Постанова

від 09.11.2022 по справі 480/2210/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

09 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 480/2210/18

провадження № 61-11638св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Головне управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Миколаївській області, Миколаївська районна держава адміністрація, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області від 22 березня 2021 року у складі судді Войнарівського М. М. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 липня 2021 року у складі колегії суддів: Тищук Н. О., Лівінського І. В., Шаманської Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Миколаївській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області), Миколаївської районної державної адміністрації (далі - Миколаївська РДА), ОСОБА_2 про визнання неправомірним та скасування наказу про затвердження проекту землеустрою, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що маючи намір отримати у власність земельну ділянку із земель сільськогосподарського призначення, розташованої в межах території Безводненської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, у травні 2016 року подав доГУ Держгеокадастру у Миколаївській області заяву про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Наказом ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 24 травня 2016 року № 14-4590/14-16-СГ ОСОБА_1 отримав дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність із земель сільськогосподарського призначення, розташованої в межах території Безводненської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, орієнтовною площею 2,00 га із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.

30 червня 2016 року позивач уклав договір з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (далі - ФОП ОСОБА_4 ) на виготовлення проекту землеустрою.

Висновком від 19 вересня 2016 року № 1081-95/14 ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області погодило проект землеустрою, виготовлений ФОП ОСОБА_4

04 жовтня 2016 року, за заявою ОСОБА_1 , здійснено державну реєстрацію земельної ділянки в Держгеокадастрі та присвоєно їй кадастровий номер 4824280200:01:000:0097.

12 листопада 2016 року позивач звернувся до ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області із заявою про затвердження проекту землеустрою і наказом від 30 листопада 2016 року №14-11997/14-16-СТ ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2,00 га, в тому числі ріллі площею 2,00 га (кадастровий номер 4824280200:01:000:0097), із земель сільськогосподарського призначення державної власності без зміни цільового призначення для ведення особистого селянського господарства, розташовану в межах території Безводненської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області.

31 травня 2017 року позивач отримав витяг з Держгеокадастру про земельну ділянку для реєстрації права власності на вказане нерухоме майно.

У цьому витягу була зазначена інформація про затверджений проект землеустрою щодо відведення позивачеві земельної ділянки з кадастровим номером 4824280200:01:000:0097, виготовлений ФОП ОСОБА_4

15 вересня 2017 року ОСОБА_1 подав державному реєстратору Миколаївської РДА заяву про державну реєстрацію прав на вказану земельну ділянку.

Проте, рішенням від 20 вересня 2017 року державний реєстратор прав на нерухоме майно відмовив у державній реєстрації права власності, оскільки згідно з даними Державного реєстру речових прав на вказану земельну ділянку вже зареєстровано право власності за іншою особою ОСОБА_2 на підставі наказу ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 13 вересня 2017 року № 14-12472/14-СГ.

Позивач зазначав, що він не отримував повідомлення про скасування державної реєстрації земельної ділянки в Держгеокадастрі, проведеної за його заявою, йому не відомі підстави реєстрації спірної земельної ділянки за іншою особою ОСОБА_2 , а також відсутні законні підстави для прийняття ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області наказу від 13 вересня 2017 року № 14-12472/14-СГ.

09 листопада 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки.

Виходячи з викладеного та з урахуванням доповнення до позовних вимог, ОСОБА_1 просив задовольнити його позов й визнати протиправним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 13 вересня 2017 року № 14-12472/14-СГ, скасувати рішення про державну реєстрацію права власності та їх обтяжень від 14 вересня 2017 року, індексний номер 37067012, щодо реєстрації права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, загальною площею 2,00 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 4824280200:01:000:0097, яка розташована на території Безводненської селищної ради Миколаївського району Миколаївської області, витребувати у ОСОБА_3 земельну ділянку, загальною площею 2,00 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 4824280200:01:000:0097, яка розташована на території Безводненської селищної ради Миколаївського району Миколаївської області.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Миколаївського районного суду Миколаївської області від 05 грудня 2019 року залучено до участі у справі в якості співвідповідача ОСОБА_3 .

Суд першої інстанції виходив з того, що оскільки рішення суду, яке буде ухвалене у справі, може вплинути на права та обов`язки ОСОБА_3 , тому наявні підстави для залучення його до участі у справі як співвідповідача у порядку статті 51 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Рішенням Миколаївського районного суду Миколаївської області від 22 березня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 13 вересня 2017 року № 14-12472/14-17-СГ.

Витребувано у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 земельну ділянку, загальною площею 2,00 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 4824280200:01:000:0097, яка розташована на території Безводненської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області.

У задоволенні позову ОСОБА_1 про скасування рішення про державну реєстрацію права власності відмовлено.

Стягнуто з ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 по 352,40 грн судового збору з кожного.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 768,40 грн судового збору.

Суд першої інстанції виходив із наявності підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо незаконності наказу ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 13 вересня 2017 року № 14-12466/14-17-СГ та його скасування.

При цьому, суд першої інстанції зазначив, що положеннями статті 152 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

На час звернення ОСОБА_2 із заявою про надання йому дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки вже було видано наказ про надання ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення цієї ж земельної ділянки.

Крім того, на час видачі ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області наказу від 12 жовтня 2016 року № 14-9820/14-16-СГ про надання ОСОБА_2 дозволу на розроблення документації із землеустрою земельної ділянки, яка у подальшому передана йому у власність, земельна ділянка вже була сформована, оскільки 04 жовтня 2016 року державний кадастровий реєстратор, перевіривши проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, розроблений за замовленням ОСОБА_1 , здійснив державну реєстрацію земельної ділянки, присвоїв їй кадастровий номер 4824280200:01:000:0097 та видав заявнику витяг з Державного земельного кадастру за номером НВ-4803470302017, в якому містяться відомості про спірну земельну ділянку, внесені до Поземельної книги та кадастровий план, як складову частину витягу.

Метою розробки проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки є її індивідуалізація (конкретизація). Здійснення такої індивідуалізації, зокрема, дозволяє здійснити формування земельної ділянки. Якщо земельна ділянка сформована, то відсутні підстави для розробки проекту землеустрою щодо відведення цієї ж земельної ділянки та його затвердження.

Дії позивача щодо отримання земельної ділянки у власність були послідовними, своєчасними, з дотриманням вимог законодавства, а тому є правомірними.

Відсутність належної перевірки, формальний підхід до розгляду клопотання ОСОБА_2 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, його погодження створили передумови для порушення прав ОСОБА_1 на отримання земельної ділянки, яка у встановленому законом порядку сформована за його заявою та поданими ним документами.

Позивач довів, що його право на отримання земельної ділянки у власність у межах норм безоплатної приватизації порушено передачею спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_2 .

ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області, всупереч застереженням, які містяться в частині сьомій статті 118 ЗК України, розглядаючи клопотання ОСОБА_2 , яке надійшло пізніше ніж звернення ОСОБА_5 про безоплатне отримання земельної ділянки, не пересвідчилось у відповідності розташування об`єкта вимогам законодавства та не врахувало як вимог земельного законодавства, метою яких є уникнення такого конфлікту між заінтересованими особами, так і положень Конституції України щодо обов`язку органів державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, забезпечувати рівність конституційних прав і свобод громадян, та, незважаючи на державну реєстрацію 04 жовтня 2016 року земельної ділянки за заявою ОСОБА_1 , тобто на те, що здійснено формування земельної ділянки з конкретно визначеними межами за відповідною фізичною особою (стаття 791 ЗК України, стаття 50 Закону України «Про землеустрій»), ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області, всупереч наданим йому повноваженням не ухвалило рішення, за наявності для того законних підстав, про відмову в затвердженні проекту землеустрою за зверненням ОСОБА_2 , чим суттєво порушило права першого заявника на отримання у власність земельної ділянки.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за відповідачем ОСОБА_2 , суд першої інстанції, застосувавши висновок, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18, від 29 травня 2019 року у справі 3 367/2022/15-ц, виходив з того, що такі позовні вимоги не є ефективним способом захисту порушеного права позивача.

Крім того, встановивши, що жодних намірів та дій щодо відчуження земельної ділянки з кадастровим номером 4824280200:01:000:0097 ОСОБА_1 не здійснював, суд першої інстанції дійшов висновку про вибуття спірної земельної ділянки з володіння ОСОБА_1 поза його волею.

Ураховуючи те, що спірна земельна ділянка вибула із власності позивача поза його волею шляхом відчуження його особою, яка не мала права відчужувати спірне майно, наявні правові підстави для задоволення позову ОСОБА_1 про витребування майна від ОСОБА_3 як останнього набувача.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 06 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області від 22 березня 2021 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 й наявності підстав для визнання незаконним та скасування наказу ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 13 вересня 2017 року № 14-12472/14-17-СГ, а також витребування спірної земельної ділянки від останнього набувача - ОСОБА_3 .

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки підставою для прийняття рішення про державну реєстрацію відомостей про право власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку став наказ ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 13 вересня 2017 року № 14-12472/14-17-СГ, внаслідок прийняття якого порушено права позивача як первісного набувача цієї земельної ділянки, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що такий наказ є незаконним та підлягає скасуванню.

Враховуючи те, що спірна земельна ділянка вибула із власності ОСОБА_1 поза його волею шляхом відчуження його особою, яка не мала права відчужувати спірне майно, суд першої інстанції також дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову про витребування майна від останнього набувача - ОСОБА_3 .

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У поданій до Верховного Суду касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник послався на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16 (провадження № 14-181цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18), від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28цс20) та у постановах Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц (провадження № 6-19921св18), від 20 травня 2020 року у справі № 911/1902/19.

Касаційна скарга мотивована тим, що розробка проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та його затвердження хоча і здійснюється заявником з метою отримання земельної ділянки у власність, однак вчиняється саме в інтересах територіальної громади чи держави з метою формування такої земельної ділянки.

Виходячи з положень статей 186, 186-1 ЗК України затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_1 не могло бути підставою для відмови у погодженні документації із землеустрою ОСОБА_2 .

Висновок судів попередніх інстанцій, що при наявності сформованої земельної ділянки відсутні підстави для розроблення проекту землеустрою щодо відведення цієї ж земельної ділянки іншій особі та його затвердження, не ґрунтується на нормах чинного земельного законодавства.

Суди не встановили обставин, які б підтверджували факт незаконності дій ОСОБА_2 під час розроблення технічної документації та реєстрації речового права на земельну ділянку.

ОСОБА_1 не довів набуття відповідного речового права, на захист якого подано до суду цей позов, що унеможливлює оспорювання правомірності набуття такого права відповідачем у межах заявленого спору.

Висновок судів, що з видачею ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області наказу від 30 листопада 2016 року № 14-11997/14-16-СТ про затвердження проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 , останній став власником спірної земельної ділянки є помилковим.

Оскільки ОСОБА_1 не є власником спірної земельної ділянки, тому не можуть порушуватися його права власника, у зв`язку з чим він не наділений правом вимагати повернення земельної ділянки шляхом витребування на підставі статей 387, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Крім того, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, при вирішенні цієї справи застосував правові висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду: від 31 липня 2019 року у справі № 472/1286/17-ц (провадження № 61- 42797св18), від 11 вересня 2019 року у справі № 472/1284/17 (провадження № 61-39982св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 472/659/17 (провадження № 61-39640св18), від 23 січня 2020 року у справі № 472/1291/17 (провадження № 61-41908св18), від 23 січня 2020 року у справі № 472/1281/17 (провадження № 61-37481св18), від 29 січня 2020 року у справі № 472/1289/17 (провадження № 61-39642св18), від 20 березня 2020 року у справі № 472/1290/17 (провадження № 61-43828св18), від 18 листопада 2020 року у справі № 472/1280/17 (провадження №61-43829св18), від 04 листопада 2020 року у справі № 472/1283/17 (провадження № 61-40920св18), та ухвалив рішення про часткове задоволення позову.

Натомість у аналогічній справі № 480/365/19, суд першої інстанції, застосувавши ці ж самі висновки Верховного Суду, дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.

Отже є необхідним відступлення від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду та застосованих судами першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях, як передбачено пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України, та наявні підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Посилання судів попередніх інстанцій на наведені вище постанови Верховного Суду є недоречним, оскільки в них не викладався висновок добросовісності набуття земельної ділянки та набуття речового права на земельну ділянку внаслідок вчинення двостороннього оплатного правочину. Тому відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, що є підставою для касаційного оскарження судових рішень, яка передбачена пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Труба К. Б. подала до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу, в якому вказувала, що доводи касаційної скарги є безпідставними і необґрунтованими, а рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи касаційної скарги законність судових рішень судів попередніх інстанцій не спростовують.

ОСОБА_3 подав до суду відповідь на відзив на касаційну скаргу, де зазначив про те, що відзив не відповідає вимогам статті 395 ЦПК України, а наведені у ньому доводи є такими, що не підтверджені фактичними обставинами.

Інші учасники судового процесу не скористалися правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано цивільну справу з Миколаївського районного суду Миколаївської області.

У серпні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що у травні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною площею 2,00 га за рахунок земель сільськогосподарського призначення, розташованих у межах території Безводненської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області із земель державної власності у межах норм безоплатної приватизації.

Наказом ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 24 травня 2016 року № 14-4590/14-16-СГ ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовним розміром 2,00 га для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої в межах території Безводненської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області.

30 червня 2016 року ОСОБА_1 уклав з ФОП ОСОБА_4 договір на виготовлення проекту землеустрою.

Висновком від 19 вересня 2016 року № 1081-95/14 ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області погодило проект землеустрою, виготовлений ФОП ОСОБА_4 .

Державний кадастровий реєстратор, перевіривши проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, розроблений ФОП ОСОБА_4 , вимогам законодавства, 04 жовтня 2016 року здійснив державну реєстрацію земельної ділянки, присвоїв їй кадастровий номер 4824280200:01:000:0097 та, на підтвердження проведення державної реєстрації, видав ОСОБА_1 витяг з Державного земельного кадастру за номером НВ-4803470432017 про земельну ділянку, який містить всі відомості про неї.

12 листопада 2016 року позивач звернувся до ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області із заявою про затвердження проекту землеустрою та відведення земельної ділянки у власність.

Наказом ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 30 листопада 2016 року № 14-11997/14-16-СГ ОСОБА_1 затверджено розроблений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надано у власність земельну ділянку розміром 2,00 га, в тому числі ріллі 2,00 га, (кадастровий номер 4824280200:01:000:0097) для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої в межах території Безводненської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області.

Наказом ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 13 вересня 2017 року № 14-12472/14-17-СГ ОСОБА_2 затверджено розроблений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надано у власність земельну ділянку розміром 2,00 га (кадастровий номер 4824280200:01:000:0097) для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої в межах території Безводненської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області.

14 вересня 2017 року державним реєстратором прав на нерухоме майно Миколаївської РДА прийнято рішення № 37067012 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4824280200:01:000:0097 за ОСОБА_2 .

У зв`язку із затвердженням та наданням у власність земельної ділянки 15 вересня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до державного реєстратора Миколаївської РДА з метою реєстрації права власності на вищезазначену земельну ділянку.

Рішенням державного реєстратора Свяченого В. Ю. від 20 вересня 2017 року відмовлено ОСОБА_1 у державній реєстрації права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4824280200:01:000:0097 з підстав наявних суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, а саме відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав право власності на оспорювану земельну ділянку зареєстровано за іншим суб`єктом права, а саме ОСОБА_2

09 листопада 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, за умовами якого ОСОБА_2 передав, а ОСОБА_3 прийняв у власність земельну ділянку розміром 2,00 га (кадастровий номер 4824280200:01:000:0097) для ведення особистого селянського господарства, розташованої в межах території Безводненської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 144741858 від 09 листопада 2018 року земельна ділянка з кадастровим номером 4824280200:01:000:0097 належить на праві власності ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про визнання неправомірним та скасування наказу про затвердження проекту землеустрою й витребування майна відповідають.

За змістом касаційної скарги ОСОБА_3 оскаржує судові рішення в частині вирішення позовних вимог про визнання неправомірним та скасування наказу про затвердження проекту землеустрою й витребування майна, тому в іншій частині вимог судові рішення попередніх інстанцій касаційним судом не переглядаються.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 та визнаючи незаконним і скасовуючи наказ ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 13 вересня 2017 року № 14-12472/14-17-СГ про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність ОСОБА_2 й витребовуючи у ОСОБА_3 спірну земельну ділянку, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що на час звернення ОСОБА_2 до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про надання йому дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки вже існував наказ цього ж органу про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_1 , за його заявою земельна ділянка була сформована та наказом цього ж органу спірну земельну ділянку останньому надано у власність.

ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області, всупереч застереженням, які містяться в частині сьомій статті 118 ЗК України, розглядаючи клопотання ОСОБА_2 , яке надійшло пізніше звернення ОСОБА_5 про безоплатне отримання земельної ділянки, не врахувало вимог земельного законодавства щодо обов`язку органів державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, забезпечувати рівність конституційних прав і свобод громадян, та, незважаючи на державну реєстрацію 04 жовтня 2016 року земельної ділянки за заявою ОСОБА_1 , й всупереч наданим йому повноваженням, не ухвалило рішення про відмову в затвердженні проекту землеустрою за заявою ОСОБА_2 , чим порушило права першого заявника ( ОСОБА_1 ) на отримання у власність земельної ділянки.

Оскільки спірна земельна ділянка вибула із власності позивача поза його волею шляхом відчуження його особою, яка не мала права відчужувати спірне майно, тому наявні підстави для задоволення позову ОСОБА_1 про витребування майна від останнього набувача ОСОБА_3 на підставі статей 387, 388 ЦК України.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм права правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Констиуцією та законами України.

Правовідносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються, зокрема, приписами ЗК України, а також прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами.

Частинами першою-третьою статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться, зокрема шляхом одержання громадянами земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Стаття 118 ЗК України визначає, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної власності для ведення особистого селянського господарства у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади, який передає земельні ділянки у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб).

Цей орган розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб`єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу. Відповідний орган виконавчої влади у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Не можуть передаватися у власність земельні ділянки, які уже перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб. Такі земельні ділянки можуть бути передані у власність лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законодавством.

З аналізу вказаних норм, убачається, що Держгеокадастр за результатами розгляду заяви про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою має право вчинити лише такі дії, а саме: надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, або надати мотивовану відмову у його наданні, з підстав, які прямо передбачені статтею 118 ЗК України, зокрема, невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Пунктом «б» частини першої статті 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у розмірі не більше 2, 0 гектара.

Згідно з частиною четвертою статті 122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Порядок погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та повноваження органів виконавчої влади в частині погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок регулюється статтями 118 та 186-1 ЗК України.

Відповідно до частини дев`ятої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.

Частинами першою - п`ятою статті 79-1 ЗК України передбачено що, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів.

Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Частинами третьою - п`ятою, восьмою та дев`ятою статті 24 Закону України «Про Державний земельний кадастр» встановлено, що державна реєстрація земельних ділянок здійснюється за заявою, зокрема, особи, якій за рішенням органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для формування земельної ділянки при передачі її у власність чи користування із земель державної чи комунальної власності, або уповноваженої нею особи. Для державної реєстрації земельної ділянки Державному кадастровому реєстратору, який здійснює таку реєстрацію, подаються: заява за формою, встановленою центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері земельних відносин; оригінал документації із землеустрою, яка є підставою для формування земельної ділянки; документація із землеустрою, яка є підставою для формування земельної ділянки у формі електронного документа.

Державний кадастровий реєстратор, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, протягом чотирнадцяти днів з дня реєстрації заяви: перевіряє відповідність документів вимогам законодавства; за результатами перевірки здійснює державну реєстрацію земельної ділянки або надає заявнику мотивовану відмову у державній реєстрації.

На підтвердження державної реєстрації земельної ділянки заявнику безоплатно видається витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку. Витяг містить всі відомості про земельну ділянку, внесені до Поземельної книги. Складовою частиною витягу є кадастровий план земельної ділянки.

При здійсненні державної реєстрації земельної ділянки їй присвоюється кадастровий номер.

У постановах Верховного Суду, зокрема, від 13 червня 2022 року у справі № 278/2592/20 (провадження № 61-11128св21), від 30 червня 2022 року у справі № 700/305/20 (провадження № 61-4429св21), від 01 липня 2022 року у справі № 700/309/20 (провадження № 61-11769св21) та від 25 липня 2022 року у справі № 740/2621/20 (провадження № 61-17647св21) зроблено висновок про те, що за наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності у власність при безоплатній передачі земельних ділянок в межах встановлених правових норм, першочергове право на таке отримання має особа, на підставі проекту землеустрою якої сформована відповідна ділянка, якщо для цього не існує законних перешкод.

Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (стаття 126 ЗК України).

Способи захисту прав на земельні ділянки передбачені статтею 152 ЗК України.

Так, частиною першою, пунктом «г» частини третьої цієї статті передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У справі, яка переглядається установлено, що 24 травня 2016 року ОСОБА_1 отримав дозвіл на розроблення проекту землеустрою для відведення земельної ділянки у власність.

04 жовтня 2016 року Державний кадастровий реєстратор за заявою ОСОБА_1 здійснив державну реєстрацію земельної ділянки та присвоїв їй кадастровий номер 4824280200:01:000:0097.

Тобто спірна земельна ділянка є сформованою на підставі проекта землеустрою ОСОБА_1

30 листопада 2016 року був затверджений проект землеустрою для відведення земельної ділянки (кадастровий номер 4824280200:01:000:0097) та надано цю земельну ділянку у власність ОСОБА_1 .

Отже, на час видачі ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області наказу від 13 вересня 2017 року № 14-12472/14-17-СГ, яким ОСОБА_2 затверджено розроблений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надано у власність земельну ділянку (кадастровий номер 4824280200:01:000:0097) земельна ділянка вже була сформована на підставі проекта землеустрою ОСОБА_1 .

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що розглядаючи клопотання ОСОБА_2 , яке надійшло пізніше звернення ОСОБА_1 про безоплатну передачу земельної ділянки у власність, не зважаючи на те, що земельна ділянка вже сформована за заявою ОСОБА_1 , ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області, всупереч наданим йому повноваженням, затвердило розроблений проект землеустрою на цю ж земельну ділянку та надало її у власність ОСОБА_2 , чим суттєво порушило права першого заявника ( ОСОБА_1 ) на отримання у власність земельної ділянки.

Передача повторно однієї й тієї ж земельної ділянки у власність іншої особи на підставі іншого наказу про затвердження проекту землеустрою не є добросовісною поведінкою ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що оскаржуваний наказ від 13 вересня 2017 року № 14-12472/14-17-СГ про затвердження розробленого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_2 та надання йому у власність земельної ділянки є незаконним та підлягає скасуванню.

Вказане узгоджується із правовими висновками, викладеними Верховним Судом у постановах від 31 липня 2019 року у справі № 472/1286/17-ц (провадження № 61-42797св18), від 11 вересня 2019 року у справі № 472/1284/17 (провадження № 61-39982св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 472/659/17 (провадження № 61-39640св18), від 23 січня 2020 року у справі № 472/1291/17 (провадження № 61-41908св18), від 23 січня 2020 року у справі № 472/1281/17 (провадження № 61-37481св18), від 29 січня 2020 року у справі № 472/1289/17 (провадження № 61-39642св18), від 20 березня 2020 року у справі № 472/1290/17 (провадження № 61-43828св18) та від 04 листопада 2020 року у справі № 472/1283/17 (провадження № 61-40920св18), на які послалися суди попередніх інстанцій.

Отримавши земельну ділянку у власність на підставі рішення органу місцевого самоврядування, зареєструвавши її як об`єкт цивільних прав, ОСОБА_1 мав усі підстави розраховувати на законний перебіг подій, що є правомірним очікуванням, щодо оформлення наявного права власності на земельну ділянку шляхом здійснення державної реєстрації прав на цю земельну ділянку. І таке правомірне очікування повинні були врахувати уповноважені органи при прийнятті розпорядчих рішень про виділення спірної земельної ділянки іншій особі, а саме ОСОБА_2 .

Щодо позовних вимог про витребування земельної ділянки

Відповідно до частини 1 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статей 386, 387 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Отже, нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності. Якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.

Віндикацією є передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна або особи, яка має речове право на майно (титульний володілець), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу правомочностей. Предмет віндикаційного позову становить вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально визначеного майна із чужого незаконного володіння, а підставою такого позову - обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Відповідно до частини 1 статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі.

Таким чином, особа, яка вважає, що договором купівлі-продажу рухомого або нерухомого майна порушуються її права як власника або законного користувача цього майна, має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права.

Власник із дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, з яким погодилася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.

Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, суперечать конструкції захисту прав добросовісного набувача, не відповідають нормам права, які побудовані на оцінці балансу інтересів між власником, який втратив володіння майном, та добросовісним набувачем, а отже є неефективними.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (постанова від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, постанова від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).

За висновками, наведеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (провадження № 12-25гс21) викладено висновок, що добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема, добросовісно. Вирішуючи питання про витребування майна, важливо перевірити добросовісність, насамперед, набувача цього майна, у тому числі те, чи знав або міг знати такий набувач про недобросовісну поведінку продавця. Вказане має значення для застосування як критерію законності втручання у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього.

Якщо особа витребовує нерухоме майно, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати припис пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, якщо нерухоме майно придбаває добросовісна особа, тобто така, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, вона може покладатися на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За відсутності у цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень і відсутності даних про те, що набувач майна знав або міг знати про існування таких прав чи обтяжень, цей набувач, добросовісно покладаючись на відомості зазначеного реєстру, набуває відповідне право на нерухоме майно, вільне від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.

Позивач мотивував позовні вимоги про витребування у ОСОБА_3 спірної земельної ділянки тим, що на час укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору купівлі-продажу земельної ділянки покупець міг знати про права позивача ОСОБА_1 на цю земельну ділянку, оскільки у серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про визнання дій незаконними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4824280200:01:000:0097. Крім того, ОСОБА_3 є одним із засновників Фермерського господарства «Діброва», яке є орендарем зазначеної земельної ділянки. Відповідач ОСОБА_3 не є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна. Спірна земельна ділянка вибула з володіння ОСОБА_1 не з його волі.

В матеріалах справи містяться докази на підтвердження зазначених обставин.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про незаконність оспореного наказу органу місцевого самоврядування. Оскільки доказів волевиявлення позивача на відчуження спірної земельної ділянки немає, тому витребування спірної земельної ділянки у останнього набувача є ефективним відновленням порушених прав позивача.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що ОСОБА_1 не є власником земельної ділянки, тому не можуть порушуватися його права як власника, у зв`язку з чим він не може вимагати повернення земельної ділянки шляхом її витребування на підставі статей 387, 388 ЦК України з огляду на таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19) зазначено, що підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування.

Оскільки наказом від 30 листопада 2016 року №14-11997/14-16-СТ ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 4824280200:01:000:0097, тому ефективним відновленням його прав є повернення цієї земельної ділянки на підставі статті 388 ЦК України.

Доводи касаційної скарги, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16 (провадження № 14-181цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18), від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28цс20) та у постановах Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц (провадження № 6-19921св18), від 20 травня 2020 року у справі № 911/1902/19, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Так, у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14 викладено висновок, що захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що в позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України, а також під час розгляду спорів про витребування майна мають встановити всі юридичні факти, які визначені статтями 387 та 388 ЦК України, зокрема: чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо.

У разі встановлення що відповідач є добросовісним набувачем суд повинен установити, чи вибуло майно з володіння власника поза його волею або було продане в порядку виконання судових рішень.

При цьому, Верховний Суд не погодився з висновком судів попередніх інстанцій, які відмовляючи в позові про витребування земельних ділянок на користь держави з підставі статті 388 ЦК України, вважали, що вимога про повернення земельних ділянок у державну власність задоволенню не підлягає, оскільки задоволення позовних вимог про визнання незаконними розпоряджень органу влади та недійсними договорів купівлі-продажу само собою передбачає як наслідок повернення земельних ділянок власнику.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18) зазначено, що однією з обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову на підставі статей 387, 388 ЦК України є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.

Зазначивши, що суди попередніх інстанцій не з`ясували чи перебувало спірне приміщення у володінні, користуванні та розпорядженні позивача, а також не з`ясували правовий статус спірного приміщення, Велика Палата Верховного Суду скасувала судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині витребування нерухомого майна з незаконного володіння відповідача та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, справу в цій частині направила на новий розгляд до суду першої інстанції.

У справі № 645/4220/16-ц (провадження № 61-19921св18) Верховний Суд дійшов висновку, що задоволення позовних вимог за первісним позовом про витребування спірної квартири у відповідача, який є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на відповідача буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Тому в задоволенні цих позовних вимог належить відмовити (постанова Верховного Суду від 13 листопада 2019 року).

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є юридичним фактом, який полягає в офіційному визнанні та підтвердженні державою набутого особою речового права на нерухомість та є елементом в юридичному складі (сукупності юридичних фактів), який призводить до виникнення речових прав. При цьому реєстрація права власності хоча і є необхідною умовою, з якою закон пов`язує виникнення речових прав на нерухоме майно, однак реєстраційні дії є похідними від юридичних фактів, на підставі яких виникають, припиняються чи переходять речові права, тобто державна реєстрація сама по собі не є способом набуття права власності (постанова Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 911/1902/19). При цьому, суд встановив, що позивач, стверджуючи про набуття права власності на спірний майновий комплекс ще у 2007 році, не надав доказів вчинення ним станом на момент звернення з позовом передбаченого чинним законодавством комплексу послідовних юридично значимих дій з оформлення відповідного речового права, які б свідчили про завершення юридичного складу набуття повноважень власника нерухомого майна, тоді як відповідач оформив та здійснив державну реєстрацію права комунальної власності на спірний майновий комплекс у 2015 році.

Отже, у справі, яка переглядається, висновки судів не суперечать правовим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18) та у постановах Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц (провадження № 61-19921св18), від 20 травня 2020 року у справі № 911/1902/19, оскільки у справах встановлені різні фактичні обставини.

При цьому, висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) та від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28цс20), правильно застосовані судами попередніх інстанцій.

Питання щодо розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Зокрема, зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду. Особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника.

Разом з тим, з огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) частково відступила від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається, виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника, включаючи право володіння.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28цс20) звернула увагу на те, що не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка раніше за інших дізналася про існування вільної земельної ділянки і звернулася з відповідною заявою. Такий підхід стимулює використання інсайдерської інформації, що є одним із проявів корупції, а тому є неприпустимим. Тим більше не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка пізніше за інших звернулася з відповідною заявою, але якій тим не менше надано перевагу. Такий підхід може створювати підґрунтя для розвитку корупції.

Втім, цей висновок зроблено з урахуванням фактичних обставин справи, що переглядалася Великою Палатою Верховного Суду, та стосувався тлумачення застосування правил статей 134, 135 ЗК України щодо передачі на умовах оренди земельних ділянок для ведення фермерського господарства поза процедурою земельних торгів. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що відповідне законодавство потрібно тлумачити так, що за наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності в оренду - право оренди такої земельної ділянки підлягає продажу на конкурентних засадах (земельних торгах). Частину другу статті 134 ЗК України у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, потрібно розуміти так, що не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) права на земельні ділянки державної чи комунальної власності у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства за наявності лише одного бажаючого. Якщо ж бажаючих два чи більше, підлягали застосуванню загальні правила статті 135 ЗК України про проведення земельних торгів у формі аукціону, за результатами яких укладається відповідний договір.

У справі, що переглядається, суди надали оцінку вказаним обставинам та встановили, що ОСОБА_1 першим звернувся до органу місцевого самоврядування та отримав дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, йому першому затверджено розроблений проект землеустрою щодо відведення цієї земельної ділянки та надано у власність земельну ділянку.

При цьому суди першої та апеляційної інстанцій встановили правомірність отримання права власності на спірну земельну ділянку саме ОСОБА_1 , у зв`язку з чим зробили висновок про задоволення його позовних вимог.

Вказане свідчить, що висновок судів попередніх інстанцій у справі, яка переглядається, не суперечить висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28цс20).

Отже, доводи касаційної скарги, в якій ОСОБА_3 посилався на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права та суперечність судових рішень практиці Верховного Суду з цього предмета спору, не підтвердилися.

Не заслуговують на увагу і доводи касаційної скарги, що є необхідним відступлення від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду та застосованих судами першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях, як передбачено пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України, та наявні підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Так, заявник зазначав, що суд першої інстанції при вирішенні цієї справи застосував правові висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду: від 31 липня 2019 року у справі № 472/1286/17-ц (провадження № 61- 42797св18), від 11 вересня 2019 року у справі № 472/1284/17 (провадження № 61-39982св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 472/659/17 (провадження № 61-39640св18), від 23 січня 2020 року у справі № 472/1291/17 (провадження № 61-41908св18), від 23 січня 2020 року у справі № 472/1281/17 (провадження № 61-37481св18), від 29 січня 2020 року у справі № 472/1289/17 (провадження № 61-39642св18), від 20 березня 2020 року у справі № 472/1290/17 (провадження № 61-43828св18), від 18 листопада 2020 року у справі № 472/1280/17 (провадження № 61-43829св18), від 04 листопада 2020 року у справі № 472/1283/17 (провадження № 61-40920св18), та ухвалив рішення про часткове задоволення позову.

Натомість у аналогічній справі № 480/365/19, суд першої інстанції, застосувавши ці ж самі висновки Верховного Суду, дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.

Миколаївський районний суд Миколаївської області у справі за позовом ОСОБА_6 до ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області, Миколаївської районної державної адміністрації; ОСОБА_7 та ОСОБА_3 про визнання незаконними та скасування наказів і рішень про державну реєстрацію права власності та зобов`язання вчинити певні дії (справа № 480/365/19) 18 грудня 2020 року ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову.

Разом з тим, постановою Миколаївського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у справі № 480/365/19 рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області від 18 грудня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_6 про визнання незаконним та скасування наказу, витребування земельної ділянки задоволено.

Визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 13 вересня 2017 року № 14-12466/14-17-СГ.

Витребувано у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_6 спірну земельну ділянку.

В позові ОСОБА_6 до Миколаївської районної державної адміністрації, ОСОБА_7 про скасування рішення про державну реєстрацію права власності відмовлено.

Тобто у справі, яка переглядається, та у справі № 480/365/19 однаково застосовано норми матеріального права з урахуванням висновків Верховного Суду щодо їх застосування.

Отже, відсутні підстави для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду та застосованого судами першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях.

Щодо заявленого клопотання про передачу даної справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити наступне.

Відповідно до частин другої та п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Проаналізувавши доводи касаційної скарги та перевіривши встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи, колегія суддів приходить до висновку про відмову у задоволенні клопотання, оскільки спірні правовідносини врегульовані нормами права, які є чіткими та в повній мірі дозволяють вирішити спір. Заявник не зазначив від яких саме висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах необхідно відступити передавши справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, переоцінки доказів, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження судів попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області від 22 березня 2021 року та постанова Миколаївського апеляційного суду від 06 липня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування наказу про затвердження проекту землеустрою й витребування земельної ділянки, постановлені з додержанням норм матеріального та процесуального права, тому ці судові рішення необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 402, 406, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

РішенняМиколаївського районного суду Миколаївської області від 22 березня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 липня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Миколаївській області, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування наказу про затвердження проекту землеустрою й витребування земельної ділянки залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук