Постанова

від 14.12.2022 по справі 201/11405/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

14 грудня 2022 року

місто Київ

справа № 201/11405/20

провадження № 61-6516св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

треті особи: Чумаківська сільська рада Дніпровського району Дніпропетровської області, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ричка Катерина Юріївна, Дніпровська міська рада, державний реєстратор Чумаківської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Моренко Катерина Сергіївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 травня 2022 року, ухвалену колегієюсуддів у складі Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивачів

ОСОБА_1 у листопаді 2020 року звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: Чумаківська сільська рада Дніпровського району Дніпропетровської області, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ричка К. Ю., Дніпровська міська рада, державний реєстратор Чумаківської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Моренко К. С., у якому просила:

- визнати недійсним рішення державного реєстратора Чумаківської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської областіМоренко К. С.;

- визнати недійсним договір дарування будівлі кафе, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:03:149:0038, укладений 24 жовтня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ;

- визнати недійсним рішення Дніпровської міської ради від 18 травня 2016 року № 72/8 про продовження договору оренди земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:03:149:0038;

- визнати недійсною додаткову угоду від 11 серпня 2016 року до договору оренди земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:03:149:0038.

Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, у власності територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради перебуває земельна ділянка з кадастровим номером 1210100000:03:149:0038, на якій розташована будівля кафе, загальною площею 530, 5 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , власником якої є ОСОБА_4 на підставі договору дарування будівлі кафе, посвідченого 24 жовтня 2017 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою К. Ю., дарувальником за яким є ОСОБА_3 .

У ОСОБА_3 право власності виникло на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 05 лютого 2011 року № ДП 142161251298, проте ця декларація органами Державної архітектурно-будівельної інспекції України не зареєстрована.

ОСОБА_1 зазначала, що вонаяк член територіальної громади міста у випадку порушення прав усієї територіальної громади має право оскаржити в судовому порядку відповідну дію чи рішення суб`єкта владних повноважень, оскільки порушення прав територіальної громади неминуче призводить до порушення прав кожного жителя відповідного муніципального утворення.

Також ОСОБА_2 у травні 2021 року звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: Чумаківська сільська рада Дніпровського району Дніпропетровської області, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ричка К. Ю., Дніпровська міська рада, державний реєстратор Чумаківської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області Моренко К. С., у якому просила:

- визнати недійсним договір дарування будівлі кафе, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці, кадастровий номер 1210100000:03:149:0038, укладений 24 жовтня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ;

- скасувати запис про право власності за ОСОБА_4 на будівлю кафе, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 позовні вимоги обґрунтовувала тим, що рішенням від 15 квітня 2021 року у справі № 175/4190/20 Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області встановив факт проживання її та ОСОБА_3 однією сім`єю без реєстрації шлюбу протягом періоду з січня 2012 року до листопада 2020 року. Зазначала, що спірна будівля кафе набута нею та ОСОБА_3 у період фактичних шлюбних відносин, а тому є спільним майном. З наведених підстав вважала, що оспорюваний договір є недійсним, оскільки ОСОБА_3 відчужив спірне майно без її згоди.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

ОСОБА_4 таДніпровська міська рада заперечували проти задоволення позовів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , вважаючи їх безпідставними, необґрунтованими та не доведеними належними та допустимими доказами.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 11 жовтня 2021 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 , задовольнив позов ОСОБА_2 .

Суд визнав недійсним договір дарування будівлі кафе у будинку літ. А-1, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , загальна площа 530, 5 кв. м, основна площа 428, 5 кв. м, допоміжна площа 102, 0 кв. м, на земельній ділянці, кадастровий номер 1210100000:03:149:0038, укладений 24 жовтня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений 24 жовтня 2017 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою К. Ю., зареєстрований в реєстрі за № 5916.

Скасував у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 24 жовтня 2017 року № 22973266, вчинений державним реєстратором - приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою К. Ю., про право власності у розмірі 1/1 частки за ОСОБА_4 , на підставі договору дарування будівлі кафе, що виданий 24 жовтня 2017 року, № 5916.

Здійснив розподіл судових витрат.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції зазначив, що власником земельної ділянки, на якій розміщена будівля кафе, є територіальна громада міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради, яка наділена виключними повноваженнями стосовно спірної земельної ділянки. Відтак ОСОБА_1 не є повноважною особою, яка наділена правом захищати право власності територіальної громади, а тому її право не є порушеним.

Задовольняючи позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції керувався тим, що відсутність згоди одного із співвласників (другого з подружжя) на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. Суд першої інстанції встановив, що спірна будівля кафе є спільною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , яка не надавала своєї згоди на відчуження майна, як того вимагає частина третя статті 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України), тому оспорюваний правочин є недійсним з підстав, передбачених статтями 203, 215 Цивільного кодексу України

(далі - ЦК України). Також суд першої інстанції виснував, що ОСОБА_2 про порушене право дізналася у 2021 році та звернулася з цим позовом в межах позовної давності.

Постановою від 31 травня 2022 року Дніпровський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_4 , рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 жовтня 2021 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 скасував. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовив.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Здійснив розподіл судових витрат.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_2 не надала доказів на підтвердження обставин набуття права спільної власності на будівлю кафе, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , під час спільного проживання з ОСОБА_3 . Сам факт реєстрації права власності за ОСОБА_3 на спірне нерухоме майно під час спільного проживання як чоловіка та дружини не може підтверджувати, що таке майно отримане спільними зусиллями та/або придбано за спільні кошти. Апеляційний суд врахував, що ОСОБА_2 у своєму позові не зазначила, як саме набуто право власності на спірне майно під час спільного проживання, про розміри доходів своїх та ОСОБА_3 за час спільного проживання, за якими можливо встановити, що спірне майно набуто спільно. З наведених підстав апеляційний суд зробив висновок про те, що спірна будівля кафе, в силу положень статті 368 ЦК України та статей 60, 74 СК України, не є спільною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а тому підстав для визнання недійсним оспорюваного правочину немає.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 жовтня 2021 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 не оскаржувалося, а тому в цій частині не було переглянуте судом апеляційної інстанції.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_2 11 липня 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 травня 2022 року, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 жовтня 2021 року в частині задоволення позову ОСОБА_2 залишити в силі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

ОСОБА_2 , наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального правата порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначила те, що:

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, від 25 травня 2020 року у справі № 347/955/16, щодо презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу;

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 646/6271/16-ц, від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, від 10 червня 2020 року у справі № 454/2786/17-ц, відповідно до яких тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_4 та Дніпровська міська рада у вересні 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслали до Верховного Суду відзиви, у яких просили касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 11 серпня 2022 року Верховний Суд поновив ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 31 травня 2022 року та відкрив касаційне провадження у справі, а ухвалою від 06 грудня 2022 року призначив справу до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 Цивільного процесуального кодексу України

(далі -ЦПК України), відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 22 лютого 2010 року за ОСОБА_3 зареєстрований об`єкт незавершеного будівництва - кафе з літнім майданчиком готовністю 6 %, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , а 04 вересня 2017 року на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 05 грудня 2011 року № ДП 142161251298 за ОСОБА_3 зареєстроване право власності на будівлю кафе.

ОСОБА_4 набув у власність спірне нерухоме майно, а саме будівлі кафе, загальною площею 530, 5 кв. м (основна площа 428, 5 кв. м, допоміжна площа 102, 0 кв. м), розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування від 24 жовтня 2017 року, серія та номер 5916, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою К. Ю., укладеного між дарувальником ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як обдаровуваним.

Будівля кафе розташована на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:03:149:0038, що перебуває у комунальній власності Дніпровської міської ради та знаходиться в оренді ОСОБА_3 на підставі додаткової угоди до договору оренди землі від 11 серпня 2016 року.

Рішенням від 15 квітня 2021 року у справі № 175/4190/20, яке набрало законної сили 17 травня 2021 року, Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області (з урахуванням ухвали цього суду від 13 травня 2021 року про виправлення описки) встановив факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з січня 2012 року до листопада 2020 року включно.

Право, застосоване судом

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

З метою захисту прав співвласників майна, у тому числі майна подружжя, норми цивільного та сімейного законодавства (стаття 369 ЦК України, частини третя та четверта статті 60 СК України) містять приписи, згідно з якими для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Зазначені приписи не тільки забезпечують права одного з подружжя, а й обмежують права іншого з подружжя на відчуження спільного подружнього майна, оскільки ставлять правомочності одного з подружжя на відчуження майна в залежність від наявності належним чином оформленої згоди іншого з подружжя на таке відчуження. Відсутність такої згоди свідчить про відсутність повноважень в одного з подружжя (відчужувача) на відчуження спільного майна.

Тобто факт ненадання згоди одним із співвласників на розпорядження нерухомим майном може бути підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним, і такий спосіб захисту порушеного права власності одного з подружжя може бути ефективним у випадку пред`явлення позивачем позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що ОСОБА_2 , звертаючись до суду з позовом, зазначила, що оспорюваний нею договір дарування будівлі кафе вчинений без її письмової згоди як другого зі співвласників (іншого з подружжя) спірного нерухомого майна.

Задовольняючи позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції дійшов переконання, що спірна будівля кафе є спільною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , яка не надавала своєї згоди на відчуження майна.

Водночас суд апеляційної інстанції зробив висновок, що ОСОБА_2 не надала доказів на підтвердження того, що майно отримане спільними зусиллями та/або придбано за спільні кошти, тобто не довела, що спірне нерухоме майно є спільною власністю її та ОСОБА_3 .

Частиною другою статті 3 СК України визначено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, правомірною) підставою для виникнення у них певних прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Відповідно до статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 СК України.

Отже, правовими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без шлюбу є встановлення належності їм майна, набутого у власність у цей період, на праві спільної сумісної власності.

У статті 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить стаття 368 ЦК України.

У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що право власності на будівлю кафе зареєстроване за ОСОБА_3 04 вересня 2017 року.

Рішенням від 15 квітня 2021 року (з урахуванням ухвали від 13 травня 2021 року про виправлення описки) у справі № 175/4190/20, Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області встановив факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з січня 2012 року до листопада 2020 року включно.

Отже, ОСОБА_3 набув право власності на спірне нерухоме майно в період проживання однією сім`єю з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу.

Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження

№ 14-325цс18) та у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19), від 25 травня 2020 року у справі № 347/955/16 (провадження № 61-44843св18), щодо презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок про те, що існує презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з ним не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічні висновки Верховний Суд зробив у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19), у якій також зазначив, що законодавством передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ані дружина, ані чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя про те, що річ була куплена на його особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Отже, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

У постанові від 25 травня 2020 року у справі № 347/955/16

(провадження № 61-44843св18) Верховний Суд звернув увагу на те, що у статті 60 СК України встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Подібні висновки щодо презумпції належності майна, придбаного в період шлюбу, до спільної сумісної власності подружжя та щодо розподілу тягаря доказування на спростування цієї презумпції викладено в інших постановах, на які посилається заявник в касаційній скарзі, зокрема в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 646/6271/16-ц (провадження № 61-34723св18), від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св18), від 10 червня 2020 року у справі № 454/2786/17-ц (провадження № 61-975св20). Судова практика з вирішення зазначених питань є усталеною.

Втім суд апеляційної інстанції не врахував зазначених висновків Верховного Суду України та Верховного Суду, наведених заявником в касаційній скарзі, та не звернув уваги на те, що в матеріалах справи немає доказів на спростування презумпції спільності майна, набутого в період проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Враховуючи те, що спірну будівлю кафе ОСОБА_3 набув у період проживання з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу та не спростував презумпцію спільності майна, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про визнання недійсним договору дарування будівлі кафе, укладеного 24 жовтня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , без згоди ОСОБА_2 як іншого співвласника на розпорядження майном.

Верховний Суд врахував, що в постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

У справі, що переглядається, ОСОБА_4 в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій не посилався на те, що він є добросовісним набувачем та не знав і не міг знати, що спірне нерухоме майно набуте ОСОБА_3 в період фактичних шлюбних відносин з ОСОБА_2 , зазначену обставину не доводив. Відтак ця обставина не була предметом дослідження в судах першої та апеляційної інстанцій. Також ОСОБА_4 не скористався процесуальним правом на касаційне оскарження постанови апеляційного суду в частині мотивів відмови в позові ОСОБА_2 .

Водночас Верховний Суд врахував, що ОСОБА_4 набув право власності на будівлю кафе, загальною площею 530, 5 кв. м, за договором дарування, тобто за безоплатним договором, укладеним між сторонами, які не перебувають між собою в родинних чи інших близьких стосунках, оскільки в матеріалах справи немає доказів на підтвердження таких обставин, що з урахуванням значної площі та вартості спірного майна, відчуженого за безоплатним договором, може свідчити про недобросовісність обох сторін договору, дії яких полягали у виведенні майна з режиму спільної сумісної власності. У такому висновку Верховний Суд керувався й тим, що ЦК України захищає права добросовісного набувача у випадку набуття майна за відплатним договором, а не у випадку його набуття за безоплатним договором, що кореспондується з приписами частини третьої статті 388 ЦК України за змістом якої якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Зробивши правильний висновок про обґрунтованість позовної вимоги про визнання недійсним договору дарування, суд першої інстанції врахував заявуОСОБА_4 про застосування позовної давності та дійшов переконання, що цей строк не пропущено. Верховний Суд погоджується з таким висновком, оскільки ОСОБА_2 05 травня 2021 року подала до суду позов про визнання недійсним договору дарування будівлі кафе від 24 жовтня 2017 року, проте, не будучи стороною оспорюваного правочину, про факт відчуження спірного майна дізналася у 2021 році, що й не заперечував ОСОБА_3 , який визнав факт умисного приховування відчуження спірного нерухомого майна від ОСОБА_2 . Крім того, ОСОБА_4 не надав доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 знала або могла знати про укладення оспорюваного правочину раніше, аніж встановив суд першої інстанції, зокрема в період з 24 жовтня 2017 року до 04 травня 2018 року, що зумовило б пропуск позивачем строку звернення до суду за захистом порушеного права.

Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов переконання, що суд апеляційної інстанції безпідставно скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним оспорюваного договору дарування будівлі кафе.

Встановлені Верховним Судом порушення норм права є підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції.

Щодо вирішення судом першої інстанції вимоги про скасування запису про державну реєстрацію права власності

Вирішуючи питання щодо можливості залишення в силі рішення суду першої інстанції, Верховний Суд врахував, що спір має бути вирішений так, щоб забезпечувати виконуваність постановленого судового рішення, що є остаточним.

Суд першої інстанції не врахував, що на час подання позову та ухвалення судового рішення про скасування запису про державну реєстрацію права власності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції.

Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Тож у розумінні наведеної норми права у редакції, яка була чинною на час ухвалення судом першої інстанції рішення про задоволення позову, на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у попередній редакції, яка передбачала скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, правомірним нині є саме скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав.

Отже, на момент ухвалення судом першої інстанції рішення скасування запису про державну реєстрацію права власності суперечило положенням частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», тому рішення суду першої інстанції в цій частині у майбутньому не можна буде виконати.

У касаційній скарзі не наведені доводи щодо зазначеного порушення, допущеного судом першої інстанції, а Верховний Суд не має правових підстав, передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України, для виходу за межі доводів цієї касаційної скарги, проте, скасувавши оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції, Верховний Суд зобов`язаний врахувати такі вимоги чинного законодавства. Інший підхід до вирішення такого правового питання свідчитиме про надмірний формалізм.

З наведених підстав рішення суду першої інстанції в частині скасування запису про державну реєстрацію права власності не може бути залишеним в силі та підлягає зміні шляхом зазначення про скасування державної реєстрації прав в Державному реєстрі речових прав на будівлю кафе, загальною площею 530, 5 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_4 , що гарантуватиме можливість виконання судового рішення в цій частині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд не погодився з висновком суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 , який суперечить правовим висновкам, викладеним, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження

№ 14-325цс18) та в постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19), від 25 травня 2020 року у справі № 347/955/16 (провадження № 61-44843св18), щодо презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що спірне нерухоме майно, яке є спільною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , останній відчужив за договором дарування без згоди іншого співвласника, що є підставою для визнання оспорюваного договору недійсним.

Водночас Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції в частині скасування запису про державну реєстрацію права власності є невиконуваним, оскільки суперечить положенням частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що є підставою для зміни рішення суду першої інстанції, шляхом зазначення про скасування державної реєстрації прав.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд зробив висновок, що постанову суду апеляційної інстанції потрібно скасувати, а рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним оспорюваного договору дарування підлягає залишенню в силі, а в частині скасування запису про державну реєстрацію права власності - зміні.

За приписами пунктів 3, 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд; скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.(частини перша-четверта статті 412 ЦПК України).

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги ОСОБА_2 , скасував оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції повністю та залишив в силі рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним оспорюваного договору, а в частині скасування запису про державну реєстрацію права власності змінив рішення суду першої інстанції, зазначивши про скасування державної реєстрації прав на спірне нерухоме майно за ОСОБА_4 .

За подання касаційної скарги ОСОБА_2 сплатила 4 000, 00 грн, тоді як підлягав сплаті судовий збір в розмірі 3 632, 00 грн (2 вимоги немайнового характеру), відтак судові витрати, понесені заявником у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають відшкодуванню відповідачами, у розмірі по 1 816, 00 грн кожним на користь ОСОБА_2 .

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 травня 2022 року скасувати та залишити в силі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 жовтня 2021 року в частині задоволення позовної вимоги ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування будівлі кафе, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:03:149:0038, укладеного 24 жовтня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 огли

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 жовтня 2021 року в частині скасування запису про державну реєстрацію права власності змінити, виклавши абзац 4 резолютивної частини в такій редакції:

«Скасувати державну реєстрацію прав в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно - будівлю кафе у будинку літ. А-1, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , загальна площа 530, 5 кв. м, основна площа 428, 5 кв. м, допоміжна площа 102, 0 кв. м, за ОСОБА_4 ».

Стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі по 1 816, 00 грн з кожного.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко