Постанова

від 30.11.2022 по справі 761/31121/14-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 листопада 2022 року м. Київ

Справа № 761/31121/14-ц

Провадження: № 22-ц/824/11140/2022

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,

суддів Вербової І. М., Нежури В. А.,

секретар Івасенко І. А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Першого заступника керівника Київської міської прокуратури Нагальнюка Романа Васильовича

на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року, ухвалене під головуванням судді Пономаренко Н. В.,

у справі за позовом Шевченківської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Київської міської ради про визнання недійсним рішення, державного акта на право власності на земельну ділянку та договору купівлі-продажу, відновлення становища, яке існувало до порушення,

у с т а н о в и в:

У січні 2013 року перший заступник прокурора Шевченківського району міста Києва звернувся до суду із вказаним позовом, обґрунтувавши його тим, що п. 5 рішення VII сесії XXIV скликання Київської міської ради від 24.06.2004 року № 326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування будинків, господарських будівель і споруд» затверджено проект відведення земельної ділянки та передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,1га ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, будівель та споруд на АДРЕСА_1 . На підставі вказаного рішення видано державний акт на право власності на земельну ділянку. В подальшому, 31.03.2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки. Спірна земельна ділянка знаходиться на території «Сирецького гаю», тобто, відноситься до земель природно-заповідного фонду, який охороняється як національне надбання і є складовою частиною світової системи природних територій та об`єктів, що перебувають під особливою охороною. Згідно з інформацією Державної екологічної інспекції у м. Києві земельна ділянка знаходиться у парковій зоні, віднесена до земель рекреаційного призначення та відповідно до статті 51 ЗК України охоплюється забороною та обмеженнями щодо її використання. За таких обставин, просив суд визнати незаконним та скасувати рішення VII сесії XXIV скликання Київської міської ради від 24.06.2004 року № 326-2/1536 в частині (пункт 5) щодо передачі громадянину ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,1 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 ; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 126866, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю № 01-7-00501, виданий 27.10.2004 року ОСОБА_1 на підставі рішення Київської міської ради від 24.06.2004 року № 326-2/153; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,10 га, розташованої по АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 8000000000:91:009:0038 вартістю 633600 грн., укладений 31.03.2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, який був виданий ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 31.03.2005 року № 651 (ВСА №838333); відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення в розпорядження Київської міської ради земельної ділянки площею 0,10 га, розташованої по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:91:009:003,8 вартістю 633 600 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 08.04.2014 року в задоволенні позову першого заступника прокурора Шевченківського району міста Києва до Київської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним рішення, державних актів на право власності за земельну ділянку, договору купівлі-продажу, відновлення становища, яке існувало до порушення, відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 09.07.2014 року апеляційну скаргу заступника прокурора відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08.04.2014 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24.09.2014 року касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва задоволено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08.04.2014 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 08.04.2014 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18.12.2014 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 23.04.2015 року апеляційну скаргу заступника прокурора м. Києва задоволено частково, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18.12.2014 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову першого заступника прокурора Шевченківського району міста Києва, а саме: визнано незаконним та скасовано рішення VII сесії XXIV скликання Київської міської ради від 24.06.2004 року № 326-2/1536 в частині передачі ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 ; визнано незаконним державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ №126866, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю, кадастровий номер 8000000000:009:0038, виданий ОСОБА_1 на підставі рішення Київської міської ради від 24.06.2004 року № 326-2/1536. В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.09.2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Апеляційного суду м. Києва від 23.04.2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10.12.2015 року апеляційну скаргу заступника прокурора м. Києва відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18.12.2014 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.11.2016 року касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18.12.2014 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 10.12.2015 року залишено без змін.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10.05.2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 року заяву заступника Генерального прокурора України задоволено, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.11.2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 10.12.2015 року та рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18.12.2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 19 листопада 2021 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись з таким судовим рішенням, Перший заступник керівника Київської міської прокуратури Нагальнюк Р. В. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та неправильне застосування норм процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позову.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції не надав належної оцінки всім доказам, наявним в матеріалах справи, зокрема, щодо передачі у приватну власність земельної ділянки рекреаційного призначення зі зміною її цільового призначення без дотримання встановленої законодавством процедури, у тому числі на які вказала Велика Палата Верховного Суду. Вказав, що судом першої інстанції не враховано, що у порушення норм закону спірну земельну ділянку передано у приватну власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, тобто для потреб, не пов`язаних з рекреаційними. Відмітив, що з моменту створення заповідного об`єкту «Сирецький гай» ця територія має статус природного заповідника і її правовий режим та цільове призначення визначаються фактом розташування на цій вказаного об`єкту. Окрім того, з наявної в матеріалах справи земельно-кадастрової інформації на земельну ділянку по АДРЕСА_1 вбачається, що спірна земельна ділянка до її передачі у приватну власність відносилась до категорії земель зелених насаджень загального користування, а вже після її передачі ОСОБА_1 цільове призначення землі змінено на землі житлової та громадської забудови. Також судом не враховано, що Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.12.2018 року при розгляді даної справи викладено висновки, що передання земельної ділянки, віднесеної до територій зелених насаджень загального користування, для будівництва й обслуговування житлового будинку без зміни її цільового призначення суперечить приписам ЗК України, навіть якщо така ділянка за функціональним призначенням лише частково належить до територій зелених насаджень загального користування, тобто до земель рекреаційного призначення. Просив взяти до уваги постанову Верховного Суду від 28.03.2018 року у справі №761/1554/13-ц, яка є подібною до даної цивільної справи, за наслідками розгляду якої суд частково задовольнив позов, визнав незаконним та скасував рішення Київської міської ради в частині пункту щодо передачі відповідачу земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_2 , визнав недійсним державний акт про право власності на земельну ділянку, виданий на підставі рішення Київської міської ради, а також визнав недійсним подальший договір відчуження спірної земельної ділянки та виданий на його підставі державний акт на право власності на земельну ділянку. Також зазначив, що вибуття такої земельної ділянки від територіальної громади м. Києва шляхом неодноразового переоформлення права власності на неї свідчить про триваюче порушення прав територіальної громади на користування та розпорядження нею. Тому повернення спірної земельної ділянки територіальній громаді слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки.

Згідно протоколу автоматичного розподілу судової справи між суддями Київського апеляційного суду від 14 вересня року справу призначено судді-доповідачу Мазурик О. Ф. у складі колегії суддів: головуючий суддя Мазурик О. Ф., судді Желепа О. В., Кравець В. А.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 05 жовтня року та 24 жовтня 2022 відкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 01 листопада 2022 року заяви головуючого судді - Мазурик О.Ф. та членів колегії, суддів Желепи О. В., Кравець В. А. про самовідвід задоволено, справу передано на автоматизований розподіл для визначення нового складу колегії суддів в порядку, передбаченому ст. 33 ЦПК України.

Згідно протоколу повторного автоматичного розподілу судової справи між суддями Київського апеляційного суду від 02 листопада 2022 року справу призначено судді-доповідачу Невідомій Т.О. у складі колегії суддів: головуючий суддя Невідома Т. О., судді Нежура В. А., Вербова І. М.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 заперечував проти апеляційної скарги та зазначив, що позивачем не було надано доказів, які доводять, що спірна земельна ділянка станом на час ухвалення оскаржуваного рішення була віднесена до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного чи рекреаційного призначення, або знаходиться в парковій зоні і належить до території скверу «Сирецький гай». Сам по собі факт наявності зелених насаджень на земельній ділянці, на що посилається позивач, не дає підстав вважати, що спірна земельна ділянка у встановленому законом порядку була віднесена до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного чи рекреаційного призначення, є парком або сквером. Також зазначив, що скаржником при зверненні до суду було пропущено трирічний строк позовної давності без поважних причин. Окрім того, вказав, що прокуратурою Шевченківського району м. Києва було подано до Окружного адміністративного суду м. Києва позов до Київської міської ради, Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу КМР (КМДА) про визнання незаконним та скасування рішення VII сесії XXIVскликання Київської міської ради від 24.06.2004 року № 326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування будинків, господарських будівель і споруд» та державних актів на право власності на земельні ділянки. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 16.05.2013 року у задоволенні даного позову було відмовлено. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 14.11.2013 року провадження у справі в частині визнання незаконним та скасування державних актів на право власності на земельні ділянки закрито, в іншій частині постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 16.05.2013 року залишено без змін.

В судовому засіданні прокурор Колодчина В.В. підтримала апеляційну скаргу та просила її задовольнити.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Вислухавши пояснення прокурора, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом, пунктом 5 рішення VII сесії XXIV скликання Київської міської ради від 24.06.2004 року № 326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд» затверджено проект відведення земельної ділянки та передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,10 га ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 (а.с. 40-44 т.1).

На підставі вказаного рішення Київської міської ради Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київради виготовлено державний акт серії КВ № КВ № 126866 на право власності на землю на земельну ділянку, площею 0,10 га по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:91:009:0038, який було видано ОСОБА_1 (а.с.34 т.1).

31.03.2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,10 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 на підставі якого ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку (а.с. 36-38 т.1).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої вважав, що позивачем не надано доказів, що спірна земельна ділянка по АДРЕСА_1 , яка була виділена ОСОБА_3 , у встановленому законодавством порядку (ч. 1 ст. 20 ЗК України) станом на час винесення оскаржуваного рішення була віднесена до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення (підпункт «в» частини 1 ст. 19 ЗК України), або рекреаційного призначення (підпункт «г» частини 1 ст. 19 ЗК України), або знаходиться в парковій зоні і належить до території скверу «Сирецький гай». Сам по собі факт наявності зелених насаджень на земельній ділянці, на що посилається позивач, не дає підстав для висновку суду, що спірна земельна ділянка у встановленому законом порядку була віднесена до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного або рекреаційного призначення, є парком або сквером. Також, суд першої інстанції вважав, що прокурором пропущено строк позовної давності, однак, зважаючи на те, що позивачем не доведено порушення Київською міською радою при ухваленні оскаржуваного рішення вимог Конституції та Законів України, яке стало підставою для подальшого видачі ОСОБА_1 оскаржуваного в цій справі державного акту на землю, а тому в задоволенні позову слід відмовити у зв`язку з недоведеністю позовних вимог, а не у зв`язку пропуском строку позовної давності.

Перевіряючи вказані висновки суду першої інстанції колегія суддів ураховує наступне.

Статтею 41 Конституції України та статтею 319 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 327 ЦК України передбачено, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Відповідно до статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з його волі. Власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.

У постанові від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна.

У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права.

Оскільки вимога про визнання наказів ГУ Держземагентства незаконними та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою, то така вимога не є нерозривно пов`язаною з вимогою про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. При цьому позивач у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначених наказів без заявлення вимоги про визнання їх незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не тягнуть правових наслідків, на які вони спрямовані.

Подібні за змістом висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Висновки про те, що власник може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, котра є останнім набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене, викладені також Верховним Судом України у постановах від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15, від 29 червня 2016 року у справі № 6-1376цс16, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У постанові від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за наявності державної реєстрації права власності за певною особою державна реєстрація права власності на це ж майно за іншою особою може бути здійснена за згодою цієї особи або за судовим рішенням, що набрало законної сили, щодо права власності на нерухоме майно. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 зазначено, що однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України). Вказані приписи поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18)).

У спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (частина перша статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункти 115, 143 постанови від 14 листопада 2018 року). У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (пункти 116, 144 постанови від 14 листопада 2018 року). Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. З огляду на викладене, враховуючи, що позивачі просили суд визнати незаконним та скасувати рішення міської ради «Про внесення змін до рішення «Про затвердження переліку об`єктів, які перебувають у комунальній власності та підлягають приватизації» про включення нежилого приміщення (підвалу), розташованого в багатоквартирному будинку, до переліку об`єктів, які перебувають у комунальній власності та підлягають приватизації шляхом викупу, визнати недійсним договір купівлі-продажу спірного нежитлового приміщення шляхом викупу, укладений між фізичною особою-підприємцем та Управлінням майна комунальної власності міської ради, та зобов`язати покупця усунути перешкоди у користуванні спірним допоміжним приміщенням загального користування шляхом його звільнення, колегія суддів дійшла висновку, що обраний позивачами спосіб захисту є неефективним та не відповідає змісту права, про порушення якого вони зазначають.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 463/3724/18.

Водночас, у данному позові прокурором заявлені вимоги про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу, відновлення становища, що існувало до порушення, отже, обраний прокурором спосіб захисту не відповідає вимогам закону.

Застосування у спірних правовідносинах речово-правового механізму повернення свого майна (віндикації) забезпечить захист прав та інтересів не тільки власника майна, а й добросовісних набувачів, які є також учасниками цивільного обороту. В іншому разі для широкого кола добросовісних набувачів, які виявили при укладенні договорів добру волю, розумну обачність, буде існувати ризик неправомірної й несправедливої втрати майна, яке може бути витребувано у них у порядку реституції. Така незахищеність прав добросовісних набувачів суперечить Конституції України та свободі договору.

Належним способом захисту в даному спорі є вимоги про витребування спірного майна (віндикаційний позов), проте прокурор з такими вимогами до суду не звертався.

Такі висновки висловлені і Верховним Судом у постанові від 24 листопада 2021 року у справі 761/11593/13-ц з аналогічним предметом спору (спір стосується сусідньої земельної ділянки за таких самих обставин).

Обрання позивачем неналежного способу захисту права є самостійною підставою для відмови в позові, а відтак відсутні підстави надавати оцінку іншим аргументам апеляційної скарги.

Суд першої інстанції, ухвалюючи по суті правильне рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, неправильно застосував норми матеріального права та не звернув увагу на релевантну судову практику в казаній категорії справ.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно ч. 4 ст. 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

З огляду на вищенаведене рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови, а відтак апеляційна скарга першого заступника керівника Київської міської прокуратури Нагальнюка Р.В. підлягає залишенню без задоволення.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Першого заступника керівника Київської міської прокуратури Нагальнюка Романа Васильовича залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Повне судове рішення складено 21 грудня 2022 року.

Головуючий Т. О. Невідома

Судді І. М. Вербова

В. А. Нежура