Постанова

від 22.11.2022 по справі 21/96

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 листопада 2022 року

м. Київ

cправа № 21/96

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Уркевич В. Ю.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянувши касаційну скаргу заступника Генерального прокурора

на рішення Господарського суду міста Києва від 23.07.2015 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.09.2021 у справі

за позовом Генеральної прокуратури України в інтересах держави в особі:

1) Кабінету Міністрів України,

2) Міністерства енергетики України

до: 1) Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України",

2) Відкритого акціонерного товариства "Газпром"

про визнання недійсними договорів купівлі-продажу від 20.01.2009 № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2.

У судове засідання з`явилися: прокурор - Бересток Б. П., представник Кабінету Міністрів України - Станецька О. В.

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. У вересні 2010 року Генеральна прокуратура України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства палива та енергетики України звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (далі - НАК "Нафтогаз України"), Відкритого акціонерного товариства "Газпром" (далі - ВАТ "Газпром") про визнання недійсними договорів купівлі-продажу природного газу від 20.01.2009 № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2.

Позовні вимоги обґрунтовані фіктивністю вказаних правочинів, оскільки вони вчинені без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цими правочинами, а тому підлягають визнанню недійсними на підставі статей 203, 215, 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Обґрунтовуючи фіктивність договорів купівлі-продажу природного газу, прокурор вказував на те, що їх предметом є купівля-продаж одного й того ж майна (природного газу), яке знаходилося в одному й тому ж місці, в одному й тому ж обсязі та за однією й тією ж ціною, тому переміщення відображених в договорах обсягів природного газу через митний кордон України не передбачалося, що свідчить про відсутність ознак реального виконання вчинених правочинів.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. Як установили суди попередніх інстанцій і свідчать матеріали справи, 20.01.2009 між ВАТ "Газпром", Товариством з обмеженою відповідальністю "Газпром експорт" (далі - ТОВ "Газпром експорт") та НАК "Нафтогаз України" укладено договір відступлення права вимоги, предметом якого є передача від ВАТ "Газпром" і ТОВ "Газпром експорт" (з одного боку) та отримання НАК "Нафтогаз України" (з другого) права вимоги відносно заборгованості компанії "ROSUKRENERGO AG" по зобов`язаннях перед ВАТ "Газпром", ТОВ "Газпром експорт" на суму 1,7 млрд. доларів США відповідно до умов укладених контрактів та застосованого законодавства, а також права щодо стягнення цієї заборгованості, включаючи право звернення до суду.

Відповідно до вказаного договору відступлення права вимоги ВАТ "Газпром" та ТОВ "Газпром експорт" виявили бажання відступити права вимоги до боржника - компанії "ROSUKRENERGO AG", сума якої дорівнює сумі заборгованості RUE в розмірі 1,7 млрд. доларів США, а НАК "Нафтогаз України" виявила бажання придбати ці права вимоги з метою отримання права на газ, що належить RUE і знаходиться в підземних сховищах ДК "Укртрансгаз" обсягом до 11 млрд. куб. м, виплативши ВАТ "Газпром" і ТОВ "Газпром експорт" суму, яка дорівнює сумі заборгованості RUE.

20.01.2009 між НАК "Нафтогаз України" та ВАТ "Газпром" укладений договір купівлі-продажу природного газу № КП-ПХГ-1, за яким НАК "Нафтогаз України" продала, а ВАТ "Газпром" купило природний газ обсягом 11 млрд. куб. м, який знаходиться в підземних сховищах газу на території України в режимі транзиту, вартістю 1,7 млрд. доларів США.

20.01.2009 між ВАТ "Газпром" та НАК "Нафтогаз України" укладено договір купівлі-продажу природного газу № КП-ПХГ-2, за яким ВАТ "Газпром" продало, а НАК "Нафтогаз України" купила природний газ обсягом 11 млрд. куб. м, який знаходиться в підземних сховищах газу на території України в режимі транзиту, за 1,7 млрд. доларів США.

21.01.2009 Прем`єр-міністром України видано доручення міністру палива та енергетики України та голові правління НАК "Нафтогаз України" № 14 про забезпечення виконання положень контрактів, підписаних між НАК "Нафтогаз України" та ВАТ "Газпром" 19-20 січня 2009 року в м. Москві, зокрема, доручено прийняти на баланс НАК "Нафтогаз України" природний газ обсягом 11 млрд. куб. м, який перебуває у підземних сховищах, та своєчасно здійснити відповідні розрахунки за нього.

Керуючись вищезазначеним договором відступлення права вимоги, а також на виконання доручення Прем`єр-міністра України від 21.01.2009 № 14, правління НАК "Нафтогаз України" 28.01.2009 прийняло рішення про оформлення за НАК "Нафтогаз України" права власності на 11 млрд. куб. м природного газу.

Причиною виникнення спору у справі стало питання щодо наявності чи відсутності правових підстав для визнання договорів купівлі-продажу природного газу № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2 недійсними та такими, що не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені цими договорами.

3. Короткий зміст судових рішень у справі

3.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.07.2015 у справі № 21/96, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 29.09.2021, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення судів аргументовані тим, що за умовами договору купівлі-продажу природного газу № КП-ПХГ-1 від 20.01.2009 НАК "Нафтогаз України" виступила власником цього майна при його відчуженні ВАТ "Газпром", а за договором купівлі-продажу природного газу № КП-ПХГ-2 від 20.01.2009 ВАТ "Газпром", у свою чергу, як власник майна відчужив це майно на користь НАК "Нафтогаз України" та остання знову набула права власності на це майно. Отже, за умовами спірних договорів відбулась купівля-продаж майна (природного газу) та перехід права власності на нього, з чого можна зробити висновок, що спірні договори мали своїми правовими наслідками передачу права власності на природний газ на 11 млрд. кубометрів природного газу, що зберігався у сховищах, від однієї сторони договору до другої, про що свідчать наявні у справі акти прийому-передачі запасу природного газу, підписані відповідачами на виконання п. 4.1.4 оспорюваних договорів, якими обумовлено перехід права власності на природний газ від продавця до покупця в момент підписання актів приймання-передачі.

Оформлення права власності на майно свідчить про реальність настання правових наслідків правочину. До такого висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 21.01.2015 у справі № 6-197цс/14. Подібних за змістом висновків також дійшов і Верховний Суд у постановах від 14.03.2018 у справі № 363/502/15-ц, від 27.03.2019 у справі № 639/10106/15-ц.

Як зазначалося прокурором у позові, спірні договори купівлі-продажу укладалися з метою відчуження права власності на майно у вигляді природного газу, а тому доводи про відсутність такої мети та реальних наслідків від виконання спірних угод не відповідають фактичним обставинам справи. Наявність у сторін іншої мети при укладенні договорів купівлі-продажу природного газу від 20.01.2009 № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2, ніж передача права власності на майно (його відчуження), матеріалами справи не підтверджена, а прокурором не доведена.

Суд першої інстанції зазначив, що у судовому засіданні прокурор та позивачі не надали суду доказів у розумінні статей 32- 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), які б свідчили про наявність умислу у сторін договорів купівлі-продажу на укладення правочину без мети.

Як вбачається з наданого прокурором вироку Печерського районного суду міста Києва у кримінальній справі № 1-742/11 за обвинуваченням ОСОБА_1 у скоєнні злочинів, передбачених частиною 2 статті 364, частиною 2 статті 366 Кримінального кодексу України, судом встановлено, зокрема, що 20.01.2009 вказана особа, зловживаючи своїм службовим становищем, обіймаючи посаду першого заступника голови правління НАК "Нафтогаз України", наділена повноваженнями з підписання від імені НАК "Нафтогаз України" договорів (контрактів), прагнучи передати у власність НАК "Нафтогаз України" майно компанії "ROSUKRENERGO AG" у вигляді 11 млрд. куб. м природного газу, яке знаходилося на зберіганні в газових сховищах, без погодження із власником майна та без здійснення заходів, спрямованих на погашення заборгованості останнім, а також не повідомляючи ВАТ "Газпром" про дійсне походження цього майна та його власника, усвідомлюючи значення своїх дій та прагнучи настання саме таких наслідків, у приміщенні ВАТ "Газпром", використовуючи службове становище всупереч інтересам служби, діючи в інтересах третьої особи - НАК "Нафтогаз України", уклала від її імені шляхом власноручного підписання досягнутих домовленостей з ВАТ "Газпром", в особі його заступника голови правління, зовнішньоекономічні договори купівлі-продажу природного газу № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2, які були належним чином підготовлені та складені невстановленою слідством особою.

Так, вищевказаним вироком суду встановлена вина особи як представника НАК "Нафтогаз України" у зловживанні службовим становищем при підписанні спірних угод та встановлені умисні дії винної особи, що, зокрема, були виражені у неповідомленні власника майна про відчуження природного газу за вказаними контрактами та неповідомленні ВАТ "Газпром" про дійсне походження майна та його власника. Таким чином, наданий прокурором вирок підтверджує відсутність умислу у сторін на підписання спірних договорів як фіктивних.

Судами не встановлено фактів, які свідчили б про те, що зміст угоди не відповідає дійсним намірам сторін щодо набуття цивільних прав і обов`язків і що ці наміри спрямовані на укладення угод, що не мають правових наслідків.

З приводу посилань на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.10.2010, що набрала законної сили, у справі № 2а-13156/10/2670 за позовом заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Міністерства палива та енергетики України до Кабінету Міністрів України, за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору - Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" про визнання протиправним та скасування доручення Прем`єр-міністра України від 21.01.2009 № 14, якою (постановою) позов прокурора задоволено, Господарський суд міста Києва зазначив, що вказане судове рішення не має значення для правильного вирішення цієї справи, оскільки висновки про неправомірність доручення Прем`єр-міністра України в ньому були зроблені станом на 20.10.2010, тобто у часі пізніше, аніж укладено договори купівлі-продажу природного газу від 20.01.2009 № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2. Згідно з пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину, з огляду на що суд відхиляє наданий доказ.

Інших доказів щодо умислу відповідачів в момент чи до укладення фіктивних правочинів, якими прокурор та позивачі обґрунтовують недійсність договорів купівлі-продажу природного газу від 20.01.2009, в матеріалах справи немає.

Жодна із ознак фіктивності оспорюваних договорів не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи, тому відсутні підстави, передбачені статтею 234 ЦК України, в силу яких оспорювані договори мають бути визнані недійсними.

Оспорювані договори не містять положень, що суперечили б вимогам чинного законодавства або інтересам сторін, а волевиявлення сторін правочину є вільним і відповідає їхній внутрішній волі, що узгоджується із загальними вимогами, встановленими статтею 203 ЦК України, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Договори містять всі необхідні істотні умови, передбачені законом: предмет, ціну, якість, порядок розрахунків, строки та порядок передачі майна, права, обов`язки та відповідальність сторін, інші умови, що узгоджуються з вимогами статей 638, 647, 655, 656 ЦК України. Підписані представниками сторін та скріплені їх печатками.

У спірних правовідносинах мають місце обставини передання майна у власність на виконання оспорюваних договорів, тобто сторони вчинили необхідні дії, спрямовані на досягнення правових наслідків, які обумовлені спірними договорами.

Отже, враховуючи вчинення сторонами дій, спрямованих на реальне виконання умов спірних договорів, оскаржувані правочини не можуть бути кваліфіковані як фіктивні.

4. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

4.1. Заступник Генерального прокурора звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Підставою касаційного оскарження є пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України.

Заявник стверджує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування частини п`ятої статті 203, частини першої статті 215, частини першої статті 234 та частини першої статті 655 ЦК України стосовно фіктивності двох пов`язаних між собою договорів купівлі-продажу природного газу та відсутності факту вчинення необхідних дій, спрямованих на реальне досягнення правових наслідків таких правочинів, які були укладені в один і той же день, щодо одного й того ж майна, яке перебуває в одному й тому ж місці, за однією й тією ж ціною та за якими одна сторона договору спочатку виступає продавцем, а потім, у цей же день, покупцем цього майна, а друга - покупцем, а потім продавцем природного газу.

Крім того, відсутній висновок Верховного Суду стосовно застосування частини першої статті 32, частин першої та другої статті 34 ГПК України у редакції до 15.12.2017 щодо належності та допустимості такого доказу, як скасований у судовому порядку акт голови вищого органу виконавчої влади України, виданого з метою виконання умов договору купівлі-продажу природного газу, який є предметом спору.

Унаслідок грубого порушення статей 34, 35, 43 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017) суди попередніх інстанцій не встановили фактичних обставин справи, які мають істотне значення для правильного її вирішення. Зокрема, судами не враховано та не надано оцінку тому, що оспорювані договори купівлі-продажу не були спрямовані на реальне настання правових наслідків, що підтверджується наданими прокурором доказами.

Вироком Печерського районного суду міста Києва у кримінальній справі № 1-742/11 установлено преюдиційні факти про те, що спірні договори купівлі-продажу, які були ОСОБА_1 укладені з метою завуалювання незаконного постановлення на баланс НАК "Нафтогаз України" природного газу, без наміру здійснювати дії щодо фактичної передачі майна - природного газу, передача якого є предметом цих договорів, були спрямовані на незаконне відчуження на користь НАК "Нафтогаз України" майна компанії "ROSUKRENERGO AG" у вигляді 11 млрд. куб. м природного газу.

При цьому суд зазначив, що фактично вказане майно не передавалося, а продовжувало залишатись у газових сховищах в митному режимі "транзит". Обставини укладання вказаних договорів свідчать про те, що дії НАК "Нафтогаз України" та ВАТ "Газпром" були узгодженими, укладені господарські договори не були спрямовані на досягнення економічного ефекту - отримання прибутку та реальне відчуження природного газу. Посадові особи цих підприємств не могли не усвідомлювати, що укладання оспорюваних договорів не призведе до настання правових наслідків. Отже, НАК "Нафтогаз України" та ВАТ "Газпром" вчинили оспорювані правочини лише для виду, знаючи заздалегідь, що вони не будуть виконаними та мали інші цілі, ніж ті, що передбачені договором купівлі-продажу.

Свідченням вказаного також є постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.10.2010 у справі № 2а-13156/10/2670, якою фактично підтверджено відсутність необхідності реального виконання умов спірних правочинів, а тому відхилення такого доказу з огляду на дату підписання доручення Прем`єр-міністром України є безпідставним.

Зазначені вирок та рішення судів набрали законної сили, є чинними та обов`язковими до виконання, а отже, створюють преюдицію щодо викладених у них обставин.

Прокурор також посилається на те, що судами враховано висновки Верховного Суду щодо фіктивності правочину, які прийняті не у подібних правовідносинах, а саме відсутні такі критерії, як подібність підстав позову, змісту позовних вимог, встановлених судами фактичних обставин та матеріально-правового регулювання.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

5.2. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

5.3. Верховним Судом встановлено, що відповідач-2 - ВАТ "Газпром" є іноземною особою, яка зареєстрована за адресою: Російська Федерація, ГСП-7, В-420, 117997, м. Москва, вул. Наметкина, 16.

Статтею 367 ГПК України встановлено, що у разі, якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.

Порядок передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном регулюється Конвенцією про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних та комерційних справах від 15.11.1965 (далі - Конвенція), ратифікованою Україною 01.12.2001.

Конвенція застосовується у цивільних та комерційних справах щодо всіх випадків, коли існує потреба в передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном (стаття 1 Конвенції).

Зазначена Конвенція ратифікована Російською Федерацією шляхом прийняття Федерального Закону від 12.02.2001 № 10-ФЗ "О присоединении РФ к Конвенции о вручении за границей судебных и внесудебных документов по гражданским или торговым делам".

Згідно зі статтею 3 Конвенції орган влади чи судовий працівник, компетентний відповідно до права запитуючої Держави, направляють Центральному Органу запитуваної Держави прохання згідно з формуляром, що додається до цієї Конвенції, без потреби легалізації або виконання інших аналогічних формальностей. До прохання додається документ, що підлягає врученню, або його копія. Прохання і документ надаються в двох примірниках.

Відповідно ж до статті 15 Конвенції якщо документ про виклик до суду або аналогічний документ підлягав передачі за кордон з метою вручення відповідно до положень цієї Конвенції, і якщо відповідач не з`явився, то судове рішення не може бути винесено, поки не буде встановлено, що a) документ був вручений у спосіб, передбачений внутрішнім правом запитуваної Держави для вручення документів, складених у цій країні, особам, які перебувають на її території, b) документ був дійсно доставлений особисто відповідачеві або за його місцем проживання в інший спосіб, передбачений цією Конвенцією, і що в кожному з цих випадків вручення або безпосередня доставка були здійснені в належний строк, достатній для здійснення відповідачем захисту.

Кожна Договірна Держава може заявити, що суддя, незалежно від положень частини першої цієї статті, може постановити рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку, у разі, якщо виконані всі наступні умови: a) документ було передано одним із способів, передбачених цією Конвенцією, b) з дати направлення документа сплинув термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців, c) не було отримано будь-якого підтвердження, незважаючи на всі розумні зусилля для отримання його через компетентні органи запитуваної Держави.

У постанові Верховного Суду від 24.01.2018 у справі № 910/8543/17 викладено правову позицію, згідно з якою вказана норма застосовується за умов необхідності повідомлення юридичної особи-нерезидента, який є відповідачем у справі, про наявність справи, яка розглядається судом, для надання особі можливості вжиття заходів захисту, а саме належного ознайомлення зі справою та вимогами інших сторін, підготовки власної позиції, доказів, доводів та міркувань тощо. Положення Конвенції не допускають винесення судом рішення у справі до виконання певних умов у разі неявки відповідача.

Ухвалою Верховного Суду від 29.12.2021 у справі № 21/96 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою заступника Генерального прокурора та призначено її до розгляду на 26.07.2022. Цією ж ухвалою для забезпечення належного повідомлення про розгляд справи ВАТ "Газпром" зобов`язано надати до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду нотаріально засвідчені переклади російською мовою касаційної скарги заступника Генерального прокурора, ухвал Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 та 29.12.2021 у справі № 21/96, доручення про вручення вказаних ухвал. Отримавши на виконання вимог ухвали Верховного Суду відповідні примірники цих документів з перекладом на російську мову, Верховним Судом 14.02.2022 було здійснено відправлення доручення Арбітражному суду міста Москви щодо вручення відповідних документів. Жодного підтвердження щодо отримання відповідачем таких документів до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не надходило.

При цьому колегією суддів встановлено, що ВАТ "Газпром" було повідомлене про розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанцій, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями ухвал Арбітражного суду міста Москви від 25.02.2015

А40-10925/2015-113-89 про виконання судового доручення Господарського суду міста Києва, від 26.05.2016 А40-92470/16-100-177 про виконання судового доручення Київського апеляційного господарського суду від 04.04.2016.

Крім того, ухвалою Верховного Суду від 26.07.2022 відкладено розгляд касаційної скарги заступника Генерального прокурора у справі № 21/96 до 27.09.2022 та ухвалено звернутися до Міністерства юстиції України із судовим дорученням про вручення ВАТ "Газпром" згідно з вимогами Конвенції. У подальшому розгляд справи відкладався на 11.10.2022 та 01.11.2022.

02.11.2022 надійшов лист Міністерства юстиції України, яким повернуто доручення про вручення судових документів у зв`язку з неможливістю пересилки, оскільки поштовий зв`язок з державою-агресором відсутній. У листі також зазначено, що у відповідь на запит Міністерства юстиції України Міністерством закордонних справ України повідомлено, що дипломатичні відносини між Україною та Російською Федерацією розірвано у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією проти України, отже, передача доручення дипломатичними каналами також неможлива.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Колегія суддів враховує позицію ЄСПЛ, викладену у рішенні від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", згідно з якою сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження. З матеріалів справи вбачається, що ВАТ "Газпром" було належним чином повідомлене про розгляд справи в судах першої та апеляційної інстанцій, а тому є обізнане про судове провадження.

В силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 цієї Конвенції (§ 66- 69 рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

З врахуванням викладеного, оскільки відповідач 2 - ВАТ "Газпром" був належним чином повідомлений про розгляд справи в судах першої та апеляційної інстанцій, а тому обізнаний про судове провадження, окрім того, судом касаційної інстанції вжито всіх можливих заходів для належного повідомлення кожного з учасників справи про розгляд спору, а також з огляду на те, що з дати направлення документа сплинув термін, який перевищує шість місяців, колегія суддів вважає, що за таких умов суд касаційної інстанції може розглянути касаційну скаргу та ухвалити судове рішення.

5.4. Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Статтею 203 наведеного Кодексу передбачено, що зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини першої статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на меті настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином.

У разі коли на виконання правочину передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення умислу його сторін.

З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним.

У розгляді відповідних справ необхідно враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Подібна правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 910/13041/18.

Загальні положення про договір купівлі-продажу, передбачені статтею 655 ЦК України, визначають, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Правовим наслідком вчинення сторонами договору купівлі-продажу є перехід права власності на майно до покупця, іншим правовим наслідком вчинення договору купівлі-продажу є отримання продавцем визначеної цим договором винагороди.

Таким чином, звертаючись з позовом до суду з вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу з підстав його фіктивності, позивач зобов`язаний довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Такий правовий висновок наведено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.11.2019 у справі № 910/12938/18.

За змістом статей 32-34 ГПК України у редакції до 15.12.2017 доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Будь-які подані учасниками процесу докази підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, необхідно враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування у справі.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з`ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідна правова позиція щодо застосування приписів статті 34 ГПК України у редакції до 15.12.2017 викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.07.2018 у справах № 904/6848/17 та № 904/7520/16, від 20.06.2018 у справі № 905/1776/17.

Згідно зі статтею 76 ГПК України у чинній редакції належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами у процесі встановлення об`єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19.06.2019 у справі №910/4055/18, від 16.04.2019 у справі № 925/2301/14).

Належність як змістовна характеристика та допустимість, як характеристика форми є властивостями доказів, оскільки вони притаманні кожному доказу окремо і без їх одночасної наявності жодний доказ не може бути прийнятий судом.

Згідно зі статтею 77 ГПК України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що судам слід враховувати, що допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні або не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.

Вказаний висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.06.2022 у справі № 910/366/21.

Таким чином, висновки Верховного Суду щодо застосування статей 203, 215, 234 та 655 ЦК України, статей 32, 34 ГПК України у редакції до 15.12.2017 викладалися Верховним Судом. Попри те, що такі висновки викладені у справах із відмінними предметами або підставами позовних вимог, у контексті змісту касаційної скарги та обставин, на яких акцентує увагу скаржник, ці висновки є застосовними і до правовідносин у справі № 21/96. Водночас колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій здійснили розгляд справи № 21/96 без урахування у повній мірі вказаних правових висновків з огляду на таке.

Як вбачається із оскаржених рішень, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що спірні договори мали своїми правовими наслідками передачу права власності на природний газ, що зберігався в газових сховищах від однієї сторони договору до другої, про що свідчать наявні у справі акти прийому-передачі запасу газу, підписані відповідачами згідно з п. 4.1.4 спірних угод.

Суди вважали, що жодна з ознак фіктивності оспорюваних контрактів не знайшла підтвердження під час розгляду справи, отже, й відсутні підстави, передбачені статтею 234 ЦК України, в силу яких спірні угоди мають бути визнані недійсними.

Водночас, звертаючись із позовними вимогами, прокурор акцентував увагу на тому, що предметом спірних договорів є купівля-продаж одного й того ж майна (природного газу), яке знаходилося в одному й тому ж місці, в одному й тому ж обсязі та за однією й тією ж ціною, тому переміщення відображених в договорах обсягів природного газу через митний кордон України не передбачалося, що свідчить про відсутність ознак реального виконання вчинених правочинів.

На думку прокурора, оспорювані договори купівлі-продажу не були спрямовані на реальне настання правових наслідків.

Тобто скаржник фактично стверджував, що сторони цих договорів одномоментно вчинили дії із начебто продажу і купівлі зворотньо природного газу, хоча жодних реальних дій щодо виконання цих договірних відносин не відбулося. Зазначені обставини, на думку прокурора, очевидно вбачаються зі змісту договорів від 20.01.2009 № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2.

На підтвердження власної позиції прокурор посилався на обставини, встановлені у вироку Печерського районного суду міста Києва у кримінальній справі

№ 1-742/11 та постанові Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.10.2010 у справі № 2а-13156/10/2670.

Відхиляючи посилання прокурора на вирок у справі № 1-742/11, суди дійшли висновку, що цим вироком встановлена вина особи як представника НАК "Нафтогаз України" у зловживанні службовим становищем при підписанні спірних угод та встановлені умисні дії винної особи, що, зокрема, були виражені у неповідомленні власника майна про відчуження природного газу за вказаними договорами та неповідомленні ВАТ "Газпром" про дійсне походження майна та його власника. Таким чином, наданий прокурором вирок підтверджує відсутність умислу у сторін на підписання спірних договорів як фіктивних.

Однак колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій фактично не надали оцінку вироку Печерського районного суду міста Києва у кримінальній справі № 1-742/11 саме у контексті доводів, якими прокурор обґрунтовував власні посилання на обставини, які зазначені у ньому. Зокрема, прокурор стверджує, що у вироку установлено факти про те, що спірні договори купівлі-продажу були укладені ОСОБА_1 з метою завуалювати незаконне постановлення на баланс НАК "Нафтогаз України" природного газу та спрямовані для незаконного відчуження на користь НАК "Нафтогаз України" майна компанії "ROSUKRENERGO AG". Крім того, фактично вказане майно не передавалося, а продовжувало залишатись у підземних газосховищах ДК "Укртрансгаз" в митному режимі "транзит".

Враховуючи такі обставини, скаржник і вважає, що особливості укладання договорів свідчить про те, що дії НАК "Нафтогаз України" та ВАТ "Газпром" були узгодженими, укладені договори не були спрямовані на досягнення економічного ефекту - отримання прибутку та реальне відчуження природного газу. Посадові особи цих підприємств не могли не усвідомлювати, що укладання оспорюваних договорів не призведе до настання правових наслідків.

Таким чином, аналізуючи та оцінюючи вирок Печерського районного суду міста Києва у кримінальній справі № 1-742/11, судам необхідно було дослідити вказані обставин і підтвердити або спростувати відповідну позицію прокурора у контексті наявності сукупності дій, які, на його думку, вказують на фіктивність спірних правочинів.

У цьому контексті судами також не враховані вимоги статті 656 ЦК України, згідно з якою предметом договору купівлі-продажу може бути майно (товар), яке є у продавця на момент укладення договору або буде створене (придбане, набуте) продавцем у майбутньому, а також статті 658 ЦК України, відповідно до якої право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Верховний Суд також не може вважати, що судами попередніх інстанцій надана оцінка постанові Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.10.2010 у справі № 2а-13156/10/2670.

Зокрема, відхиляючи посилання прокурора на вказану постанову, суди зазначили, що це судове рішення не має значення для правильного вирішення даної справи, оскільки висновки про неправомірність доручення Прем`єр-міністра України в ньому були зроблені станом на 20.10.2010, тобто у часі пізніше, аніж укладено договори купівлі-продажу газу від 20.01.2009 № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2. Згідно з пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Колегія суддів зауважує, що суди попередніх інстанцій фактично ухилилися від розгляду посилання прокурора на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.10.2010 у справі № 2а-13156/10/2670, в якому прокурор стверджує, що постановою адміністративного суду, на його думку, фактично підтверджено відсутність необхідності реального виконання умов спірних правочинів. Саме вказані обставини, як вважає прокурор, додатково підтверджують фіктивність договорів від 20.01.2009 № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2.

Не з`ясувавши відповідних обставин та не дослідивши пов`язані з ними докази, суди попередніх інстанцій допустили порушення норм процесуального права щодо повного та всебічного дослідження обставин, доказів та аргументів сторін, що входять у предмет доказування у спірних правовідносинах та мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

У рішенні у справі "Бендерський проти України" (пункт 42) ЄСПЛ зазначив, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають достатньою мірою висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи . Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних . Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом.

У пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" ЄСПЛ наголосив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Обов`язок суду мотивувати прийняття або відхилення доводів сторін по суті спору полягає у відображенні в судовому рішенні висновків суду про те, що саме дало йому підстави прийняти та/чи відхилити аргументи сторін щодо суті спору, з посиланням на з`ясовані у справі обставини та норми матеріального чи процесуального права, що підлягають застосуванню до правовідносин, що склалися.

5.5. Зважаючи на особливості обставин, які не були досліджені під час судового розгляду, колегія суддів вважає за доцільне скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 23.07.2015 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.09.2021 у справі № 21/96 і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

6.1. Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

6.2. Згідно із пунктом 2 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

6.3. Зважаючи на викладене, касаційну скаргу заступника Генерального прокурора необхідно задовольнити частково, судові рішення попередніх інстанцій скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

7. Розподіл судових витрат

7.1. З огляду на часткове задоволення касаційної скарги та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції судові витрати, понесені скаржниками у зв`язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами вирішення спору.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника Генерального прокурора задовольнити частково.

Рішення Господарського суду міста Києва від 23.07.2015 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.09.2021 у справі № 21/96 скасувати, справу передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

В. Ю. Уркевич