Рішення

від 25.11.2022 по справі 695/2362/19

ЗОЛОТОНІСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Золотоніський міськрайонний суд Черкаської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 695/2362/19

номер провадження 2/695/187/22

25 листопада 2022 року м. Золотоноша

Золотоніський міськрайонний суд Черкаської області у складі:

головуючого судді Середи Л.В.,

за участю:

секретаря Оніщенко Н.В.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача, адвоката Хвостика О.І.,

представника відповідача, адвоката Сизька Б.Б.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Золотоноші в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Фермерського господарства «Заболотного Василя Миколайовича» про визнання недійсними договорів оренди землі та повернення земельних ділянок,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ФГ «Заболотного Василя Миколайовича» про визнання недійсними договорів оренди землі та повернення земельних ділянок у якому позивач просить визнати недійсними договори оренди землі: №31, № 32, №34, №35 від 02.01.2018р., укладених між ОСОБА_2 та ФГ «Заболотного Василя Миколайовича» та скасувати їх державну реєстрацію, та повернути ОСОБА_1 належні йому на праві власності земельні ділянки , а саме 1) площею 2.1601 га, кадастровий номер 7121582000:10:001:0510; 2) площею 2.1600 га, кадастровий номер 7121582000:10:001:0508; 3) площею 2.1599 га, кадастровий номер 7121582000:10:001:0017; 4) площею 2.1600 га, кадастровий номер 7121582000:10:001:0018; для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовані на території Вознесенської сільської ради Золотоніського району.

У своїй позовній заяві позивач вказував, що вказані земельні ділянки перейшли у власність позивача після смерті його діда ОСОБА_2 на підставі складеного заповіту від 17.11.2004р., зареєстрованого в реєстрі за № 953. Позивач вказує, що після прийняття спадщини він дізнався, що вказані земельні ділянки знаходяться в оренді ФГ «Заболотного Василя Миколайовича» на підставі договорів оренди землі, які власник земельних ділянок, ОСОБА_2 не підписував, оскільки насправді підписи в договорах оренди землі були проставлені сином ОСОБА_2 та батьком позивача ОСОБА_2 . Крім того вказані договори оренди землі не містять усіх невід`ємних частин договору. Таким чином, на думку позивача, вказані договори оренди землі є недійсними, оскільки не відповідають дійсному волевиявленню власника майна на укладення вказаних оспорюваних договорів, адже не містить обов`язкового реквізиту правочину, який підтверджує наміри учасників правочину вчиненого в письмовій формі і є доказом їх волевиявлення, тобто підпису.

Ухвалою суду від 06.08.2019 р. було відкрито провадження по справі, та постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження.

Представник ФГ «Заболотного Василя Миколайовича» адвокат Сизько Б.Б. надав до суду письмові пояснення, відповідно до якого проти задоволення позову заперечив та вказав, що відповідач не знав, що договори оренди землі та акти приймання здачі землі від 02.01.2018р. були підписані не ОСОБА_2 , а його сином ОСОБА_2 та сплачував орендну плату за 2018р. в загальній сумі 37191 грн. та за 2019р. в загальній сумі 37191 грн., що підтверджується розписками, які підписані власноручно позивачем.

У судовому засіданні представник позивача, адвокат Хвостик О.І. на задоволенні позовних вимог наполягав у повному обсязі, вказував, що відповідач не в повному обсязі здійснює орендну плату, а заявлений віндикаційний позов є обґрунтований, оскільки договори оренди землі не були підписані власником земельних ділянок та не відображають дійсного його волевиявлення.

Позивач підтримав думку свого представника та наполягав на задоволенні позову в обсязі та в межах заявлених позовних вимог.

Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував та вказав, що позивач отримував від відповідача орендну плату за 2018 та 2019 рік та не заперечував проти укладених договорів оренди землі, крім того посилався на практику Верховного Суду вказуючи, що коли сторона не виявила свою волю, правочин вважається не вчиненим, а з метою захисту прав необхідно подавати саме негаторний позов. Отже позивачем обрано невірний спосіб захисту своїх прав, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_2 суду пояснив, що він є сином померлого ОСОБА_2 та батьком позивача по справі. Дійсно ОСОБА_2 мав інвалідність І групи, хоч і проживав окремо. ОСОБА_3 орендував його земельну ділянку та запропонував взяти земельні ділянки в оренду, які належали його батьку ОСОБА_2 і склав договори оренди землі. Оскільки батько був незрячим, а в нього був тяжкий матеріальний стан то він, замість свого батька підписав вказані договори про що достеменно знав ОСОБА_3 . Позивач по справі тривалий час не знав, що договори були підписані ним, а не ОСОБА_2 та про вказані обставини він повідом йому лише коли ОСОБА_3 припинив виконувати свої зобов`язання по сплаті орендної плати.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_4 пояснив суду, що він добре знав померлого ОСОБА_2 , який мав дуже поганий зір та останній рік свого життя не ходив.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_5 пояснив суду, що він жив по сусідству із ОСОБА_2 , який був лежачим та мав інвалідність по зору. За ОСОБА_2 доглядав його син ОСОБА_2 , який навідував його щодня.

Заслухавши позицію сторін по справі, допитавши свідків, дослідивши та проаналізувавши письмові докази у їх сукупності, суд приходить до наступного висновку:

Як вбачається судом із свідоцтв про право на спадщину за заповітом від 01.02.2019р. та витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності позивач ОСОБА_1 є спадкоємцем зазначеного у заповіті майна ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме: 1) площею 2.1601 га, кадастровий номер 7121582000:10:001:0510; 2) площею 2.1600 га, кадастровий номер 7121582000:10:001:0508; 3) площею 2.1599 га, кадастровий номер 7121582000:10:001:0017; 4) площею 2.1600 га, кадастровий номер 7121582000:10:001:0018; для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовані на території Вознесенської сільської ради Золотоніського району.

Відповідно до доданих до матеріалів справи договорів оренди землі: №31, № 32, №34, №35 від 02.01.2018р., які укладені між ОСОБА_2 та ФГ «Заболотного Василя Миколайовича» вказані земельні ділянки перебувають в оренді останнього.

Подаючи до суду вказаний позов позивач та його представник вказували, що договори оренди вказаних земельних ділянок не були підписані ОСОБА_2 , а тому не відображають волевиявлення учасника правочину, без якого неможливо укладення договору оренди земельної ділянки, а тому ними був поданий віндикаційний позов про визнання недійсними вказаних договорів оренди землі.

Відповідач заперечуючи проти задоволення позовних вимог вказував, що він не знав про те, що вказані договори оренди землі та акти приймання-здачі землі від 02.01.2018р. були підписані не ОСОБА_2 , а ОСОБА_2 . Про ці обставини він дізнався лише з позовної заяви позивача. При цьому отримуючи кошти за орендну плату за 2018 та 2019 роки ОСОБА_1 не повідомляв відповідача про те, що вказані договори підписані неналежною особою.

Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Частина 6 ст. 81 ЦПК передбачає, що доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

У рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Визначаючись щодо встановлених обставин та спірних правовідносин, суд керується наступним.

Підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 не підписував вказані вище договори оренди землі, а за нього це зробив його син ОСОБА_2 .

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті базуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов`язок держави забезпечувати захист: прав усіх суб`єктів права власності і господарювання (стаття 13), захист прав і свобод людини і громадянина судом (частина перша статті 55).

Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Тлумачення вказаних норм дозволяє зробити висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачами і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Порушене право чи інтерес особи суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц.

У постанові від 07 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц, провадження № 14- 577цс19, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що обраний позивачем спосіб захисту цивільного права має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (див. постанови від 13 березня 2019 року у справі №331/6927/16-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 757/12726/18-ц та від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц).

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Стаття 203 ЦК України визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Так, відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Позивач наполягає, а відповідач не заперечує, що власник земельної ділянки не підписував оспорювані договори оренди землі, отже виявити своє волевиявлення на укладення правочину не міг.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Згідно із ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Як роз`яснено у пунктах 4, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», судам відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 ЦК України, тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України, тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Відповідно до статей 215, 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Таким чином оспорюваний правочин є недійсним в силу визнання його судом, а нікчемний - в силу припису закону.

У постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14- 499цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі N 504/2864/13-ц (пункт 71), від 4 липня 2018 року у справі N 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12 червня 2019 року у справі N 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі N 487/10132/14-ц (пункт 97)).

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого „позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права. .

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи. Обов`язок доказування покладається на сторін, суд не може збирати докази за власною ініціативою.

Таким чином, аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Верховного Суду, дослідивши наявні у справі докази, що мають значення для правильного вирішення спору по суті суд доходить висновку, що спірні договори оренди землі ВІД є неукладеним (нікчемним).

Згідно з ч. 2 ст. 215 ЦК України, оскільки нікчемний договір оренди є недійсним в силу і закону, визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, а тому суд відмовляє у задоволенні позову, оскільки визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, так як не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів.

Викладене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 (провадження № 12- 304гс18), від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90 цс 19) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31.03.2021 у справі № 138/434/19 в частині визнання правочину недійсним.

При цьому, суд відзначає, що доводи та пояснення представника позивача не спростовують висновків суду та не можуть впливати на законність судового рішення.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд враховує наступне.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру і задоволених позовних вимог.

У зв`язку з відмовою в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, судові витрати, понесені позивачем на сплату судового збору, до стягнення з відповідача не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись ст.,ст. 1, 4, 15, 16, 30, 202, 203, 215 ЦК України,

ст.,ст. 1, 4, 13, 76, 77, 79, 81, 89, 258, 259, 265, 268, 273, 354-355 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Фермерського господарства «Заболотного Василя Миколайовича» про визнання недійсними договорів оренди землі та повернення земельних ділянок відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційної скарги не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Черкаського апеляційного суду.

Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повне судове рішення складено 02 грудня 2022 року.

Суддя: Середа Л.В.