вимог вплине на законність всіх правочинів та документів, які укладено (складено) після (а отже і на підставі) прийнятого оспорюваного рішення та відновить порушені права територіальної громади міста Києва як власника спірної земельної ділянки.

Частиною 4 ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Згідно із ст. 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах: народовладдя; законності; гласності; колегіальності; поєднання місцевих і державних інтересів; виборності; правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб; державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування; судового захисту прав місцевого самоврядування.

За змістом вказаних норм вбачається, що діяльність органів місцевого самоврядування має бути спрямована в першу чергу на дотримання закріпленого в Конституції принципу законності їх дій.

Так, у справі «Рисовський проти України» (заява №29979/04, рішення від 20.10.2011, набуло статусу остаточного 20.01.2012) Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява №33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, «Онер`їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява №48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява №21151/04, п. 72, від 08.04.2008, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява №10373/05, п. 51, від 15.09.2009). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява №55555/08, п. 74, від 20.05.2010, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), п. 119).

Тобто, з огляду на викладені положення слід дійти висновку, що основоположними принципами виконання органом місцевого самоврядування покладених на нього обов`язків (належне урядування) є верховенство права, одним із елементів якого в свою чергу є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлювальних такими обмеженнями, тобто, обмеження будь-якого права покинення базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачити юридичні наслідки своєї поведінки.

Враховуючи вищевикладене, оскільки рішення Київської міської ради від 20.09.2018 року №1434/5498 «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС» земельної ділянки для обслуговування та експлуатації адміністративної будівлі на АДРЕСА_1 (літера "Б") у Голосіївському районі м. Києва» було прийнято за відсутності належно оформленого права власності чи права користування земельною ділянкою попереднього власника нерухомого майна, а надання земельної ділянки в оренду для обслуговування та експлуатації адміністративної будівлі без проведення аукціону свідчить про порушення Київською міською радою положень ст.ст. 120, 124, 134, 135 Земельного кодексу України та не відповідає принципу належного урядування, а відтак і принципу верховенства права.

За таких обставин, прокурором при зверненні до суду з вимогами про визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради №1434/5498 від 20.09.2018 року «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС» земельної ділянки для обслуговування та експлуатації адміністративної будівлі на АДРЕСА_1 (літера "Б") у Голосіївському районі м. Києва» було доведено невідповідність такого рішення нормам чинного законодавства.

Що стосується вимог прокурора в частині визнання недійсним договору оренди №1320 від 27.11.2018 року земельної ділянки по АДРЕСА_1 (літера "Б") у Голосіївському районі м. Києва, укладений між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС», посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т.М., Суд зазначає.

Згідно з ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Цивільним кодексом України також передбачено відносини щодо визнання недійсності правочинів.

Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За змістом п.2.9 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Одночасно, за змістом п.2.5.2 вказаної Постанови Пленуму Вищого господарського суду України необхідно з урахуванням приписівст.215 Цивільного кодексу України та ст.207 Господарського кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, ч.1 ст.220, ч.2 ст.228 Цивільного кодексу України, ч.2 ст.207 Господарського кодексу України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора.

Такої саме позиції дотримується Вищий господарський суд України і у п.18 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України», за змістом вимога про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Цивільний кодекс України не дає визначення поняття «заінтересована особа». Тому коло заінтересованих осіб має з`ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 207 Господарського кодексу України недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов`язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов`язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов`язану сторону певних обов`язків.

Враховуючи вищевикладене, з урахуванням встановлених фактичних обставин справи, Суд приходить до висновку, що укладення Договору оренди №1320 від 27.11.2018 року земельної ділянки по АДРЕСА_1 (літера "Б") у Голосіївському районі м. Києва між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС», посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т.М., здійснено в порушення приписів норм чинного законодавства України, оскільки Судом встановлено незаконність рішення Київської міської ради №1434/5498 від 20.09.2018 року «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС» земельної ділянки для обслуговування та експлуатації адміністративної будівлі на АДРЕСА_1 (літера "Б") у Голосіївському районі м. Києва», на підставі якого такий договір укладено. Вказане свідчить про недодержання при укладенні Договору встановлених ст. 203 Цивільного кодексу України вимог, а тому є підставою для визнання його недійсним в силу приписів статті 215 Цивільного кодексу України.

В той же час, відповідно до ч.1 ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23.09.1982 у справі "Спорронг та Льон рот проти Швеції", пункти 69 і 73).

Відповідний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 214/6174/15-ц.

У зв`язку з викладеним слід зазначити, що у практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; 3) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

При розгляді даної справи встановлено наявність юридичних підстав, з яким закон пов`язує незаконність рішення Київської міської ради та недійсність правочину. Отже, втручання шляхом постановлення судового рішення про скасування рішення Київської міської ради і визнання недійсним договору оренди земельної ділянки буде відповідати критерію законності.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном (в тому числі внаслідок постановлення судового рішення) є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного інтересу", при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Це поняття має широке значення, втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Постановлення судового рішення у даній справі буде виправданим з точки зору задоволення "суспільного інтересу".

В той же час, втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися з дотриманням принципу "пропорційності" - "справедливої рівноваги (балансу)" між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості в кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Принцип "пропорційності", закріплений як загальний принцип у Договорі про заснування Європейського Суду, вимагає співрозмірного обмеження прав і свобод людини для досягнення публічних цілей - органи влади, зокрема, не можуть покладати на громадян зобов`язання, що перевищують межі необхідності, які випливають із публічного інтересу, для досягнення цілей, які прагнуть досягнути за допомогою застосовуваної міри (або дій владних органів).

Дотримання принципу "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв`язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети. Одним із важливих елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право на мирне володіння майном є надання справедливої та обґрунтованої компенсації.

У рішенні у справі "Новоселецький проти України" ЄСПЛ наголосив, що у кожній справі в якій іде мова про порушення права власності необхідно перевірити дії чи бездіяльність держави з огляду на дотримання балансу між загальною суспільною потребою та потребами збереження фундаментальних прав особи, особливо враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та непомірний тягар.

У рішенні у справі "Кривенький проти України" ЄСПЛ констатував порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв`язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування. Зокрема, ЄСПЛ відзначив, що у подібних справах для дотримання справедливого балансу між суспільною потребою (інтересом) та правами людини особа внаслідок позбавлення власності повинна отримати відшкодування, інакше вважатиметься, що на неї покладений надмірний тягар. ЄСПЛ також наголосив, що принцип "належного урядування" може покладати на органи влади зобов`язання щодо виплати компенсації або іншого виду відшкодування добросовісному володільцю майна у разі його позбавлення. У названій справі заявник добросовісно набув землю у власність, з огляду на що наступне позбавлення його земельної ділянки без виплати компенсації вважається покладанням на заявника непропорційного тягаря.

У рішенні у справі "Максименко та Герасименко проти України" ЄСПЛ встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв`язку з втручанням у право заявників на мирне володіння їхнім майном, оскільки, хоча таке втручання і було здійснене в інтересах суспільства, існують сумніви щодо його законності. Окрім того, заявники, як добросовісні набувачі, так і не отримали компенсації за вилучене у них майно.

Враховуючи вищевикладене, Суд зазначає, що визнання незаконним й скасування рішення Київської міської ради, визнання недійсним у судовому порядку спірного договору оренди за відсутності справедливої компенсації призведе до покладення на Відповідача - 2 індивідуального та надмірного тягаря й порушення балансу інтересів сторін. Таке непропорційне обтяження Відповідача - 2 матиме наслідком порушення його прав, які об`єктивно існують на час розгляду спору, а отже призведе і до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Наведене є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог у відповідній частині.

Суд зазначає, що прокурор не надав жодних доказів щодо надання Відповідачу - 2 справедливої та обґрунтованої компенсації або інших дій, що вчинялися або мають бути вчинені з метою дотримання принципу "пропорційності" в розумінні гарантій прав, що захищаються статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Крім того, згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній будинку, особа, яка законно набула у власність будинок, має право на користування земельною ділянкою, на якій вона розташована, а визнання договору оренди земельної ділянки недійсним призведе до порушення прав землекористувача щодо порушення прав особи на мирне володіння своїм майном відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Також Суд звертає увагу, що у постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 18.02.2021 у справі №14/5026/1020/2011 міститься висновок про те, що для розкриття критерію "пропорційності" вагоме значення має визначення судами добросовісності/ недобросовісності набувача майна.

Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19)).

Слід також врахувати, що набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, проявив обережність та обачність для з`ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22.06.2021 р. справа № 916/820/20).

Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.

Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).

При розгляді даної справи Судом не встановлено обставин, які могли би свідчити про недобросовісність дій Відповідача - 2, а натомість його добросовісність не поставлена під сумнів. Так, на час набуття Товариством з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС» права власності на нежилий будинок на АДРЕСА_1 літ. «Б» у м. Києві було запроваджено Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, відомості з якого презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей.

В той же час, саме Київська міська рада допустила бездіяльність з відповідними негативними наслідками. У цивільних правовідносинах прийнято вважати, що власник майна, як добрий господар, який є зваженим, передбачливим і розсудливим, має знати та дбати про свою власність. При цьому особа, здійснюючи право власності на належне їй майно (особливо нерухоме), має діяти відповідально, зокрема, проявляти турботу щодо цього майна, бути обізнаною про його стан тощо. Київська міська рада не дбала про своє майно, яке вибуло з її власності.

Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Таким чином, Суд приходить до висновку про порушення принципу "пропорційності" втручання в право Відповідача - 2 володіти майном та в право користування земельною ділянкою, яка знаходиться під вказаним майном, а визнання недійсним у судовому порядку спірного договору за відсутності справедливої компенсації призведе до покладення на Відповідача - 2 індивідуального та надмірного тягаря та порушення балансу інтересів сторін. Також таке непропорційне обтяження Відповідача - 2 матиме наслідком порушення його прав, які об`єктивно існують на час розгляду спору, а отже призведе і до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Суд зазначає, що, навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення від 1 липня 2003 р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", заява N 37801/97, п. 36).

У п.50 рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.2010 "Справа "Трофимчук проти України"" (Заява N 4241/03) зазначено, що Суд повторює, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору щодо фактів оцінку, яку їм було надано в межах національного провадження. Крім того, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (див. рішення від 27 жовтня 1993 року у справі "Домбо Беєер B. V. проти Нідерландів", п. 31, Series A, N 274).

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, враховуючи вищенаведене, оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, Суд приходить до висновку, що позовні вимоги Керівника Солом`янської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави до Київської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС» про визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору недійсним не підлягають задоволенню у повному обсязі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору залишаються за Позивачем.

На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

УХВАЛИВ

1. У задоволенні позовних вимог Керівника Солом`янської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави до Київської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю «ТЕХМОНТАЖПЛЮС» про визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору недійсним- відмовити у повному обсязі.

2. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

3. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Дата складання та підписання повного тексту рішення: 09 листопада 2022 року.

Суддя О.В. Чинчин


Суд	Господарський суд міста Києва
Дата ухвалення рішення	02.11.2022
Оприлюднено	11.11.2022
Номер документу	107212506
Судочинство	Господарське
Категорія	Справи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема, договорів Невиконання або неналежне виконання зобов’язань оренди

Чинчин О.В.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

Телеграм Вайбер

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовахліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні

Рішеннявід 02.11.2022 по справі 910/7142/19ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Судовий реєстр по справі —910/7142/19

Рішення від 02.11.2022

Рішення
від 02.11.2022 по справі 910/7142/19
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА