Постанова

від 06.12.2022 по справі 908/2659/21

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.12.2022 року м.Дніпро Справа № 908/2659/21

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді Орєшкіної Е.В. (доповідач),

суддів Чус О.В., Кощеєва І.М.

секретар судового засідання: Абадей М.А.

за участю представників сторін:

від позивача: Шумейко Іван Павлович (поза межами суду);

від відповідача: представник не з`явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротіс" на рішення Господарського суду Запорізької області від 19.01.2022 (суддя Проскуряков К.В., повне рішення сладено 10.02.2022) у справі № 908/2659/21

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротіс", с. Степанівка Перша,

до відповідача: Державного підприємства "Сільськогосподарське підприємство "Лазурне", с. Лазурне, Мелітопольський район, Запорізька область

про стягнення 821 066,67 грн

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Агротіс" звернулось до Господарського суду Запорізької області з позовом про стягнення з Державного підприємства "Сільськогосподарське підприємство "Лазурне" на скою користь 821 066,67 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем договору зберігання від 15.06.2016 в частині оплати наданих послуг за період з 23.11.2016 по 31.12.2020 на суму 821 066,67 грн за підписаними сторонами актами наданих послуг від 03.01.2017, 04.04.2017, 04.07.2017, 02.10.2017, 03.01.2018, 02.04.2018, 02.07.2018, 02.10.2018, 03.01.2019, 02.04.2019. 02.07.2019, 02.10.2019, 03.01.2020, 02.04.2020, 30.06.2020, 30.09.2020, 31.12.2020.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 19.01.2022 у справі №908/2659/21 в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого господарського суду мотивоване тим, що акт приймання - передачі майна відповідача на зберігання не міг бути підписаний 15.06.2016 з огляду на дату складання додатку №1 до договору від 15.06.2016 (інвентаризаційного опису необоротних активів) 27.06.2016; в цьому акті сторони не визначили технічного стану майна; матеріали справи не містять доказів фактичного виконання позивачем своїх зобов`язань за договором від 15.06.2016, як і доказів відображення господарських операцій з надання послуг у податковій звітності позивача; договір зберігання від 15.06.2016 є удаваним правочином, який приховує договір охорони майна та не відповідає Закону України «Про охоронну діяльність» з огляду на те, що у позивача відсутня ліцензія на право здійснення охоронної діяльності, внаслідок чого визнаний судом недійсним з моменту його вчинення; додаткова угода від 15.12.2016 не має ідентифікуючих ознак земельної ділянки, акт приймання - передачі земельної ділянки на зберігання не складався, що, з огляду на реальність договору зберігання, свідчить про неукладеність додаткової угоди; протягом здійснення процедур ліквідації та санації Державного підприємства «СПГ «Лазурне» майно підприємства, яке було передано на зберігання позивачу, зазнавало розкрадання, про що керуючим санацією подавалися заяви до правоохоронних органів, в той час як за цей період складалися без зауважень акти приймання - передачі послуг за договором зберігання від 15.06.2016; подані позивачем у справі №908/2659/21 акти приймання - передачі не можуть бути єдиними доказами, на підставі яких суд може встановити факт надання послуг зі зберігання майна; позивачем не доведено порушення його права, що виключає застосування позовної давності.

Не погодившись із зазначеним рішенням суду, Товариство з обмеженою відповідальністю "Агротіс" звернулось до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 19.01.2022 у справі №908/2659/21, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована наступним:

- підписання акту приймання - передачі майна в день початку інвентаризації (15.06.2016) є логічним та узгоджується з нормами п.5 розділу ІІ Положення про інвентаризацію активів та зобов`язань, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 02.09.2014 №879;

- лист відповідача від 19.01.2022 №01/22, який був надісланий на електронну пошту позивача на наступний день після ухвалення оскаржуваного рішення суду, спростовує доводи суду першої інстанції, у зв`язку з чим позивач просить його дослідити та надати правову оцінку;

- технічний стан майна можливо встановити зі змісту додатку №1 до договору зберігання від 15.06.2016;

- підписані обома сторонами акти наданих послуг є належними, допустимими і достовірними доказами факту надання послуг зберігання;

- відповідач протягом чотирьох років поспіль приймав без заперечень надані позивачем послуги, що позбавляє його права заперечувати цей факт під час розгляду справи в суді;

- матеріали справи свідчать про надання позивачем відповідачу послуг зберігання належним чином;

- відсутність податкової накладної не свідчить про відсутність господарської операції;

- відповідач не заявляв позовних вимог про визнання договору зберігання №15/06-16 від 15.06.2016 недійсним, тому у суду першої інстанції не було підстав вважати його недійсним з моменту укладення;

- законодавством не заборонено здійснювати зберігання майна за адресою місцезнаходження поклажодавця;

- у додатковій угоді від 15.12.2016 наведені достатні відомості для повної ідентифікації земельної ділянки;

- виконання договору підтверджує факт прийняття земельної ділянки на зберігання з 01.01.2017;

- в межах справи про банкрутство відповідача судом було встановлено факт належного здійснення керуючим санацією, а отже і зберігачем всіх залежних від них дій щодо забезпечення схоронності майна відповідача.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 24.03.2022 (колегія суддів у складі головуючого судді Орєшкіної Е.В., суддів Антоніка С.Г., Кощеєва І.М.) відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротіс" на рішення Господарського суду Запорізької області від 19.01.2022 у справі № 908/2659/21; зазначено, що про дату та місце судового засідання учасники провадження у справі будуть повідомлені додатково.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", який затверджений Верховною Радою України 24.02.2022 Законом №2102-ІХ, в Україні введено воєнний стан на 30 діб, який продовжено Указом Президента України від 14.03.2022 №133/2022, затвердженим Верховною Радою України 15.03.2022 Законом №2119-ІХ, з 26.03.2022 ще на 30 діб.

В той же час, відповідно до ч.1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

Згідно з ч.2 ст.12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 26.04.2022 у справі №908/2659/21 розгляд апеляційної скарги призначений в судове засідання з викликом сторін на 21.06.2022.

В судовому засіданні 21.06.2022 у зв`язку з неявкою представника відповідача розгляд апеляційної скарги відкладений на 02.08.2022.

01.08.2022 у зв`язку з перебуванням у відпустці судді Антоніка С.Г. по справі здійснений повторний автоматизований перерозподіл, за результатами якого її передано на розгляд колегії суддів у складі головуючого судді Орєшкіної Е.В., суддів Чус О.В., Кощеєва І.М., якою її прийнято до свого провадження ухвалою суду від 02.08.2022.

У судовому засіданні 02.08.2022 розгляд апеляційної скарги відкладений на 25.10.2022.

24.10.2022 у зв`язку з відпусткою судді Чус О.В. по справі здійснений повторний автоматизований перерозподіл, за результатами якого її передано на розгляд колегії суддів у складі головуючого судді Орєшкіної Е.В., суддів Кощеєва І.М., Березкіної О.В., якою прийнято до свого провадження ухвалою суду від 25.10.2022.

В судовому засіданні 25.10.2022 по справі оголошено перерву до 06.12.2022.

05.12.2022 у зв`язку з відпусткою судді Березкіної О.В. та тривалим розглядом справи по справі здійснений повторний автоматизований перерозподіл, за результатами якого справу передано на розгляд колегії суддів у складі головуючого судді Орєшкіної Е.В., суддів Чус О.В., Кощеєва І.М. та прийнято зазначеною колегією суддів до свого провадження ухвалою суду від 06.12.2022.

В судовому засіданні 06.12.2022 представник позивача апеляційну скаргу підтримав, просив її задовольнити, рішення Господарського суду Запорізької області від 19.01.2022 у справі № 908/2659/21 скасувати, прийняти нове рішення про задоволення позову.

Відповідач явку представника в судове засідання 06.12.2022 не забезпечив, ухвали Центрального апеляційного господарського суду надсилались йому на електронну пошту, яка зазначена в поданому відзиві на позовну заяву (gelion78@i.ua) та на електронну пошту адвоката Васюк О.Г. ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), який також був повідомлений про час та місце розгляду справи за допомогою телефонного зв`язку за номером 380677513408.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення представника позивача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.

З матеріалів справи вбачається, що 15.06.2016 між Державним підприємством «Сільськогосподарське підприємство «Лазурне» (замовник) в особі керуючого санацією Сороки Н.В. та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агротіс» (зберігач) укладено договір зберігання № 15/06-16 (надалі - договір), відповідно до п. 1 якого зберігач зобов`язується забезпечити зберігання майна, що належить на праві власності замовнику, перелік та технічний стан якого зазначено у додатку № 1 до цього договору, що є невід`ємною його частиною (майно знаходиться за адресою: 72372, Запорізька область, Мелітопольський район, с. Лазурне), про що складається акт приймання-передачі майна на зберігання.

Відповідно до п. 2 договору зберігач зобов`язаний прийняти майно на зберігання; вжити усіх заходів, що передбачені договором чи необхідні для забезпечення цілості майна; повернути прийняте на зберігання майно на першу вимогу замовника; забезпечити цілісність майна та нести повну матеріальну відповідальність за його втрату, згідно з вимогами чинного законодавства.

Згідно п. 4 договору замовник зобов`язаний здійснити оплату за зберігання майна згідно умов цього договору.

Замовник та зберігач домовились, що оплата за кожний місяць виконання: послуг по зберіганню майна буде складати 4 000,00 (чотири тисячі) гри 00 коп. Повний розрахунок проводиться після підписання акту приймання-передачі виконаних робіт. Оплата проводиться у будь який спосіб, не заборонений чинним законодавством (п. 5 договору).

Цей договір вступає в силу з моменту його підписаний сторонами та діє до повного виконання його умов (п. 6 договору).

Замовник вправі в будь-який час розірвати договір та забрати належні йому матеріальні цінності (п. 7 договору).

15.06.2016 сторонами складений акт приймання-передачі майна на зберігання, за яким відповідно п. 1 договору зберігання від 15.06.2016 замовник передав, а зберігач прийняв майно, що належить замовнику, а саме майно, яке перелічено у додатку № 1 до договору зберігання № 15/06-16 від 15.06.2016р. Майно оглянуто замовником та зберігачем і сторони засвідчують, що майно оглянуто та встановлена його комплектація та стан. Зберігач засвідчив, що прийняв майно на зберігання з 15.06.2016.

Згідно "Інвентаризаційного опису необоротних активів" від 27.06.2016, який складено щодо майна позивача в період з 15.06.2016 по 27.06.2016 керуючим санацією Сорокою Н.В., до опису включено майно: сільськогосподарська техніка та обладнання, транспортні засоби, об`єкти нерухомості, устаткування, меблі, побутова та офісна техніка тощо. Опис підписано також членом комісії головою комітету кредиторів Чубенко О.В. При цьому керуючий санацією Сорока Н.В. своїм підписом засвідчила, що цінності, перелічені в описі, знаходяться на її відповідальному зберіганні.

15.12.2016 сторони уклали додаткову угоду до договору зберігання № 15/06-16 від 15.06.2016, якою доповнили п. 1 договору наступним: « Зберігач зобов`язується з 01.01.2017 року забезпечити зберігання земельної ділянки площею 3071.1066 га, що перебуває у користуванні замовника». Сторони також вирішили викласти перше речення п.5 договору в наступній редакції: «Замовник та зберігач домовились, що оплата за кожний місяць виконання послуг за цим договором, починаючи з 01.01.2017, складає 17 000 (сімнадцять тисяч) грн 00 коп».

Додаткова угода від 15.06.2016 набирає чинності з моменту її підписання сторонами (п.4 додаткової угоди).

Доказів складання акту приймання-передачі земельної ділянки на зберігання сторонами договору суду не надано.

На підтвердження виконання договору зберігання від 15.06.2022 позивач надав підписані сторонами без претензій за обсягом і якістю акти наданих послуг, а саме: акт від 03.01.2017 про надання послуг за період з 23.11.2016 по 31.12.2016 (тільки щодо зберігання майна); акт від 04.04.2017 про надання послуг за період з 01.01.2017 по 31.03.2017; акт від 04.07.2017 про надання послуг за період з 01.04.2017 по 30.06.2017; акт від 02.10.2017 про надання послуг за період з 01.07.2017 по 30.09.2017; акт від 03.01.2018 про надання послуг за період з 01.10.2017 по 31.12.2017; акт від 02.04.2018 про надання послуг за період з 01.01.2018 по 31.03.2018; акт від 02.07.2018 про надання послуг за період з 01.04.2018 по 30.06.2018; акт від 02.10.2018 про надання послуг за період з 01.07.2018 по 30.09.2018; акт від 03.01.2019 про надання послуг за період з 01.10.2018 по 31.12.2018; акт від 02.04.2019 про надання послуг за період з 01.01.2019 по 31.03.2019; акт від 02.07.2019 про надання послуг за період з 01.04.2019 по 30.06.2019; акт від 02.10.2019 про надання послуг за період з 01.07.2019 по 30.09.2019; акт від 03.01.2020 про надання послуг за період з 01.10.2019 по 31.12.2019; акт від 02.04.2020 про надання послуг за період з 01.01.2020 по 31.03.2020; акт від 30.06.2020 про надання послуг за період з 01.04.2020 по 30.06.2020; акт від 30.09.2020 про надання послуг за період з 01.07.2020 по 30.09.2020; акт від 31.12.2020 про надання послуг за період з 01.10.2020 по 31.12.2020.

09.09.2021 Товариство з обмеженою відповідальністю "Агротіс" направило на адресу Державного підприємства "СГП "Лазурне" вимогу від 26.08.2021 за № 26/08/21-1 щодо оплати в семиденний строк від дня її пред`явлення боргу за надані по договору послуги за період з 23.11.2016 по 31.12.2020 в розмірі 821 066,67 грн.

Відповідачем кошти в розмірі 821 066,67 грн сплачені не були, що і стало підставою для звернення позивача з даним позовом до суду.

Під час розгляду справи №908/2659/21 в суді першої інстанції Державне підприємство "СГП "Лазурне" проти задоволення позовних вимог заперечило, відповідач зазначив, що договір зберігання від 15.06.2016 не був спрямований на реальне настання правових наслідків та є нікчемним з огляду на те, що у ньому відсутній чітко визначений перелік предметів, які були передані на зберігання; згідно інвентаризаційного опису необоротних активів від 23.03.2018 все майно відповідача, яке є на балансі підприємства за даними бухгалтерського обліку, залишилося за його юридичною адресою та позивачу на зберігання не передавалося; земельна ділянка на зберігання фактично не передавалася, акт приймання - передачі не складався, реєстрація речового права не проводилась, відповідач як землекористувач позбавлений права розпоряджатися земельною ділянкою, у тому числі передавати її на зберігання; акти приймання наданих послуг складені з порушенням ч.2 ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» та п. 2.4. Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та не містять відомостей про грошову одиницю виміру господарської операції, а саме вартості наданих послуг, що є підставою для невизнання відповідачем господарської операції; позовна заява подана з пропуском строку позовної давності.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України).

Частиною першою статті 638 Цивільного кодексу України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно частини першої статті 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Частинами першою, третьою статті 937 Цивільного кодексу України передбачено, що договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Прийняття речі на зберігання може підтверджуватися видачею поклажодавцеві номерного жетона, іншого знака, що посвідчує прийняття речі на зберігання, якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства або є звичним для цього виду зберігання.

Зберігач зобов`язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов`язаний зберігати річ до пред`явлення поклажодавцем вимоги про її повернення (ч. ч. 1, 2 статті 938 Цивільного кодексу України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що за загальним правилом договір зберігання є реальним, тобто вважається укладеним з моменту передачі поклажодавцем речі зберігачу. Розписка, квитанція або інший документ є документом, який видається зберігачем поклажодавцю за договором зберігання, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання зберігачем від поклажодавця певної речі (речей).

Згідно акту приймання-передачі майна на зберігання від 15.06.2016 позивач оглянув та прийняв на зберігання з 15.06.2016 майно відповідача, перелічене в додатку №1 до договору.

"Інвентаризаційний опис необоротних активів" щодо майна Державного підприємства "СГП "Лазурне", який є додатком № 1 до договору № 15/06-16 від 15.06.2016, містить 195 одиниць різноманітного за своєю фізичною природою та цільовим призначенням майна: сільськогосподарська техніка та обладнання, транспортні засоби, об`єкти нерухомості, устаткування, меблі, побутова та офісна техніка тощо. Вказане майно згідно з договором не підлягало фактичній (фізичній) передачі зберігачу, а продовжувало перебувати за місцем його первинного розташування на території та приміщеннях відповідача за адресою: 72372, Запорізька область, Мелітопольський район, с. Лазурне, вул. Студентська, 21.

З матеріалів справи №908/2659/21 вбачається, що на підставі Державного акту на право постійного володіння землею номер 000099, виданого Мелітопольською районною державною адміністрацією 13.07.1992, Державне підприємство «СГП «Лазурне» користувалося земельною ділянкою площею 4 685,3 га, межі якої визначені у відповідному плані, який є додатком до Державного акту. Призначення користування: навчання студентів, науково - технічні роботи, виробництво сільськогосподарської продукції.

Згідно витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 04.11.2021 за відповідачем на праві постійного користування на підставі Державного акту №000099 від 13.07.1992 зареєстровані дві земельні ділянки площею 98,16154 га (кадастровий номер 2323083500:05:009:0006) та площею 2 887,544 га (кадастровий номер 2323083500:04:005:0004), а всього площею у 2 985,7055 га.

Місцевим господарським судом зазначено, що жодних ідентифікуючих ознак земельної ділянки у додатковій угоді від 15.12.2016 до договору (посилань на Державний акт № 000099 від 13.07.1992, прив`язки на місцевості, плану земельної ділянки, кадастрового номеру) не наведено, а зазначений її розмір (3 071,1066 га) не відповідає Державному акту № 000099 від 13.07.1992.

Позивач посилається на те, що на час укладення додаткової угоди від 15.06.2016 у відповідача в користуванні на підставі Державного акту №000099 від 13.07.1992 перебувала земельна ділянка площею 3 071,1066 га, зменшення площі відбулося на підставі розпорядження голови Мелітопольської районної державної адміністрації від 26.12.2008 №1230 (площа вилучених земель склала 1 339, 8934 га). Зміни до Державного акту №000099 від 13.07.1992 щодо зменшення площі земельної ділянки не вносились. Дані обставини були встановлені в ухвалі Господарського суду Запорізької області від 05.04.2017 у справі №25/185/07-21/223/07-19/318/08-12/5009/163/11-26/5009/6509/11. Крім того, апелянт вважає необґрунтованими доводи місцевого господарського суду щодо відсутності ідентифікуючих ознак земельної ділянки з огляду на те, що Державний акт № 000099 від 13.07.1992 був виданий до набрання чинності ст. 79-1 Земельного кодексу України про формування земельної ділянки та до початку роботи Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, запровадження Державного земельного кадастру, що не припиняє право відповідача на користування земельною ділянкою.

Згідно ст. 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Договір охорони відноситься до особливих видів зберігання. Згідно ст. 978 Цивільного кодексу України за договором охорони охоронець, який є суб`єктом підприємницької діяльності, зобов`язується забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються. Володілець такого майна або особа, яку охороняють, зобов`язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки і щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату.

Як і до відносин щодо інших спеціальних видів зберігання, до відносин щодо охорони майна застосовуються загальні правила про зберігання. Права та обов`язки сторін за договором охорони визначаються договором. Володілець майна, що охороняється зобов`язаний щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату.

Організаційно-правові принципи здійснення господарської діяльності у сфері надання послуг з охорони власності та громадян регулюються Законом України «Про охоронну діяльність».

Згідно ст. 5 цього Закону суб`єкт охоронної діяльності на підставі отриманої у встановленому порядку ліцензії надає такі охоронні послуги: 1) охорона майна громадян; 2) охорона майна юридичних осіб; 3) охорона фізичних осіб.

Охорона майна та фізичних осіб забезпечується персоналом охорони шляхом здійснення таких заходів: 1) використання пунктів централізованого спостереження, технічних засобів охорони, транспорту реагування, службових собак; 2) контроль за станом майнової безпеки об`єкта охорони; 3) запобігання загрозам особистій безпеці фізичної особи, яка охороняється; 4) реагування в межах наданих законом повноважень на протиправні дії, пов`язані з посяганням на об`єкт охорони (ст. 6 Закону).

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про охоронну діяльність» ліцензування охоронної діяльності здійснюється в порядку, визначеному Законом України "Про ліцензування видів господарської діяльності".

Судом першої інстанції правильно зазначено, що само по собі зберігання земельної ділянки полягає у недопущенні користування нею третіми особами, тому земельну ділянку, тим більше такого розміру 3 071,1066 га, можливо лише охороняти, а не зберігати.

Як було встановлено, сторонами визнано, що майно за актом приймання - передачі від 15.06.2016 фактично позивачу не передавалося та продовжувало знаходитися на об`єкті відповідача, тому апеляційний господарський також погоджується з висновком місцевого господарського суду, що дії позивача за договором зберігання від 15.06.2016 щодо майна, переліченого в додатку №1 до договору, також були направлені на забезпечення його охорони за місцем розташування. Не зважаючи на те, що норми Цивільного кодексу України не містять заборони здійснювати зберігання майна за адресою місцезнаходження поклажодавця, як зазначає позивач, із суті зобов`язань, що склалися між сторонами, колегія суддів доходить висновку, що вони є відносинами з надання послуг охорони майна.

З огляду на викладене, судом першої інстанції було правильно встановлено, що договір зберігання від 15.06.2016 є удаваним правочином, який вчинений для приховання іншого правочину - договору охорони майна, тому спірні відносини регулюються законодавством щодо охорони, зокрема, Законом України «Про охоронну діяльність».

Судом встановлено, що договір від 15.06.2016 не відповідає чинному Закону України «Про охоронну діяльність», норми якого є спеціальними у спірних відносинах, в частині необхідності наявності ліцензії на здійснення охоронної діяльності у Товариства з обмеженою відповідальністю «Агротіс».

Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 227 Цивільного кодексу України.

Суд першої інстанції в мотивувальній частині оскаржуваного рішення дійшов висновку, що договір зберігання від 15.06.2016 як удаваний правочин є нікчемний з моменту його вчинення, визнання його недійсним не вимагається; договір надання послуг з охорони майна, який сторони фактично уклали, є недійсним з моменту його вчинення у зв`язку з відсутністю у позивача ліцензії на право здійснення охоронної діяльності.

Апеляційний господарський суд не погоджується з таким висновком місцевого господарського суду з огляду на те, що, по -перше, удаваність правочину не свідчить про його автоматичну нікчемність, такий висновок можна зробити лише за наслідком дослідження насправді вчиненого правочину, який був прихований удаваним, на відповідність вимогам закону, який регулює такі відносини; по - друге, з урахуванням положень ст. 227 Цивільного кодексу України наявні підстави для визнання спірного договору недійсним, а не нікчемним; по - третє, жодною із сторін у спорі вимога про визнання недійсним договору зберігання від 15.06.2016 як удаваного правочину, який вчинений з метою приховати договір охорони, право на укладення якого у позивача як у особи без відповідної ліцензії відсутнє, не заявлялося; у суду відсутні законодавчі підстави визнавати договір недійсним за власною ініціативою (право господарського суду визнати недійсним пов`язаний із предметом спору договір, який, зокрема суперечить чинному на момент його укладення законодавству було закріплено в пункті 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України в редакції, чинній до 15.12.2017).

З огляду на викладене, в межах справи №908/2659/21 судом встановлено, що договір зберігання №15/06-16 від 15.06.2016 з урахуванням додаткової угоди до нього від 15.12.2016 є удаваним правочином, який вчинений для приховання іншого правочину - договору охорони майна та не відповідає положенням Закону України «Про охоронну діяльність», що може бути підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 227 Цивільного кодексу України, якщо про це буде заявлено відповідний позов.

В цій частині мотивувальна частина рішення Господарського суду Запорізької області від 19.01.2022 у справі № 908/2659/21 підлягає зміні.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, диспозитивність, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості є одними з основних засад судочинства, закріпленими у статті 124 Конституції України, статтях 2, 7, 13, 14 Господарського процесуального кодексу України.

Апеляційний господарський суд акцентує, що позивач як особа, яка вважає, що її право порушено, самостійно визначає докази, які, на її думку, підтверджують заявлені вимоги. Проте обов`язок надання правового аналізу заявлених вимог, доказів на їх підтвердження та спростування доводів учасників справи покладений на господарський суд.

Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з частинами першою, третьою статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок з доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).

Законом України № 132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" (набув чинності 17.10.2019), зокрема, внесено зміни до Господарського процесуального кодексу України та змінено назву статті 79 Господарського процесуального кодексу України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи, звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти, встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.

З матеріалів справи вбачається, що окрім актів приймання - передачі послуг за договором зберігання від 15.06.2016 жодних інших доказів фактичного виконання позивачем своїх зобов`язань за договором суду не надано.

Судом першої інстанції правильно зазначено, що враховуючи велику площу земельної ділянки (3071,1066 га) та кількість переданого на зберігання майна згідно інвентаризаційного опису необоротних активів, позивач мав вжити значних організаційних заходів щодо збереження (охорони) ввіреного йому майна. Однак, цих доказів позивачем суду не надано.

Позивач вважає, що акти наданих послуг самі по собі є належними, допустимими та достовірними доказами факту надання послуг зберігання, що не потребує доведення іншими доказами; відповідач позбавлений права заперечувати факт надання послуг під час розгляду справи в суді з огляду на те, що протягом більш як чотирьох років поспіль приймав надані послуги зі зберігання та претензій за їх обсягом та якістю не мав.

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 зазначив, що добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується на давньоримській максимі «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі цієї доктрини є принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно на них покладається.

Якщо особа, яка має право на оскарження документа чи юридичного факту, безпосередньо висловилася або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати таке право, така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба згодом реалізувати право на оскарження суперечитиме попередній поведінці та має призводити до припинення зазначеного права (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07.10.2020 у справі № 450/2286/16-ц).

Як вбачається з матеріалів справи №908/2659/21, відповідачем не оскаржується ані документ, ані юридичний факт; з позовом про стягнення боргу за надані послуги звернувся саме позивач, тому тягар доказування заявлених позовних вимог несе саме він.

Судом першої інстанції правильно зазначено, що акти приймання - передачі наданих послуг за договором зберігання №15/06-16 від 15.06.2016 можуть оцінюватися судом лише в сукупності з іншими доказами у справі, втім не можуть бути єдиними доказами, на підставі яких суд встановлює факт надання послуг зі зберігання/охорони майна відповідача за цим договором та їх прийняття.

Позивачем не надано суду достовірних та вірогідних доказів фактичного надання послуг за договором, акти приймання - передачі наданих послуг не відповідають критеріям вірогідності доказів, оскільки не спростовують висновку суду про удаваність правочину та відсутність у Товариства з обмеженою відповідальністю «Агротіс» ліцензії на здійснення охоронної діяльності; акт приймання - передачі земельної ділянки на зберігання в матеріалах справи №908/2659/21 відсутній; додаток №1 до договору не містить опису технічного стану майна відповідно до п. 1 договору (деякі позиції в графі «інші відомості» мають позначку «металобрухт», інші - прочерк).

Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні» первинні документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції; одиницю виміру господарської операції; посади і прізвища (крім первинних документів, вимоги до яких встановлюються Національним банком України) осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Залежно від характеру господарської операції та технології обробки облікової інформації до первинних документів можуть включатися додаткові реквізити (печатка, номер документа, підстава для здійснення операції тощо).

Неістотні недоліки в документах, що містять відомості про господарську операцію, не є підставою для невизнання господарської операції, за умови, що такі недоліки не перешкоджають можливості ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції, та містять відомості про дату складання документа, назву підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції тощо.

Як правильно зазначив відповідач, акти наданих за договором послуг, на яких позивач ґрунтує свої позовні вимоги, складені з порушенням зазначеної норми Закону та з істотними недоліками, оскільки не містять одиниці виміру господарської операції (вартості наданих послуг).

В матеріалах справи №908/2659/21 міститься лист керуючого санацією Державного підприємства «СП «Лазурне» Забродіна О.М. №02-01/5 від 26.12.2017 на виконання ухвали Господарського суду Запорізької області від 05.12.2017 у справі №25/185/07-21/223/07-19/318/08-12/5009/163/11-26/5009/6509/11, в якому він зазначив, що протягом усього часу здійснення процедури санації боржника здійснювалися заходи захисту його майна (рухомого та нерухомого, в тому числі земельної ділянки); договір зберігання №15/06-16 від 15.06.2016 є чинним; за цим договором Товариство з обмеженою відповідальністю «Агротіс» регулярно надає послуги охорони земельної ділянки площею 3071,1066 га та майна, перелік та технічний стан якого визначено цим договором.

Апелянт зазначає, що ухвалою Господарського суду Запорізької області від 23.03.2021 у справі №25/185/07-21/223/07-19/318/08-12/5009/163/11-26/5009/6509/11 було встановлено факт належного здійснення керуючим санацією та зберігачем всіх належних дій щодо забезпечення схоронності майна боржника.

У зазначеній справі про банкрутство відповідача не встановлювався сам факт надання послуг, а зроблений судом висновок ґрунтується на акті приймання - передачі майна від 15.06.2016 та укладеному договорі №15/06-16 від 15.06.2016, який є чинним, тому такий висновок суду не має доказового значення у справі №908/2659/21.

З огляду на викладене, позивачем не доведено належними та допустимими доказами надання відповідачу послуг з охорони майна згідно наданих актів приймання - передачі за загальний період з 23.11.2016 по 31.12.2020 на загальну суму 821 066,67 грн, що є підставою для відмови в задоволенні позову у справі №908/2659/21.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Враховуючи відсутність обставин, які свідчать про наявність підстав для задоволення позову, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності за заявою відповідача, яка зроблена ним у поданому відзиві на позовну заяву від 08.12.2021.

В апеляційній скарзі позивач просить суд розглянути та надати оцінку новому доказу, який з`явився у нього після ухвалення оскаржуваного рішення, а саме копії листа відповідача від 19.01.2022 №01/22, яким Державним підприємством «Сільськогосподарське підприємство «Лазурне» визнано чинність договору зберігання від 15.06.2016 та факт перебування майна на зберіганні у позивача.

Згідно ч. ч. 1-3 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

З огляду на викладене, враховуючи, що лист відповідача від 19.01.2022 №01/22 до суду першої інстанції під час розгляду справи в судовому засіданні 19.01.2022 наданий не був, представник відповідача Васюк О.Г. приймав участь у судовому засіданні 19.01.2022 та про лист від 19.01.2022 №01/22 суд не повідомив, апеляційний господарський суд доходить висновку, що зазначений доказ не може бути прийнятий до уваги під час перегляду рішення суду в апеляційній інстанції.

Таким чином, апеляційний господарський суд вважає, що Господарським судом Запорізької області правильно вирішено справу, водночас наявні підстави для зміни мотивувальної частини рішення відповідно до ч.4 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по розгляду апеляційної скарги відносяться на апелянта.

Керуючись ст. ст. 269, 275, 277, 282, 287 - 289 Господарського процесуального кодексу України, Центральний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агротіс" на рішення Господарського суду Запорізької області від 19.01.2022 у справі № 908/2659/21 задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Запорізької області від 19.01.2022 у справі № 908/2659/21 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Резолютивну частину рішення Господарського суду Запорізької області від 19.01.2022 у справі № 908/2659/21 залишити без змін.

Витрати по сплаті судового збору за розгляд апеляційної скарги покласти на апелянта - Товариство з обмеженою відповідальністю "Агротіс".

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Право, порядок та строк касаційного оскарження визначені ст. ст. 287 - 289 Господарського процесуального кодексу України.

Повна постанова складена 08.12.2022.

Головуючий суддя Е.В. Орєшкіна

Суддя О.В. Чус

Суддя І.М. Кощеєв