Постанова

від 16.04.2024 по справі 761/31121/14-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа №761/31121/14-ц

провадження № 22-ц/824/3326/2024

головуючий у суді І інстанції Пономаренко Н.В.

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 квітня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Писаної Т.О.

суддів - Приходька К.П., Журби С.О.

за участю секретаря судового засідання - Лащевської Д.О.

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Першого заступника керівника Київської міської прокуратури Нагальнюка Романа Васильовича на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року у справі за позовом Шевченківської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Київської міської ради про визнання недійсним рішення, державного акта на право власності на земельну ділянку та договору купівлі-продажу, відновлення становища, яке існувало до порушення,

В С Т А Н О В И В:

У січні 2013 року перший заступник прокурора Шевченківського району міста Києва звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Київської міської ради про визнання недійсним рішення, державного акта на право власності на земельну ділянку та договору купівлі-продажу, відновлення становища, яке існувало до порушення.

Заявлені позовні вимоги мотивував тим, що пунктом 5 рішення VII сесії XXIV скликання Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування будинків, господарських будівель і споруд» затверджено проект відведення земельної ділянки та передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,1га ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, будівель та споруд на АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного рішення видано державний акт на право власності на земельну ділянку.

У подальшому, 31 березня 2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки.

Позивач зазначив, що спірна земельна ділянка знаходиться на території «Сирецького гаю», тобто відноситься до земель природно-заповідного фонду, який охороняється як національне надбання і є складовою частиною світової системи природних територій та об`єктів, що перебувають під особливою охороною.

Згідно з інформацією Державної екологічної інспекції у м. Києві земельна ділянка знаходиться у парковій зоні, віднесена до земель рекреаційного призначення та відповідно до статті 51 ЗК України охоплюється забороною та обмеженнями щодо її використання.

За таких обставин, просив суд:

- визнати незаконним та скасувати рішення VII сесії XXIV скликання Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 в частині (пункт 5) щодо передачі громадянину ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 126866, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю № 01-7-00501, виданий 27 жовтня 2004 року ОСОБА_1 на підставі рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/153;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,10 га, розташованої на АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 8000000000:91:009:0038, вартістю 633600,00 грн, укладений 31 березня 2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

- визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, який був виданий ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 31 березня 2005 року № 651 (ВСА № 838333);

- відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення в розпорядження Київської міської ради земельної ділянки площею 0,10 га, розташованої на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:91:009:003,8 вартістю 633 600,00 грн.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 08 квітня 2014 року в задоволенні позову першого заступника прокурора Шевченківського району міста Києва до Київської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним рішення, державних актів на право власності за земельну ділянку, договору купівлі-продажу, відновлення становища, яке існувало до порушення, відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 09 липня 2014 року апеляційну скаргу заступника прокурора відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 квітня 2014 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва задоволено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 квітня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 09 липня 2014 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 грудня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 23 квітня 2015 року апеляційну скаргу заступника прокурора м. Києва задоволено частково, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 грудня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову першого заступника прокурора Шевченківського району міста Києва, а саме: визнано незаконним та скасовано рішення VII сесії XXIV скликання Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 в частині передачі ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 ; визнано незаконним державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 126866, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю, кадастровий номер 8000000000:009:0038, виданий ОСОБА_1 на підставі рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536. У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Апеляційного суду міста Києва від 23 квітня 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 грудня 2015 року апеляційну скаргу заступника прокурора м. Києва відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 грудня 2014 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 грудня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 грудня 2015 року залишено без змін.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року заяву заступника Генерального прокурора України задоволено, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 грудня 2015 року та рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 грудня 2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 19 листопада 2021 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, Перший заступник керівника Київської міської прокуратури Нагальнюк Р. В. звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на те, що рішення ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки не відповідають обставинам справи та наявним в матеріалах справи доказам, просив скасувати рішення та ухвалити нове про задоволення позову.

Постановою Київського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року апеляційну скаргу Першого заступника керівника Київської міської прокуратури Нагальнюка Р.В. залишено без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року змінено, викладено мотивувальну частину рішення в редакції вказаної постанови.

У січні 2023 року Перший заступник керівника Київської міської прокуратури Нагальнюк Р. В. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою.

Постановою Верховного Суду від 13 вересня 2023 року касаційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури задоволено. Постанову Київського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З прийняттям постанови суду постанова Київського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року втратила законну силу.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги Перший заступник керівника Київської міської прокуратури Нагальнюк Р.В. вказує, що висновок суду про те, що спірна земельна ділянка не відноситься до земель рекреаційного призначення, не відповідає обставинам справи. Рішення про передачу земельної ділянки прийнято без погодження з органом по земельним ресурсам, органу охорони культурної спадщини.

Судом не надано оцінки обставинам щодо передачі земельної ділянки рекреаційного призначення для будівництва з порушенням порядку зміни цільового призначення. Київською міською радою рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки не приймалося, що є порушенням статті 20 ЗК України.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 заперечував проти апеляційної скарги та зазначив, що позивачем не було надано доказів, які доводять, що спірна земельна ділянка станом на час ухвалення оскаржуваного рішення була віднесена до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного чи рекреаційного призначення, або знаходиться в парковій зоні і належить до території скверу «Сирецький гай». Сам по собі факт наявності зелених насаджень на земельній ділянці, на що посилається позивач, не дає підстав вважати, що спірна земельна ділянка у встановленому законом порядку була віднесена до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного чи рекреаційного призначення, є парком або сквером. Також зазначив, що скаржником при зверненні до суду було пропущено трирічний строк позовної давності без поважних причин. Окрім того, вказав, що прокуратурою Шевченківського району м. Києва було подано до Окружного адміністративного суду м. Києва позов до Київської міської ради, Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу КМР (КМДА) про визнання незаконним та скасування рішення VII сесії XXIV скликання Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування будинків, господарських будівель і споруд» та державних актів на право власності на земельні ділянки. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 травня 2013 року у задоволенні даного позову було відмовлено. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2013 року провадження у справі в частині визнання незаконним та скасування державних актів на право власності на земельні ділянки закрито, в іншій частині постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 травня 2013 року залишено без змін.

У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_3 апеляційну скаргу підтримала з підстав наведених в ній, просила її задовольнити.

ОСОБА_4 в судовому засіданні апеляційної інстанції проти задоволення апеляційної скарги заперечував, просив її відхилити.

Інші учасники справи в судове засідання не зявились, були належним чином повідомлені про розгляд справи, клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надходило, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим та має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеного цим Кодексом. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Згідно із статтею 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Частиною 1 статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив з того, що земельна ділянка передана ОСОБА_1 «за рахунок земель міської забудови», а тому відсутні підстави вважати, що її цільове призначення є іншим, ніж «землі житлової та громадської забудови».

Суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач не надав доказів того, що спірна земельна ділянка станом на час прийняття оскарженого рішення була віднесена до земель природно-заповідного або іншого природоохоронного чи рекреаційного призначення, або знаходиться в парковій зоні і належить до території скверу «Сирецький гай». Сам по собі факт наявності зелених насаджень на земельній ділянці за висновком суду не дає підстав уважати, що земельна ділянка у встановленому законом порядку була віднесена до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного чи рекреаційного призначення, є парком або сквером.

Доводи позивача про те, що спірна земельна ділянка за формою 6-зем рахувалась за землями рекреаційного призначення, за висновком суду є припущенням, оскільки факт такого обліку органом реєстрації, як і передбачені законом підстави обліку саме до земель рекреаційного призначення позивачем не доведені.

Суд прийняв до уваги лист Головного управління культури, мистецтв та охорони культурної спадщини № 00109/6168, рішення виконкому Київської ради народних депутатів від 16 липня 1979 року № 920 та розпорядження Київської міської адміністрації № 979 від 17 травня 2002 року, де вказана земельна ділянка не входить до історичної охоронної зони та зони регулювання забудови міста. Можливість відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_1 для будівництва і експлуатації індивідуального житлового будинку на АДРЕСА_1 підтверджена у висновках державних органів, копії яких наявні в матеріалах справи.

Суд першої інстанції виходив з недоведеності позовних вимог про визнання незаконним і скасування пункту 5 рішення VIІ сесії XXIV скликання Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536.

Відсутні підстави й для задоволення похідних вимог про визнання недійсним державного акта серії КВ № 126866 про право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_1 , а також визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки, укладеного 31 березня 2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та визнання недійсним державного акта про право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_2 на підставі вказаного договору.

Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що не підлягають задоволенню й позовні вимоги про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення в розпорядження Київської міської ради спірної земельної ділянки, оскільки реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

Суд зазначив, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову для набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України. Тому суд вважав, що обраний позивачем спосіб захисту в цій частині є неефективним та, крім того, ця вимога є похідною від позовних вимог, в задоволенні яких відмовлено.

Оскільки суд відмовив у задоволенні позову в зв`язку з недоведеністю позовних вимог, тому місцевий суд вважав відсутніми підстави для задоволення заяви відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог однак з інших підстав враховуючи наступне.

Як встановлено судом першої інстанції і вбачається з матеріалів справи, пунктом 5 рішення VIІ сесії XXIV скликання Київської міської ради від 24 червня 2004 року №326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд» затверджено проект відведення земельної ділянки та передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,10 га ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 (а. с. 40-44 т.1).

На підставі вказаного рішення Київської міської ради Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київради виготовлено державний акт серії КВ №126866 на право власності на землю на земельну ділянку, площею 0,10 га на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:91:009:0038, який було видано ОСОБА_1 (а.с.34 т.1).

31 березня 2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,10 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 на підставі якого ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку, копія якого наявна в матеріалах справи (а.с. 36-38 т.1).

Відповідно до ст. 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. Постанова суду касаційної інстанції не може містити вказівок для суду першої або апеляційної інстанції про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яка норма матеріального права повинна бути застосована і яке рішення має бути прийнято за результатами нового розгляду справи.

Скасовуючи постанову Київського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд у постанові від 13 вересня 2023 року безпосередньо у цій справі зазначив, що апеляційний суд при перегляді рішення суду першої інстанції мотивів на спростовування або підтвердження висновків суду першої інстанції не навів, обмежившись посиланням на обрання прокурором неефективного способу захисту. Обставину належності спірної земельної ділянки до земель відповідної категорії не встановив.

На виконання вказівки суду касаційної інстанції колегія апеляційного суду у цьому апеляційному провадженні виходить з наступного.

За приписами статей 13, 14 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Статтею 18 Земельного Кодексу України (далі по тексту ЗК України) (тут і далі в редакції, яка діяла на час прийняття оспорюваного рішення) встановлено, що до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.

Положеннями статті 19 ЗК України встановлено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення.

На виконання вказівки суду касаційної інстанції судом апеляційної інстанції запропоновано сторонам надати на стадії апеляційного провадження докази та пояснення у підтвердження чи спростування відповідних обставин, що є предметом доведення у цій справі.

Сторонами були надані пояснення та зазначено, що всі докази наявні у матеріалах справи.

Надаючи оцінку наявним у справі доказам апеляційний суд виходить з такого.

В обгрунтування позовних вимог стороною позивача надано ряд документів, у яких статус спірної земельної ділянки визначено як "зелена зона". За загальним поняттям "зелена зона" - сукупність зелених насаджень у межах певної території;

зелені насадження - деревна, чагарникова, квіткова та трав`яна рослинність природного і штучного походження на визначеній території населеного пункту;

парк - самостійний архітектурно-організаційний комплекс, основним елементом якого є зелені насадження, площею понад 2 гектари, який виконує санітарно-гігієнічні функції та призначений для короткочасного відпочинку населення;

рекреаційна зона - спеціально виділена і організована територія в місті та в межах зеленої зони, призначена для відпочинку населення;

сквер - упорядкована ділянка зелених насаджень площею від 0,02 до 2,0 гектара, яка є елементом архітектурно-художнього оформлення населених місць, призначена для короткочасного відпочинку населення.

Безпосередньо термін "зелена зона" вживається у статтях 51 і 52 ЗК України, які регулюють склад земель рекреаційного призначення та порядок їх використання.

У статті 55 ЗК України вжито термін "зелені насадження" щодо визначення земель лісогосподарського призначення.

Поняття "парк" , "сквер" також вживаються в ст. 44 ЗК України, що входять до складу земель природно-заповідного фонду, у ст. 83 ЗК України як землі загального користування населених пунктів.

Тобто поняття "зелена зона", "парк", "сквер" вживається у нормах, які регулюють різні категорії земель, зокрема: землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі рекреаційного призначення; землі лісогосподарського призначення.

Доводів та доказів щодо наявності підстав для віднесення спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення жодні заяви по суті спору не містять.

Першочергово у позові позивачем указано, що спірна земельна ділянка знаходиться на території "Сирецького гаю", створеного Постановою колегії Держкомітету УРСР з охорони природи №22 від 26 липня 1973 року з метою збереження цінних природних угрупувань та колекцій. "Сирецький гай" є парком - пам`яткою садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення, і входить до складу природно-заповідного фонду України, який охороняється як національне надбання і є складовою частиною світової системи природних територій та об`єктів, що перебувають під особливою охороною.

Правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об`єктів визначає Закон України "Про природно-заповідний фонд України".

Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об`єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

У зв`язку з цим законодавством України природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання. Україна розглядає цей фонд як складову частину світової системи природних територій та об`єктів, що перебувають під особливою охороною.

Разом з тим, у ч. 4 ст. 7 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" передбачено, що межі територій та об`єктів природно-заповідного фонду встановлюються в натурі відповідно до законодавства. До встановлення меж територій та об`єктів природно-заповідного фонду в натурі їх межі визначаються відповідно до проектів створення територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

Матеріали справи не містять доказів, що землі "Сирецького гаю", як об`єкта природно-заповідного фонду, були встановлені в натурі. Відповідно не надані докази, що спірна земельна ділянка входить до складу земель "Сирецького гаю" саме як об`єкта природно-заповідного фонду.

Матеріали цієї справи також не містять тексту Постанови колегії Держкомітету УРСР з охорони природи №22 від 26 липня 1973 року, відповідно до якої створено "Сирецький гай" як парк.

Відповідні обставини також були встановлені у постанові окружного адміністративного суду міста Києва від 16 травня 2013 року в адміністративній справі №2а-16918/12/2670 за адміністративним позовом Прокуратури Шевченківського району м. Києва до Київської міської ради, Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської адміністрації), треті особи: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Комунальне підприємство по утриманню зелених насаджень Шевченківського району м. Києва, ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_1 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , Акціонерне товариство «Мізет», ОСОБА_2 , Комунальне підприємство по утриманню зелених насаджень Подільського району м. Києва, про визнання незаконними та скасування рішення та державних актів на право власності на земельні ділянки

Переглядаючи а апеляційному порядку відповідну адміністративну справу за апеляційною скаргою Прокуратури Шевченківського району м. Києва Київський апеляційний адміністративний суд погодився із судом першої інстанції з приводу наступного.

Згідно з Постановою колегії Держкомітету Ради Міністрів УРСР по охороні природи № 22 від 26 липня 1972 року, на виконання Постанови Ради Міністрів УРСР НОМЕР_1 від 28 січня 1972 року заповідний парк «Сирецький гай» віднесений до парків-пам`яток садово-паркового мистецтва республіканського значення.

Згідно з Охоронним зобов`язанням № 9-1-3-Ш від 25 листопада 2009 року, виданим Держуправлінням охорони навколишнього природного середовища у м. Києві, передано під охорону заповідний об`єкт «Сирецький гай» площею 88,8 га землекористувачу - Комунальному підприємству по утриманню зелених насаджень Шевченківського району м. Києва.

Відповідно до переліку територій та об`єктів природно-заповідного фонду Шевченківського району м. Києва, складеного головним агрономом КП УЗН Шевченківського району м. Києва та наявного в матеріалах справи, парк-пам`ятка садово-паркового мистецтва «Сирецький гай» площею 82,9 га знаходиться на АДРЕСА_2 .

Крім того, відповідно до листа Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Шевченківського району м. Києва № 280 від 20 лютого 2013 року встановлено, що до 2005 року, земельні ділянки по АДРЕСА_3 , входили до складу скверу на АДРЕСА_3 та перебували на обслуговуванні районного комунального підприємства по утриманню зелених насаджень.

Станом на 23 листопада 2012 року, згідно з витягом з бази даних Державного земельного кадастру, зазначені земельні ділянки є власністю фізичних осіб та не входять до території загального користування згідно з рішенням Київської міської ради № 714/2783 від 27 листопада 2009 року «Про продовження чинності «Програми розвитку зеленої зони м. Києва до 2010 року та концепції формування зелених насаджень в центральній частині міста». Згідно з картографічними даними вказаної програми земельні ділянки по АДРЕСА_3 є суміжними територіями зеленої зони скверу «Ризького».

Згідно з листом № 3638 від 25 лютого 2013 року Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) вбачається, що у Департаменті земельних ресурсів відсутній погоджений, у відповідності до норм чинного законодавства, проект землеустрою щодо відведення Комунальному підприємству по утриманню зелених насаджень Шевченківського району м. Києва земельних ділянок для експлуатації та обслуговування парку-пам`ятки «Сирецький гай».

Крім того, згідно з листом Міністерства екології та природних ресурсів України №1622/09/10-13 від 30 січня 2013 року повідомлено, що Державний кадастр територій та об`єктів природно-заповідного фонду інформацію щодо меж та переліку вулиць, які входять до складу території природно-заповідного фонду не містить.

Згідно з актом обстеження земельної ділянки НОМЕР_1 від 25 грудня 2012 року, проведеного Державною інспекцією сільського господарства в м. Києві, встановлено, що земельна ділянка, яка знаходиться по АДРЕСА_1 , площею 0,1 га, приватної форми власності та відноситься до категорії земель: землі житлової та громадської забудови та має цільове призначення: для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд.

Крім того, як було встановлено судом першої інстанції, за замовленням Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Шевченківського району м. Києва № 96 від 01 лютого 2005 року, згідно з дорученням заступника міського голови - секретаря Київради № 39264/02 від 28 лютого 2005 року, Комунальним підприємством «Київський міський центр земельного кадастру та приватизації землі» розробляється проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок Комунальному підприємству по утриманню зелених насаджень Шевченківського району м. Києва для експлуатації та обслуговування парку-пам`ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Сирецький гай».

Таким чином, колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду погодилася з висновком суду першої інстанції з приводу відсутності підстав стверджувати, що спірні земельні ділянки знаходяться в межах ділянки, на якій розташований парк-пам`ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Сирецький гай», оскільки в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази наявності затвердженого проекту землеустрою з організації та встановлення меж такого парку-пам`ятки.

Відповідні висновки апеляційного суду адміністративної юрисдикції викладені у постанові від 14 листопада 2013 року у справі №2а-16918/12/2670.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Зокрема, в адміністративній справі, сторонами якого були і сторони цього спору, було встановлено, що відсутні докази наявності затвердженого проекту землеустрою з організації та встановлення меж такого парку-пам`ятки як «Сирецький гай». Крім того, згідно з листом Міністерства екології та природних ресурсів України №1622/09/10-13 від 30 січня 2013 року повідомлено, що Державний кадастр територій та об`єктів природно-заповідного фонду інформацію щодо меж та переліку вулиць, які входять до складу території природно-заповідного фонду не містить. Також під час розгляду адміністративної справи було досліджено лист Комунального підприємства по утриманню зелених насаджень Шевченківського району м. Києва № 280 від 20 лютого 2013 року, згідно з яким до 2005 року земельні ділянки по АДРЕСА_3 , входили до складу скверу на АДРЕСА_3 та перебували на обслуговуванні районного комунального підприємства по утриманню зелених насаджень. Окрім наведеного листа матеріали справи не містять доказів, що спірні землі входили до іншого скверу чи парку, як об`єкта природно-заповідного фонду, межі якого були встановлені в натурі, чи проектів створення відповідних територій та об`єктів природно-заповідного фонду у відповідності до вимог ч. 4 ст. 7 Закону України "Про природно-заповідний фонд України".

При цьому станом на 23 листопада 2012 року, згідно з витягом з бази даних Державного земельного кадастру, зазначені земельні ділянки є власністю фізичних осіб та не входять до території загального користування згідно з рішенням Київської міської ради №714/2783 від 27 листопада 2009 року «Про продовження чинності «Програми розвитку зеленої зони м. Києва до 2010 року та концепції формування зелених насаджень в центральній частині міста». Згідно з картографічними даними вказаної програми земельні ділянки по АДРЕСА_3 є суміжними територіями зеленої зони скверу «Ризького».

Таким чином відсутні підстави у суду в цій справі для переоцінки доказів, яким вже була надана оцінка в суді адміністративної юрисдикції та встановлювати інші обставини на тих самих доказах, оскільки жодних нових доказів у підтвердження доводів, що спірна земельна ділянка була виділена за рахунок парку чи скверу, як об`єкта природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, позивачем у цій справі не надано. Відтак, позивачем не доведено наявність підстав для віднесення спірної земельної ділянки до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення.

Перевіряючи наявність підстав для віднесення спірної земельної ділнки до земель рекреаційного призначення та порушення процедури зміни цільового призначення земельної ділянки колегія апеляційного суду у цьому апеляційному провадженні виходить з наступного.

На час розгляду справи спірні земельні ділянки значаться як землі житлової та громадської забудови. В той же час у матеріалах справи містяться докази, які указують, що спірна земельна ділянка знаходиться в зеленій зоні.

Відповідно до статті 51 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об`єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об`єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об`єктів стаціонарної рекреації.

Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що Київська міська рада не приймала рішення про затвердження проекту землеустрою з організації та встановлення меж території земель рекреаційного призначення відповідно до статті 47 Закону України «Про землеустрій» та пункту 10 Порядку розроблення проектів землеустрою з організації та встановлення меж територій природно-заповідного фонду, іншого природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 року № 1094.

Апеляційний суд звертає увагу на те, що місцевий суд не врахував, що належність земельних ділянок до земель рекреаційного призначення, а саме зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, визначена у ЗК України (стаття 51).

Також, з матеріалів справи вбачається, що відповідно до витягу з містобудівного кадастру та відповідно до Генерального плану міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року № 370/1804, земельна ділянка на АДРЕСА_1 відноситься до зеленої зони.

При цьому, помилковими є посилання суду першої інстанції на те, що доводи позивача щодо віднесення спірної земельної ділянки за формою 6-зем до земель рекреаційного призначення є припущенням.

Так, згідно з відомостями, зазначеними у довідці форми 6-зем, на земельній ділянці існують зелені насадження загального користування: зелені насадження у межах населених пунктів (парки, сади, сквери, бульвари тощо), які не включені до категорії лісів.

Дані державної статистичної звітності про правовий режим земель мають суттєве юридичне значення для вирішення спору та згідно з нормами статей 181-184, 202-204 ЗК України, Законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій» є документальним підтвердженням відомостей про цільове призначення земель, їх розподіл серед власників землі і землекористувачів за категоріями земель, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації.

Отже, враховуючи аналіз приписів статей 51, 203 ЗК України та наказу Держкомстату України від 05 листопада 1998 року № 377 «Про затвердження форм державної статистичної звітності з земельних ресурсів та Інструкції з заповнення державної статистичної звітності з кількісного обліку земель (форми № № 6-зем, 6а-зем, 6б-зем, 2-зем), з огляду на дані державної статистичної звітності з кількісного обліку земель за формою 6-зем, спірна земельна ділянка на момент прийняття Київською міською радою оспорюваного рішення відносилась до земель рекреаційного призначення.

У доводах апеляційної скарги (від 24 квітня 2014 року (а.с. 141-145, Т.2) представник позивача також визнає, що спірну земельну ділянку слід відносити до земель рекреаційного призначення в силу закону, як таку, що знаходиться в зеленій зоні", яка регулюється статтею 51 ЗК України. Відповідні доводи щодо визнання спірної земельної ділянки як земель рекреаційного призначення зазначені у інших заявах та письмових поясненнях по суті спору.

Згідно з частиною дев`ятою статті 118 ЗК України проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідних місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування.

Як встановлено апеляційним судом та підтверджується висновком Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища від 26 вересня 2003 року № 19-2500 спірна земельна ділянка знаходиться в зеленій зоні.

15 жовтня 2003 року Комунальне підприємство по утриманню зелених насаджень Шевченківського району м. Києва проведено попереднє обстеження зелених насаджень на спірній земельній ділянці та складено акт № 296-П, в якому зазначено, що на рекомендованій для передачі у приватну власність земельній ділянці існують зелені насадження: 2 дерева грабу звичайного, 6 дерев липи дрібнолистої, 18 дерев каштану, 600 м2 газону звичайного та інші 8 дерев каштану кінського, 1 дерево грабу звичайного та 5 дерев липи дрібнолистої.

25 лютого 2004 року ОСОБА_1 підписав нотаріально завірене гарантійне зобов`язання щодо збереження, у разі виділення у приватну власність рекомендованої земельної ділянки у АДРЕСА_1 , 8 дерев каштану кінського, 1 дерева грабу звичайного та 5 дерев липи дрібнолистої.

Колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги, що надання спірної земельної ділянки відбулося з порушенням порядку встановленого частиною 9 статті 118 ЗК України.

Матеріали справи не містять доказу погодження органу охорони культурної спадщини, а висновок Головного управління земельних ресурсів, наявний в матеріалах справи, взагалі не містить вихідного номеру та дати, містить лише посилання на номер доручення від 07 березня 2003 року.

З матеріалів справи вбачається, що погодження проекту відведення земельної ділянки відбувалося після прийняття 24 червня 2004 року Київською міською радою рішення № 326-2/1536.

Так, Державним управлінням екології та природних ресурсів в м. Києві матеріали щодо можливості відведення земельної ділянки ОСОБА_1 для будівництва і експлуатації індивідуального житлового будинку на АДРЕСА_1 розглянуто 15 вересня 2004 року.

При цьому, Державним управлінням екології та природних ресурсів в м. Києві встановлено, що земельна ділянка знаходиться в зеленій зоні, вільна від капітальних споруд. На ділянці існують зелені насадження: 2 дерева грабу звичайного, 6 дерев липи дрібнолистої, 18 дерев каштану, 600 кв. м газону звичайного та інші 8 дерев каштану кінського, 1 дерево грабу звичайного та 5 дерев липи дрібнолистої.

Вирішуючи питання про погодження, Державне управління екології та природних ресурсів в м. Києві зазначало, що розміщення об`єкту за вказаною адресою може викликати негативну реакцію населення, та вказано на необхідність проектування на земельній ділянці з максимально-можливим збереженням існуючих насаджень.

Крім того, вказано на необхідність отримання позитивних висновків ДП «Інститут генерального плану м. Києва», Шевченківської районної ради та КП «Київзеленбуд» щодо вилучення зазначеної земельної ділянки з території зеленої зони міста; виконання умов, викладених у висновку Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища від 26 вересня 2003 року та Держуправління від 20 серпня 2004 року.

Розглянувши надані матеріали, Державне управління екології та природних ресурсів в м. Києві вважало за можливе погодити відведення земельної ділянки за умови вилучення земельної ділянки з території зеленої зони міста. При невиконанні особливих умов викладених у п. 1-10 лист втрачає свою чинність (т. 2, а. с. 30-31).

Обставини порушення при відведені земельної ділянки на АДРЕСА_1 вимог, передбачених частиною 9 статті 118 ЗК України, встановлено під час перевірки, проведеної Державною інспекцією сільського господарства в м. Києві в грудні 2012 року.

Так, як вбачається з листа Державної інспекції сільського господарства в м. Києві №01-02/2430 перевіркою встановлено, що при відведені земельної ділянки на АДРЕСА_1 порушено вимоги частини 9 статті 118 ЗК України в частині відсутності погодження з органом по земельним ресурсам, органом охорони культурної спадщини.

Тобто, висновок державного управління екології та природних ресурсів в м. Києві надано після прийняття рішення Київської міською радою 25 червня 2004 року.

Апеляційний суд встановив, що дозвіл Київської міської ради на розробку проекту відведеної земельної ділянки відсутній, адреса в заяві про надання земельної ділянки не відповідає адресі в проекті відводу, а висновок Головного управління земельних ресурсів не містить номера і дати.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції послався на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 травня 2013 року у справі № 2а-16918/12/2670, в якій судом встановлено правомірність дій Київської міської ради при прийнятті спірного рішення.

Також, у вказаній справі суд відмовив в задоволенні позову Прокуратури Шевченківського району м. Києва до Київської міської ради, Департаменту земельних ресурсів Київської міської ради (Київської міської адміністрації) про визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради № 326-2/1536 від 24 червня 2004 року «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд» з тих підстав, що позивачем не надано доказів того, що земельні ділянки на АДРЕСА_3 відносяться до території «Сирецького гаю».

Разом з тим, підставою адміністративного позову була належність вказаних земельних ділянок до території «Сирецького гаю» м. Києва та наявність погоджень на передачу у власність громадян цих земельних ділянок.

Оскільки з матеріалів справи вбачається, що земельна ділянка площею 0,10 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , є територією зелених насаджень, тому висновки суду першої інстанції, що спірна земельна ділянка не відносилася до земель рекреаційного призначення, не відповідають обставинам справи.

Згідно зі ч. 2 ст. 52 ЗК України на землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.

Отже, відповідно до закріпленого принципу раціонального використання та охорони земель земельні ділянки рекреаційного призначення підлягають використанню виключно відповідно до видів їх використання, які відповідають їх цільовому призначенню.

З огляду на статтю 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і Законів України.

Статтею 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в України» визначено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства тощо.

Відповідно до положення статті 123 ЗК України надання земельних ділянок державної або комунальної власності здійснювалось на підставі рішень органів місцевого самоврядування за умови здійснення дій, передбачених вимогами зазначеної статті.

Відповідно до змісту статті 20 ЗК України зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Таким чином, матеріали справи не містять доказів того, що Київською міською радою відповідно вимог до ЗК України приймалося рішення щодо зміни цільового призначення земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , із категорії земель рекреаційного призначення на категорію землі житлової та громадської забудови.

З наведеного вище вбачається, що Київською міською радою земельну ділянку рекреаційного призначення площею 0,10 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 передано у приватну власність ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд без зміни цільового призначення цієї земельної ділянки.

Вирішуючи питання щодо належного способу захисту колегія апеляційного суду виходить з наступного.

Позовними вимогами у цій справі є вимоги про визнання незаконним і скасування рішення VІІ сесії ХХІV скликання Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536; визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого на підставі указаного рішення; визнання недісним договору, яким було відчужено спірну земельну ділянку новому набувачу, та державного акта, виданого на підставі указаного договору; відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення у розпорядження Київської міської ради земельної ділянки у Шевченківському районі м. Києва вартістю 633 600,00 грн.

За загальними правилами способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини другої статті 16 ЦК України).

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (стаття 21 ЦК України).

Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності, та його державної реєстрації, а відповідно до статті 126 ЗК України (в редакції, чинній на час отримання земельної ділянки позивачем) таким документом є державний акт, форма якого затверджується Кабінетом Міністрів України.

Із аналізу норм ЗК України вбачається, що державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування, а тому вирішення питання про правомірність його видачі залежить від того, чи є законним рішення, на підставі якого його видано.

Оскільки ОСОБА_1 набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі незаконного рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 236-2/1536, державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 126866, є також незаконним.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 761/1554/13-ц (провадження № 61-3297зпв18), від 05 грудня 2018 року у справі № 761/11593/13-ц (провадження № 61-17702св18).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) Велика Палата погодилася із судами, які, зокрема, «визнали незаконними та скасували пункти 48 і 48.1 оскарженого рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04 вересня 2009 року в частині надання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 997 кв. м на АДРЕСА_1».

Аналогічно у справі №761/1554/13 Верховним Судом у постанові від 28 березня 2018 року було визнано незаконним та скасовано рішення VІІ сесії ХХІV скликання Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 у частині пункту 4 щодо передачі ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1; визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_4, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 01-7-00505, виданий 27 жовтня 2004 року ОСОБА_3 на підставі рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536; визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,10 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_1, вартістю 580 750 грн, укладений 19 липня 2005 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4; визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, який був виданий ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 19 липня 2005 року НОМЕР_3.

В той же час, у пункті 11.12. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року в справі № 633/408/18 (провадження № 14-86цс22) зазначено: "У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 рокуу справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 4 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (пункт 31))".

Як убачається із вимог позову у цій справі, який заявлено прокуратурою, їх метою є повернення у розпорядження Київської міської ради спірної земельної ділянки, яку слід розуміти як вимогу про витребування цієї ділянки з володіння відповідача на користь власника.

Колегією апеляційного суду також враховано, що у пункті 8.4. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року в справі № 554/10517/16-ц (провадження №14-76цс22) зазначено: «Велика Палата Верховного Суду вважає, що держава або територіальна громада не втрачають володіння земельними ділянками природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, які за законом не можуть бути передані у приватну власність у разі такого їх передання фізичним або юридичним особам і державної реєстрації за останніми права власності. У цих випадках слід усувати перешкоди у користуванні відповідною земельною ділянкою (стаття 391 ЦК України) шляхом її повернення власникові, а не витребовувати із незаконного володіння останнього набувача (статті 387, 388 ЦК України)».

Аналіз висновків, викладених у пунктах 71, 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), пункті 8.4. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року в справі №554/10517/16-ц (провадження № 14-76цс22), свідчить, що Велика Палата Верховного Суду:

підтримує ідею про те, що публічний власник (держава чи територіальна громада) завжди має володіння земельними ділянками водного фонду, і ніколи не може його втрачати. А оскільки не втрачається володіння земельними ділянками водного фонду, то вимога публічного власника про повернення таких земельних ділянок має кваліфікуватися як негаторний або як віндикаційний позов залежно від наявності/відсутності у позивача володіння майном, що визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння. При цьому Велика Палата Верховного Суду наголошує, що негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок, проте не визначає власне випади коли ж до «повернення «ділянок лісового фонду» застосовується негаторний позов;

вважає, що держава або територіальна громада не втрачають володіння земельними ділянками природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, тому у цих випадках слід усувати перешкоди у користуванні відповідною земельною ділянкою (стаття 391 ЦК України) шляхом її повернення власникові, а не витребовувати із незаконного володіння останнього набувача (статті 387, 388 ЦК України).

Фактично суть пзиції Верховного Суду в дані постанові полягала в тому, що земельні ділянки, які ні за яких умов не можуть перебувати у приватній власності, незважаючи на факт прийняття рішення про надання її у власність, та державної реєстрації цього права в силу того, що це протирічить вимогам закону, фактично ніколи не вибували із власності держави чи територіальної громади, відтак належним способом захисту прав останніх є саме вимога негаторного характеру. Ті ж земельні ділянки, які гіпотетично можуть перебувати у приавтній власності, однак були передані з порушення законної процедури, обумовлюють використання щодо них віндикаційних вимог.

До земель рекреаційного призначення можуть входити як такі, що не можуть бути передані у приватну власність (парки, сквери, вулиці, тощо), так і такі, які можуть бути передані у приватну власність.

Як було встановлено у цій справі обставини щодо наявності підстав для віднесення спірної земельної ділянки до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, а відтак до земель рекреаційного призначення, які не можуть бути передані у приватну власність, не встановлено.

Як убачається із матеріалів цієї справи, 10 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Зокрема Верховним Судом визнано обгрунтованою заяву позивача щодо необхіності висловлення практики застосування положень статей 51,52, 83 ЗК України.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у цій справі заяву заступника Генерального прокурора України задоволено частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 грудня 2015 року та рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 грудня 2014 року скасовано; справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою для скасування (п. 48 постанови) було встановлення помилок, допущених судами у справі № 761/31121/14-ц щодо застосування норм матеріального права, а також відсутність у Великої Палати Верховного Суду процесуальної можливості з`ясувати дійсні обставини справи та досліджувати наявні у справі докази, що не були досліджені судами, внаслідок чого неможливо ухвалити законне й обґрунтоване нове судове рішення.

Відтак, встановивши, що спірна земельна ділянка до виснесення оскаржуваного рішення VІІ сесії ХХІV скликання Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 мала статус земель рекреаційного призначення, колегія апеляційного суду враховує, що у самій ст. 52 ЗК України передбачено, що землі рекреаційного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Зокрема, відповідно до відповідно до ч. 1 ст. 51 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки надані для дачного будівництва і спорудження інших об`єктів стаціонарної рекреації. Отже, володіння приватними особами земельними ділянками, які знаходяться в зеленій зоні та мають рекреаційне призначення цілком можливе, вони можуть мати такі ділянки на праві власності, що відповідає наведеній статті та ч. 1 ст. 52 ЗК України.

Оскільки позов обгрунтований тим, що спірна земельна ділянка відноситься до земель рекреаційного призначення саме як землі парку чи сквера, які не можуть передаватись у приватну власність, та на території яких не може бути діяльності, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель, та враховуючи, що відповідні доводи не були доведені, колегія апеляційного суду виходить з обставин саме цієї справи та вважає, що належним способом захисту є віндикаційні вимоги, які і були заявлені позивачем у цій справі з урахуванням обгрунтування позову та його мети.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.6), від 6 лютого 2019 року у справі №522/12901/17-ц, від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 88), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 75), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55); див. також постанову Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року у справі № 6-32цс14).

Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна.

Таким чином, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред`явити позов про витребування відповідного майна.

При цьому Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Такий правовий висновок, зокрема, викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 16 червня 2020 року у справі №372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19, пункт 33) та від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 49).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 червня 2023 року в справі №633/408/18 (провадження № 14-86цс22) зауважує, що вимоги про визнання незаконним (недійсним) і скасування рішення органу влади про надання земельної ділянки у власність і про скасування державної реєстрації такого права за певних умов можна розглядати як вимоги про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, якщо саме ці рішення та реєстрація створюють відповідні перешкоди. У цій справі встановлено вимогу про витребування майна.

Встановивши, що на момент передачі спірної земельної ділянки відповідачу вона була вільна від капітальних споруд, а на ній були лише зелені насадження, а також те, що Київська міська рада відповідно вимог до ЗК України не приймала рішення щодо зміни цільового призначення спірної земельної ділянки із категорії земель рекреаційного призначення на категорію землі житлової та громадської забудови, апеляційний суд дійшов висновку про порушене право позивача переданням земельної ділянки у приватну власність фізичної особи.

З урахуванням наведеного для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов, на який поширюється позовна давність.

У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.

Відповідачем заявлено вимогу про застосування строку позовної давності (а.с. 112-116, т. 2).

Відповідно до ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Статтею 361 Закону України «Про прокуратуру» та ч. 2 ст. 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абз. 2 ч. 2 ст. 45 ЦПК України).

Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у ст. 46 ЦПК України.

Згідно із ч. 1 ст. 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до ст. 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов`язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Прокурор, який бере участь у справі, має обов`язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Тобто положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Безполсередньо у цій справі Апеляційним судом міста Києва в рішенні від 23 квітня 2015 року було встановлено наявність підстав для часткового задоволення позову у порядку віндикації. Вирішуючи питяння застосування позовної давності апеляційний суд дійшов висновку, що, як убачається із матеріалів справи, про вищевказані порушення інтересів держави, а отже про необхідність їх захисту, прокуратура Шевченківського району міста Києва дізналась за результатами перевірки щодо законності проведення будівельних робіт в м. Києві, отриманої з ЗМІ 06 грудня 2012 року та під час виконання завдання прокуратури міста Києва від 02 січня 2013 року, яке 03 січня 2013 року надійшло на адресу прокуратури району. А враховуючи, що з позовом до суду позивач звернувся в січні 2013 року, підстав для застосування до спірних правовідносин ст. 267 ЦПК України колегією суддів не було встановлено.

Однак з таким висновком суду апеляційної інстанції суд касаційної інстанції не погодився оскільки суди не перевірили, в чиїх інтересах пред`явлено позов, у зв`язку з чим не встановлено початок перебігу строку позовної давності.

Також в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ було звернуто увагу на ту обставину, що, як свідчать матеріали справи, заступником Генерального прокурора України вносились протести від 30 і 31 травня 2006 року на рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд», що свідчить про обізнаність позивача про порушення його права або про особу, яка його порушила ще в травні 2006 року.

Як зазначено у позовній заяві самим позивачем, даний позов пред`являється прокурором як позивачем. Необхідність захисту інтересів держави у даній справі полягає у прийнятті органом місцевого самоврядування незаконного рішення про розпорядження землею, яка згідно із ст. 14 Коституції України та ст. 1 ЗК України є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Таким чином прокуратурою подано позов як позивачем, а не в інтересах якого-небудь органу, про відповідні обставини безпосередньо прокуратурі було відомо ще у травні 2006 року, однак з позовом до суду прокуратура звернулася лише у січні 2013 року.

Відтак, позивачем було пропущено строк позовної давності, поважних причин пропуску позовної давності не зазначено, тому підстав для поновлення строку позовної давності не встановлено.

Щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) друге речення того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) другий абзац визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, а останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, наслідки його застосування мають бути передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, то Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45).

ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Критерій законності означає, що втручання держави у право особи на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону чи іншого нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

У даній справі було встановлено, що втручання держави у право особи на мирне володіння майном було передбачене законом, однак встановлено наявність підстав для правомірного уникненням відповідальності у зв`язку із пропуском позовної давності.

Так, у рішеннях від 20 вересня 2011 року (справа ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»), від 22 жовтня 1996 року (справа «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства») вказано, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Застосування позовної давності має забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Висновки щодо застосування позовної давності викладено також у рішеннях ЄСПЛ у справах Беллет проти Франції (Bellet v. France) за заявою № 23805/94, Seal v. The United Kingdom за заявою № 50330/07, Dacia S.R.L. v. Moldova за заявою № 3052/04; Lelas v. Croatia за заявою № 55555/08; Phinikaridou v. Cyprus за заявою № 23890/02.

Позивачем у цій справі навденеі обгрунтування (а.с. 13-17, Т4), згідно з якими: "звернення прокурора до суду у цих спірних правовідносинах спрямовано саме на задоволення суспільних потреб у попередженні незаконного надання у приватну власність земельної ділянки рекреаційного призначення, недопущення зміни її цільового використання". Відтак сам позивач указує на незаконність дій саме органу, до компетенції якого віднесено передання у приватну власність спірної земельної ділянки. Таким чином, суд установлює, що досягнення балансу інтересів суспільства і приватного права не може бути досягнуто за рахунок покладення на відповідача фізичну особу тягаря за неправомірні дії органу. При цьому, колегія апеляційного суду також зауважує, що відповідне судове рішення не є перешкодою щодо порушення питання про викуп спірної земельної ділянки для суспільних потреб чи примусове вилучення у державну чи комунальну власність лише як виняток з мотивів суспільної необхідності у встановленому законом порядку.

Визначальним у даній справі є також та обставина, що сам факт порушення відбувся у червні 2004 року, про відповідне порушення позивачеві було відомо з травня 2006 року, з позовом до суду прокуратура звернулася лише у січні 2013 року, сама справа розглядається в судах більше десяти років.

За наслідками розгляду цього апеляційного провадженнчя підставою для відмови у задоволені позовних вимог є встановлення порушення порядку передачі у приватну власність спірної земельної ділянки та сплив позовної давності, відтак оскаржуване рішення підлягає зміні в частині мотивів для відмови у задоволенні позовних вимог в редакції цієї постанови.

Згідно з вимогами п.2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими.

З огляду на наведені вище висновки апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, а тому апеляційну скаргу слід задовольнити частково, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року змінити в частині мотивів для відмови у задоволенні позову.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Першого заступника керівника Київської міської прокуратури задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року змінити в частині мотивів для відмови у задоволенні позову.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий Т.О. Писана

Судді К.П. Приходько

С.О. Журба