Постанова

від 15.11.2022 по справі 450/1628/19

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 450/1628/19 Головуючий у 1 інстанції: Головатий Р.Я.

Провадження № 22-ц/811/688/22 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 листопада 2022 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Ніткевича А.В.,

суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,

секретаря Матяш С.І.

з участю позивачки ОСОБА_1

розглянувши увідкритому судовомузасіданні вм.Львові цивільнусправу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 09 лютого 2022 року в складі судді Головатого Р.Я. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики,-

встановив:

У травні 2019 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідачки ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики від 18.01.2016 у розмірі 11224 580 грн. 55 коп.

Вимоги обгрунтовувала тим, що 18.01.2016 між ОСОБА_3 та відповідачкою ОСОБА_2 укладено договір позики грошових коштів на суму 1620000 грн. на строк до 18.05.2016 включно, а також з метою забезпечення виконання відповідачем своїх зобов`язань за цим договором укладено договір іпотеки, який посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Юзвою Н.Б. та зареєстрований в реєстрі за № 115.

30.06.2017 між ОСОБА_3 та позивачкою ОСОБА_1 укладено договір відступлення права вимоги № 30/06/2017, відповідно до умов якого до нового кредитора ОСОБА_1 перейшло право вимоги до боржника ОСОБА_2 за вищевказаним договором позики грошових коштів від 18.01.2016, а також договір про відступлення права за іпотечним договором від 18.01.2016, посвідченим приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Юзвою Н.Б. та зареєстрованим в реєстрі за № 115.

Цього ж дня між ОСОБА_3 та позивачкою ОСОБА_1 підписано акт приймання-передачі документації та прав за договором відступлення права вимоги №30/06/17, у зв`язку з чим позивачка набула право вимоги за договором позики від 18.01.2016.

03.07.2017 первісний кредитор повідомила відповідачку про відступлення права вимоги цінними листами з описом вкладення за адресами: АДРЕСА_1 , та АДРЕСА_2 .

04.07.2017 та повторно 09.07.2018 позивачка цінними листами з описом вкладення за вищевказаними адресами скерувала відповідачці вимогу про усунення порушень договору позики від 18.01.2016 та повернення суми позики новому кредитору з урахуванням штрафних санкцій, однак такі адресатом не отримані.

Оскільки всупереч умовам договору позики відповідачка у визначений сторонами строк грошові кошти не повернула, вважає, що є підстави для стягнення таких в судовому порядку.

Крім цього, на підставі п. 7 Договору позики, ст. 625 ЦК України, відповідно до проведеного позивачкою розрахунку, вважає, що з відповідачки на користь позивачки необхідно стягнути, окрім суми позики, також інфляційні втрати за період з червня 2016 року по травень 2019 року у сумі 613980 грн., три проценти річних за період з 19.05.2016 по 16.05.2019 у сумі 145400 грн. 55 коп., а також штраф у розмірі 0,5% від суми позики за період з 19.05.2016 по 16.05.2019 у сумі 8845200 грн.

Просила позов задовольнити, стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 18.01.2016 у розмірі 11224580 грн. 55 коп., з яких: 1620000 сума позики, 613980 грн. інфляційні втрати, 8845200 грн. штраф, 145400 грн. 55 коп. три проценти річних.

Ухвалою судді Пустомитівського районного суду Львівської області від 14.08.2019 позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики передано за підсудністю до Личаківського районного суду м. Львова (т. 1 а.с. 56).

Оскаржуваним рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 09 лютого 2022 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 18.01.2016 в розмірі 3999380 грн. 55 коп., з яких: 1620000 грн. - сума позики, 613980 грн. - інфляційні втрати, 1620000 грн. - неустойка, 145400 грн. 55 коп. - три проценти річних.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3572 грн. 11 коп. судових витрат.

Рішення суду оскаржили позивачка ОСОБА_1 та відповідачка ОСОБА_2 .

В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_1 зазначає, що рішення суду першої інстанції є незаконним, оскільки при ухваленні такого суд застосував ч. 3 ст. 551 ЦК України, яка не підлягала застосуванню.

Зокрема, відмовляючи у задоволенні вимог про стягнення неустойки у розмірі 7225200,00 грн. суд не повно з`ясував обставини, що мають значення для справи, оскільки відповідачкою не подавалося суду жодних заяв чи клопотань про зменшення розміру неустойки з обґрунтуванням обставин, які мають істотне значення для зменшення розміру такої неустойки.

Також вважає, що суд першої інстанції недоцільно покликався на відповідну постанову касаційної інстанції, оскільки у цій справі касаційним судом встановлено, що суди попередніх інстанцій не надали оцінки доводам відповідача про зменшення розміру пені, крім цього остаточного рішення у цій справі касаційний суд не прийняв, а в частині стягнення пені передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Просить скасувати Личаківського районного суду м. Львова від 09 лютого 2022 року в частині відмови у задоволенні вимог про стягнення неустойки в сумі 7225200,00 грн. та ухвалити у цій частині нове рішення, яким такі вимги задовольнити.

В свою чергу, відповідачка ОСОБА_2 не погоджується із оскаржуваним рішенням у цілому.

Покликаючись на ст. 527 ЦК України зазначає, що кредитор має право на належне виконання зобов`язання боржником, а боржник наділений правом на належне прийняття виконання зобов`язання прийняття виконання зобов`язання належним кредитором.

Зазначене є важливим аспектом у зобов`язанні, оскільки у випадку прийняття виконання неналежним кредитором, належний кредитор може звернутися до суду з позовом до боржника, що вплине на права та інтереси останнього.

У цьому контексті звертає увагу на те, що у провадженні Верховного Суду знаходиться справа за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 29.07.2021 в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги, визнання недійсним договору про відступлення прав за іпотечним договором.

Зокрема зазначає, що рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 15.02.2021 (справа № 466/3732/20) позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено та визнано недійсними договори про відступлення права вимоги та договір про відступлення прав за іпотечним договором.

При цьому, вважає постанова Львівського апеляційного суду від 29.07.2021 про скасування рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 15.02.2021 (справа № 466/3732/20) є незаконною, оскільки, на думку апелянта, апеляційний суд вийшов за межі розгляду справи.

Також зазначає, що у провадженні касаційного суду знаходиться справа № 450/1630/19 за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

На думку апелянта, є усі підстави вважати, що ОСОБА_1 є неналежним кредитором, тому оскаржуване рішення порушує право відповідачки на прийняття виконання зобов`язання належним кредитором, у цьому контексті покликається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 11.12.2019 у справі № 265/5040/13.

Стверджує, що ОСОБА_1 є неналежним та недобросовісним кредитором, оскільки уклала із ОСОБА_3 договори, право на укладення яких не мала, оскільки у силу ч. 3 ст. 1079 ЦК Укарїни фактором може бути лише банк або інша фінансова установа, яка має право здійснювати факторингові операції, тому до ОСОБА_4 не могли перейти права кредитора за договором позики, внаслідок укладення договору відступлення прав вимоги із ОСОБА_3 .

Крім цього, покликаючись на судову практику зазначає, що штраф сплачується одноразово, а пеня нараховується за кожний день прострочення виконання.

Враховуючи умови п. 7 договору позики, у такому, на думку апелянта, передбачено застосування штрафу як одноразової суми за порушення умов договору та пені, яка нараховується за кожен день несвоєчасного повернення суми позики, при цьому застосування одночасно штрафу і пені, як одного виду цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення свідчить про недотримання ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

Також зазначає, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був підписаний договір позики без фактичної передачі коштів, такі дії були вчинені з метою надання гарантій з боку відповідачки ОСОБА_3 при виконанні спільного проекту.

Таким чином, договір позики від 18.01.2016 є неукладеним внаслідок його безгрошовості, а права та обов`язки за таким договором не виникли.

Просить скасувати рішення Личаківського районного суду м. Львова від 09 лютого 2022 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

30.06.2022 на адресу апеляційного суду надійшов відзив ОСОБА_1 на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , у якому покликаючись на обставини, які виникли у спірних правовідносинах, просить у задоволенні скарги відмовити.

Позивачка ОСОБА_1 в судовому засіданні власну апеляційну скаргу підтримала, апеляційну скаргу відповідачки ОСОБА_2 заперечила, в обґрунтування надала пояснення, аналогічні доводам власної апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу відповідачки.

Відповідачка ОСОБА_2 будучи належним чином повідомленою про час та місце розгляду справи, в судове засідання не прибула, представник відповідачки ОСОБА_5 подав клопотання про зупинення провадження у справі, а також про відкладення розгляду справи.

Ухвалою судового засідання від 15 листопада 2022 року відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідачки ОСОБА_5 про зупинення провадження у справі № 450/1628/19 до моменту набрання законної сили судовим рішення у справі № 466/12334/21, яка перебуває у провадженні Шевченківського районного суду м. Львова.

На переконання колегії суддів, матеріалів справи достатньо для розгляду питання по суті, а тому суд вважає за можливе відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України розглядати справу за відсутності осіб, що не з`явилися.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивачки ОСОБА_1 , перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги необхідно залишити без задоволення виходячи із такого.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Ухвалюючи оскаржуване рішення та задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції виходив з укладеного договору позики, а у продальшому договору відступлення прав вимоги та невиконання відповідачкою ОСОБА_2 у встановлений договором позики строк зобов`язання, неповернення грошових коштів, а відтак порушення прав позивачки, як нового кредитора у зобов`язанні, тому прийшов висновку, що такі підлягають відновленню шляхом стягнення з відповідачки суми позики у розмірі 1620000 грн.

Крім цього, врахувавши умови п. 7 Договору, згідно якого, якщо позичальник своєчасно не повернула суму позики, вона зобов`язана сплатити на вимогу позикодавця суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та сплатити штраф у розмірі 0,5% від суми позики, вказаного у п.1 даного договору, за кожен день прострочення та положення ст. 625 ЦК України, за якою, зокрема, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання, оскільки строк виконання зобов`язання ОСОБА_2 настав ІНФОРМАЦІЯ_1 , однак таке останньою так і не виконано, суд прийшов висновку, що вимоги про стягнення з відповідачки інфляційних втрат за період з червня 2016 року по травень 2019 року у сумі 613980 грн. і трьох процентів річних за період з 19.05.2016 по 16.05.2019 у сумі 145400 грн. 55 коп., є підставними, тому вимоги у цій частині також задовольнив.

Також, суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивачки про стягнення обумовленої п. 7 договору позики неустойки, однак враховуючи те, що розрахована позивачкою, виходячи з 0,5% від суми позики за кожен день прострочення, сума такої за період з 19.05.2016 по 16.05.2019 року склала 8845200 грн., що майже у шість разів перевищує саму суму заборгованості та завдані позивачці збитки, з урахуванням ціни договору про відступлення права вимоги, у той же час прийнявши до уваги і ту обставину, що відповідачка жодних дій, спрямованих на повернення позики не вчиняє, керуючись принципом пропорційності, враховуючи, зокрема завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними і публічними інтересами, особливості предмета спору, ціни позову, суд, відповідно до положень ч. 3 ст. 551 ЦК України зменшив розмір неустойки за договором позики до суми основного боргу 1620000 грн.

При вирішення спору, відповідно до вимог ч. 4 ст. 263 ЦПК України, суд врахував позиції касаційної інстанції.

Таким чином, дійшовши висновку про часткову під ставність позовних вимог, суд стягнув пропорційно судові витрати.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення колегія суддів виходить з такого.

Підставами виникнення цивільних прав і обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (стаття 11 ЦК України).

Згідно із ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (стаття 638 ЦК України).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (ст.1046 ЦК України).

Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

В свою чергу, згідно із ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

З наявної в матеріалах справи копії договору позики чітко слідує, що позичальник ОСОБА_3 передала, а відповідачка ОСОБА_2 прийняла грошові кошти у сумі 1620000,00 грн, сторони договору домовилися, що позика надається без сплати процентів за користування грошима, а відповідну суму грошей позичальник повинна повернути позикодавцеві готівкою у строк до 18.05.2016 включно (т. 1 а.с. 5).

Більше того, на звороті договору відповідачка ОСОБА_2 власноручно написала розписку про позику у сумі 1620000,00 грн. від ОСОБА_3 .

Крім цього, 18.01.2016 (день укладення договору позики) укладено договір іпотеки, за яким іпотекодавець ОСОБА_2 передала іпотекодержателю ОСОБА_3 в іпотеку нерухоме майно, що є складною річчю у розумінні ст. 188 ЦК України та яке перелічене у п. 1.3 договору (т. 1 а.с. 6-8).

Таким чином, колегія суддів погоджується з тим, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 виникли договірні зобов`язання, а саме був укладений договір позики, за умовами якого остання зобов`язалася повернути отримані кошти у розмірі 1620000,00 грн. до 18.05.2016.

Іншими словами, аналізуючи зміст складеноїза підписом відповідачки розписки та договору позики, колегія суддів вважає, що сторонами такого узгоджені та визначені умови отримання позичальникому борг коштів,із зобов`язанням їх повернення до чітко визначеного терміну.

Договір позики від 18.01.2016 його сторонами у судовому порядку не оскаржувався, судове рішення з приводу визнання такого недійсним, відсутнє.

Факт підписання договору позики чи розписки на такому, відповідачка ОСОБА_2 жодним чином не заперечує, не вирішується питання чинності такого договору і у межах даного провадження.

Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суди для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України повинні виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Згідно із ч. 2 ст.640ЦК України якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Наведене спростовує доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 у відповідній частині, а саме стосовно того, що спірний договір позики від 18.01.2016 є неукладеним внаслідок його безгрошовості, а права та обов`язки за таким договором не виникли.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторонапозичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторонапозикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження№ 14-465цс18).

Колегія суддів виходить з того, що Цивільний кодекс Українине встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається правопідтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин. У разі якщо складається боргова розписка, то це вже є доказом факту отримання грошових коштів, тому аргументація, що договір позики не є укладеним через відсутність факту передання грошових коштів за умови недоведеності протилежного, не відповідає нормам законодавства України.

Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов`язково зазначати слово «позика», адже ключовим є зміст цього документа. Отже, письмове застереження, яке складено окремо чи міститься в тексті договору, про завершену дію щодо передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов`язання за реальним договором позики.Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення.

Такий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах висловлений Верховним Судом України у численних своїх рішеннях, зокрема у постанові від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, і у подальшому підтверджений Верховним Судом у постановах: від 05 вересня 2018 року у справі № 756/8630/14-ц, провадження № 61-8792 св 18, та від08 квітня 2021 рокуу справі № 500/1755/17, провадження № 61-1899 св 20 та інших.

Отже, така судова практика є сталою і незмінною.

Звертаючись з позовними вимогами про стягнення коштів, ОСОБА_1 свої доводи зводить до того, що між ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір позики грошових коштів на суму 1620000 грн. на строк до 18.05.2016 включно, а також з метою забезпечення виконання відповідачем своїх зобов`язань за цим договором укладено договір іпотеки, при цьому 30.06.2017 ОСОБА_1 набула за такими договорами прав кредитора внаслідок укладеного із ОСОБА_3 договору відступлення права вимоги №30/06/2017, про що повідомлялося боржника, однак всупереч умовам договору позики відповідачка у визначений сторонами строк кошти не повернула, покликаючись на п. 7 Договору позики, ст. 625 ЦК України, вважає, що окрім суми позики стягненню підлягають також інфляційні втрати, три проценти річних, а також штраф у розмірі 0,5% від суми позики.

Судом встановлено, 30.06.2017 між ОСОБА_3 та позивачкою ОСОБА_1 укладений договір відступлення права вимоги № 30/06/2017, відповідно до умов якого до нового кредитора ОСОБА_1 перейшло право вимоги до боржника ОСОБА_2 за вищевказаним договором позики грошових коштів від 18.01.2016, а також договір про відступлення прав за іпотечним договором від 18.01.2016. Сторони домовилися, що на час укладення даного договору заборгованість боржника перед первісним кредитором складає 5189998,83 грн., а ціна договору відступлення становить 5000,00 грн. (т.1 а.с. 9-13).

Цього ж дня між ОСОБА_3 та позивачкою ОСОБА_1 підписаний Акт приймання-передачі документації та прав за договором відступлення права вимоги № 30/06/17 від 30.06.2017, який є невідємною частиною договору про відступлення права вимоги (т.1 а.с.14).

За змістомстатті 512 ЦК України,статті 15 Закону України «Про виконавче провадження»у разі вибуття кредитора в зобов`язанні він замінюється правонаступником.

Отже, підставою для заміни сторони виконавчого провадження, тобто процесуального правонаступництва, є правонаступництво у матеріальних правовідносинах, унаслідок якого відбувається вибуття сторони зі спірних або встановлених судом правовідносин і переходу до іншої особи прав і обов`язків вибулої сторони в цих правовідносинах.

По своїй суті заміна кредитора в зобов`язанні внаслідок відступлення права вимоги є різновидом правонаступництва та можлива на будь-якій стадії виконання судового рішення.

Колегія суддів звертає увагу на те, що частинами першою, третьою статті 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це не встановлено договором або законом.

Відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому заміна кредитора саме у зобов`язанні допускається протягом усього часу існування зобов`язання, якщо це не суперечить договору та не заборонено законом.

При цьому, у статті 517 Цивільного кодексу України не визначений виключний перелік документів, які засвідчують права, що передаються, а тому залежно від особливостей конкретних правовідносин таким документом може бути і сам договір, який підтверджує факт виникнення та існування зобов`язальних відносин.

Згідно з правовою позицією, висловленою Верховним Судом України в постанові від 20.11.2013 (справа № 6-122 цс 13), виходячи зі змісту статей 512, 514 ЦК України, статті 378 ЦПК України, статті 8 Закону України «Про виконавче провадження» заміна кредитора у зобов`язанні можлива з підстав відступлення вимоги (цесія), правонаступництва (смерть фізичної особи, припинення юридичної особи) тощо й до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, у тому числі бути стороною виконавчого провадження шляхом подання ним та розгляду судом заяви про заміну стягувача.

Такий правовий висновок підтверджено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2021 у справі № 346/1305/19, провадження № 14-181 цс 20.

Враховуючи наведене, колегія суддів приходить переконання про те, що висновок суду першої інстанції про набуття позивачкою ОСОБА_1 права вимоги за договором позики від 18.01.2016 є цілком обгрунтованим та правильним.

У цьому контексті, колегія суддів звертає увагу на те, що статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі судового рішення.

Поряд з цим, судом не встановлено обставин, за яких правомірність правочинів про відступлення права вимоги, на підставі яких відбувся перехід права вимоги до ОСОБА_1 , у передбаченому законом порядку спростована на підставі судового рішення.

Зокрема, не спростовує зазначений висновок і покликання в апеляційній скарзі ОСОБА_2 на те, що рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 15.02.2021 (справа №466/3732/20) позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено та визнано недійсними договори про відступлення права вимоги та договір про відступлення прав за іпотечним договором, оскільки таке рішення, як зазначає сама апелянт, скасовано постановою Львівського апеляційного суду від 29.07.2021, яка набрала законної сили, при цьому вказана постанова залишена без змін постановою Верховного Суду від 30.08.2022.

В свою чергу, заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом (частина першастатті 516 ЦК України).

Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням (частина другастатті 516 ЦК України).

При цьому, жодних доказів з приводу виконання своїх зобов`язань перед первісним кредитором, у силу того, що відповідачка ОСОБА_2 не заперечує укладення договору позики, остання суду не надала, як і будь яких намагь виконання такого обов`язку.

Окремо колегія суддів звертає увагу на те, що у постанові Верховного Суду України від 28 листопада 2011 року у справі № 3-127 гс 11 зроблено висновок, що «оскількизаконом не визначено форму пред`явлення такої вимоги покупця,останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі -формі позову. Обмеження заявників у праві на судовий захист шляхом відмови у задоволенні позову за відсутності доказів попереднього їх звернення до продавця з вимогами, оформленими в інший спосіб, ніж позов (відмінними від нього), фактично буде призводити до порушення принципів верховенства права, доступності судового захисту».

Наведена правова позиція щодо можливості пред`явлення позикодавцемвимоги до позичальника про повернення суми позики саме шляхом подання до суду відповідного позовуу подальшому підтримана у постановах Верховного Суду:від 06 лютого 2019 року у справі№ 753/2362/17; від 20 березня 2019 року у справі № 755/21936/15-ц;від 17 лютого 2021 року у справі № 750/13632/18, від 03 листопада 2021 року у справі № 705/3275/18 та від 08 грудня 2021 року у справі № 522/24415/17, провадження № 61-14057 св 21.

Враховуючи наведене, відсутність письмової претензії позивачки перед зверненням до суду з позовними вимогами, з метою досудового врегулювання спору, не може бути підставою для відмови у захисті порушеного суб`єктивного права.

Разом з цим, 03.07.2017 первісний кредитор повідомила відповідачку ОСОБА_2 цінними листами з описом вкладення за адресами: АДРЕСА_1 , та АДРЕСА_2 про відступлення права вимоги, а 04.07.2017 та повторно 09.07.2018 позивачка ОСОБА_1 скерувала відповідачці цінними листами з описом вкладення за вищевказаними адресами вимоги про усунення порушень договору позики від 18.01.2016 та повернення суми позики новому кредитору з урахуванням штрафних санкцій, однак такі адресатом не отримані (т. 1 а.с. 19-33).

Враховуючи наведене, колегія суддів виходить з того, що будь які докази про повернення зазначених у договорі позики та розписці коштів, у матеріалах справи відсутні, при цьому, як вбачається із доводів апеляційної скарги, відповідачка ОСОБА_2 заперечує позовні вимоги та необхідність повернення таких позивачці.

Згідно із ч. 1 ст. 1049, ч. 1 ст. 1050 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 611 ЦК України).

За змістомст. 545 ЦК Україникредитор, прийнявши виконання зобов`язання, повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі, якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові, наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.

Таким чином наявність у позивачки боргової розписки свідчить не лише про укладення договору та про передачу грошових сум позичальниці, а і про невиконання боргового зобов`язання відповідачкою, якою на виконання приписів ст. ст.12,81 ЦПК Українидо суду не було надано доказів, які б спростовували такий висновок.

Враховуючи наведене, колегія суддів розділяє висновок суду першої інстанції про те, що оскільки відповідачка у встановлений договором строк зобов`язання не виконала, грошові кошти не повернула, чим порушує майнові права позивачки, як нового кредитора, сума позики у розмірі 1620000 грн. підлягає безумовному стягненню із відповідачки ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .

В свою чергу, згідно із ч. 2 ст.625ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Зазначеною статтею визначено загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт).

Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 14-1 цс 18.

Приписи ст.625ЦК України про розмір процентів, що підлягають стягненню за порушення грошового зобов`язання, є диспозитивними та застосовуються, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Наслідком прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді інфляційних нарахувань та 3 % річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019, справа №703/2718/16-ц зазначено, що за змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Позивачем застосовано нарахування трьох процентів річних від простроченої суми за весь час прострочення та інфляційні нарахування відповідно до положень статті 625 ЦК України.

Зокрема, згідно із розрахунком, який наведений стороною позивачки, відповідачка ОСОБА_2 має повернути позивачці інфляційні втрати за період з червня 2016 року по травень 2019 року у сумі 613980 грн. і три проценти річних за період з 19.05.2016 по 16.05.2019 у сумі 145400 грн. 55 коп.

Зазначений розрахунок ОСОБА_2 не спростований, інший альтернативний суду не запропонований, відтак колегія суддів погоджується із стягнутою сумою коштів місцевим судом у цій частині, оскільки відповідні вимоги є підставними та обгрунтованими.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Відповідно до п. 7 Договору позики якщо позичальник своєчасно не повернула суму позики, вона зобов`язана сплатити на вимогу позикодавця суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та сплатити штраф у розмірі 0,5% від суми позики, вказаного у п. 1 даного договору, за кожен день прострочення.

У зв`язку з неналежним виконанням відповідачкою своїх зобов`язань за договором позики, сума неустойки згідно розрахунку сторони позивача за період з 19.05.2016 по 16.05.2019 склала 8845 200 грн.

Як вже зазначалось вище, доказів, які б спростовували вказану позивачем суму боргу відповідачка не надала, а суд першої інстанції не здобув.

Разом з цим, відповідно до ч. 1 ст. 546 та ст. 549 ЦК України виконання зобов`язання забезпечується, зокрема, неустойкою, яка визначається, як пеня та штраф і є грошовою сумою або іншим майном, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов`язання (п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України).

Згідно із ч. 3 ст. 549ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.

Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Колегія суддів звертає увагу на умову у договорі позики щодо сплатити штрафу у розмірі 0,5% від суми позики саме за кожен день прострочення, а не як зазначає в апеляційній скарзі ОСОБА_2 штрафу як одноразової суми за порушення умов договору та пені, яка нараховується за кожен день несвоєчасного повернення суми позики, що у сукупності призводить до подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

В свою чергу, ч. 3 ст. 551ЦК України передбачено, зокрема, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків.

Отже, ч. 3 ст. 551ЦК України з урахуванням положень ст. 2ЦК України щодо завдання та основних засад цивільного судочинства, а саме обов`язку суду забезпечити справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України у справі № 6-100цс14 від 03 вересня 2014 року.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції правильно звернув увагу на те, що розмір неустойки нарахований позивачкою у сумі 8845200грн. є значно більшим від розміру боргового зобов`язання, а тому з врахуванням ч. 3 ст. 551ЦК України дійшов правильного та справедливого висновку про необхідність зменшення відповідної суми до 1620000грн.,а самедо суми основного бору, що відповідатиме принципам справедливості, добросовісності та розумності цивільних правовідносин, що визначені у ч. 3 ст. 2 ЦК України.

Наведене одночасно спростовує та робить неспроможними доводи апеляційної скарги позивачки ОСОБА_1 щодо помилковості рішення суду першої інстанції при застосуванні ч. 3 ст. 551 ЦК України.

Таким чином, встановивши факт укладення договору позики, отримання грошових коштів відповідачкою, що підтверджується розпискою, яка власноручно нею складена, яка крім іншого підтверджує і період повернення грошових коштів, відсутність доказів про те, що грошові кошти були повернуті первісному чи новому кредитору, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального права, підстави для його скасування з доводів, викладених у апеляційних скаргах, відсутні.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що відступлення права вимоги за спірними договорами накористь фізичної особи суперечить вимогам закону, є безпідставними, оскільки предметом спірних договорів є відступлення права вимоги за договором позики, а не за кредитним договором.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, має бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 року).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -

постановив:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 09 лютого 2022 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 21 листопада 2022 року.

Головуючий: А.В. Ніткевич

Судді: С.М. Бойко

С.М. Копняк