Постанова

від 14.12.2022 по справі 903/200/22

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2022 року Справа № 903/200/22

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Бучинська Г.Б. , суддя Філіпова Т.Л.

секретар судового засідання Мельников О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Берестечківської міської ради на рішення господарського суду Волинської області від 13 липня 2022 року, повний текст рішення складено 22 липня 2022 року у справі №903/200/22 (суддя Якушева І.О.)

час та місце ухвалення рішення: 13 липня 2022 року; м. Луцьк, пр. Волі, 54а; вступна і резолютивна частина проголошена о 11:50 год; повний текст рішення складено 22 липня 2022 року

за позовом Заступника керівника Луцької окружної прокуратури в інтересах держави

в особі: Волинської обласної військової адміністрації (Волинська обласна державна адміністрація)

за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача:

Державне підприємство "Горохівське лісомисливське господарство"

до Берестечківської міської ради

про витребування земельної ділянки з незаконного володіння

за участю представників сторін:

від Прокурора - Гарбарук В.А.;

від Позивача, Відповідача, Третьої особи - не з`явилися.

ВСТАНОВИВ:

Заступник керівника Луцької окружної прокуратури (надалі Прокурор) в інтересах держави в особі Волинської обласної державної адміністрації (надалі Позивач) звернувся з позовом до Берестечківської міської ради (надалі Відповідач), в якому просив витребувати у власність держави в особі Позивача з незаконного володіння Відповідача земельну ділянку з кадастровим номером 0720883800:00:001:1202 площею 90,8 га.

В обґрунтування позовних вимог Прокурор посилається на порушення Відповідачем вимог земельного законодавства, оскільки дії Відповідача спрямовані на вилучення земельних ділянок з лісового фонду, які за матеріалами лісовпорядкування знаходяться у користуванні державних сільськогосподарських підприємств, належать до державної власності та перебувають у розпорядженні Позивача.

Однак, Позивачем як розпорядником земель лісового фонду не приймались будь-які рішення щодо передачі спірної земельної ділянки у комунальну власність, вказана ділянка вибула з володіння власника поза його волею, а Відповідач без будь-яких підстав зареєструвала за собою право комунальної власності на земельну ділянку лісового фонду, яка знаходиться за межами населеного пункту.

Рішенням Господарського суду Волинської області від 13 липня 2022 року (том 1, а.с. 235-241) по справі №903/200/22, позов задоволено. Витребувано у власність держави в особі Позивача з незаконного володіння Відповідача земельну ділянку, кадастровий номер 0720883800:00:001:1202, площею 90,8 га. Також, даним судовим рішенням покладено на Відповідача витрати по сплаті судового збору в розмірі 6130 грн.

При ухвалені вказаного рішення, суд першої інстанції виходив з того, що землі лісового фонду, які на підставі матеріалів лісовпорядкування знаходяться у користуванні державних лісогосподарських підприємств, належать до державної власності та перебувають у розпорядженні обласних державних адміністрацій. Спірна земельна ділянка, яка належить до земель лісового фонду, тобто до державної власності, на підставі матеріалів лісовпорядкування знаходяться у користуванні Третьої особи, а тому реєстрація права комунальної власності за Відповідачем є незаконною, суперечить матеріалам лісовпорядкування, не відповідає вимогам статті 20 Земельного кодексу України, статті 57 Лісового кодексу України.

Місцевий господарський суд в своєму рішенні зазначив, що Відповідач за відсутності правових підстав зареєстрував за собою право комунальної власності на земельну ділянку лісового фонду, яка знаходиться за межами населеного пункту.

Позивач як розпорядник земель лісового фонду не приймав рішень щодо передачі спірної земельної ділянки у комунальну власність, відтак, вказана земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею.

Окрім того, місцевий господарський суд в своєму рішенні зазначив, що зважаючи на те, що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в порушення вимог чинного законодавства незаконно зареєстровано право комунальної власності на земельну ділянку лісового фонду, відновити становище, яке існувало до порушення, можливо лише на підставі статті 16 Цивільного кодексу України шляхом пред`явлення позову про витребування земельної ділянки на користь її власника держави в особі Позивача.

Суд вказав, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника не з його волі, а тому вимога про витребування земельної ділянки на користь держави в особі Позивача з незаконного володіння Відповідача є правомірною, обґрунтованою, доведеною належними та допустимими доказами, а тому підлягає до задоволення.

Місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні вказав, що рішення суду про витребування з незаконного володіння Відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за Позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за Відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за Відповідачем.

Також, суд першої інстанції вказав в своєму рішенні, що як вбачається із витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, земельну ділянку 11 серпня 2021 року зареєстровано у земельному кадастрі на підставі розробленого ТзОВ "Західземлепроект" проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 17 березня 2021 року, до реєстру внесено площу земельної ділянки, її кадастровий номер. Отже, місцевий господарський суд прийшов до висновку, що земельна ділянка, кадастровим номером 0720883800:00:001:1202, була сформована.

Крім того, у місцевим господарський судом враховано, що на обгрунтування прийняття Розпорядження Горохівської райдержадміністрації №52 від 18 лютого 2008 року, райдержадміністрація послалася, зокрема, на те, що станом на 1 січня 2008 року на землях Мервинської сільської ради - 470 га лісових насаджень; у сільських радах відсутній спеціалізований лісогосподарський підрозділ, лісові насадження не охороняються, мають місце самовільні рубки, не ведеться необхідний комплекс робіт на оздоровлення лісів. Таким чином, розпорядженням райдержадміністрації №52 від 18 лютого 2008 рок земельні ділянки на території Мервинської сільської ради площею 470 га не тільки були передані Третій особі під охорону, але й було визначено їх призначення на майбутнє подальша передача в постійне користування Третій особі та ведення лісового господарства.

Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, Відповідач звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою в якій, з підстав, висвітлених в ній, просить рішення суду скасувати, залишивши позов у даній справі без розгляду на підставі пункту 2 частини 1 статті 226 ГПК України. У разі відхилення вимог пункту 1 прохальної частини апеляційної скарги, скасувати рішення повністю та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі (том 2, а.с. 4-16).

Скаржник зазначає, що господарський суд першої інстанції неповно з`ясував всі обставини справи, ухваливши рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права та прийняв незаконне рішення з огляду на таке. На переконання апелянта, земельна ділянка не передавалася шляхом передачі, а була зареєстрована як комунальна власність у відповідності до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин", тому до даних відносин не можна застосовувати норми статті 20, 122 Земельного кодексу України щодо передачі земельних ділянок.

Скаржник звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що дозвіл на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для Третьої особи (а саме розпорядження №109 від 12 березня 2011 року Позивача), втратив чинність в 2017 році на підставі норм, згідно Закону України від 2 червня 2015 року №497-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення складу, змісту та порядку погодження документації із землеустрою".

Також, апелянт зазначає, що право постійного користування не може підтверджуватися матеріалами лісовпорядкування, оскільки спірна земельна ділянка ні до 2020 року, ані до державної реєстрації права комунальної власності 20 вересня 2021 року надана для Третьої особи не була.

Апелянт вважає, що Прокурором не надано суду доказів наявності у Третьої особи діючих матеріалів лісовпорядкування.

Відповідач в апеляційній скарзі зазначає, про відсутність підстав для звернення Прокурора на підставі статті 23 Закону України "Про прокуратуру" в інтересах Позивача, оскільки останній не є власником спірної земельної ділянки, а єдиним актом згідно з яким Позивача визнано позивачем є розпорядження про надання дозволу на розробку проекту землеустрою.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 27 вересня 2022 року відкрито апеляційне провадження у справі №903/200/22 за апеляційною скаргою Відповідача. Запропоновано учасникам по справі подати відзив та письмові пояснення на апеляційну скаргу (том 2, а.с. 40).

3 жовтня 2022 року від Прокурора надійшов відзив, у якому Прокурор просив залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, Прокурор зазначив, що

розпорядженням голови Позивача від 12 березня 2011 року №109 «Про надання дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» надано дозвіл державним лісогосподарським підприємствам обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у постійне користування для ведення лісового господарства, в тому числі Третьої особи на території Мервинської сільської ради площею 420 га. Вказане розпорядження виконане шляхом розроблення на замовлення Третьої особи проекту землеустрою, на підставі якого здійснено реєстрацію спірної земельної ділянки в Державному земельному кадастрі (відповідні витяги з Державного земельного кадастру наявні в матеріалах справи підтверджують цей факт та спростовують доводи апелянта щодо відсутності доказів про здійснення такої реєстрації саме на підставі даного проекту). Прокурор вказав, що питання щодо правомірності внесення відомостей про спірну земельну ділянку до Державного земельного кадастру під час реєстрації права комунальної власності у Відповідача не виникало, тому, на переконання Прокурора, розпорядження голови Позивача від 12 березня 2011 року №109 визнано таким, що втратило чинність безпідставно. Так, державна реєстрація вказаної земельної ділянки в Державному земельному кадастрі ніким не оскаржувалась, та у відповідності до вимог частини 10 статті 24 Закону України "Про державний земельний кадастр" Державним кадастровим реєстратором не скасовувалась (том 2, а.с. 43-47).

5 жовтня 2022 року від Позивача на адресу Північно-західного апеляційного господарського суду надійшов відзив, в якому Позивач просив залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення (том 2, а.с. 57-63). Позивач зазначив, що факт віднесення спірної земельної ділянки до земель лісового фонду підтверджено і самим Відповідачем, яким здійснено реєстрацію права комунальної власності земельної ділянки, як земель лісового фонду, що підтверджено відповідним витягом з Реєстру речових прав не нерухоме майно та який доданий до матеріалів позовної заяви. Прокурор наголошує, що згідно з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, всупереч вимог пункту 24 Перехідних положень Земельного кодексу України відповідно до якого землі лісогосподарського призначення залишаються у власності держави, Відповідачем 3 вересня 2021 року зареєстровано право комунальної власності на дану земельну ділянку.

6 жовтня 2022 року від Відповідача на адресу Північно-західного апеляційного господарського надійшла відповідь на відзив, в якому Відповідач зазначив, що спірна земельна ділянка передавалась у постійне користування Третьої особи вже після державної реєстрації згідно нечинного розпорядження про надання дозволу на розробку проекту землеустрою від 12 березня 2011 року №109, що свідчить про те, що право постійного користування на яке посилається Прокурор в Третьої особи не було. Також не було у справі матеріалів лісовпорядкування у відповідності до норм ГПК України (том 2, а.с. 75-77).

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 17 жовтня 2022 року розгляд апеляційної скарги призначено на 16 листопада 2022 року об 14:00 год. (том 2, а.с. 106).

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 16 листопада 2022 року, з підстав, наведених у даній ухвалі, відкладено розгляд апеляційної скарги на 14 грудня 2022 року (том 2,а.с.111).

29 листопада 2022 року на адресу Північно-західного апеляційного господарського суду від Прокурора надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи, обгрунтоване тим, що Прокурором зазначений позов подавався до суду першої інстанції в березні 2022 року, а саме після введення воєнного стану в Україні (Закон України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року). Відповідно у Прокурора була відсутня можливість своєчасного отримання усіх необхідних матеріалів з органів влади, державного лісогосподарського підприємства, тощо. В той же час, на переконання Прокурора, інтереси держави потребували невідкладного захисту. Тому, як вказує Прокурор, в ході виготовлення додатків до позовної заяви, у зв`язку з зазначеними причинами, до матеріалів не було долучено копії протоколів лісовпорядних нарад, які містяться в матеріалах лісовпорядкування Третьої особи. Однак, під час розгляду справи судом апеляційної інстанції, Відповідачем по справі ставиться під сумнів їх наявність. З огляду на що Прокурор простив долучити відповідні докази до матеріалів справи (том 2,а.с. 114-163).

В судове засідання від 14 грудня 2022 року представники Позивача, Відповідача , Третьої особи, не з`явилися, про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлені у встановленому законом порядку.

Поряд з тим, частиною 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

В силу дії частини 1 статті 273 Господарського процесуального кодексу України, апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції розглядається протягом шістдесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі.

Разом з тим, суд констатує, що ухвалою суду від 16 листопада 2022 року, сторони повідомлялися про дату, час та місце розгляду справи (в розумінні частини 2 статті 120 Господарського процесуального кодексу України) та не викликалися (в розумінні частини 1 статті 120 Господарського процесуального кодексу України). З огляду на все вищевказане, колегія апеляційного господарського суду вбачає за можливим розглядати дану апеляційну скаргу без участі представника Позивача, Відповідача, Третьої особи, за наявними в матеріалах справи доказами та зважаючи на те, що в матеріалах справи міститься апеляційна скарга Відповідача в котрій і висвітлена його позиція з приводу позовної заяви та винесеного рішення.

В судовому засіданні від 14 грудня 2022 року Прокурор заперечив проти доводів апеляційної скарги та просив відмовити в її задоволенні при цьому залишити рішення місцевого господарського суду без змін. Вказавши, що розпорядженням голови Позивача від 12 березня 2011 року №109 «Про надання дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» надано дозвіл державним лісогосподарським підприємствам обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у постійне користування для ведення лісового господарства, в тому числі Третьої особи на території Мервинської сільської ради площею 420 га. Вказане розпорядження виконане шляхом розроблення на замовлення Третьої особи проекту землеустрою, на підставі якого здійснено реєстрацію спірної земельної ділянки в Державному земельному кадастрі. Питання щодо правомірності внесення відомостей про спірну земельну ділянку до Державного земельного кадастру під час реєстрації права комунальної власності у Відповідача не виникало, тому, Прокурор зазначив, що розпорядження голови Позивача від 12 березня 2011 року №109 визнано таким, що втратило чинність безпідставно. Прокурор наголосив, що державна реєстрація вказаної земельної ділянки в Державному земельному кадастрі ніким не оскаржувалась, та у відповідності до вимог частини 10 статті 24 Закону України "Про державний земельний кадастр" Державним кадастровим реєстратором не скасовувалась.

Дослідивши матеріали справи, апеляційну скаргу, заслухавши пояснення Прокурора, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом при винесенні рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, а оскаржуване рішення залишити без змін, виходячи з наступного.

Суд апеляційної інстанції дослідивши матеріали справи №903/200/22 встановив, що Розпорядженням Позивача №109 від 12 березня 2011 року "Про надання дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок" надано дозвіл державним лісогосподарським підприємствам обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у постійне користування для ведення лісового господарства, в тому числі й Третьою особою, на території Мервинської сільської ради на земельну ділянку площею 420 га (том 1, а.с. 17-18).

Між Третьою особою та ТзОВ "Західземлепроект" було укладено договір №047/19 від 15 березня 2019 року на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для ведення лісового господарства і пов`язаних з ним послуг.

На підставі проекту землеустрою 4 серпня 2021 року земельну ділянку, кадастровий номер 0720883800:00:001:1202, площею 90,8 га, зареєстровано в Державному земельному кадастрі, цільове призначення - для ведення лісового господарства і пов`язаних з ним послуг (том 1, а.с. 15-16).

Згідно з Класифікацією видів цільового призначення земель, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548, землі лісогосподарського призначення (секція Н, розділ 09) - землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства, крім земель, зайнятих зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів, а також земель, зайнятих окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках. Дана категорія включає в себе такі підрозділи: для ведення лісового господарства і пов`язаних з ним послуг (09.01), для іншого лісогосподарського призначення (09.02), для цілей підрозділів 09.01-09.02 та для збереження та використання земель природно-заповідного фонду (09.03).

Земельна ділянка знаходяться за межами населеного пункту Відповідача на території колишньої Мервинської сільської ради.

Розпорядженням голови Позивача №775 від 6 грудня 2021 року "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надання їх у постійне користування" затверджено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок загальною площею 266,0604 га для ведення лісового господарства і пов`язаних з ним послуг Третій особі; надано Третій особі у постійне користування земельні ділянки загальною площею 266,0604 га за рахунок земель лісогосподарського призначення державної власності для ведення лісового господарства і пов`язаних з ним послуг (КВЦПЗ 09.01) згідно з додатком 2.

Як зазначено в інформації Третьої особи, з метою здійснення державної реєстрації земельної ділянки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Третя особа звернулось до державного реєстратора Устилузької міської ради, Володимир-Волинського району. Проте, згідно з рішенням державного реєстратора від 17 січня 2022 року у державній реєстрації відмовлено у зв`язку з тим, що на земельну ділянку зареєстровано право комунальної власності.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 3 вересня 2021 року за Відповідачем зареєстровано право комунальної власності на зазначену земельну ділянку, цільове призначення - для ведення лісового господарства і пов`язаних з ним послуг, підстава для державної реєстрації - Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляцїї у сфері земельних відносин".

Водночас, згідно з Планом лісонасаджень Лобачівського лісництва Третьої особи, який є складовою частиною Проекту організації та розвитку лісового господарства Третьої особи, земельна ділянка, кадастровий номер 0720883800:00:001:1202, площею 90,8 га, належать до земель лісового фонду. Базове лісовпорядкування проведено Львівською державною лісовпорядною експедицією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» у 2013 році, за результатами якого було схвалено зазначений проект.

Зі змісту листів Третьої особи від 31 січня 2022 року №05-19/14-22 та ВО «Укрдержліспроект» від 9 лютого 2022 року №114 вбачається, що зазначена земельна ділянка розташована в межах кварталу 236 Лобачівського лісництва Третьої особи (том 1, а.с. 28-29).

Згідно з таксаційним описом, який є складовою Проекту організації та розвитку лісового господарства Третьої особи, у зазначених кварталах ростуть дерева віком в середньому від 45 до 50 років, висотою понад 20 м.

Звертаючись з позовом до Господарського суду Волинської області Прокурор зазначив, що землі лісового фонду, які за матеріалами лісовпорядкування знаходяться у користуванні державних лісогосподарських підприємств, належать до державної власності та перебувають у розпорядженні обласних державних адміністрацій. Оскільки Позивачем, як розпорядником земель лісового фонду, не приймались будь-які рішення щодо передачі землі у комунальну власність, спірна земельна ділянка лісогосподарського призначення вибула з володіння та без правових підстав зареєстрована на праві комунальної власності за Відповідачем поза волею власника.

Прокурор вважаючи, що дані земельні ділянки вибули з власності держави поза її волею, з грубим порушенням вимог чинного законодавства, що на думку Прокурора є порушенням права власності, яке підлягає захисту, звернення до суду з позовом до Відповідача про витребування земельних ділянок.

Досліджуючи підставність звернення Прокурора в інтересах держави в особі Позивача з даним позовом, зважаючи на доводи апеляційної скарги про те, що позовна заява подана Прокурором, який, на переконання апелянта, не підтвердив необхідність в даних правовідносинах здійснювати представництво інтересів держави, з огляду на можливість та необхідність саме Позивача звертатися з даним позовом, суд апеляційної інстанції зазначає таке.

Статтею 6 Конституції України передбачено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом частини 3 статті 4 Господарського процесуального кодексу України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Статтею 53 Господарського процесуального кодексу України передбачено участь у судовому процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. При цьому передумовою участі органів та осіб, зазначених у цій статті, в господарському процесі є набуття ними господарського процесуального статусу органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, і наявність процесуальної правосуб`єктності, яка охоплює процесуальну правоздатність і процесуальну дієздатність.

Як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суд від 26 травня 2020 року в справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19) прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Частина 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 травня 2020 року в справі №912/2385/18 звернула увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Предметом позову у даній справі є вимога Прокурора в інтересах держави в особі Позивача до Відповідача про витребування земельної ділянки.

Прокурор зазначає, що при виконанні повноважень передбачених статтею 131-1 Конституції України та статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", встановлено наявність підстав для представництва інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

З матеріалів справи слідує, що з метою встановлення підстав для представництва інтересів держави в суді у даній справі Луцька окружна прокуратура зверталась з листами №53-1010вих-22 від 7 лютого 2022 року та №53-1201вих-22 від 15 лютого 2022 року до Позивача, в яких просив повідомити чи було відомо останній про факт реєстрації права комунальної власності на спірну земельну ділянку; чи будуть вживатися адміністрацією самостійні заходи до повернення земельних ділянок у власність держави, в тому числі шляхом пред`явлення позову до суду та повідомив про намір звертатися з позовом до суду в інтересах Позивача, з метою повернення зазначеної земельної ділянки у власність держави (том 1, а.с. 30-31; 33).

У відповідь на зазначені листи Позивач щодо подання Прокурором позову в її інтересах не заперечив (лист від 10 лютого 2022 року №927/54/2-22), про наміри самостійно звернутись з відповідним позовом до суду чи ініціювання проведення перевірки щодо виявлених прокуратурою фактів не заявив, тверджень Прокурора щодо виявлених порушень земельного законодавства не спростував, інформував Прокурора про обмеженість у виділенні коштів на сплату судового збору, що виключає можливість самостійного звернення до суду (том 1, а.с. 32).

З врахуванням вищевикладеного колегія суддів дійшла до висновку про доведеність прокурором наявності підстав для звернення до суду з цим позовом в інтересах держави в особі Волинської обласної державної адміністрації.

Таким чином, невжиття Позивачем заходів щодо захисту інтересів держави шляхом витребування спірної земельної ділянки в судовому порядку за умови обізнаності Позивача про наявність відповідних порушень, про що свідчить вищенаведене листування Прокурора з Позивачем, стало підставою для звернення Прокурора в інтересах держави в особі Позивача до суду з позовами про витребування земельної ділянки у власність держави в особі Позивача.

Як вбачається з матеріалів справи, Позивач з урахуванням обізнаності з порушеннями інтересів держави, на які вказує Прокурор, не відреагував на стверджуване порушення, заходів захисту інтересів держави, зокрема, у судовому порядку, не вжив. При цьому, наявності підстав для представництва інтересів держави у суді Прокурором не заперечено Позивачем, навпаки, висловлено позицію про підтримання заявлених Прокурором позовних вимог.

Така бездіяльність Позивача як компетентного органу, який здійснює відповідні повноваження у сфері спірних правовідносин, є самостійною юридичною особою, однак який незалежно від причини не здійснює захисту інтересів держави, виключає можливість трактування Прокурора як альтернативного суб`єкта звернення до суду, що замінює компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. У цьому випадку Прокурор виконує саме субсидіарну роль, замінюючи в судовому провадженні Позивача, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту інтересів держави.

При цьому у підтвердження дотримання Прокурором порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" для звернення до суду з відповідним позовом, у матеріали справи надано листи (від 7 лютого 2022 року, 15 лютого 2022 року) місцевої прокуратури про намір здійснювати представництво інтересів держави в суді шляхом звернення до суду із відповідними позовами.

Усе описане вище спростовує посилання Відповідача, наведені в апеляційній скарзі, на безпідставність представництва інтересів держави Прокурором в інтересах держави в особі Позивача, яке наділено повноваженнями щодо розпорядження спірними земельними ділянками та є самостійною юридичною особою з відповідною процесуальною дієздатністю щодо здійснення захисту прав та охоронюваних законом інтересів держави в судовому порядку.

Відтак, аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні положення діючого законодавства з урахуванням фактичних обставин справи.

Відповідно до статей 12, 15, 16, 20 Цивільного кодексу України: особа здійснює свої цивільні права, в тому числі право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права, на власний розсуд; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

Як наслідок цього, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

В силу дії статті 328 вказаного Кодексу, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів; право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно із статтями 319, 321, 658 Цивільного кодексу України: власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд; право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні; право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові.

За приписами статті 330 Цивільного кодексу України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо, відповідно до статті 388 цього Кодексу, майно не може бути витребуване у нього.

Статтею 387 Цивільного кодексу України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Виходячи з аналізу статей 387, 388 Цивільного кодексу України, власник майна має право звернутися до суду з вимогою про захист права власності шляхом витребування свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Предмет доказування у справах за таким позовом становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як-то факти, що підтверджують його право власності або інше суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно, факт вибуття майна з володіння позивача, наявність майна в натурі у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном. Власник вправі витребувати своє майно від особи, в якої воно фактично знаходиться у незаконному володінні. Тобто, в першу чергу, на підтвердження наявності в позивача суб`єктивного матеріального права на витребування майна з чужого незаконного володіння, він повинен надати суду відповідні належні докази, що підтверджують його право на зазначене майно.

Поза тим колегія суддів зазначає, що відповідно до положень статті 387 Цивільного кодексу України (яка, серед іншого, визначена підставою позову) власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Зі змісту наведених нормативних приписів убачається, що власник майна фактично позбавлений можливості володіти і користуватися цим майном внаслідок його незаконного вибуття із володіння, має право витребувати таке майно із чужого володіння.

Зазначений засіб захисту права власності - витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикація) застосовується в тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти і користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває із його володіння.

В силу дії наведеної норми, власник має право реалізувати своє право на захист шляхом звернення до суду з вимогою про витребування свого майна із чужого незаконного володіння із дотриманням вимог, передбачених Цивільним кодексом України.

При цьому, колегія суддів констатує, що із правового аналізу статті 387 Цивільного кодексу України вбачається, що у цій нормі йдеться про право власника на віндикаційний позов, тобто позов власника, який не володіє, до невласника, який незаконно володіє майном, про вилучення цього майна в натурі.

Віндикаційний позов захищає право власності в цілому, оскільки пред`являється у тих випадках, коли порушені права володіння, користування та розпорядження одночасно.

Сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний).

Важливою умовою звернення із віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов`язально-правових відносин.

Під незаконним володінням розуміється фактичне володіння річчю, якщо воно не має правової підстави (володіння вкраденою річчю) або правова підстава якого відпала (минув термін дії договору найму), або правова підстава якого недійсна (володіння, установлене в результаті недійсного правочину).

Розглядаючи позовну вимогу про витребування земельної ділянки в межах доводів позовної заяви та заперечень апеляційної скарги (щодо доводів Відповідача про відсутність у Третьої особи права постійного користування землями лісового фонду) колегія суддів зазначає наступне.

Зі змісту статті 5 Лісового кодексу України слідує, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення.

Стаття 5 Лісового кодексу України визначає, що до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства.

Згідно зі статтею 55 Земельного кодексу України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Статтею 57 Земельного кодексу України та частиною першою статті 17 Лісового кодексу України визначено, що земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комуналь-ним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства.

В силу дії частини 2 статті 84 Земельного кодексу України право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

В той же час, частиною 2 статті 1 Лісового кодексу України визначено, що ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.

Статтею 5 Лісового кодексу України визначено, що до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, на яких розташовані полезахисні лісові смуги. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.

В силу дії статті 7 Лісового кодексу України, ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

У державній власності, відповідно до статті 8 Лісового кодексу України, перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

Відповідно до статті 9 Лісового кодексу України, у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності. У комунальній власності можуть перебувати й інші ліси, набуті або віднесені до об`єктів комунальної власності в установленому законом порядку. Право комунальної власності на ліси реалізується територіаль-ними громадами безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.

Пунктом 5 розділу VІІІ "Прикінцеві положення" Лісового кодексу України (в редакції, чинній до 16 січня 2020 року), визначено, що до одержання в установленому порядку державними лісо-господарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу.

Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт (затвердженої 11 грудня 1986 року Держлісгоспом СРСР по лісовому господарству), плани лісонасаджень відносяться до планово-картографічних матеріалів лісо-впорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Відтак, системний аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки у користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" Лісового кодексу України.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 30 січня 2018 року в справі №707/2192/15-ц, від 13 червня 2018 року в справі №278/1735/15-ц.

При цьому, колегія суддів констатує, що Законом України "Про розмежування земель державної та комунальної власності" визначено, що при розмежуванні земель державної та комунальної власності не можуть передаватися до земель комунальної власності землі лісового фонду за межами населених пунктів.

Таким чином, з дня набрання чинності Законом України "Про розмежування земель державної та комунальної власності" від 14 липня 2004 року усі землі лісового фонду за межами населених пунктів віднесено до земель державної форми власності.

З 1 січня 2013 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності", пунктами 3, 4, 7 Прикінцевих та Перехідних положень якого визначено, що з дня набрання чинності цим Законом землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються: земельні ділянки: на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади; які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій; всі інші землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпунктах "а" і "б" пункту 4 цього розділу.

У державній власності залишаються: розташовані в межах населених пунктів земельні ділянки: на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна державної власності; які перебувають у постійному користуванні органів державної влади, державних підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; які належать до земель оборони; земельні ділянки, що використовуються Чорноморським флотом Російської Федерації на території України на підставі міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; землі зон відчуження та безумовного (обов`язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; усі інші землі, розташовані за межами населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпункті "а" пункту 3 цього розділу, а також земель, які відповідно до закону віднесені до комунальної власності.

З дня набрання чинності цим Законом землі державної та комунальної власності в Україні вважаються розмежованими.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, згідно Плану лісонасаджень Лобачівського лісництва державного підприємства "Горохівське лісомисливське господарство", який є складовою частиною Проекту організації та розвитку Третьої особи, земельна ділянка з кадастровим номером 0720883800:00:001:1202, площею 90,8 га. належить до земель лісового фонду та з користування державного підприємства не вилучалась, що підтверджується листом Третьої особи №05-19/14-22 від 31 січня 2022 року (том 1, а.с. 14).

Базове лісовпорядкування проведено Львівською державною лісовпорядною експедицією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання "Укрдержліс-проект" у 2013 році, за результатами якого було схвалено вищезазначений проект.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду, який було викладено у постановах від 13 листопада 2019 року всправі №361/6826/16, від 6 липня 2022 року в справі №372/1688/17, відомості щодо розташування земель лісового фонду, надані ВО "Укрдержліспроект", як єдиним на території України суб`єктом, що виконує лісовпорядні роботи, є належними, оскільки об`єднання володіє інформацією про лісовпорядкування.

Вказані висновки також наведено і у постанові Верховного Суду від 12 липня 2022 року в справі №911/3685/17.

Відтак, колегія суддів приходить до висновку, що саме планово-картографічні матеріали є належними правовстановлюючими документами на право постійного користування і є основою для організації ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів постійними лісокористувачами.

Прокурором долучено до матеріалів справи копії протоколів першої лісовпорядної наради з лісовпорядкування державних лісогоподарських підприємств Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України від 11 травня 2012 року, протоколу другої технічної наради за підсумками польових лісовпорядних робіт від листопада 2012 року, протоколу координаційно-технічної наради за підсумками польових робіт з базового лісовпорядкування в державних лісогоподарських підприємств Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства від 6 грудня 2012 року, протокол другої лісовпорядної наради від 6 серпня 2013 року з розгляду основних положень проекту організації і розвитку Третьої особи. Необхідність подання суду зазначеного пакету документів Прокурор мотивував тим, що протягом провадження у справі Відповідач постійно ставив під сумнів їх існування. Оскільки в додатках до позовної заяви містяться частини із зазначених документів, колегія суддів долучає зазначені докази до матеріалів справи і приймає до розгляду.

Водночас, враховуючи досліджені судом докази в правовому полі дії вищеописаних норм законодавства України, котре направлена на врегулювання лісогосподарських відносин, вбачається наявність підстав вважати у державного лісогосподарського підприємства Третьої особи права постійного користування землями лісового фонду.

Що ж до доводів апеляційної скарги Відповідача, відносно того, що дозвіл на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для Третьої особи, а саме розпорядження №109 від 12 березня 2011 року Позивача, втратив чинність у 2017 році на підставі норм згідно Закону України від 2 червня 2015 року №497-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення складу, змісту та порядку погодження документації із землеустрою" апеляційний господарський суд вважає їх безпідставним, оскільки в матеріалах справи відсутні докази оскарження державної реєстрації спірної земельної ділянки в Державному земельному кадастрі, та у відповідності до вимог частини 10 статті 24 Закону України "Про державний земельний кадастр" Державним кадастровим реєстратором не скасовувалась.

Крім того, за приписами частини 5 статті 79-1 Земельного кодексу Україн,и формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій-сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок

Як стверджується матеріалами справи, 3 вересня 2021 року Відповідач зареєстрував право комунальної власності на спірну земельну ділянку саме на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, який виконано ТзОВ "Західземлепроект", натомість Відповідачем не доведено, а в матеріалах справи відсутні докази розроблення на замовлення Відповідачем проекту землеустрою на спірну земельну ділянку.

Твердження Відповідача про те, що спірна земельна ділянка на момент прийняття Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин" від 28 квітня 2021року ще не була сформованою, а отже Відповідач правомірно набув на неї право власності відхиляються апеляційним судом, адже Відповідач по справі не зміг би провести реєстрацію в Державному реєстрі речових прав, якби земельна діяльна не була сформована та відомості про неї не були внесені до Державного земельного кадастру - суд оцінює критично. Колегія суддів вважає, що під час проведення реєстрації права комунальної власності на землю Відповідач скористався саме інформацією щодо належності спірної земельної ділянки до державної власності, як земель лісогосподарського призначення.

Колегія суддів констатує, що право комунальної власності на земельну ділянку з кадастровим номером 0720883800:00:001:1202, площею 90,8 га зареєстровано за Відповідачем на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин".

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що нормами даного Закону доповнено статтею 24 Перехідних положень Земельного кодексу України, яким визначено, що з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель: що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук); оборони; природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення в межах об`єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, лісогосподарського призначення. (вказаний пункт набрав чинності 27 травня 2021 року); визначених у наданих до набрання чинності цим пунктом дозволах на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, наданих органами виконавчої влади з метою передачі земельних ділянок у постійне користування державним установам природно-заповідного фонду, державним лісогосподарським та водогосподарським підприємствам, установам та організаціям, якщо рішення зазначених органів не прийняті.

Таким чином, діючи саме в правовому полі Земельного кодексу України (а саме щодо розмежування земель державної та комунальної форми власності) колегія суддів приходить до висновку, що земельні ділянки лісогосподарського призначення віднесені до земель державної форми власності, не могли бути зареєстровані як об`єкти комунальної власності.

Згідно пункту 4 частини 1 статті 31 Лісового кодексу України, обласні державні адміністрації у сфері лісових відносин у межах своїх повноважень на їх території передають у власність, надають у постійне користування для ведення лісового господарства земельні лісові ділянки, що перебувають у державній власності, на відповідній території.

Враховуючи диспозицію пункту 4 частини 1 статті 31 Лісового кодексу України, повноваження щодо передачі земельних ділянок із земель державної власності належать саме Позивачу (а не Відповідачу). Натомість Позивачем, як розпорядником земель лісового фонду не приймались будь які рішення щодо передачі спірної земельної ділянки з кадастровим номером 0720883800:00:001:1202, площею 90,8 га із державної форми власності саме у комунальну форму власність, розпорядження якою здійснено Відповідачем.

Твердження Відповідача за результатами аналізу підпункту "в" пункту 24 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України з посиланням на лист Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру №22-28-0.214-11977/2-21 від 27 вересня 2021 року, що вказана норма стосується земель, що належать до природно-заповідного фонду, відхиляються апеляційним господарським судом, оскільки: по-перше, вказаний лист від 27 вересня 2021 року, як підтверджено матеріалами справи, був відкликаний Держгеокадастром; по-друге, статтею 19 Земельного кодексу України розмежовано категорії земель лісогосподарського та природно-заповідного призначення; по-третє, у підпункті "в" пункту 24 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України законодавець не уточнює, що землі лісогосподарського призначення повинні знаходиться в межах територій природно-заповідного фонду і вживає ці категорії земель через розділовий знак "кому".

Дане ж вказує на те, що ні землі лісогосподарського призначення, ні природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення в межах об`єктів і територій державного значення не можуть перейти у комунальну власність на підставі цього підпункту.

В той же час, колегія суддів зазначає, що зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється виключно за проектами землеустрою щодо їх відведення.

Відповідно до частин 4, 8 статті 122 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття спірних розпоряджень та наказу) центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин (Держгеокадастр України відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року №15) та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб. Кабінет Міністрів України передає земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у випадках, визначених статтею 149 цього Кодексу, та земельні ділянки дна територіального моря.

Згідно з частиною 9 статтею 149 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття спірних розпоряджень та наказу) Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення та суб`єктів господарювання залізничного транспорту загального користування у зв`язку з їх реорганізацією шляхом злиття під час утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", крім випадків, визначених частинами п`ятою восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

З огляду на наведені норми законодавства, вилучати земельні ділянки державної власності лісогосподарського призначення для нелісогосподарських потреб мав право виключно Кабінет Міністрів України.

Відтак, зважаючи на докази долучені до матеріалів справи, вбачається, що спірну земельну ділянку неправомірно віднесено до земель сільськогосподарського призначення та в подальшому передано Відповідачу.

Питання вилучення земель лісогосподарського призначення та зміни їх цільового призначення регулювалось статтями 20, 122, 149, 150 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття спірних розпоряджень та наказу) та була виключною компетенцією Кабінету Міністрів України.

Документи, на підставі яких головою Позивача видавались спірні розпорядження, не містять жодних рішень Кабінету Міністрів України. Такі ж документи відсутні при прийнятті наказу Головним управлінням Держгеокадастру у Волинській області та рішення Позивача щодо передачі зазначеної земельної ділянки з державної власності у комунальну.

Крім цього, враховуючи приписи статті 17, частини 1 статті 20, частини 5 статті 122 та частини 6 статті 149 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття спірних розпоряджень та наказу), районні державні адміністрації не наділені повноваженнями щодо вилучення та зміни цільового призначення земель лісогосподарського призначення державної власності для нелісогосподарських потреб.

Щодо доводів Відповідача, що акти на підставі яких спірна земельна ділянка передана в комунальну форму власності є чинними, суд вказує, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі №359/3373/16 зазначено, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 Цивільного кодексу України, є неефективними. Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння.

В даній справі мова йде про правомірність витребування спірних земельних ділянок від Відповідача.

З урахуванням вищенаведеного, оскільки спірні земельні ділянки вибули з державної власності на підставі саме Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин від 28 квітня 2021 року, та зважаючи на категорію такої земельної ділянки, колегія суддів приходить до висновку, що вказані земельні ділянки вибули з володіння держави з порушенням установленого порядку, волі держави на таке вибуття не було, внаслідок чого право державної власності порушено.

Водночас, колегія суддів оцінивши кожний доказ окрема а також в їх сукупності, подані зі сторони Прокурора, Позивача, Відповідача, Третьої особи з метою дотримання основних принципів судочинства та балансу інтересів сторін, враховуючи встановлені судами обставини незаконного вибуття спірної земельної ділянки із власності держави, відсутність волі держави на вибуття з її володіння спірної земельної ділянки, прийшла до висновку, що вимоги Прокурора про витребування спірної земельної ділянки від кінцевого набувача є обгрунтованими та правомірними.

Враховуючи вищевикладені обставини в їх сукупності, апеляційний господарський суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог та приймає рішення, яким витребовує у Відповідача та на користь держави в особі Позивача земельну ділянку з кадастровим номером 0720883800:00:001:1202 загальною площею 90,8 га, що були передані відповідно до наказів Позивача Третім особам.

Дане вчинено і місцевим господарським судом по справі №903/200/22, а відтак суд залишає без змін оспорюване рішення.

Відповідно до пункту 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для справи. Пунктами 1 та 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Зазначені норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.

Судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно з`ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи не спростовують висновків суду.

Судові витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги покладаються на Відповідача, згідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись, статтями 226, 269, 270, 275, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Берестечківської міської ради на рішення Господарського суду Волинської області від 13 липня 2022 року в справі №903/200/22 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Волинської області від 13 липня 2022 року в справі №903/200/22 - залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

4. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

5. Справу №903/200/22 повернути Господарському суду Волинської області.

Повний текст постанови виготовлено 19 грудня 2022 року.

Головуючий суддя Василишин А.Р.

Суддя Бучинська Г.Б.

Суддя Філіпова Т.Л.