Постанова

від 02.11.2022 по справі 592/7613/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

02 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 592/7613/18

провадження № 61-12277св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Агрокомбінат «Тепличний»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Агрокомбінат «Тепличний» на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 15 квітня 2021 року в складі судді Алфьорова А. М. та постанову Сумського апеляційного суду від 22 червня 2021 року в складі колегії суддів: Кононенко О. Ю., Криворотенка В. І., Левченко Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2018 року сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Агрокомбінат «Тепличний» (далі - СТОВ «Агрокомбінат «Тепличний») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 ,

ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання недійсним договору купівлі-продажу приміщення.

Позовна заява мотивована тим, що за договором купівлі-продажу приміщення від 26 червня 2015 року, реєстраційний № 4558, посвідченим приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Нанкою Т. І., ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_1 купив нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , яке розміщене на земельній ділянці кадастровий номер № 5910136600:14:001:0295. За інформацією Міськрайонного управління у м. Сумах та Сумському районі ГУ Держземагенства у Сумській області від 11 квітня 2018 року у Державному земельному кадастрі відсутні відомості щодо реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером № 5910136600:14:001:0295, документація із землеустрою щодо формування вказаної земельної ділянки до місцевого фонду документації із землеустрою не надходила. Позивач вважав,що відсутність кадастрового номеру земельної ділянки у договорі купівлі-продажу приміщення, відсутність розміру земельної ділянки в договорі, свідчить про недосягнення сторонами договору в належній формі згоди щодо усіх істотних умов цього правочину. Просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу нежилого приміщення від 26 червня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Нанкою Т. І. та зареєстрований в реєстрі за № 4558, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 15 квітня 2021 року у задоволенні позовних вимог СТОВ «Агрокомбінат «Тепличний» відмовлено.

Постановою Сумського апеляційного суду від 22 червня 2021 року апеляційну скаргу СТОВ «Агрокомбінат «Тепличний» залишено без задоволення. Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 15 квітня 2021 року залишено без змін.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог СТОВ «Агрокомбінат «Тепличний», суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, виходив з того, що при укладенні відповідачами договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 26 червня 2015 року сторони досягли згоди з усіх його істотних умов, а позивачем не підтверджено належними доказами його доводів про порушення спірним правочином його прав та законних інтересів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

21 липня 2021 року СТОВ «Агрокомбінат «Тепличний» звернулося із касаційною скаргою на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 15 квітня 2021 року та постанову Сумського апеляційного суду

від 22 червня 2021 року.

У касаційній скарзі СТОВ «Агрокомбінат «Тепличний» просить скасувати рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 15 квітня 2021 року та постанову Сумського апеляційного суду від 22 червня 2021 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Вказана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Також заявник указує на порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібрані

у справі докази, не надали їм належної оцінки. Розгляд справи у суді першої інстанції проведено без підготовчого засідання. Суд визнав явку учасників справи обов`язковою, однак справу розглянув за їхньої відсутності.

При розгляді справи суди застосували норми права без врахування висновку щодо їх застосування, викладеному в постановах Верховного Суду: від 24 жовтня 2018 року в справі № 201/6995/17, від 14 листопада 2019 року провадження № 11-490сап19.

Підставою касаційного оскарження зазначено пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиція інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу у визначений судом строк до Верховного Суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 26 червня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Нанкою Т. І. та зареєстрованого в реєстрі за № 4558, ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_1 купив нежитлове приміщення під літ. «Г», площею 164,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яке розташоване на земельній ділянці Сумської міської ради, кадастровий номер № 5910136600:14:001:0295.

Позивач СТОВ «Агрокомбінат «Тепличний» відповідно до рішення Зарічного районного суду м. Суми від 06 квітня 2006 року в справі № 2-1585/2006 також є власником нежитлових приміщень, розміщених по АДРЕСА_1 .

Згідно з листом Міськрайонного управління у м. Суми та Сумському районі ГУ Держземагенства у Сумській області від 11 квітня 2018 року № 515/415-18 у Державному земельному кадастрі відсутні відомості щодо реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером № 5910136600:14:001:0295, документація із землеустрою щодо формування даної земельної ділянки до місцевого фонду документації із землеустрою не надходила. Аналогічна інформація надана ГУ Держгеокадастру у Сумській області на запит суду.

За повідомленням управління архітектури та містобудування Сумської міської ради від 15 грудня 2017 року земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_2 знаходиться у виробничій зоні В-5, визначеній для розміщення підприємств 5 класу шкідливості, де розміщення житлових об`єктів не передбачено. Надання земельної ділянки для індивідуального житлового будівництва за вищезазначеною адресою буде порушенням чинних Генерального плану та Плану зонування території м. Суми.

Відповідно до договору дарування житлового будинку від 27 серпня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Бурбикою Т. А. та зареєстрованого в реєстрі за № 2685, ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_3 отримала в дар житловий будинок загальною площею 170,95 кв м. (у тому числі житловою - 24,75 кв. м), який розташований за адресою: АДРЕСА_2 . Житловий будинок, яка передавався в дар, належав ОСОБА_1 на праві приватної власності, що підтверджувалося: договором купівлі-продажу нежитлового приміщення від 26 червня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Нанкою Т. І. та зареєстрованого в реєстрі за № 4558, декларацією про готовність до експлуатації об`єкта СМ 142171180513 від 28 квітня 2017 року, виданого управлінням Державного архітектурно-будівельного контролю Сумської міської ради (зареєстрованої 27 квітня 2017 року в управлінні «Центр надання адміністративних послуг» Сумської міської ради за № 238127). Житловий будинок розташований на земельній ділянці кадастровий номер 5910136600:14:001:0340.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частина друга статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За статтею 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

За частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно з статтею 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Суди установили, що позивач, заявляючи позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу, посилався на порушення при укладенні цього правочину статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 377 ЦК України, а саме, не зазначення у договорі кадастрового номеру земельної ділянки, на якій розташоване нерухоме майно (предмет правочину).

За частиною шостою статті 120 ЗК України істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з набуттям права власності на ці об`єкти, крім об`єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації.

У статті 377 ЦК України зазначено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об`єкти (крім багатоквартирних будинків та об`єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації).

Суди встановили, що із змісту оспорюваного договору купівлі-продажу від 26 червня 2015 року видно, що відчужене за ним нерухоме майно, яке знаходиться на АДРЕСА_1 розташоване на земельній ділянці, кадастровий номер 5910136600:14:001:0295, яка перебуває у комунальній власності Сумської міської ради. На момент укладення цього правочину статус земельної ділянки та її ідентифікуючі параметри - кадастровий номер, на якій розміщено нежитлове приміщення, яке є предметом договору, було підтверджено довідкою управління Держземагенства у Сумському районі Сумської області від 25 червня 2015 року № 1446/01.23, про що зазначено у самому договорі.

На підставі наявних у справі доказів суди правильно встановили, що при укладенні спірного договору сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Обов`язковою умовою задоволення позову про визнання правочину недійсним є встановлення судом факту порушення у зв`язку з його вчиненням прав чи охоронюваних законом інтересів позивача і воно може бути відновлене шляхом повернення сторін цього правочину до первісного стану.

Звертаючись з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу приміщення СТОВ «Агрокомбінат «Тепличний», яке не є стороною цього договору, посилалось на те, що оспорюваний договір не відповідає вимогам законодавства України (статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України), оскільки сторони не досягли згоди з усіх істотних умов договору, зокрема, в ньому не вказаний розмір земельної ділянки та зазначена недостовірна інформація про її кадастровий номер, що свідчить про не укладення такого договору та є підставою для визнання його недійсним у порядку статті 215 ЦК України.

Однак, при не досягненні сторонами згоди з усіх істотних умов договору не існує самого договору як юридичного факту, що виключає можливість застосування до нього правил статей 215, 203 ЦК України про недійсність правочинів. Позивач просив визнати договір купівлі-продажу недійсним, при цьому посилаючись на його неукладеність, що є взамовиключними обставинами та відповідно не укладення правочину не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

За встановлених обставин, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що позивачем не доведено, що оспорюваним договором купівлі-продажу нежитлового приміщення порушуються його права та законні інтереси.

Диспозитивність цивільного судочинства виявляється в тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (стаття 13 ЦПК України).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

За статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Суд не втручається у процесуальну діяльність учасників процесу (реалізацію наданих їм процесуальних прав та виконання покладених на них процесуальних обов`язків), крім випадків, передбачених ЦПК України.

У процесуальному законодавстві передбачено обов`язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Суди першої та апеляційної інстанцій розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази, дали їм належну оцінку та правильно відмовили у задоволенні заявленому позовних вимог СТОВ «Агрокомбінат «Тепличний» у зв`язку із їх необґрунтованістю.

Щодо відхилення доводів касаційної скарги

Аргументи скарги про неврахування судами висновків при розгляді справ у подібних спірних правовідносинах, які були викладені у постановах Верховного Суду: від 24 жовтня 2018 року в справі № 201/6995/17 та від 14 листопада 2019 року провадження № 11-490сап19 є безпідставними, оскільки висновки у цих справах та у справі, яка переглядається, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, не є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У наведених справах та справі, яка переглядається, спірні правовідносини не є подібними у зв`язку із різними предметами позовів. У справі № 201/6995/17 - захист честі і гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди; у справі провадження № 11-490сап19 - оскарження рішення ВРП про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, предмети позовів та встановлені фактичні обставини на підставі наданих доказів.

Отже, відсутні підстави вважати, що суди при ухваленні оскаржуваних рішень не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених постановах Верховного Суду.

Зі змісту підстави оскарження судового рішення у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи. Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Верховний Суд відхиляє доводи позивача про незаконність переобладнання (реконструкції) нежитлового приміщення, яке було предметом спірного правочину, в житлове, оскільки такі вимоги не були предметом позову у цій справі. Разом із цим, вчинення відповідачем ОСОБА_1 таких дій після укладення спірного правочину не свідчить про недійсність останнього.

Інші аргументи касаційної скарги позивача є ідентичними доводам його апеляційної скарги, яким суд апеляційної інстанції надав належну оцінку і його висновки є достатньо аргументованими. У зв`язку із цим Верховний Суд вважає, що відсутні підстави повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Проаналізувавши зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Отже, аргументи позивача, що стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення в цій справі.

Верховний Суд не встановив обставин, які є обов`язковими підставами для скасування оскаржуваних судових рішень судом касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У статті 410 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410, 416, 436 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Агрокомбінат «Тепличний» залишити без задоволення.

Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 15 квітня 2021 року та постанову Сумського апеляційного суду від 22 червня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк