Ухвала

від 24.11.2022 по справі 914/1113/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

24 листопада 2022 року

м. Київ

cправа № 914/1113/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Бенедисюка І.М., Малашенкової Т.М.,

за участю секретаря судового засідання Ярітенко О.В.,

представників учасників справи:

позивача - товариства з обмеженою відповідальністю «Брок» - не з`явився,

відповідача - Державної наукової установи «Український науково-дослідний інститут прогнозування та випробування техніки і технологій для сільськогосподарського виробництва імені Леоніда Погорілого» в особі Львівської філії Державної наукової установи «Український науково-дослідний інститут прогнозування та випробування техніки і технологій для сільськогосподарського виробництва імені Леоніда Погорілого» - не з`явився,

третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача : товариства з обмеженою відповідальністю «Стир-Агротех» - не з`явився,

фізичної особи-підприємця Гавришків Тараса Володимировича - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Брок»

на рішення господарського суду Львівської області від 17.12.2021 (суддя Коссак С.М.)

та постанову Західного апеляційного господарського суду від 01.08.2022

(головуючий суддя: Кордюк Г.Т., судді: Орищин Г.В., Плотніцький Б.Д.)

у справі № 914/1113/21

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Брок» (далі - Товариство, позивач, скаржник)

до Державної наукової установи «Український науково-дослідний інститут прогнозування та випробування техніки і технологій для сільськогосподарського виробництва імені Леоніда Погорілого» в особі Львівської філії Державної наукової установи «Український науково-дослідний інститут прогнозування та випробування техніки і технологій для сільськогосподарського виробництва імені Леоніда Погорілого» (далі - Установа в особі філії, відповідач),

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача : товариства з обмеженою відповідальністю «Стир-Агротех» (далі - ТОВ «Стир-Агротех», третя особа 1) та фізичної особи-підприємця Гавришів Тараса Володимировича (далі - ФОП Гавришів Т.В., Підприємець, третя особа 2),

про стягнення 1 781 420,19 грн заборгованості,

ВСТАНОВИВ:

Товариство звернулося до господарського суду Львівської області з позовом до Установи в особі філії про стягнення вартості матеріалів для виконання робіт по вирощуванню сільськогосподарської продукції на загальну суму 1 781 420,19 грн., які були передані відповідачу для виконання ним договору підряду від 07.03.2018 № 2 «Г», проте після невиконання цього договору не повернуті позивачу.

В обґрунтування позовних вимог Товариство посилалося на те, що відповідач, як підрядник, не вчинив жодних дій для реалізації договору підряду від 07.03.2018 № 2«Г», оскільки не підписав додаток до договору підряду в якому мало бути визначено перелік матеріалів для виконання робіт, а також не надав позивачеві, як замовнику, кошторису витрат щодо виконання робіт, а тому позивач вважає договір підряду від 07.03.2018 № 2«Г» неукладеним, оскільки сторони не дійшли згоди щодо істотних умов договору: предмету, ціни та строку. З огляду на неукладеність договору, позивач стверджує, що передав відповідачеві матеріали для виконання робіт по вирощуванню сільськогосподарської продукції на загальну суму 1 781 420,19 грн. без належної правової підстави, а тому на підставі приписів статті 1212 ЦК України просив повернути вартість цих матеріалів.

Ухвалою місцевого господарського суду від 09.09.2021 залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ТОВ «Стир-Агротех» та Підприємця.

Рішенням господарського суду Львівської області від 17.12.2021 у справі № 914/1113/21 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Рішення суду першої інстанції мотивовано, зокрема тим, що відповідачем виконано роботи за укладеним сторонами договором підряду від 07.03.2018 №2 «Г», використовуючи передані позивачем матеріали, відтак відсутні правові підстави для повернення вартості цих матеріалів. При цьому суд зазначив, що посилаючись на приписи статті 1212 ЦК України позивач не навів правову підставу, яка у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена чи відсутня.

Постановою Західного апеляційного господарського суду від 01.08.2022 рішення місцевого господарського суду у справі № 914/1113/21 залишено без змін.

Не погоджуючись з судовими рішеннями судів попередніх судових інстанцій, позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить Суд їх (судові рішення) скасувати, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), вказує, що апеляційним господарським судом при ухваленні оскаржуваної постанови не були враховані висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладені у постановах Верховного Суду від 20.04.2021 у справі № 905/411/17, від 31.05.2022 у справі № 916/693/21 від 01.08.2022 у справі № 917/1056/20 (щодо застосування приписів частини четвертої статті 882 ЦК України), а також від 24.01.2020 у справі № 925/599/19, від 26.11.2019 у справі № 922/643/19, від 10.12.2019 у справі № 910/6356/19, від 19.12.2019 у справі № 520/11429/17, від 15.10.2019 у справі № 908/1090/18, від 08.07.2019 у справі № 908/156/18 (стосовно застосування приписів частини четвертої статті 75 ГПК України). Скаржник зазначає, що основним фактором під час вирішення спору у даній справі мали стати обставини, що встановлені у іншій господарській справі за участю тих самих сторін, тобто, преюдиціальні обставини, встановлені у справі № 914/2117/19.

Ухвалою Верховного Суду від 31.08.2022, зокрема, відкрито касаційне провадження у справі, розгляд касаційної скарги призначено на 29.09.2022.

Від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній просить суд залишити касаційну скаргу Товариства без задоволення, а судові рішення попередніх судових інстанцій без змін.

Від третіх осіб відзиви на касаційну скаргу не надійшли.

Згідно з розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 14.11.2022 № 29.3-02/1942 проведено повторний автоматичний розподіл справи № 914/1113/21 у зв`язку з перебуванням судді Булгакової І.В. у відпустці.

17.11.2022 розгляд касаційної скарги відкладено на 24.11.2022 згідно з ухвалою Суду.

24.11.2022 до Верховного Суду через систему «Електронний суд» надійшли додаткові пояснення Товариства, які останнє просить Суд врахувати під час розгляду касаційної скарги.

Причиною виникнення спору стало питання щодо наявності/відсутності підстав для стягнення з відповідача грошових коштів, що еквівалентна вартості переданих замовником (позивачем) підряднику (відповідачу) матеріалів в розмірі 1 781 420,19 грн на підставі приписів статті 1212 ЦК України, тобто, набутих без належної правової підстави.

Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27 березня 2018 року у справі №910/17999/16 (пункт 32); від 25 квітня 2018 року у справі №925/3/17 (пункт 38); від 16 травня 2018 року у справі №910/24257/16 (пункт 40); від 5 червня 2018 року у справі №243/10982/15-ц (пункт 22); від 31 жовтня 2018 року у справі №372/1988/15-ц (пункт 24); від 5 грудня 2018 року у справах №522/2202/15-ц (пункт 22) і №522/2110/15-ц (пункт 22); від 30 січня 2019 року у справі №706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Стосовно доводів касаційної скарги про неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20.04.2021 у справі № 905/411/17, від 31.05.2022 у справі № 916/693/21 від 01.08.2022 у справі № 917/1056/20 (щодо застосування приписів частини четвертої статті 882 ЦК України), слід зазначити таке.

Частиною четвертою статті 882 ЦК України встановлено, що передання робіт підрядником і прийняття їх замовником оформляється актом, підписаним обома сторонами. У разі відмови однієї із сторін від підписання акта про це вказується в акті і він підписується другою стороною. Акт, підписаний однією стороною, може бути визнаний судом недійсним лише у разі, якщо мотиви відмови другої сторони від підписання акта визнані судом обґрунтованими.

Правова позиція, щодо застосування судами частини четвертої статті 882 ЦК України є сталою в судовій практиці Верховного Суду. Так, зокрема, стосовно акту виконаних робіт за договором підряду, підписаного однією стороною, правовий висновок викладено, зокрема, у пункті 6.3 постанови Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.12.2019 у справі № 910/7446/18 та інших. Вона полягає в тому, що «передання і прийняття робіт на підставі підписаного в односторонньому порядку акта і виникнення за таким актом прав та обов`язків можливе за наявності реального виконання робіт за договором у разі неотримання обґрунтованої відмови про причини неприйняття робіт у строк, визначений договором».

Так, у справах:

- № 905/411/17, на яку посилається скаржник у доводах касаційної скарги, предметом спору є стягнення заборгованості за договором субпідряду та визнання довідок форм №КБ-3, №КБ-2в такими, що були передані ПП «АБЗ» у жовтні 2013 року. Верховний Суд залишаючи в силі постанову апеляційного господарського суду погодився з висновком апеляційного суду про те, що: позивачем не доведено, що роботи було виконано саме ним, оскільки судом у справі № 905/2339/15 не встановлювались обставини щодо особи, якою виконувались такі роботи (генпідрядником чи субпідрядником); зобов`язання з оплати за договором субпідряду №12-08/01ДД у відповідача не виникло, оскільки встановлено, що його не було повідомлено про закінчення виконання робіт і йому не було направлено акти виконаних робіт. Тобто, в зазначеній справі суди встановили відсутність виконання позивачем робіт за договором субпідряду.

- № 916/693/21, на яку також посилається скаржник у доводах касаційної скарги, предметом позову є стягнення коштів за договором підряду на виконання робіт. Позовні вимоги обґрунтовані простроченням замовника та порушенням ним порядку створення робочої комісії для здачі-приймання передачі робіт, виконаних підрядником відповідно до договору підряду, необґрунтованою відмовою замовника від підписання актів приймання-передачі робіт, підписаних підрядником, та ухиленням від прийняття робіт, чим порушено права позивача як підрядника на отримання оплати за договором. Верховний Суд скасовуючи рішення судів попередніх судових інстанцій (про задоволення позову) та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанцій, вказав про те, що для встановлення наявності підстав для оплати робіт за договором підряду, які оформлені актом прийняття - передачі робіт, підписаним однією стороною договору (підрядником), необхідним є встановлення та оцінка таких істотних обставин для цього, як обґрунтованість відмови замовника від підписання актів виконаних робіт та реального/фактичного виконання робіт за договором підряду. Отже, встановлення наведених обставин входить до предмету доказування у цій справі. Верховний Суд зазначив, що оцінка судами у цій справі відмови замовника від прийняття робіт за договором та підписання актів виконаних робіт як невмотивованої без повного та всебічного дослідження доказів та заперечень замовника щодо виконання підрядником всього обсягу робіт, є передчасною. За встановлених обставин у справі відмову замовника від підписання актів необхідно також оцінювати відповідно до її змісту та підстав, а не лише щодо невідповідності форми (процедури) такої відмови. При цьому, для встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення спору у цій справі, а саме обсягу фактичного виконання робіт за певною вартістю, судом може бути призначено судову будівельно-технічну експертизу, що є доцільним, зокрема у випадку необхідності дослідження будівельної документації тощо. Верховний Суд також вважає, що зважаючи на наведене, суди попередніх інстанцій необґрунтовано відхилили клопотання відповідача про призначення експертизи для встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення спору у цій справі.

- № 917/1056/20 предметом позову є стягнення пені та штрафу за договором підряду на закупівлю робіт. Позов обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за договором, щодо своєчасного виконання робіт з технічного переоснащення базової станції, у зв`язку з чим, останньому нараховані штрафні санкції, які заявлено до стягнення. Верховний Суд скасовуючи постанову апеляційного суду та залишаючи в силі рішення місцевого господарського суду про часткове задоволення позову, погодився з висновком суду першої інстанції, що відповідачем порушено строки виконання робіт, отже, наявні підстави для нарахування позивачем штрафних санкцій. Разом з цим, суд першої інстанції, з урахуванням положень статті 551 ЦК України та статті 233 Господарського кодексу України (далі - ГК України), дійшов законного висновку про наявність підстав для зменшення заявлених до стягнення штрафних санкцій на 70 %.

Натомість у справі, що розглядається, предметом позову є стягнення вартості матеріалів для виконання робіт по вирощуванню сільськогосподарської продукції на загальну суму 1 781 420,19 грн., які були передані підряднику (відповідачу) для виконання ним договору підряду від 07.03.2018 № 2 «Г», проте після невиконання цього договору не повернуті позивачу. Підставою для повернення вартості матеріалів є приписи статті 1212 ЦК України. Відмовляючи у задоволенні позову місцевий господарський суд, з яким також погодився й апеляційний, встановив, що відповідачем виконано роботи за укладеним сторонами договором підряду від 07.03.2018 № 2«Г», використовуючи передані позивачем матеріали, відтак відсутні правові підстави для повернення вартості цих матеріалів. При цьому суд зазначив, що посилаючись на приписи статті 1212 ЦК України позивач не навів правову підставу, яка у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена чи відсутня.

Судом не приймаються посилання скаржника у доводах касаційної скарги на справу № 925/599/19, оскільки остання не є подібною зі справою, що розглядається.

Так, у справі № 925/599/19 предметом позову є стягнення збитків, завданих неналежним виконанням відповідачем умов укладеного договору. Позов мотивований посиланням на обставини не повернення відповідачем позивачеві допоміжних матеріалів, переданих останнім (позивачем) відповідачеві для виготовлення продукції за договором. Верховний Суд скасовуючи рішення судів попередніх судових інстанцій та передаючи справу № 925/599/19 на новий розгляд до суду першої інстанції зазначив що: суди дійшли передчасного висновку про порушення відповідачем свого обов`язку з повернення позивачеві залишків наданих ним матеріалів, який не ґрунтується на встановлені обставин щодо настання строку (терміну) виконання зазначеного обов`язку та ухилення відповідача від його виконання в зазначений строк (термін); зі змісту оскаржуваних судових рішень не вбачається встановлення на підставі наданих сторонами доказів обставин щодо узгодження сторонами у договорі на виконання вимог 840 ЦК України строків повернення відповідачем позивачеві залишків матеріалу або ж пред`явлення позивачем відповідачеві вимоги про передання йому чи певній третій особі залишків матеріалу; суди не дослідили умови договору щодо узгодження сторонами порядку повернення підрядником залишків матеріалу замовникові, а відтак і фактичну можливість виконання відповідачем відповідного обов`язку без вчинення певних дій щодо прийняття такого виконання з боку позивача.

Разом з тим, як вже зазначалося у справі, що розглядається, предметом позову є стягнення вартості матеріалів для виконання робіт по вирощуванню сільськогосподарської продукції на загальну суму 1 781 420,19 грн., які були передані підряднику (відповідачу) для виконання ним договору підряду від 07.03.2018 № 2 «Г», проте після невиконання цього договору не повернуті позивачу. Підставою для повернення вартості матеріалів є приписи статті 1212 ЦК України.

Таким чином справа № 925/599/19 та справа, що розглядається (№914/1113/21) не є подібними, оскільки предмет, підстави позовів, обставини встановлені судами та, відповідно, правове регулювання у порівнювальних справах є різними.

Отже, проаналізувавши постанови Верховного Суду, на які як на підставу подання касаційної скарги відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, послався скаржник, Верховний Суд дійшов висновку, що зі змісту вказаних судових рішень вбачається, що наведені в них висновки Верховного Суду стосуються застосування норм права у правовідносинах, які не є подібними до правовідносин у справі, що розглядається, оскільки названі справи суттєво відрізняються за обставинами справи, встановленими судами, за іншими поданими сторонами та оціненими судами доказами, у залежності від яких (обставин і доказів) й прийнято судове рішення, що виключає подібність названих справ за змістовним критерієм. При цьому, з`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

З огляду на викладене доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20.04.2021 у справі № 905/411/17, від 31.05.2022 у справі № 916/693/21 від 01.08.2022 у справі № 917/1056/20, а також від 24.01.2020 у справі № 925/599/19 не знайшли свого підтвердження.

Стосовно доводів касаційної скарги про неврахування апеляційним господарським судом висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 922/643/19, від 10.12.2019 у справі № 910/6356/19, від 19.12.2019 у справі № 520/11429/17, від 15.10.2019 у справі № 908/1090/18, від 08.07.2019 у справі № 908/156/18 щодо застосування приписів частини четвертої статті 75 ГПК України та частини четвертої статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (яка є тотожною за змістом із нормою частини четвертої статті 75 ГПК України), Верховний Суд зазначає таке.

Частиною четвертою статті 75 ГПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Обставинами справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, є юридичні факти, що призвели до виникнення спірного правовідношення, настання відповідальності або інших наслідків, тобто такі факти, з якими норми матеріального права пов`язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов`язків суб`єктів спірного матеріального правовідношення.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 24.05.2018 у справі № 922/2391/16).

Отже, преюдицію утворюють лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що відображується в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивостей преюдиціальності. Також преюдиціальні факти слід відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин.

Важливим видається те, що обставини, встановлені у першій справі, що є преюдиційною, мають належати до предмета доказування, тобто їх встановлення має бути необхідне для вирішення тієї справи. Оскільки предмет доказування спочатку визначається підставами позову, а потім обґрунтовується нормами матеріального права, які підлягають застосуванню при вирішенні спору, то питання про те, чи належав певний факт до предмета доказування, є питанням права, а не факту.

Питання факту це питання про те, чи була наявна/відсутня певна обставина, що має значення для вирішення певного спору. Фактичні обставини встановлюються через доказування. Доказування дає змогу відтворити той чи інший фрагмент дійсності в асортименті значущості для справи (предмет доказування). Юридична ж кваліфікація фактичних обставин здійснюється через співвіднесення певної обставини з певними юридичними нормами. Отже, юридичний факт передбачена нормами права конкретна життєва обставина (дія, подія), котра є підставою для настання певних юридичних наслідків. Життєвий факт набуває ознак юридичного внаслідок юридичної кваліфікації, правозастосування. Таким чином, юридичний (правовий) факт - це той же самий життєвий факт, але в контексті наявності його правової регламентації. (Аналогічний висновок щодо застосування статті 75 ГПК України викладено у постанові Верховного Суду від 16.12.2020 у справі № 914/554/19).

Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до приписів частини сьомої статті 75 ГПК України правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18). Крім того, Касаційний господарський суд зазначає, що звільнення від доказування, навіть у разі наявності преюдиційних обставин встановлених у рішенні суду, не може мати абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Господарські суди не повинні сприймати як обов`язкові висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях у інших господарських справах. Для спростування преюдиційних обставин, передбачених статтею 75 ГПК України, учасник господарського процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази. Ці докази повинні бути оцінені судом, що розглядає справу, у загальному порядку за правилами встановленими ГПК України. Якщо суд дійде висновку про те, що обставини у справі, що розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої господарської справи, то справу належить вирішити відповідно до тих обставин, які встановлені безпосередньо судом, який розглядає справу. Отже, господарський суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі з урахуванням преюдиційних обставин) повинен самостійно оцінювати обставини (факти), які є предметом судового розгляду та ухвалити рішення з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм. (Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29.04.2021 у справі № 920/1111/19).

Так, під час розгляду цієї справи (№ 914/1113/21), судами з`ясовано, що Установою в особі філії (відповідач у даній справі) подано позов до Товариства (позивач у даній справі) про стягнення заборгованості у розмірі 1 181 715,78 грн., яка виникла внаслідок неоплати робіт, які виконані в межах договору підряду від 07.03.2018 № 2 «Г». Цій справі було присвоєно № 914/2117/19.

Порівнюючи предмет доказування по справі №914/2117/19 та №914/1113/21 суд апеляційної інстанції, який розглядав дану справу зазначав, що у предмет доказування по справі №914/2117/19 також входила обставина щодо виконання договору підряду №2Г від 07.03.2018, що має значення і в даній справі за №914/1113/21.

Водночас вказував на те, що Постановою Західного апеляційного господарського суду від 16.02.2021 у справі №914/2117/19 у задоволенні позову ДНУ «УкрНДІПВТ ім. Л. Погорілого» в особі Львівської філії відмовлено через недоведеність позивачем позовних вимог, однак судом у справі №914/2117/19 не встановлено ані факт повного виконання договору підряду №2Г від 07.03.2018, ані факт його невиконання, що має значення для вирішення спору в даній справі №914/1113/21.

Таким чином, суди попередніх судових інстанцій встановили відсутність у справі №914/2117/19 преюдиціальних обставин, які б мали значення для вирішення справи №914/1113/21.

Враховуючи наведене, Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції правомірно не застосував до спірних правовідносин статтю 75 ГПК України у контексті спірних правовідносин та встановлених обставин справи, а отже доводи скаржника в цій частині не знайшли свого підтвердження.

Верховний Суд вважає за необхідне відзначити, що доводи касаційної скарги переважно стосуються питань, пов`язаних з встановленими обставинами справи та з оцінкою доказів у ній, що не узгоджується з правилами перегляду судових рішень судом касаційної інстанції як «суду права», а не «суду факту», повноваження якого визначені у статті 300 ГПК України.

Перевірка відповідних доводів (аргументів) перебуває поза визначеними цією статтею межами розгляду справи судом касаційної інстанції.

За таких обставин доводи скаржника про неврахування апеляційним господарським судом у розгляді справи відповідних висновків Верховного Суду є безпідставним, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у зазначених постановах Верховного Суду стосується правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 914/1113/21.

Тобто наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження під час касаційного провадження.

При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід`ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.

Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі «Monnell and Morris v. the United Kingdom» (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).

За наведених обставин, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Брок» на рішення господарського суду Львівської області від 17.12.2021 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 01.08.2022 у справі № 914/1113/21, оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Брок» на рішення господарського суду Львівської області від 17.12.2021 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 01.08.2022 у справі № 914/1113/21 .

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Бенедисюк

Суддя Т. Малашенкова