Постанова

від 31.08.2022 по справі 757/48420/17-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа №757/48420/17-ц

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/1246/2022

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 серпня 2022 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Рейнарт І.М.

суддів Кирилюк Г.М., Семенюк Т.А.

при секретарі Баллі Л.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Міністерства економіки України на рішення Печерського районного суду міста Києва від 26 травня 2020 року (суддя Підпалий В.В.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Науково-дослідного економічного інституту Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, треті особи: Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, Пенсійний фонд України про стягнення невиплаченої заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, компенсацію заробітної плати у зв`язку із затримкою виплати,

встановив:

у серпні 2017 року позивач звернувся до суду з позовом, та з урахуванням заяв про уточнення позовних вимог, просив стягнути з відповідача на свою користь невиплачену в повному обсязі при звільненні заробітну плату за 2015-2016 роки у сумі 40 576грн 89коп. та компенсацію за невикористану щорічну відпустку в розмірі 7 350грн 80коп.; середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 334 461грн 40коп.; компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати в розмірі 5 187грн 04коп.

Мотивуючи позовні вимоги позивач зазначав, що з 19 грудня 2012 року працював у Науково-дослідному економічному інституті Міністерства економічного розвитку і торгівлі України на посаді виконуючого обов`язки завідувача відділу фінансово-бюджетної політики.

Позивач стверджував, що з лютого 2015 року по лютий 2016 року заробітна плата відповідачем виплачувалася нерегулярно та в значно менших розмірах від посадового окладу, обов`язкові утримання із заробітної плати до бюджету з вересня 2015 року та до червня 2016 року не здійснювалися, тому судовим наказом, виданим Печерським районним судом м. Києва 13 січня 2016 року, з Науково-дослідного економічного інституту Міністерства економічного розвитку і торгівлі України на його користь стягнуто 51 028грн 51коп. заробітної плати, однак вказаний судовий наказ майже рік не виконувався відповідачем. Наказом № 18-к від 7 червня 2016 року він звільнений за власним бажанням, однак при звільненні йому не були виплачені заробітна плата та компенсація за невикористану відпустку.

Позивач зазначав, що відповідач виконав вищевказаний судовий наказ із значним запізненням 28 грудня 2016 року, що є грубим порушенням законодавства про працю в

частині своєчасності та в повному обсязі виплати заробітної плати роботодавцем працівникові, не сплачував заробітну плату з січня по червень 2016 року, чим спричинив йому матеріальні та моральні втрати, тому повинен виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку у зазначений період у сумі 44 839грн 88коп.

Також позивач вважав, що відповідач при звільненні не виплатив йому заробітну плату за 2015 рік у сумі 33 857,44грн, за 2016 рік - 6 719,45грн, компенсацію за 30 днів невикористаної щорічної відпустки - 7 350,8грн, а всього 47 927,69грн, тому повинен сплатити середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у сумі 289 621грн 52коп.

Крім того, позивач вважав, що відповідач повинен сплатити компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням її виплати з 9 червня 2016 року по 27 лютого 2020 року у сумі 5 187,04грн, яка складається із інфляційних втрат та 3% річних.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 26 травня 2020 року позов задоволено частково, стягнуто з Науково-дослідного економічного інституту Міністерства економічного розвитку і торгівлі України на користь ОСОБА_1 нараховану, але не виплачену заробітну плату в розмірі 9 618грн 36коп., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 356 069грн 94коп.; компенсацію за невикористану щорічну відпустку в розмірі 7 250грн. Стягнуто з Науково-дослідного економічного інституту Міністерства економічного розвитку і торгівлі України на користь держави судовий збір у розмірі 3 729грн 38 коп.

У поданій апеляційній скарзі Міністерство економіки України просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Третя особа посилається на безпідставність висновку суду про виплату заборгованості із заробітної плати не в повному розмірі та із запізнення на підставі судового наказу від 13 січня 2016 року, оскільки судовий наказ набрав законної сили 28 жовтня 2016 року після винесення судом ухвали від 28 жовтня 2016 року про визнання апеляційної скарги неподаною та повернення її інституту. Вказана сума була виплачена після надходження відповідного листа Управління державної казначейської служби України в Печерському районі м. Києва від 5 грудня 2016 року із збереженням відповідної процедури.

Міністерство вважає, що суд першої інстанції не надав оцінку тим обставинам, що на виконання зазначеної вимоги казначейства, Мінекономіки листом від 26 грудня 2016р. №1/243 надало реквізити для безспірного списання коштів на користь позивача, тому зазначені кошти були виплачені позивачу 28 грудня 2016 року у відповідності до вимог чинного законодавства.

Третя особа просить при вирішенні спору врахувати, що позивач, працюючи на підприємстві, був обізнаний про розмір його заробітної плати та розмір сум, що належали йому до виплати від підприємства при звільненні. Однак, жодних вимог до Інституту з приводу здійснення з ним неповного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 не заявляв. Даних про ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат ОСОБА_1 не зазначив. При цьому Інститутом здійснено повне погашення заборгованості перед позивачем на підставі судового наказу, тому виходячи із принципів розумності, справедливості та пропорційності, враховуючи конкретні обставини справи, відповідальність інституту перед позивачем є непропорційною наслідкам порушення.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача - адвокат Лупол І.В. просить закрити провадження у справі на підставі п.3 ч.1 ст. 362 ЦПК України.

Представник позивача стверджує, що рішення суду є законним, обґрунтованим і таким, що відповідає фактичним обставинам справи. Суд першої інстанції не зобов`язував Міністерство економічного розвитку і торгівлі України до вчинення будь-яких дій на користь позивача. Апеляційна скарга подана особою, щодо якої суд не вирішував питання

про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

Представник позивача вважає, що апелянт не надав доказів, що юридична особа - відповідач у справі, ліквідований чи реорганізований, так само не надав доказів, що він є правонаступником прав і обов`язків інституту, і рішення суду про стягнення з відповідача коштів впливає на його права.

У судовому засіданні 21 грудня 2021 року представник Міністерства економіки України Семенюк П.А. підтримав доводи апеляційної скарги, а представник позивача - адвокат Лупол І.В. - доводи відзиву на апеляційну скаргу.

У подальшому представники позивача, відповідача та третьої особи у судові засідання не з`являлися, будучи належним чином повідомленими про день та час розгляду апеляційної скарги шляхом направлення судової повістки-повідомлення на їх електронні адреси, які містяться в матеріалах справи (с.с.57-60, т. 2).

Враховуючи неодноразову неявку у судове засідання представників, про судове засідання 31 серпня 2022 року були повідомлені позивач та відповідач шляхом направлення судових повісток-повідомлень на їх поштові адреси, які повернулися до апеляційного суду без вручення з відміткою листоноші про відсутність адресата за вказаною адресою та відміткою листоноші «органу немає» (с.с.63-66, т.2).

Згідно ч. 6 ст. 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

Відповідно до п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Позивач та відповідач не повідомили апеляційному суду іншої адреси.

Представник Пенсійного фонду України направив листа про розгляд справи у його відсутність (с.с.44 т.2).

У листі, направленому на адресу Київського апеляційного суду 17 червня 2022 року, представник Мінекономіки також просив проводити розгляд справи у відсутність представника апелянта (с.с.48 т.2).

Причини неявки позивача та його представника апеляційному суду повідомлено не було.

Виходячи із зазначених норм процесуального права, учасники справи про день та час розгляду апеляційної скарги 31 серпня 2022 року повідомлені належним чином, тому відповідно до положень ст. 372 ЦПК України колегія суддів провела судовий розгляд у відсутність учасників справи.

Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, надані апеляційному суду документи, матеріали цивільної справи № 757/1209/16-ц, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено і матеріалами підтверджено, що ОСОБА_1 працював на посаді завідуючого відділом Науково-дослідного економічного інституту Міністерства економічного розвитку і торгівлі з 19 грудня 2012 року.

7 червня 2016 року ОСОБА_1 звільнений з посади за власним бажанням, про що видано наказ №18-К від 07.06.2016 року. Також у наказі вказано головному бухгалтеру НДЕІ виплатити позивачу компенсацію за 30 календарних днів невикористаних щорічних відпусток, з них: 20 календарних днів щорічної основної відпустки за період роботи з

19.12.2014 по 18.12.2015 та 10 календарних днів щорічної основної відпустки за період роботи з 19.12.2015 по 21.02.2016 року.

13 січня 2016 року Печерським районним судом м. Києва за заявою ОСОБА_1 був виданий судовий наказ № 757/1209/16-ц про стягнення з Науково-дослідного економічного інституту Міністерства економічного розвитку і торгівлі України нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, в розмірі 51 028грн 51коп.

Під час судового розгляду сторони не заперечували, що грошові кошти на підставі судового наказу були перераховані на рахунок позивача 28 грудня 2016 року.

Частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсації за невикористану щорічну відпустку, суд першої інстанції виходив того, що заробітна плата позивачу відповідачем виплачувалася протягом 2015 -2016 років не у повному обсязі, а при звільненні з позивачем не був проведений повний розрахунок.

Проте повністю погодитися з такими висновками суду першої інстанції не можна, так як вони не відповідають обставинам справи, наданим доказам та не ґрунтуються на нормах матеріального права.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

У частині першій статті 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

За змістом частини першої статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Тобто, заробітна плата виплачується працівникові за виконану роботу, а не за факт перебування у трудових відносинах.

Частиною другою статті 233 КЗпП України визначено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Системний аналіз статей 21, 94, 233 КЗпП України дає підстави дійти висновку про те, що захисту підлягають трудові права працівника у разі порушення їх роботодавцем.

За таких обставин, з урахуванням положень статей 77, 81 ЦПК України саме працівник має належними та допустимими доказами довести факт порушення роботодавцем його трудових прав.

Для вирішення питання щодо заборгованості по заробітній платі позивачу необхідно довести розмір заробітної плати, яка встановлена за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки).

Такого ж висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов Верховний суд у постанові від 16 серпня 2018 року у справі № 242/5780/16-ц.

З огляду на статтю 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (статті 77, 81 ЦПК України).

Частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати за період з березня 2015 по 7 червня 2016 роки, суд першої інстанції зазначив, що позивачу була нарахована за вказаний період заробітна плата у сумі 114 961грн 50коп., однак виплачена зарплата у розмірі 54 303грн 63коп. та 51 038грн 51коп. на підставі судового наказу, а відтак заборгованість складає 9 618грн 36коп.

Разом з цим, матеріали справи не містять будь-яких доказів, на яких ґрунтується зазначене судове рішення.

У підтвердження своїх позовних вимог позивач надав суду першої інстанції індивідуальні відомості про застраховану особу Пенсійного фонду України за формою ОК-5 відносно ОСОБА_1 за період 2014 -2016 роки; копію довідки від 16 лютого 2016 року Науково-дослідного економічного інституту про заробітну плату ОСОБА_1 , згідно якої за 2015 рік нарахована заробітна плата у сумі 84 885грн 95коп.; відомості з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утримання податків стосовно ОСОБА_1 за період з 1 кварталу 2015 року по 4 квартал 2017 року.

Разом з цим, копія довідки з індивідуальних відомостей про застраховану особу, видана управлінням Пенсійного фонду України, не підтверджує наявність заборгованості по заробітній платі та не визначає її розмір.

Такого ж висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов Верховний суд у постанові від 16 серпня 2018 року у справі № 242/5780/16-ц.

Таким чином, офіційні відомості Пенсійного фонду України щодо розміру заробітної плати за формою ОК-5 відносно ОСОБА_1 підтверджують лише його страховий стаж за період з 2014 року до 2017 року та не можуть бути прийняті судом, як належні докази щодо розміру заробітної плати та розміру заборгованості по ній за період з березня 2015 року до червня 2016 року.

Крім того, суд першої інстанції не врахував, що звертаючись у січні 2016 року до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, ОСОБА_1 зазначав, що починаючи з березня 2015 року та станом на 31 грудня 2015 року заборгованість по заробітній платі складає 51 028грн 51коп., що підтверджено довідкою про заробітну плату, виданою головним бухгалтером Науково-дослідного економічного інституту 11 січня 2016 року. Також у довідці було зазначено, що за 2015 рік ОСОБА_1 нарахована заробітна плата у розмірі 65 235грн 54коп. (матеріали цивільної справи № 757/1209/16-ц).

Вказана заборгованість була стягнена з відповідача судовим наказом, виданим Печерським районним судом міста Києва у зазначеній справі 13 січня 2016 року.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Отже, правових підстав для висновку, що у 2015 році заробітна плата позивача становила 84 885грн 95коп. суд першої інстанції не мав.

Виходячи з вищевикладеного та виплату заборгованості по заробітній платі за 2015 рік на підставі вищезазначеного судового наказу, колегія суддів вважає, що посилання позивача про наявність заборгованості по нарахованій, але не виплаченій заробітній платі за 2015 рік, є безпідставними.

Враховуючи, що матеріали справи не містять жодного доказу щодо розміру заборгованості по заробітній платі позивача за 2016 рік, а у рішенні суду наявні посилання на докази, які у матеріалах справи відсутні, хоча представник позивача стверджувала, що вони були надані суду першої інстанції, дотримуючись положень ст. 12 та 13 ЦПК України, апеляційний суд роз`яснив представникам позивача та третьої особи їх право надати апеляційному суду документи про заробітну плату позивача, яка була нарахована, але не виплачена у 2016 році.

Представник позивача своїм правом надання доказів апеляційному суду не скористалася.

Представником Міністерства економіки України апеляційному суду був наданий витяг з розрахунково-платіжної відомості за червень 2016 року, згідно якої за період з січня 2016 року по червень 2016 року позивачу було нараховано 34 458грн 69коп. заробітної плати, у тому числі і компенсацію за відпустки у сумі 9 906грн 68коп., яка була виплачена у червні 2016 року за вирахуванням обов`язкових платежів (с.с.22-23 т.2).

Крім того, з матеріалів цивільної справи № 757/1209/16-ц встановлено, що наказом № 7-к від 18 лютого 2016 року голови комісії з реорганізації Науково-дослідного економічного інституту Міністерства економічного розвитку і торгівлі України у зв`язку з відсутністю держзамовлення, погодженого тематичного плану науково-дослідних робіт та фінансування Науково-дослідного економічного інституту на 2016 рік надано відпустку без збереження заробітної плати працівникам інституту з 22 лютого 2016 року по 31 грудня 2016 року, у тому числі і ОСОБА_1 .

Матеріали цивільної справи № 757/1209-16-ц досліджувалися судом першої інстанції під час розгляду позову ОСОБА_1 (с.с.122 т.1), а відтак були витребувані і досліджені апеляційним судом.

Разом з цим, суд першої інстанції вказані документи не врахував при розгляді позову ОСОБА_1 , не звернув увагу на не надання позивачем доказів наявності заборгованості по заробітній платі за 2016 рік, і прийшов до безпідставного висновку про наявність нарахованої, але не виплаченої заробітної плати за 2016 рік у сумі 39 264грн 06коп.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення.

Як встановлено апеляційним судом у червні 2016 року позивачу була виплачена заробітна плата та компенсація за невикористані відпустки.

Разом з цим, заборгованість по заробітній платі за 2015 рік, яка була стягнена судовим наказом від 13 січня 2016 року, була виплачена позивачу тільки 28 грудня 2016 року, тобто не у день звільнення, а відтак позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Середній заробіток працівника визначається за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

Пунктом 2 Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати (пункт 5 Порядку № 100).

За змістом пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадиться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

За січень та лютий 2016 року позивачу була нарахована заробітна плата за 34 робочих дні у сумі 19 152грн 91коп., отже середньоденна заробітна плата становила 563грн 32коп. (19152,91:34).

За період з 8 червня 2016 року по 28 грудня 2016 року затримка розрахунку становить 142 робочих дня.

Отже, середній заробіток за час затримки розрахунку з ОСОБА_1 складає 79 991грн 44коп.

Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації

роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків у момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи із середнього заробітку за час затримки

роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Враховуючи розмір заборгованості (51 028грн 51коп), що вказана заборгованість підлягала виплаті позивачу на підставі судового наказу від 13 січня 2016 року, який виконувався Управлінням державної казначейської служби України у Печерському районі м. Києва, що позовні вимоги про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати за період з березня 2015 по червень 2016 року, та компенсації за невикористані відпустки задоволенню не підлягають, колегія суддів визначає розмір середнього заробітку, який підлягає відшкодуванню позивачу за несвоєчасний розрахунок, у розмірі 20 000грн.

Колегія суддів вважає необґрунтованими посилання представника позивача - адвоката Лупола І.В. на необхідність закриття апеляційного провадження на підставі п.3 ч.1 ст. 362 ЦПК України, оскільки судовим рішенням не зачіпаються права та інтереси Міністерства економіки України, а відтак міністерство не має правових підстав для оскарження рішення суду.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Разом з цим, звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 зазначив у якості третьої особи Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, правонаступником якого є Міністерство економіки України, яке подало дану апеляційну скаргу.

Отже, подаючи позовну заяву, позивач вважав, що позовні вимоги зачіпають інтереси міністерства, яке здійснює науково-методичне керівництво Інститутом

Відповідно до п. 1.2. Статуту Науково-дослідного економічного інституту, затвердженого наказом Міністерства економічного розвитку і торгівлі України № 1039 від 21 вересня 2012 року, Інститут належить до сфери управління Міністерства економічного розвитку і торгівлі України.

Інститут утримується за рахунок коштів державного бюджету на підставі затвердженого Міністерством кошторису (пункт 1.8. Статуту).

Пунктом 1.9. Статуту визначено, що Інститут є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня, який у своїй діяльності підпорядкований головному розпоряднику бюджетних коштів - Міністерству.

Згідно пункту 7.1. Статуту управління Інститутом здійснюється відповідно до Статуту на основі поєднання прав Міністерства як уповноваженого органу управління й участі в управлінні трудового колективу.

За таких обставин, Міністерство економіки України, як учасник справи, має право на оскарження рішення суду, а враховуючи управлінські функції Міністерства, колегія суддів вважає, що даним позовом зачіпаються його інтереси.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог не відповідають обставинам справи та наданим доказам, судом неповно з`ясовані обставини справи, неправильно застосовані норми матеріального права, тому рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення.

Рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог учасниками справи не оскаржується, тому відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України не було предметом апеляційного перегляду.

Згідно ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Частинами 1 та 6 статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Враховуючи, що рішення суду в частині задоволених позовних вимог підлягає скасуванню, а позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, апеляційний суд скасовує рішення суду в частині стягнення судового збору з відповідача та ухвалює в цій частині нове рішення про стягнення судового збору у розмірі 640грн, враховуючи розмір позовних вимог, які підлягають задоволенню, та ставку судового збору, яка існувала на час подання позовної заяви.

Оскільки апеляційна скарга Міністерства економіки України підлягає частковому задоволенню, за рахунок держави міністерству підлягає компенсації сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги у суму 4 635грн.

Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

апеляційну скаргу Міністерства економіки України задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 26 травня 2020 року в частині задоволених позовних вимог та стягнення судового збору скасувати, ухваливши в цій частині нове судове рішення.

Стягнути з Науково-дослідного економічного інституту Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 02736403, який знаходиться у м. Київ, бульв. Дружби Народів, 28, на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , який проживає у АДРЕСА_1 , середній заробіток за час затримки

розрахунку при звільненні в розмірі 20 000грн.

У позові ОСОБА_1 до Науково-дослідного економічного інституту Міністерства економічного розвитку і торгівлі України про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, та компенсації за невикористану щорічну відпустку відмовити.

Стягнути з Науково-дослідного економічного інституту Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 02736403, який знаходиться у м. Київ, бульв. Дружби Народів, 28, на користь держави судовий збір у сумі 640грн.

Сплачений Міністерством економічного розвитку і торгівлі України, ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 37508596, яке знаходиться у м. Київ, вул. М. Грушевського, 12/2, судовий збір за подання апеляційної скарги у сумі 4 635грн компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 30 листопада 2022 року.

Суддя-доповідач І.М. Рейнарт

Судді Г.М. Кирилюк

Т.А. Семенюк