Постанова

від 08.12.2022 по справі 440/1902/22

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 грудня 2022 р. Справа № 440/1902/22Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Кононенко З.О.,

Суддів: Калиновського В.А. , Мінаєвої О.М. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 31.03.2022, головуючий суддя І інстанції: І.Г. Ясиновський, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, повний текст складено 31.03.22 по справі № 440/1902/22

за позовом Громадської організації "Український інститут права з прав людини"

до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області

про визнання відмови протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

01 лютого 2022 року Громадська організація "Український інститут з прав людини" (надалі по тексту також - позивач, ГО "Український інститут з прав людини") звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (надалі по тексту також - відповідач, УДМС), відповідно до якої просив визнати протиправною відмову Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області у наданні сканованих копій пропозицій/подань, рішень у справах про притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників Управління за 2021 рік ГО «Український інститут з прав людини» та зобов`язати Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області надати ГО «Український інститут з прав людини» запитувану інформацію.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що відповідачем порушено право на доступ до публічної інформації. Зауважив, що відмова не містить застосування "трискладового тесту".

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 31.03.2022 року позов Громадської організації "Український інститут з прав людини" до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області про визнання відмови протиправною та зобов`язання вчинити певні дії задоволено повністю.

Визнано протиправною відмову Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області у наданні сканованих копій пропозицій/подань, рішень у справах про притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників Управління за 2021 рік Громадській організації «Український інститут з прав людини» на запит на публічну інформацію №16/2-ДМС від 28.10.2021 року.

Зобов`язано Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області повторно розглянути запит на публічну інформацію №16/2-ДМС від 28.10.2021 Громадської організації «Український інститут з прав людини», з урахуванням висновків, наведених у даному рішенні суду.

Сягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області на користь Громадської організації "Український інститут з прав людини" судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 2481,00 грн.

Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного, на його думку, вирішення спору судом першої інстанції.

Так, відповідач в апеляційній скарзі зазначає, наказом Державної міграційної служби України від 05.12.2014 № 345 затверджено Перелік видів публічної інформації, розпорядником якої є Державна міграційна служба України (далі - ДМС). Відповідно до зазначеного Переліку запитувана інформація не включена до видів публічної інформації, розпорядником яких є ДМС.

Представник відповідача вважає, що при прийнятті оскаржуваного рішення, судом першої інстанції не враховано, що відповідно до частини 3 ст. 37 Закону України «Про державну службу» порядок ведення та зберігання особових справ державних службовців визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби (НАДС).

Не враховано і положення пункту 1 Розділу III Порядку ведення та зберігання особових справ державних службовців, затвердженого наказом НАДС від 22.03.2016 № 64, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 15.04.2016 за № 567/28697, де визначено, що особові справи державних службовців є документами з обмеженим доступом.

Положеннями статті 29 Закону України "Про інформацію" визначено, що інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення. Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов`язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо.

На переконання представника відповідача, судом першої інстанції не враховано, що запит на публічну інформацію не містить пояснень та доказів на підтвердження того, що запитувана позивачем інформація є предметом суспільного інтересу у розумінні положень законодавства.

Позивач не скористався своїм правом та не надав до Другого апеляційного адміністративного суду відзив на апеляційну скаргу відповідача.

На підставі положень п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що до УДМС 28.10.2021 надійшов запит на публічну інформацію Громадської організації «Український інститут з прав людини» від 28.10.2021 № 16/2-ДМС. У запиті із посиланням на Закон України «Про доступ до публічної інформації», на мету - здійснення аналізу діяльності Державної міграційної служби України та її територіальних управлінь, Позивач просив надати інформацію про:

кількість рішень УДМС про відмову у видачі посвідки на тимчасове проживання у 2020 році;

загальну кількість працівників УДМС;

скановані копії пропозицій/подань, рішень по справам про притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників УДМС за 2021 рік /а.с. 32/.

УДМС на зазначений запит надано відповідь від 04.11.2021 за вих. № ЗПІ-ОРГ/7/5301 -11-21/5301.3/14-21, відповідно до якого надано наступну інформацію: прийнято рішень про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання у 2020 році - 36; загальна кількість працівників Управління - 230; прийнято рішень по справам про притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників Управління - 1. Щодо надання копії документів та рішень про притягнення до дисциплінарної відповідальності державних службовців УДМС у Полтавській області повідомлено наступне. Відповідно до частини третьої статті 37 «Про державну службу» порядок ведення та зберігання особових справ державних службовців визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби (НАДС). Пунктом і розділу III Порядку ведення та зберігання особових справ державних службовців, затвердженого наказом НАДС від 22 березня 2016 року № 64, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 15 квітня 2016 року за № 567/28697, визначено, що особові справи державних службовців є документами з обмеженим доступом. Таким чином, в УДМС України в Полтавській області відсутні правові підстави для надання копій пропозицій/подань та прийнятих рішень УДМС про притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників Управління /а.с. 33/.

Вважаючи зазначену відмову відповідача протиправною, позивач звернувся до суду з позовною заявою.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов висновку, що запитувана позивачем інформація, не віднесена до конфіденційної, таємної або службової, а відтак відсутні підстави вважати її такою, що має обмежений доступ.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позову з наступних підстав.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації регулюються Законом України "Про інформацію".

Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес, врегульовано Законом України "Про доступ до публічної інформації".

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про доступ до публічної інформації", публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 3 Закону України "Про доступ до публічної інформації" визначені гарантії забезпечення права на публічну інформацію, зокрема: обов`язок розпорядників інформації надавати інформацію, крім випадків, передбачених законом, визначення розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє, максимальне спрощення процедури подання запиту та отримання інформації.

Відповідно до ст. 5 Закону України "Про доступ до публічної інформації" одним із способів доступу до інформації є надання такої за запитами на інформацію.

Згідно з ст. 12 Закону України "Про доступ до публічної інформації" суб`єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об`єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб`єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації - суб`єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань запитів на інформацію розпорядників інформації.

Розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються: 1) суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання; 2) юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, - стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів; 3) особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб`єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов`язаної з виконанням їхніх обов`язків; 4) суб`єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, - стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них (ч. 1 ст. 13 Закону України "Про доступ до публічної інформації").

У свою чергу, відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону України "Про доступ до публічної інформації" запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

У відповідності до ч. 1 ст. 20 Закону України "Про доступ до публічної інформації", розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.

Частиною 4 тієї ж статті закріплено, що у разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.

З аналізу наведених норм випливає, що усі мають право звертатись із інформаційними запитами до суб`єктів владних повноважень та інших розпорядників публічної інформації, які у свою чергу зобов`язані не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту, а у випадках визначених ч. 4 ст. 20 Закону України "Про доступ до публічної інформації" на протязі 20 робочих днів, надати на нього відповідь.

Разом з тим, відповідно до положень ч. 1 ст. 24 Закону України "Про доступ до публічної інформації", відповідальність за порушення законодавства про доступ до публічної інформації несуть особи, винні у вчиненні таких порушень: 1) ненадання відповіді на запит; 2) ненадання інформації на запит; 3) безпідставна відмова у задоволенні запиту на інформацію; 4) неоприлюднення інформації відповідно до статті 15 цього Закону; 5) надання або оприлюднення недостовірної, неточної або неповної інформації; 6) несвоєчасне надання інформації; 7) необґрунтоване віднесення інформації до інформації з обмеженим доступом; 8) нездійснення реєстрації документів; 9) навмисне приховування або знищення інформації чи документів.

Перелік підстав для відмови у задоволенні запиту на інформацію визначений ч. 1 ст. 22 Закону України "Про доступ до публічної інформації", а саме: розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону.

Колегія суддів зауважує, що вказаний перелік є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

При цьому, згідно з п. 4 ст. 22 Закону України "Про доступ до публічної інформації", у відмові в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено: 1) прізвище, ім`я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації; 2) дату відмови; 3) мотивовану підставу відмови; 4) порядок оскарження відмови; 5) підпис.

Згідно статті 6 вказаного Закону інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.

Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо він правомірно оприлюднив її раніше.

Інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо немає законних підстав для обмеження у доступі до такої інформації, які існували раніше.

Не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. При дотриманні вимог, передбачених частиною другою цієї статті, зазначене положення не поширюється на випадки, коли оприлюднення або надання такої інформації може завдати шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину.

Не належать до інформації з обмеженим доступом відомості, зазначені у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, поданій відповідно до Закону України "Про запобігання корупції", крім відомостей, зазначених в абзаці четвертому частини першої статті 47 вказаного Закону.

Обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений.

Згідно статті 7 Закону конфіденційна інформація - інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб`єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов. Не може бути віднесена до конфіденційної інформація, зазначена в частині першій і другій статті 13 цього Закону.

Розпорядники інформації, визначені частиною першою статті 13 цього Закону (в тому числі суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання), які володіють конфіденційною інформацією, можуть поширювати її лише за згодою осіб, які обмежили доступ до інформації, а за відсутності такої згоди - лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Згідно статті 8 Закону таємна інформація - інформація, доступ до якої обмежується відповідно до частини другої статті 6 цього Закону, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі. Таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську таємницю, таємницю досудового розслідування та іншу передбачену законом таємницю.

Згідно статті 9 Закону визначено поняття службової інформації, до якої може належати така інформація:

1) що міститься в документах суб`єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов`язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень;

2) зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці.

Документам, що містять інформацію, яка становить службову інформацію, присвоюється гриф "для службового користування". Доступ до таких документів надається відповідно до частини другої статті 6 цього Закону.

Перелік відомостей, що становлять службову інформацію, який складається органами державної влади, органами місцевого самоврядування, іншими суб`єктами владних повноважень, у тому числі на виконання делегованих повноважень, не може бути обмеженим у доступі.

Необхідно враховувати, що вказане положеннячастини першоїстатті 7 Закону № 2939-VI не передбачає можливості для суб`єктів владних повноважень відносити інформацію до конфіденційної. Такі суб`єкти можуть обмежувати доступ до інформації лише шляхом віднесення її до службової або таємної відповідно до закону.

Аналогічний правовий висновок, викладений в постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 29.09.2016 № 10 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації».

Розпорядники інформації, визначені частиною першоюстатті 13 цього Закону, які володіють конфіденційною інформацією, можуть поширювати її лише за згодою осіб, які обмежили доступ до інформації, а за відсутності такої згоди - лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (частина 2 статті 7 Закону № 2939-VI).

Отже, можливість віднесення інформації до конфіденційної, таємної чи службової не слід розуміти як єдину достатню підставу для обмеження доступу до конкретної інформації, що містить ознаки будь-якого із названих видів інформації.

Запровадження обмеження доступу до конкретної інформації за результатами розгляду запиту на інформацію допускається лише за умови застосування вимог пунктів 1-3 частини другоїстаті 6 Закону № 2939-VI.

Ці вимоги називають «трискладовим тестом», який повинна пройти публічна інформація для визначення її відкритою чи обмеженою. За умови додержання сукупності всіх трьох підстав може бути обмежено доступ до інформації.

Таким чином, передумовою для встановлення відкритості чи обмеження інформації є застосовування до такої інформації «трискладового тесту».

Колегія суддів звертає увагу на те, що положення частини 2 статті 6 Закону № 2939-VI передбачають вимоги до обмеження доступу до інформації, а не підстави для надання такого доступу. Такий підхід ґрунтується на тому, щостаттею 1 цього Законузакріплена презумпція відкритості публічної інформації, доступ до якої може бути обмеженою лише у разі, якщо розпорядник інформації обґрунтує це на підставі «трискладового тесту». Отже, тягар доведення того, що доступ до інформації може бути обмежений, покладається на розпорядника публічної інформації.

Таким чином, відмова у наданні інформації є обґрунтованою у разі, якщо розпорядник в листі вказує, якому саме з інтересів загрожує розголошення запитуваної інформації, в чому полягає істотність шкоди цим інтересам від її розголошення, чому шкода від оприлюднення такої інформації переважає право громадськості знати цю інформацію в інтересах національної безпеки, економічного добробуту чи прав людини.

Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 18.07.2019 по справі №554/11837/14-а.

Крім того, Законом України "Про доступ до публічної інформації" при визначенні сфери його дії охоплено не поняття "документ", а поняття "інформація" в широкому сенсі. При цьому інформація може міститися в різних джерелах. Може бути обмежено право на отримання за запитами при дотриманні вимог Закону інформації з обмеженим доступом (конфіденційної, таємної, службової інформації).

Колегія суддів не бере до уваги доводи апеляційної скарги представника відповідача, що позивач повинен доводити, що запитувана інформація становить суспільний інтерес, оскільки з аналізу наведених норм права встановлено, що в даній справі запитувана позивачем інформація, не віднесена до конфіденційної, таємної або службової, а відтак відсутні підстави вважати її такою, що має обмежений доступ.

Також, слід зауважити, що вказані матеріали стосуються визначення питання про належне виконання обов`язків посадовою особою державного органу, якій делеговано згідно визначеного обсягу компетенції від імені цього органу здійснення владних управлінських функцій. В деякому сенсі дані відносини є в тому числі трудовими, як на цьому наголошує відповідач, проте дана обставина не впливає на те, що інформація, що створюється в процесі здійснення службового розслідування, створюється саме в процесі діяльності з виконання обов`язків відповідача.

Колегія суддів не бере до уваги доводи апеляційної скарги представника відповідача, що особові справи державних службовців є документами з обмеженим доступом, оскільки позивач не просив надати йому особові справи державних службовців та, тим більше, їх персональних даних.

Так, згідно приписів ч. 7 ст. 6 Закону України "Про доступ до публічної інформації" обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ; якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений. Відтак відповідач не був обмежений у можливості, надаючи на запит позивача копії рішень у справах про притягнення до дисциплінарної відповідальності, вжити заходи щодо недопущення розголошення персональних даних таких осіб, якщо вони там містяться.

Зокрема, у тому випадку, коли запитуваний документ містить інформацію з обмеженим доступом, зокрема персональні дані працівника, якого притягнуто до дисциплінарної відповідальності, то відповідач надає запитувачу вказаний документ у вигляді його копії в якій знеособлено персональні дані працівника та шляхом закриття (затемнення) інформації з обмеженим доступом, яка міститься в такому документі.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, про обґрунтованість доводів позовної заяви щодо неправомірних мотивів відмови відповідача у задоволенні прохання позивача про надання йому копій документів.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи N R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.80 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

При цьому, на законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.

У разі наявності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.

Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Таким чином, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що для належного та ефективного поновлення порушених прав позивача, необхідно визнати протиправною відмову Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області у наданні сканованих копій пропозицій/подань, рішень у справах про притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників Управління за 2021 рік Громадській організації «Український інститут з прав людини» на запит на публічну інформацію №16/2-ДМС від 28.10.2021 та зобов`язати відповідача повторно розглянути запит на публічну інформацію №16/2-ДМС від 28.10.2021 Громадської організації «Український інститут з прав людини», з урахуванням висновків, наведених у даному рішенні суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Як вбачається з ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції належним чином оцінив надані докази і на підставі встановленого, обґрунтовано задовольнив адміністративний позов.

Відповідно до ч.1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Колегія суддів вважає, що рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 31.03.2022 року по справі № 440/1902/22 відповідає вимогам ст. 242 КАС України, а тому відсутні підстави для його скасування та задоволення апеляційних вимог відповідача.

Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області - залишити без задоволення.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 31.03.2022 по справі № 440/1902/22 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя З.О. Кононенко Судді В.А. Калиновський О.М. Мінаєва