Рішення

від 21.12.2022 по справі 400/3799/22

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 грудня 2022 р. № 400/3799/22 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Брагар В. С. за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження розглянув адміністративну справу

за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ,

до відповідачів:Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області, вул. Фалєєвська, 14, м. Миколаїв, 54001, Ленінського районного суду міста Миколаєва, вул. Космонавтів, 81/17, м.Миколаїв, 54028,

про:скасування наказу від 19.07.2022 року № 12в/к/22, До Миколаївського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області, Ленінського районного суду міста Миколаєва, в якому просить: скасувати наказ Ленінського районного суду міста Миколаєва від 19.07.2022 року №12в/к/22 "Про припинення виплати середньомісячного заробітку ОСОБА_1 "; зобов`язати територіальне управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області продовжити з 19 липня 2022 року нарахування та виплату середнього заробітку ОСОБА_1 до закінчення проходження військової служби.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що відповідачем з 19.07.2022 протиправно припинено збереження за ним середнього заробітку, оскільки зміни, що були внесені до Кодексу Законів про Працю не повинні стосуватися працівників, призваних на військову службу до набрання чинності Законом №2352, а відповідно і середній заробіток у таких працівників повинен зберігатись. Зауважує, що статтею 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Вказав, що наказ Ленінського районного суду міста Миколаєва від 19.07.2022 року №12в/к/22 "Про припинення виплати середньомісячного заробітку ОСОБА_1 " порушує статтю 58 Конституції України, а також статтю 2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», яка встановлює, що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством».

Ухвалою суду від 15.08.2022 року відкрито провадження у справі та призначено за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.

Відповідачі відзив на позовну заяву не надали.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні в них фактичні дані, суд,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач працює на посаді судді Ленінського районного суду м. Миколаєва.

13.03.2022 наказом командувача військ оперативного командування " ІНФОРМАЦІЯ_1 " №97, позивача увільнено від займаних посад і призначено начальником ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Як зазначає позивач у позовній заяві, до 19.07.2022 за ним зберігався щомісячний середній заробіток по місцю роботи.

Разом із тим, 19.07.2022 набрав чинності Закон України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", яким було внесено зміни до Кодексу законів про працю України. Зокрема в частині 3 статті 119 Кодексу законів про працю України замінено слова зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на зберігаються місце роботи і посада.

Як наслідок, 19.07.2022 Ленінським районним судом міста Миколаєва винесено наказ №12в/к/22, відповідно до якого позивачу припинено нарахування та виплату середньомісячного заробітку.

Позивач, не погоджуючись з припиненням виплати відповідачем середнього заробітку з 19.07.2022, звернувся до суду за захистом своїх прав та інтересів.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає таке.

Стаття 48 Конституції України передбачає, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Відповідно до частин 1-3 статті 1 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає у тому числі проходження військової служби. Статтею 2 Закону №2232-XII встановлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Статтею 2 Закону №2232-XII встановлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Глава VII Закону №2232-XII врегульовує особливості призову під час мобілізації.

Згідно частини другої статті 39 Закону №2232-XII громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України Про освіту, частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України Про фахову передвищу освіту, частиною другою статті 46 Закону України Про вищу освіту.

Згідно з ч. 2 ст. 39 Закону №2232-XII громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами 3, 4 статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п`ятою статті 61 Закону України Про освіту.

Так, частиною 3 статті 119 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) (у редакції, що діяла до 19.07.2022) передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у том числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову.

Водночас, слід зазначити, що Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин внесено зміни та у частині третій статті 119: слова зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток замінено словами зберігаються місце роботи і посада.

Закон України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин прийнятий Верховною Радою України 01.07.2022, набрав чинності 19.07.2022, отже саме з 19.07.2022 частина 3 статті 119 КЗпП України діє в наступній редакції: за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей.

Суд критично ставиться до тверджень позивача, що за працівниками, призваними на військову службу до набрання чинності Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин, слід зберігати середній заробіток і після 19.07.2022 року.

Конституційний Суд України у рішенні від 09.02.1999 №1-рп/99 зазначає, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

У рішенні від 03 жовтня 1997 року №4-зп Конституційний Суд України зазначає, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.

Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено частиною першою статті 58 Конституції України, а саме: коли закони або інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи (абзаци перший-другий пункту 4 мотивувальної частини) Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (справа про податки) від 05.04.2001 №3-рп/2001).

У абзацах четвертому, п`ятому пункту 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України (Перший сенат) від 12.07.2019 №5-р(І)/2019 зазначено, що за змістом частини першої статті 58 Конституції України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування. Закон не має зворотної дії в часі, оскільки не поширюється на безстрокові трудові договори, укладені до його прийняття, а передбачає припинення цих договорів з моменту набрання ним чинності та можливість продовження трудових правовідносин на умовах контракту між професійними творчими працівниками (художнім та артистичним персоналом) і державними та комунальними закладами культури. Таким чином, Закон спрямований на регулювання тих правовідносин, які виникнуть після набрання ним чинності, а трудові правовідносини, що виникли раніше, повинні бути приведені у відповідність із новим юридичним регулюванням.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 9 жовтня 1979 року у справі Ейрі проти Ірландії також констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі Кйартан Асмупдсон проти Ісландії від 12.10.2004.

У рішенні Конституційного Суду України від 22 травня 2018 року №5-р/2018 зазначається, що звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав, свобод людини є їх обмеженням. Верховна Рада України повноважна ухвалювати закони, що встановлюють обмеження, відповідно до таких критеріїв: обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року №2- рп/2016).

Разом із тим, слід зазначити, що Урядом прийнято постанову від 28.02.2022 №168 Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану.

Пунктом 1 вказаної постанови передбачається установити, що на період дії воєнного стану військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, військовим прокурорам Офісу Генерального прокурора, особам рядового і начальницького складу Державної служби з надзвичайних ситуацій, співробітникам Служби судової охорони, особам начальницького складу управління спеціальних операцій Національного антикорупційного бюро та поліцейським, а також особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, які несуть службу в органах і установах зазначеної Служби в межах територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні), виплачується додаткова винагорода в розмірі 30 000 гривень щомісячно (крім осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, яким така винагорода виплачується пропорційно часу проходження служби в розрахунку на місяць), а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), - розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100 000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах.

Таким чином, законодавець компенсував скасування збереження середньомісячної заробітної плати одночасним збільшенням грошового забезпечення військовослужбовцям за місцем проходження служби.

Враховуючи, що Прикінцевими та перехідними положеннями Закону №3252 не визначено особливостей застосування норм частини 3 ст. 119 КЗпП, то з дня набрання чинності Законом №3252 за працівниками, призваними (прийнятими) на військову службу до дня набрання чинності Законом №2352 слід зберігати лише місце роботи (посаду).

Відтак з моменту набрання чинності Законом №2352 не вбачається правових підстав для продовження виплати роботодавцем середньої заробітної плати працівникам, які були призвані на військову службу до дня набрання чинності Законом.

Також суд вказує, що з метою уникнення дискримінаційних підходів відносно працівників, які будуть прийняті (призвані) на військову службу після дня набрання чинності Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин від 01.07.2022 №2352-ІХ, припинення збереження заробітної плати за працівниками, які були прийнятті (призвані) на військову службу до дня набрання чинності вказаним Законом, є виправданим та відповідає Конституції України.

Беручи до уваги вищевикладене, суд дійшов висновку про те, що наказ Ленінського районного суду міста Миколаєва від 19.07.2022 року №12в/к/22 "Про припинення виплати середньомісячного заробітку ОСОБА_1 ", є правомірним і не підлягає скасуванню.

Позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Згідно з статтею 139 Кодексу адміністративного судочинства України підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст.ст. 2, 19, 77, 78, 139, 241 246, 260, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області (вул. Фалеєвська, 14, м. Миколаїв, 54001, код ЄДРПОУ 26299835), Ленінського районного суду міста Миколаєва (вул. Космонавтів, 81/17, м.Миколаїв, 54028, код ЄДРПОУ 02892534) відмовити.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або справу було розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України, безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Суддя В. С. Брагар