Рішення

від 23.05.2023 по справі 21/96

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

23.05.2023Справа № 21/96

За позовом Генеральної прокуратури України в інтересах держави в особі:

1. Кабінету Міністрів України;

2. Міністерства енергетики України;

до: 1. Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України";

2. Відкритого акціонерного товариства "Газпром";

про визнання недійсними договорів купівлі-продажу № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2 від 20.01.2009.

Суддя Мандриченко О.В.

Секретар судового засідання Рябий І.П.

Представники:

Від Офісу Генерального прокурора: Сельська О. З., прокурор відділу, посвідчення № 067827 від 05.09.2022;

Від позивача 1: Станецька О. В., уповноважена особа;

Від позивача 2: Слуценко Р. П., уповноважена особа;

Від відповідача 1: не з`явилися;

Від відповідача 2: не з`явилися.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У вересні 2010 року Генеральна прокуратура України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства палива та енергетики України звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" та Відкритого акціонерного товариства "Газпром" про визнання недійсними договорів купівлі-продажу природного газу від 20.01.2009 № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.07.2015 у справі № 21/96, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 29.09.2021, у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 22.11.2022 касаційну скаргу заступника Генерального прокурора задоволено частково, скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 23.07.2015 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.09.2021 у справі № 21/96, а вказану справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.12.2022, справа № 21/96 передана для розгляду судді Мандриченку О. В.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.12.2022 прийнято справу № 21/96 до свого провадження суддею Мандриченком О.В., підготовче засідання у справі призначено на 17.01.2023 та зобов`язано сторони надати суду письмові пояснення по суті спору з урахуванням постанови Верховного Суду від 22.11.2022.

17.01.2023 до суду від Офісу Генерального прокурора надійшли пояснення на виконання ухвали суду від 19.12.2022.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.02.2023 закрито підготовче провадження та призначено справу № 21/96 до судового розгляду по суті.

Під час розгляду спору по суті у судовому засіданні 23.05.2023 представник Офісу Генерального прокурора позовні вимоги підтримав та просив позов задовольнити повністю.

У судовому засіданні 23.05.2023 представники Кабінету Міністрів України та Міністерства енергетики України позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити повністю.

Представник відповідача 1 у судове засідання 23.05.2023 не з`явився, про причини неявки суд не повідомив, про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.

Представник відповідача 2 у судове засідання 23.05.2023 не з`явився.

Судом встановлено, Відкрите акціонерне товариство "Газпром" є іноземною юридичною особою, яка зареєстрована за адресою: російська федерація, ГСП-7, В-420, 117997, м. Москва, вул. Наметкина, 16.

Статтею 367 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у разі, якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.

Порядок передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном регулюється Конвенцією про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних та комерційних справах від 15.11.1965 (далі - Конвенція), ратифікованою Україною 01.12.2001.

Конвенція застосовується у цивільних та комерційних справах щодо всіх випадків, коли існує потреба в передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном (стаття 1 Конвенції).

Зазначена Конвенція ратифікована російською федерацією шляхом прийняття Федерального Закону від 12.02.2001 № 10-ФЗ " Про приєднання рф до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних чи торгових справах".

Згідно зі статтею 3 Конвенції орган влади чи судовий працівник, компетентний відповідно до права запитуючої Держави, направляють Центральному Органу запитуваної Держави прохання згідно з формуляром, що додається до цієї Конвенції, без потреби легалізації або виконання інших аналогічних формальностей. До прохання додається документ, що підлягає врученню, або його копія. Прохання і документ надаються в двох примірниках.

Відповідно ж до статті 15 Конвенції, якщо документ про виклик до суду або аналогічний документ підлягав передачі за кордон з метою вручення відповідно до положень цієї Конвенції, і якщо відповідач не з`явився, то судове рішення не може бути винесено, поки не буде встановлено, що a) документ був вручений у спосіб, передбачений внутрішнім правом запитуваної Держави для вручення документів, складених у цій країні, особам, які перебувають на її території, b) документ був дійсно доставлений особисто відповідачеві або за його місцем проживання в інший спосіб, передбачений цією Конвенцією, і що в кожному з цих випадків вручення або безпосередня доставка були здійснені в належний строк, достатній для здійснення відповідачем захисту.

Кожна Договірна Держава може заявити, що суддя, незалежно від положень частини першої цієї статті, може постановити рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку, у разі, якщо виконані всі наступні умови: a) документ було передано одним із способів, передбачених цією Конвенцією, b) з дати направлення документа сплинув термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців, c) не було отримано будь-якого підтвердження, незважаючи на всі розумні зусилля для отримання його через компетентні органи запитуваної Держави.

У постанові Верховного Суду від 24.01.2018 у справі № 910/8543/17 викладено правову позицію, згідно з якою вказана норма застосовується за умов необхідності повідомлення юридичної особи-нерезидента, який є відповідачем у справі, про наявність справи, яка розглядається судом, для надання особі можливості вжиття заходів захисту, а саме належного ознайомлення зі справою та вимогами інших сторін, підготовки власної позиції, доказів, доводів та міркувань тощо. Положення Конвенції не допускають винесення судом рішення у справі до виконання певних умов у разі неявки відповідача.

При цьому судом встановлено, що ВАТ "Газпром" було повідомлене про розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанцій, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями ухвал Арбітражного суду міста Москви від 25.02.2015

А40-10925/2015-113-89 про виконання судового доручення Господарського суду міста Києва, від 26.05.2016 А40-92470/16-100-177 про виконання судового доручення Київського апеляційного господарського суду від 04.04.2016.

02.11.2022 до Верховного Суду надійшов лист Міністерства юстиції України, яким повернуто доручення про вручення судових документів у зв`язку з неможливістю пересилки, оскільки поштовий зв`язок з державою-агресором відсутній. У листі також зазначено, що у відповідь на запит Міністерства юстиції України Міністерством закордонних справ України повідомлено, що дипломатичні відносини між Україною та Російською Федерацією розірвано у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією проти України, отже, передача доручення дипломатичними каналами також неможлива.

В свою чергу Господарський суд міста Києва листом від 26.12.2022 також звертався до Міністерства юстиції України з приводу можливості виконання приписів статті 367 Господарського процесуального кодексу України та надіслання судового доручення до компетентного органу процесуальних документів для їх подальшого вручення ВАТ "Газпром".

Також господарський суд звертався з листом від 26.12.2022 до Міністерства закордонних справ України з приводу можливості виконання приписів статті 367 Господарського процесуального кодексу України та надіслання судового доручення до компетентного органу процесуальних документів для їх подальшого вручення ВАТ "Газпром".

Листом від 26.12.2022 суд звертався до Акціонерного товариства "Укрпошта" з проханням про надання інформації щодо можливості поштового пересилання процесуальний документів суду на адресу ВАТ "Газпром".

16.01.2023 від Акціонерного товариства "Укрпошта" надійшов лист, в якому було повідомлено суд про те, що з 24.02.2022 Акціонерне товариство "Укрпошта" не здійснює пересилання відправлень до російської федерації, в тому числі, шляхом транзиту через інші країни.

20.01.2023 від Міністерства закордонних справ України надійшов лист, в якому було повідомлено суд про те, що відсутня можливість передачі російській стороні процесуальних документів.

08.02.2023 до суду від Міністерства юстиції України надійшов лист, в якому було повідомлено суд про те, що передача будь-яких документів компетентним органам рф, у тому числі дипломатичними каналами, неможлива.

Згідно з частиною 1, 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

У даному випаду судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень", усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.

Згідно з частинами 1, 2 статті 3 Закону України "Про доступ до судових рішень", для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.

Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач 2 не був позбавлений права та можливості ознайомитись з процесуальними документами у справі № 21/96 в Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Суд враховує позицію ЄСПЛ, викладену у рішенні від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", згідно з якою сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження.

З матеріалів справи вбачається, що ВАТ "Газпром" було належним чином повідомлене про розгляд справи в судах першої та апеляційної інстанцій, а тому є обізнане про судове провадження.

Судом, враховано, що в силу вимог пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням пунктом 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

З врахуванням викладеного, оскільки ВАТ "Газпром" був належним чином повідомлений про розгляд справи в судах першої та апеляційної інстанцій, а тому обізнаний про судове провадження, окрім того, Господарським судом міста Києва вжито всіх можливих заходів для належного повідомлення кожного з учасників справи про розгляд спору, а відтак суд вважає, що може розглянути справу та ухвалити судове рішення.

Приймаючи до уваги, що відповідачі не подали до суду відзиви на позов, а відтак, не скористався наданими їм процесуальними правами, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.

З огляду на наведене та з урахуванням того, що неявка представників відповідача 1 та відповідача 2 не перешкоджає всебічному, повному та об`єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

23.05.2023 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

20.01.2009 між Відкритим акціонерним товариством "Газпром" (далі також - відповідач 2, ВАТ "Газпром"), Товариством з обмеженою відповідальністю "Газпром експорт" (далі також - ТОВ "Газпром експорт") та Національною акціонерною компанією "Нафтогаз України" (далі також - відповідач 1, НАК "Нафтогаз України") укладено договір відступлення права вимоги, предметом якого є передача від ВАТ "Газпром" і ТОВ "Газпром експорт" (з одного боку) та отримання НАК "Нафтогаз України" (з іншого боку) права вимоги відносно заборгованості компанії "ROSUKRENERGO AG" (далі - також RUE) по зобов`язаннях перед ВАТ "Газпром", ТОВ "Газпром експорт" на суму 1,7 млрд. доларів США відповідно до умов укладених контрактів та застосованого законодавства, а також права щодо стягнення цієї заборгованості, включаючи право звернення до суду.

Відповідно до вказаного договору відступлення права вимоги ВАТ "Газпром" та ТОВ "Газпром експорт" виявили бажання відступити права вимоги до боржника - компанії "ROSUKRENERGO AG", сума якої дорівнює сумі заборгованості RUE в розмірі 1,7 млрд. доларів США, а НАК "Нафтогаз України" виявила бажання придбати ці права вимоги з метою отримання права на газ, що належить RUE і знаходиться в підземних сховищах ДК "Укртрансгаз" обсягом до 11 млрд. куб.м., виплативши ВАТ "Газпром" і ТОВ "Газпром експорт" суму, яка дорівнює сумі заборгованості RUE.

20.01.2009 між НАК "Нафтогаз України" та ВАТ "Газпром" укладений договір купівлі-продажу природного газу № КП-ПХГ-1, за яким НАК "Нафтогаз України" продала, а ВАТ "Газпром" купило природний газ обсягом 11 млрд. куб. м., який знаходиться в підземних сховищах газу на території України в режимі транзиту, вартістю 1,7 млрд. доларів США.

20.01.2009 між ВАТ "Газпром" та НАК "Нафтогаз України" укладено договір купівлі-продажу природного газу № КП-ПХГ-2, за яким ВАТ "Газпром" продало, а НАК "Нафтогаз України" купила природний газ обсягом 11 млрд. куб. м., який знаходиться в підземних сховищах газу на території України в режимі транзиту, за 1,7 млрд. доларів США.

21.01.2009 Прем`єр-міністром України видано доручення міністру палива та енергетики України та голові правління НАК "Нафтогаз України" № 14 про забезпечення виконання положень контрактів, підписаних між НАК "Нафтогаз України" та ВАТ "Газпром" 19-20 січня 2009 року в м. Москві, зокрема, доручено прийняти на баланс НАК "Нафтогаз України" природний газ обсягом 11 млрд. куб. м., який перебуває у підземних сховищах, та своєчасно здійснити відповідні розрахунки за нього.

Керуючись вищезазначеним договором відступлення права вимоги, а також на виконання доручення Прем`єр-міністра України від 21.01.2009 № 14, правління НАК "Нафтогаз України" 28.01.2009 прийняло рішення про оформлення за НАК "Нафтогаз України" права власності на 11 млрд. куб. м. природного газу.

Таким чином, причиною виникнення спору у справі стало питання щодо наявності чи відсутності правових підстав для визнання договорів купівлі-продажу природного газу № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2 недійсними та такими, що не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені цими договорами.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачі заперечень проти задоволення позовних вимог до суду не надавали.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, та безпосередньому їх дослідженні, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Гарантоване статтею 55 Конституції України та конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом як порушеного права, так і охоронюваного законом інтересу.

За змістом статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України є визнання правочину недійсним.

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Подібна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 439/212/14-ц.

Частиною 1 статті 202 Цивільного кодексу України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

В силу частин 1 - 3, частини 5 статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 Цивільного кодексу України).

За частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Виділяються наступні критерії визначення заінтересованості позивача в оспорюваному договорі: 1) права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо порушені договором; 2) у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені; 3) заінтересована особа отримує що-небудь в результаті проведення реституції (права, майно).

Виходячи з наведених норм при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину, судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначитися, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає порушення.

Відповідно до частин 1, 2 статті 234 Цивільного кодексу України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (ч. 3 ст. 234 Цивільного кодексу України).

Фіктивний правочин є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін.

З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним.

У розгляді відповідних справ необхідно враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 910/13041/18.

Загальні положення про договір купівлі-продажу, передбачені статтею 655 Цивільного кодексу України, визначають, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Правовим наслідком вчинення сторонами договору купівлі-продажу є перехід права власності на майно до покупця, іншим правовим наслідком вчинення договору купівлі-продажу є отримання продавцем визначеної цим договором винагороди.

Отже, за своєю юридичною природою договір купівлі-продажу спрямований на припинення права власності на майно в однієї сторони, яка не бажає надалі володіти та користуватись цим майном та у зв`язку з цим передає його іншій особі, яка, у свою чергу, виявила бажання отримати це майно у власність з метою подальшого володіння та користування ним.

Таким чином, звертаючись з позовом до суду з вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу з підстав його фіктивності, позивач зобов`язаний довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Такий правовий висновок наведено у постанові Верховного Суду від 20.11.2019 у справі № 910/12938/18.

Також суд зазначає, що для визнання зобов`язання таким, що вчинено фіктивно, закон вимагає наявність наступних умов: вина осіб, що проявляється у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору; такий умисел повинен виникнути у сторін до моменту укладення договору; метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених договором. Відсутність хоча б однієї з цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов`язання вчинялося фіктивно. У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.

У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише "про людське око", знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц та Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 20.06.2019 у справі № 522/8158/15-ц зроблено висновок, що визнання судом недійсним договору у зв`язку з його фіктивністю має свої особливості, а саме: у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.

Обґрунтовуючи фіктивність договорів купівлі-продажу природного газу прокурор вказує на те, що їх предметом є купівля-продаж одного й того ж майна (природного газу), яке знаходилось в одному й тому ж місці - ПСГ України, в одному й тому ж обсязі та за однією й тією ж ціною, відтак переміщення відображених в договорах обсягів природного газу через митний кордон України не передбачалося, що свідчить про відсутність ознак реального виконання вчинених правочинів.

Як зазначалося судом, 20.01.2009 між Відкритим акціонерним товариством "Газпром", Товариством з обмеженою відповідальністю "Газпром експорт" та Національною акціонерною компанією "Нафтогаз України" укладено договір відступлення права вимоги, предметом якого є передача від ВАТ "Газпром" і ТОВ "Газпром експорт" (з одного боку) та отримання НАК "Нафтогаз України" (з другого) права вимоги відносно заборгованості компанії "ROSUKRENERGO AG" по зобов`язаннях перед ВАТ "Газпром", ТОВ "Газпром експорт" на суму 1,7 млрд. доларів США відповідно до умов укладених контрактів та застосованого законодавства, а також права щодо стягнення цієї заборгованості, включаючи право звернення до суду.

Відповідно до вказаного договору відступлення права вимоги ВАТ "Газпром" та ТОВ "Газпром експорт" виявили бажання відступити права вимоги до боржника - компанії "ROSUKRENERGO AG", сума якої дорівнює сумі заборгованості RUE в розмірі 1,7 млрд. доларів США, а НАК "Нафтогаз України" виявила бажання придбати ці права вимоги з метою отримання права на газ, що належить RUE і знаходиться в підземних сховищах ДК "Укртрансгаз" обсягом до 11 млрд. куб.м., виплативши ВАТ "Газпром" і ТОВ "Газпром експорт" суму, яка дорівнює сумі заборгованості RUE.

Тобто, НАК "Нафтогаз України" придбало право вимоги до RUE з метою отримання права на газ, що належить RUE і знаходиться в підземних сховищах ДК "Укртрансгаз" обсягом до 11 млрд. куб.м., виплативши ВАТ "Газпром" і ТОВ "Газпром експорт" суму, яка дорівнює сумі заборгованості RUE та складає 1,7 млрд. доларів США.

Разом з цим, 20.01.2009 між НАК "Нафтогаз України" та ВАТ "Газпром" укладений договір купівлі-продажу природного газу № КП-ПХГ-1, за яким НАК "Нафтогаз України" продала, а ВАТ "Газпром" купило природний газ обсягом 11 млрд. куб. м., який знаходиться в підземних сховищах газу на території України в режимі транзиту, вартістю 1,7 млрд. доларів США.

Також 20.01.2009 між ВАТ "Газпром" та НАК "Нафтогаз України" укладено договір купівлі-продажу природного газу № КП-ПХГ-2, за яким ВАТ "Газпром" продало, а НАК "Нафтогаз України" купила природний газ обсягом 11 млрд. куб. м., який знаходиться в підземних сховищах газу на території України в режимі транзиту, за 1,7 млрд. доларів США.

21.01.2009 Прем`єр-міністром України видано доручення міністру палива та енергетики України та голові правління НАК "Нафтогаз України" № 14 про забезпечення виконання положень контрактів, підписаних між НАК "Нафтогаз України" та ВАТ "Газпром" 19-20 січня 2009 року в м. Москві, зокрема, доручено прийняти на баланс НАК "Нафтогаз України" природний газ обсягом 11 млрд. куб. м., який перебуває у підземних сховищах, та своєчасно здійснити відповідні розрахунки за нього.

В свою чергу, умовами договорів № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2 визначено продаж НАК "Нафтогаз України" - ВАТ "Газпром" та купівля НАК "Нафтогаз України" у ВАТ "Газпром" одного й того ж майна в один і той же день за ту ж ціну.

Тобто в один день НАК "Нафтогаз України" виступає продавцем спірного природного газу і його покупцем, а ВАТ "Газпром" відповідно - його покупцем і продавцем.

Отже, предметом вказаних договорів є купівля-продаж одного й того ж газу, який перебуває в одному й тому ж місці, а саме підземних сховищах газу України, за однією й тією ж ціною.

На підставі вказаних договорів 04.02.2010 та 06.02.2010 між НАК "Нафтогаз України" і ВАТ "Газпром" підписано акти приймання-передачі запасу газу в підземних сховищах газу України, який поставлено в Україну в режимі транзиту.

Відповідно до п. 4.1.4. цих спірних договорів, право власності на 11 млрд. кубометрів природного газу, що зберігався в ПСГ ДК "Укртрансгаз", набувалося після підписання відповідних актів прийому-здачі. При цьому, згідно договору купівлі-продажу газу № КП-ПХГ-1 від 20.01.2009 НАК "Нафтогаз України" виступало у якості власника цього майна при його продажі ВАТ "Газпром", а за договором купівлі-продажу газу № КП-ПХГ-2 від 20.01.2009 НАК "Нафтогаз України" знову набуло право власності на це майно, після його придбання у ВАТ "Газпром".

Згідно з актом № 1 прийому-здачі запасу газу в ПСГ від 04.02.2009 та актом № 2 прийому-здачі запасу газу в ПСГ від 06.02.2009 НАК "Нафтогаз України" набувало цивільних прав та обов`язків щодо 11 млрд. кубометрів природного газу, без фізичного його переміщення з ПСГ ДК "Укртрансгаз".

Переміщення вказаних в них обсягів природного газу через митний кордон України умовами даних цивільних правочинів не передбачалося.

Тобто фактично дане майно не передавалося, а продовжувало залишатись у ПСГ ДК "Укртрансгаз" в митному режимі "транзит".

Суд звертає увагу, що відповідно до ч. 1 ст. 656 Цивільного кодексу України, предметом договору купівлі-продажу може бути майно (товар), яке є у продавця на момент укладення договору або буде створене (придбане, набуте) продавцем у майбутньому.

Також суд зазначає, що за змістом ст. 658 Цивільного кодексу України, право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Отже, з наведено вбачається що газ, який є предметом купівлі-продажу спірних договорів, фактично покупцеві не передавався та продовжував залишатись у підземних сховищах газу України в режимі транзиту.

А відтак, суд приходить до висновку, що договори купівлі-продажу газу в їх сукупності не були спрямовані та не призвели до настання будь-яких правових наслідків, передбачених цими договорами, оскільки навіть після їх формального виконання (підписання актів 04.02.2009 та 06.02.2009) сторони залишилися в тому ж становищі, що й до їх укладення.

Наведені обставини свідчать про те, що оспорювані договори купівлі-продажу було укладено лише для виду, без наміру сторін здійснювати дії щодо фактичної передачі майна, а саме газу, передача якого є предметом цих договорів.

Вказане свідчить про те, що НАК "Нафтогаз України" та ВАТ "Газпром", не було вчинено реальних дій на виконання вказаних договорів, а отже, про укладення договорів без наміру створити обумовлені ними правові наслідки, у зв`язку з чим спірні правочини є фіктивними, а тому підлягають визнанню недійсними.

Наведені висновки суду узгоджуються з правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах Верховного Суду від 08.10.2019 у справі №910/13041/18 та від 20.11.2019 у справі №910/12938/18.

Також суд зазначає, про те, що на підтвердження фіктивності укладених правочинів прокурором, зокрема надані постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.10.2010 y справі № 2a-13156/10/2670 тa вирок Печерського районного суду м. Києва у кримінальній справі № 1-742/11.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.10.2010 у справі № 2a-13156/10/2670 за позовом заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Міністерства палива та енергетики України до Кабінету Міністрів України, третя особа - Публічне акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" визнано протиправним доручення Прем`єр-міністра України від 21.01.2009 щодо забезпечення виконання положень оспорюваних договорів, зокрема прийняття на баланс НАК "Нафтогаз України" природного газу в обсязі 11 куб. метрів, який перебуває y підземних сховищах ДК "Укртрансгаз", та своєчасно здійснити відповідні розрахунки за нього.

Більше того, вироком Печерського районного суду міста Києва y кримінальній справі № 1-742/11 за обвинуваченням ОСОБА_1 у скоєнні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 366 Кримінального кодексу України, встановлено, що підсудний, 20.01.2009 перебуваючи упродовж 17-20 січня 2009 року у складі української делегації в м. Москва (російська федерація), у приміщенні ВАТ "Газпром", будучи службовою особою, наділеною повноваженнями з підписання від імені НАК "Нафтогаз України" договорів (контрактів), усвідомлюючи значення своїх дій, з метою отримання прав на природний газ в обсязі 11 млрд. кубометрів, що зберігався в ПСГ ДК "Укртрансгаз", уклав з ВАТ "Газпром" і ТОВ "Газпром експорт", шляхом власноручного підписання досягнутих домовленостей, зазначений вище договір відступлення права вимоги.

Того ж дня, 20.01.2009, ОСОБА_1 , зловживаючи своїм службовим становищем, обіймаючи посаду першого заступника голови правління НАК "Нафтогаз України", наділений повноваженнями з підписання договорів (контрактів), прагнучи передати у власність очолюваної ним компанії майно у вигляді 11 млрд. кубометрів, яке знаходилося на зберіганні в ПСГ ДК "Укртрансгаз", без погодження із власником майна та без здійснення заходів спрямованих на погашення заборгованості останнім, а також не повідомляючи ВАТ "Газпром" про дійсне походження цього майна та його власника, усвідомлюючи значення своїх дій та прагнучи настання саме цих наслідків, у приміщенні ВАТ "Газпром", використовуючи службове становище всупереч інтересам служби, діючи в інтересах третьої особи НАК "Нафтогаз України", уклав від її імені, шляхом власноручного підписання досягнутих домовленостей з ВАТ "Газпром", в особі його заступника голови правління, спірні договори купівлі-продажу природного газу.

Печерський районний суд міста Києва у вироку зазначив, що спірні договори купівлі-продажу газу були укладені з метою завуалювання незаконного постановлення на баланс НАК "Нафтогаз України", без наміру здійснювати дії щодо фактичної передачі цього майна.

При цьому суд зазначив, що фактично вказане майно не передавалося, а продовжувало залишатись у ПСГ ДК "Укртрансгаз" в митному режимі "транзит".

Обставини укладання вказаних договорів свідчать про те, що дії НАК "Нафтогаз України" та ВАТ "Газпром" були узгодженими, укладені господарські договори не були направлені на досягнення економічного ефекту - отримання прибутку та реальне відчуження природного газу.

Посадові особи цих підприємств не могли не усвідомлювати, що укладання оспорюваних договорів не призведе до настання правових наслідків.

Отже, НАК "Нафтогаз України" та ВАТ "Газпром" вчинили оспорювані правочини лише для виду, знаючи заздалегідь, що вони не будуть виконаними та мали інші цілі, ніж ті, що передбачені договором купівлі- продажу.

Відповідно до ч. 5, 6 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені. Обвинувальний вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду, якою особу притягнуто до адміністративної відповідальності у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Таким чином, судом установлено преюдиційні факти про те, що спірні договори купівлі-продажу, які були ОСОБА_1 укладені з метою завуалювання незаконного постановлення на баланс НАК "Нафтогаз України" природного газу, без наміру здійснювати дії щодо фактичної передачі майна - природного газу, передача якого є предметом цих договорів, були спрямовані для незаконного відчуження на користь НАК "Нафтогаз України" майна REU у вигляді 11 млрд. кубометрів природного газу.

Зазначені судові рішення набрали законної сили та є чинними, а отже створюють преюдицію, що є похідною категорією від фактичної презумпції істинності судового рішення.

Преюдиціальність означає обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, яке набрало законної сили в одній справі для суду, при розгляді інших справ. При цьому преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні, тому немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність акта, який набрав законної сили.

Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що відображено у мотивувальній частині судового рішення.

Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Аналогічні правові позиції викладено у постанові Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17.

Юридичними фактами є конкретні життєві обставини, з наявністю та/або відсутністю яких норми пов`язують виникнення, зміну або припинення правових відносин (права на приватизацію спірного майна шляхом викупу).

При цьому судове рішення, яке приймається уповноваженим державним судовим органом в установленому для цього спеціальному процесуальному порядку, включаючи резолютивний висновок суду, є юридичним фактом матеріального права, що тягне виникнення певних юридично значимих наслідків.

У вказаних судових рішеннях, які з огляду на приписи ст. 129-1 Конституції України є обов`язковими до виконання, встановлено юридичні факти - договори купівлі-продажу природного газу від 20.01.2009 № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2 не були направлені на досягнення економічного ефекту - отримання прибутку та реальне відчуження природного газу, фактично майно за цими правочинами не передавалося, а продовжувало залишатись у ПСГ ДК "Укртрансгаз" в митному режимі "транзит", а також фактично підтверджено відсутність необхідності реального виконання умов спірних правочинів.

Також у цьому контексті судом враховані вимоги статтей 656 та 658 Цивільного кодексу України.

Суд вказує, що відповідно до ч. 1 ст. 656 Цивільного кодексу України, предметом договору купівлі-продажу може бути майно (товар), яке є у продавця на момент укладення договору або буде створене (придбане, набуте) продавцем у майбутньому.

Також суд зазначає, що за змістом ст. 658 Цивільного кодексу України, право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Таким чином, вироком Печерського районного суду міста Києва у справі № 1-742/11 тa постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.10.2010 у справі № 2a-13156/10/2670 підтверджено фіктивність оспорюваних правочинів, що, в силу положень ст. ст. 203, 215, 234 Цивільного кодексу України є підставою для визнання їх недійсними.

Частиною 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За змістом ст. 79 Господарського процесуального кодексу України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З урахуванням вищевикладеного, оцінивши подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді в судових засіданнях всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.

Судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні у справі "Бендерський проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають достатньою мірою висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи. Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних . Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином вивчені судом.

В свою чергу у рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (№ 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" №49684/99 від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як законодавчо необґрунтовані та безпідставні.

Враховуючи наведене, витрати по сплаті судового збору відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача 1 та відповідача 2.

Як вбачається з пп. б п. 2 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито», у редакції чинні станом на дату подання даної позовної заяви, із позовних заяв немайнового характеру, що подаються до господарських судів, підлягає сплаті державне мито у розмірі 5 неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

А відтак, державне мито, яке підлягало сплаті за подання вказаної позовної заяви мало складати 85,00 грн.

За змістом постанови Кабінету Міністрів України «Про визначення розміру витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу», яка діяла станом на дату подання даної позовної заяви, встановлено розмір витрат на інформаційно-технічне

забезпечення судового процесу, відповідно до якої для позивачів, у встановленому порядку звільнених від сплати державного мита, - за нульовою ставкою; для всіх інших позивачів - за ставкою 118 гривень.

Однак, враховуючи те, що при поданні позову Генеральною прокуратурою України не було сплачено державне мито та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, оскільки Генеральна прокуратура України була звільнена від сплати вказаних зборів на підставі Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» та постанови Кабінету Міністрів України «Про визначення розміру витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу», то відповідний розмір державного мита та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу підлягає стягнення на користь Державного бюджету України з відповідача 1 та відповідача 2.

Керуючись ст. 129, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати недійсними договори купівлі-продажу природного газу № КП-ПХГ-1 та № КП-ПХГ-2, укладені 20.01.2009 у м. Москва між Національною акціонерною компанією "Нафтогаз України" та Відкритим акціонерним товариством "Газпром".

3. Стягнути з Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (01601, м. Київ, вул. Богдана Хмельницького, буд. 6, ідентифікаційний код 20077720) в дохід Державного бюджету України державне мито у розмірі 42 (сорок дві) грн 50 коп. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у розмірі 118 (сто вісімнадцять) грн 00 коп.

4. Стягнути з Відкритого акціонерного товариства "Газпром" (117997, російська федерація, ГСП-7, В-420, м. Москва, вул. Наметкина, буд. 16, ідентифікаційний код 7736050003) в дохід Державного бюджету України державне мито у розмірі 42 (сорок дві) грн 50 коп. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у розмірі 118 (сто вісімнадцять) грн 00 коп.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України подається до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 (двадцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 28.06.2023.

Суддя О.В. Мандриченко