Постанова

від 22.12.2022 по справі 370/1781/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Головуючий у І інстанції Мазка Н.Б.Провадження № 22-ц/824/12381/2022 Доповідач у 2 інстанції Матвієнко Ю.О.

ПОСТАНОВА

Іменем України

22грудня2022року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Матвієнко Ю.О., суддів Гуля В.В., Мельника Я.С., розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Книжково-журнальна друкарня «Софія» на рішення Макарівського районного суду Київської області від 23 серпня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Книжково-журнальна друкарня «Софія» про стягнення грошових коштів, невиплачених при звільненні,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ «Книжково-журнальна друкарня «Софія» про стягнення грошових коштів, невиплачених при звільненні та просив ухвалити рішення про його задоволення, посилаючись на те, що працював у відповідача з 15.07.2020 року по 13.01.2021 року на посаді водія.

У подальшому, відповідно до наказу № 13/01/21 від 13.01.2021 року позивача було звільнено із займаної посади за угодою сторін на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України.

При цьому, на дату звільнення йому не була виплачена грошова компенсація за невикористану відпустку в розмірі 1958 грн. 64 коп.

Позивач у позові зазначав, що в день звільнення 13.01.2021 року, відповідач письмово не повідомив його про нараховані суми, належні при звільненні та не здійснив виплату належних коштів, що є грубим порушенням ч.1 ст. 116 КЗпП України.

Після звільнення позивач неодноразово звертався до відповідача з письмовою вимогою провести розрахунок належних сум при звільненні та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, проте вказана вимога залишена поза увагою.

Згідно довідки «Індивідуальні відомості про застраховану особу», яка видана позивачу Макарівським відділом обслуговування громадян (сервісний центр) Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області від 07.05.2021 року, середньомісячна заробітна плата позивача за два останні повні календарні місяці роботи становить 5100 грн. 00 коп.За таких обставин, середньоденна заробітна плата позивача на момент звільнення складала 163 грн. 22 коп.

Враховуючи те, що відповідачем, як роботодавцем, не виконано його обов`язок по виплаті позивачу, як працівнику, всіх належних йому сум у день звільнення, позивач просив стягнути з відповідача компенсацію за 12 днів невикористаної відпустки у вищевказаному розмірі - 1958 грн. 64 коп.

Крім того, на підставі ст. 117 КЗпП України позивач просив стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 21545грн. 04 коп. (163грн. 22 коп. середньоденний заробіток х 132 днів затримки розрахунку = 21545 грн. 04коп.).

Таким чином, позивач просив стягнути з відповідача компенсацію за 12 днів невикористаної відпустки в розмірі 1958грн. 64 коп. та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 21545грн. 04 коп., що разом становить 23503 грн. 68 коп.

Рішенням Макарівськогорайонного суду Київської області від 23серпня 2022року позов задоволено.

Стягнуто з ТОВ «Книжково-журнальна друкарня «Софія» на користь ОСОБА_1 1958 грн. 64 коп. компенсації за 12 днів невикористаної відпустки та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 21545 грн. 04 коп., а всього 23503 грн. 68 коп.

Стягнуто з ТОВ «Книжково-журнальна друкарня «Софія» на користь Держави судовий збір у розмірі 1400 грн. 00 коп.

Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач ТОВ «Книжково-журнальна друкарня «Софія» подалона нього апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просилорішення суду скасувати та ухвалити по справі нове рішення про відмову узадоволенніпозову. Крім цього, відповідач просив стягнути з позивача на його користь сплачений судовий збір за подачу апеляційної скарги.

Обгрунтовуючи скаргу, апелянт посилався на те, що суд першої інстанції неповно з`ясував всі обставини справи, визнав встановленими обставини, що мають значення для справи, які не доведені позивачем у встановленому законом порядку належними та допустимими доказами.

На думку апелянта, мотивувальна частина оскаржуваного рішення побудована судом виключно на припущеннях, оскільки висновок про доведеність заявлених позивачем вимог про стягнення з відповідача компенсації за невикористану відпустку та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, судом зроблений лише на підставі голослівних доводів позивача, наведених ним у позовній заяві. Судом не здійснено перевірку та аналіз дійсних фактичних обставин справи.

Таким чином, судове рішення побудоване на формально-логічних, суперечливих, неналежних та взаємовиключних доводах та доказах.

При цьому, позивачем до суду не надано жодних письмових доказів його звернень з заявами, листами, скаргами до відповідача, реєстрації прийняття таких заяв щодо неправильності проведеного з ним остаточного розрахунку при звільненні, розміру нарахування сум заробітної плати, наявності будь-якої заборгованості перед ним у відповідача при звільненні за період з 14 січня 2021 року (наступна дата після звільнення) по 28 липня 2021 року (момент звернення з позовом до суду), а також станом на 23 серпня 2022 року, тобто до винесення судом рішення у справі.

Апелянт також зазначив, що обґрунтування підстав та розміру заборгованості позовна заява ОСОБА_1 не містить.

В частині заявлених позивачем вимог про невиплату йому грошової компенсації за невикористану відпустку за 2020-2021 роки при звільненні 13.01.2021 року відповідач зазначив, що такі доводи позивача не відповідають фактичній дійсності.

Невикористана відпустка у позивача за 2020 - 2021 роки становить 12 днів, у зв`язку з чим йому було нараховано компенсацію у розмірі 1958,64 грн. з розрахунку163,22 грн. на день, що співпадає з розрахунками позивача у позовній заяві (163,22 грн. х 12 дн. = 1958,64 грн.).

При цьому, відповідач дійсно визнає, що відбулась певна затримка у проведенні остаточного розрахунку з об`єктивних підстав, проте, після звільнення 13.01.2021 року ОСОБА_1 було нарахованота виплачено середній заробіток за час вимушеної затримки при розрахунку з 14січня 2021 року по 21 січня 2021 року (за 7 календарних днів роботи), у сумі 3101 грн. 37 коп. на підставі платіжного доручення № 1312 від 21.01.2021 року (порядковий номер 24 у відомості зарахування заробітної плати, додатку до пл. доручення № 1312 від 21.01.2021) та у сумі 1809 грн. 13 коп. на підставі платіжного доручення № 1314 від 09.02.2021 року (порядковий номер 01 у відомості зарахувань заробітної плати, додатку до пл. доручення № 1314 від 09.02.2021 року.

Згідно наданого відповідачем «корінця» про нарахування заробітної плати позивачу ОСОБА_1 (додаток №5 до відзиву від 12.09.2021 року на позовну заяву), який було сформовано в системі 1C персоніфікованого бухгалтерського обліку робочого часу та заробітної плати позивача ОСОБА_1 (табельний № 3426407443), підтверджуєтьсятой факт, що ці суми виплати відображені та зазначена дата їх спрямування до відділення КБ «Приватбанк» для зарахування та виплати позивачеві на його зарплатну картку, та проведення банком оплати.

Отже, остаточний розрахунок з позивачем при звільненні 13.01.2021 року з роботи проведено відповідачем у строки, визначені ст. 116 КЗпП України, та виплачено усі належні позивачу суми коштів по заробітній платі.

Також, апелянт зазначає, що вимога позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати належних йому коштів при звільненні в розмірі 21 545 грн. 04 коп., в 11 разів перевищує розраховану суму належної позивачу компенсації за 12 днів відпустки.

На думку відповідача, позивач не довів належним чином свої вимоги, оскільки не надав суду детального та обґрунтованого розрахунку заборгованостіразом з додатками до позовної заяви, де б було чітко зазначено, за який саме період у відповідача утворилась заборгованість по заробітній платі перед ним, не отримав у КБ «Приватбанк» (Макарівське відділення) довідки на підтвердження факту сум та дат перерахувань відповідачем коштів на його картковий рахунок (зарплатну картку) та фактично виплачених йому коштів заробітної плати.

Таким чином, позивач умисно маніпулює з дійсними фактичними обставинами справи, прагнучи ввести суд в оману з тим, щоб повторно (двічі)стягнути з відповідача вказані суми коштів.

Згідно приписів ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Оскільки ціна позову в даній справі (23503 грн. 68 коп.) менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, її апеляційний розгляд здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч. 13 ст. 7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідача, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 з 15.07.2020 року по 13.01.2021 року працював на посаді водія в ТОВ «Книжково-журнальна друкарня «Софія» (а.с. 6-7).

Наказом від 13.01.2021 року № 13/01/21 ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за угодою сторін відповідно до п. 1 ст. 36 КЗпП України.

Згідно довідки «Індивідуальні відомості про застраховану особу» виданої Головним управлінням Пенсійного фонду України у Київській області від 07.05.2021 року (форма ОК-5), за останні два повні календарні місяці праці, а саме: листопад 2020 року та грудень 2020 року, позивач отримував заробітну по 5100 грн. 00 коп.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову та стягнення з відповідача на користь позивача компенсації за 12 днів невикористаної щорічної відпустки, невиплаченої при звільненні, та середнього заробітку за час затримки розрахунку, суд першої інстанції виходив з доведеності та обгрунтованості цих вимог, і колегія суддів частково погоджується з такими висновками суду, виходячи з наступного.

Згідно ч.1 ст.21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Основним Законом України статтею 43 Конституції України передбачено право кожної людини на труд, що включає можливість заробляти собі на життя працею. Зазначеному праву людини, яка належним чином виконує свої трудові обов`язки, в рівній мірі кореспондується обов`язок працедавця своєчасно та належним чином оплачувати працю працівника і своєчасно виплачувати йому заробітну плату.

Статтею 94 КЗпП України передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно із ст. 97 КЗпП України власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами.

Відповідно до ст. 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Згідно ст. 22 цього Закону суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.

Згідно з частиною першою ст. 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Відповідно до частини першої ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Відповідно до ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника (стаття 117 КЗпП України).

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

В пункті 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», судам роз`яснено, що необхідно враховувати, що норми і гарантії оплати праці, визначені законодавством для працівників підприємств, установ, організацій усіх форм власності, є мінімальними державними гарантіями і тому при договірному регулюванні вони не можуть бути погіршені. Йдеться як про мінімальний розмір заробітної плати, так і про норми оплати праці, зокрема за час простою.

Відповідно до частини другої ст. 30 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» роботодавець зобов`язаний забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку.

Відповідно до ст. 8 Закону України від 16 липня 1999 року № 996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» питання організації бухгалтерського обліку на підприємстві належать до компетенції його власника (власників) або уповноваженого органу (посадової особи) відповідно до законодавства та установчих документів. Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження оброблених документів, регістрів і звітності протягом встановленого терміну, але не менше трьох років, несе власник (власники) або уповноважений орган (посадова особа), який здійснює керівництво підприємством відповідно до законодавства та установчих документів.

Враховуючи, що трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства або уповноваженим ним органом, за якою власник підприємства або уповноважений ним орган зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату (частина перша ст. 21 КЗпП України), а обов`язок організувати бухгалтерський облік на підприємстві покладено на власника або уповноважений ним орган, саме відповідач має довести, що він здійснив всі належні позивачу виплати.

Як вбачається з матеріалів справи, а саме трудової книжки (а.с.7), позивач працював водієм у ТОВ «Книжково-журнальна друкарня «Софія»з 15.07.2020 року по 13.01.2021 року та був звільнений із займаної посади за угодою сторін відповідно до п. 1 ст. 36 КЗпП України.

На день звільнення ОСОБА_1 з посади водія відповідачем йому була нарахована компенсація за 12 днів невикористаної відпустки у розмірі 1958 грн. 64 коп., що відповідачем визнано, і про це він зазначив у відзиві на позовну заяву та в апеляційній скарзі.

При цьому, заперечуючи проти стягнення на користь позивача компенсації за невикористану відпустку, відповідач обґрунтовував свої заперечення відсутністю належних та допустимих доказів, які б свідчили про наявність такої заборгованості, а також тим, що вказана компенсація ним виплачена в повному обсязі.

Відповідно до ч.ч. 1-2, 4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доводи апеляційної скарги про неналежність доказів, наданих позивачем на підтвердження наявності у нього заборгованості, колегією суддів відхиляються, оскільки відповідачем ні під час розгляду справи в суді першої інстанції, ні до апеляційної скарги не надано доказів на підтвердження обставин, на які він посилався як на підставу своїх заперечень проти вимог позивача, зокрема, в частині того, що всі належні ОСОБА_1 від підприємства кошти були виплачені.

Додані відповідачем до відзиву на позовну заяву та до апеляційної скарги первинні документи, а саме: копії відомостей про нарахування заробітної плати, копії платіжних доручень, копії відомостей на виплату готівки, копія реєстру застрахованих осіб, не спростовують висновків суду про те, що компенсація за невикористану відпустку нарахована позивачу ОСОБА_1 , проте не виплачена, оскільки відповідачем не надано детального розрахунку (розшифровки) здійснених позивачу виплат, з якого б чітко вбачалось, що компенсація за 12 днів невикористаної позивачем відпустки у нарахованому розмірі 1958 грн. 64 коп. йому виплачена та коли саме. Вказані первинні документи в загальному підтверджують факти виплати заробітної плати позивачу, однак не містять інформації з приводу того, що вони здійснені з врахуванням компенсації за невикористану відпустку.

Таким чином, належних та допустимих доказів, які б спростували доводи позивача про існування заборгованості з компенсації за невикористану відпустку, відповідач суду не надав, хоча саме роботодавець має довести факт виплати працівнику усіх належних йому від підприємства коштів.

Оскільки в матеріалах справи відсутні належні, допустимі, достовірні та достатні докази того, що компенсація за 12 днів невикористаної відпустки у сумі 1958 грн. 64 коп. була виплачена ОСОБА_1 , законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про задоволення позову в цій частині.

Доводи апеляційної скарги про існування форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), які унеможливлюють здійснення розрахунку з позивачем, а саме - понесення ТОВ «Книжково-журнальна друкарня «Софія» збитків у зв`язку з військовою агресією проти України, є необґрунтованими оскільки наявність зазначених обставин не звільняє відповідача від обов`язку здійснити ОСОБА_1 виплату заборгованості по заробітній платі.

При цьому, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для стягнення з ТОВ «Книжково-журнальна друкарня «Софія» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, враховуючи наступне.

Установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що працівнику не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, а якщо він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а у разі непроведення його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

У разі непроведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила в заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Враховуючи ту обставину, що відповідачем позивачу не були виплачені належні йому при звільненні грошові суми, факт чого відповідачем не спростовано, законним та обґрунтованим є висновок суду про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 14.01.2021 року по 28.07.2021 року, відповідно до вимог позовної заяви.

Разом з тим, погоджуючись із наявністю підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, колегія суддів не погоджується з розміром цієї суми, виходячи з наступного.

Так, відповідно до постанови від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і зазначила, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням того, що позивач звернувся до суду з цим позовом через шість місяців після звільнення з роботи без наведення поважних причин для цього та беручи до уваги визначені Великою Палатою Верховного Суду критерії, колегія апеляційного суду дійшла висновку про зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 21545 грн. 04 коп. до 3000 грн. 00 коп.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та зводяться до переоцінки доказів і незгоди відповідача з висновками суду щодо їх оцінки.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення за наслідками розгляду даної категорії справ.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки суд першої інстанції, дійшовши обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про стягнення компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, допустив помилку при визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки не врахував усіх критеріїв, що впливають на визначення розміру даної виплати, колегія суддів вважає за необхідне цю помилку суду виправити шляхом зміни рішення у відповідній частині, а саме, шляхом зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 21545грн. 04 коп. до 3000 грн. 00 коп.

Згідно ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи те, що апеляційним судом ухвалено рішення, яким вимоги позивача задоволено частково, розмір стягнутого з відповідача судового збору необхідно змінити згідно п. 3 ч. 1 ст. 141 ЦПК України, пропорційно розміру задоволених позовних вимог з 1400 грн. 00 коп. до 294 грн. 00 коп.

Рішення суду в іншій частині підлягає залишенню без змін, як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Зважаючи на те, що апеляційна скарга ТОВ «Книжково-журнальна друкарня «Софія» підлягає частковому задоволенню (в частині зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку), апеляційний суд на підставі положень ст. 141 ЦПК України вважає за необхідне стягнути з позивача на користь ТОВ «Книжково-журнальна друкарня «Софія» сплачений відповідачем за подачу апеляційної скарги судовий збір у розмірі 1659грн. 00 коп., пропорційно до задоволених вимог скарги.

В зв`язку з тим, що ціна позову в даній справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, справа згідно п. 1 ч. 6 ст. 19 ЦПК України є малозначною і в силу вимог п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України ухвалене по ній апеляційним судом судове рішення не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п.п. а) - г) п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382, 389 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Книжково-журнальна друкарня «Софія» - задовольнити частково.

Рішення Макарівського районного суду Київської області від 23 серпня 2022 року змінити в частині розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, стягнутого з Товариства з обмеженою відповідальністю «Книжково-журнальна друкарня «Софія» на користь ОСОБА_1 , зменшивши цей розмір з 21545 грн. 04 коп. до 3000 грн. 00 коп.

Рішення Макарівського районного суду Київської області від 23 серпня 2022 року змінити в частині розміру стягнутого з Товариства з обмеженою відповідальністю «Книжково-журнальна друкарня «Софія» на користь Держави судового збору, зменшивши цей розмір з 1400 грн. 00 коп. до 294 грн. 00 коп.

В іншій частині рішення Макарівського районного суду Київської області від 23 серпня 2022 року - залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Книжково-журнальна друкарня «Софія» судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі1659грн. 00 коп.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Суддя доповідач:

Судді: