Постанова

від 30.11.2022 по справі 490/5891/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

30 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 490/5891/19

провадження № 61-18668св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю «Спеціалізоване підприємство 1407», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Міщенко Марія Володимирівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , від імені яких діє адвокат Сидоренко Тетяна Володимирівна, на постанову Миколаївського апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Тищук Н. О., Лівінського І. В., Шаманської Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Спеціалізоване підприємство 1407» (далі - ТОВ «Спеціалізоване підприємство 1407»), ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Міщенко М. В., про визнання договору купівлі-продажу недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння.

На обґрунтування позову посилалися на таке.

Невідомі особи надали до житлово-будівельного кооперативу «Комунар» копію договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 23 червня 2016 року приватним нотаріусом Міщенко М. В. за реєстровим № 364, з якого випливає, що ТОВ «Спеціалізоване підприємство 1407», власником якого є ОСОБА_4 , продало ОСОБА_3 за 94 800,00 грн квартиру АДРЕСА_1 .

Позивачам також стало відомо, що 12 вересня 2000 року нібито між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 договір купівлі-продажу від 12 вересня 2000 року не підписував, наміру продати спірну квартиру не мав і власником квартири в цілому ніколи не був.

До цього часу позивачі зареєстровані у квартирі, до ІНФОРМАЦІЯ_1 (до дня смерті) у квартирі постійно проживала мати позивачки ОСОБА_1 - ОСОБА_5 та до дня пред`явлення позову у квартирі знаходяться речі та меблі позивачів.

Позивачі постійно сплачують за спірну квартиру комунальні та експлуатаційні послуги.

З урахуванням наведеного, подавши 24 листопада 2020 року позов у новій редакції, позивачі просили усунути їм перешкоди у користуванні та розпорядженні майном, повернувши їм спірну квартиру шляхом визнання неукладеним договору купівлі-продажу квартири, скасувати запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про проведену 14 листопада 2014 року державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_4 ; визнати недійсним видане 21 листопада 2014 року ТОВ «Спеціалізоване підприємство 1407» свідоцтво про право власності, скасувати запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про проведену державну реєстрацію права власності за ТОВ «Спеціалізоване підприємство 1407» на квартиру в цілому; скасувати запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про проведену 23 червня 2016 року державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 ; витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 на користь позивачів; звільнити квартиру від будь-якого майна та побутових речей.

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 квітня 2021 року позов задоволено частково. Усунуто перешкоди ОСОБА_2 , ОСОБА_1 у користуванні та розпорядженні квартирою

АДРЕСА_1 , повернувши ОСОБА_2 , ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 шляхом:

- визнання неукладеним договору купівлі-продажу спірної квартири між ОСОБА_2 , з однієї сторони, та ОСОБА_4 , з другої сторони, зареєстрований 12 вересня 2000 року Товарною біржею «Нерухомість-Сангай» за реєстровим № 211;

- скасування запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 , проведену 14 листопада 2014 року, номер запису про право власності 7734477;

- визнання недійсним свідоцтва про право власності, виданого 21 листопада 2014 року державним реєстратором прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області, власник - ТОВ «Спеціалізоване підприємство 1407»;

- скасування запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності за ТОВ «Спеціалізоване підприємство 1407» на квартиру АДРЕСА_1 , проведену 20 листопада 2014 року, номер запису про право власності 7784852.

Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 спірну квартиру на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та скасовано запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , яка проведена 23 червня 2016 року, номер запису про право власності 15158156.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачі згоди на укладення договору купівлі-продажу не надавали, ніхто із відповідачів у володіння квартирою з 2000 року не вступив, а тому оспорюваний договір купівлі-продажу є неукладеним та є підстави для задоволення позову про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні спірною квартирою.

Водночас суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимог про звільнення спірної квартири від будь-якого майна та побутових речей, оскільки позивачі не надали належних доказів того, що у квартирі знаходяться речі відповідачів.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 квітня 2021 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд може визнати правочин неукладеним лише у випадку, якщо жодний інший спосіб захисту не буде ефективним у спірних правовідносинах.

Суд першої інстанції не врахував, що спірна квартира належала ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у рівних частках згідно з договором дарування.

Договір, який оспорюється, укладений від імені лише одного власника - ОСОБА_2 . Натомість ОСОБА_1 не була стороною правочину, тому посилання на відсутність волевиявлення іншої особи ( ОСОБА_2 ) не може бути належним способом захисту.

Щодо укладеного 14 вересня 2000 року договору між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , то на зазначеному договорі є підписи сторін, доказів на спростування свого підпису ОСОБА_2 не надав, договір зареєстрований 14 вересня 2000 року Товарною біржою «Нерухомість-Сангай», тому посилання на те, що за відомостями БТІ довідка-характеристика для укладення договору купівлі-продажу не готувалась, та на відсутність реєстрації зазначеного договору в БТІ не може бути достатньою підставою для підтвердження неукладеності договору.

З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_2 обрав неналежний спосіб захисту своїх прав та його позов є необґрунтованим.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , від імені яких діє адвокат Сидоренко Т. В., звернулися до Верховного Суду із касаційною скаргою, надалі уточненою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

На обґрунтування касаційної скарги посилаються на те, що суд апеляційної інстанції не врахував, що оспорюваний договір купівлі-продажу від 14 вересня 2000 року не був посвідчений нотаріально та не зареєстрований у встановленому законом порядку.

ОСОБА_4 за зазначеним договором коштів за спірну квартиру не сплачував.

Жодний із відповідачів протягом дев`ятнадцяти років у володіння спірною квартирою не вступав, не утримували її та не сплачували комунальних послуг.

Суд першої інстанції, встановивши, що оспорюваний договір купівлі-продажу не укладений, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову шляхом усунення позивачам перешкод у користуванні їхнім майном.

Водночас суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що позивачі обрали неналежний спосіб захисту.

Як на підставу касаційного оскарження заявники посилаються на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі № 385/344/6-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 387/970/17, від 09 грудня 2020 року у справі № 383/1354/18, від 04 жовтня 2018 року у справі № 362/7934/15-ц, Верховного Суду України від 13 травня 2015 року у справі № 6-67цс15, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 08 грудня 2021 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , від імені яких діє адвокат Сидоренко Т. В., на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Суди встановили, що 23 квітня 1998 року ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у рівних частках двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , у житлово-будівельному кооперативі «Комунар».

Договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Лашиною О. П. за реєстровим № 827 (т. 1, а. с. 9).

14 вересня 2000 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який посвідчений Товарною біржею «Нерухомість-Сангай» та зареєстрований у КП «Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації» за реєстровим № 7102 у книзі № 91.

08 вересня 2014 року зареєстрований статут ТОВ «Спеціалізоване підприємство 1407», власником якого є ОСОБА_4

21 листопада 2014 року на підставі свідоцтва про право власності, виданого Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області ТОВ «Спеціалізоване підприємство 1407» набуло право власності на квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 21 листопада 2014 року.

Протоколом загальних зборів товариства від 22 червня 2016 року вирішено питання щодо продажу належної товариству квартири

АДРЕСА_1 шляхом укладення нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу.

23 червня 2016 року між ТОВ «Спеціалізоване товариство 1407», в особі директора Щербакова О. В., та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу спірної квартири, який посвідчений приватним нотаріусом Міщенко М. В. за реєстровим № 364.

23 червня 2016 року право власності ОСОБА_3 на спірну квартиру зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 504577848101.

На адвокатський запит від 09 вересня 2019 року від КП «Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації» надійшла відповідь такого змісту:

- відповідно до матеріалів інвентаризаційної справи станом на 28 грудня 2012 року за адресою: АДРЕСА_2 , право власності на квартиру АДРЕСА_3 зареєстровано за ОСОБА_2 - 1/2 частки, ОСОБА_1 - 1/2 частки, на підставі договору дарування від 28 квітня 1998 року, зареєстровано у БТІ 15 травня 1998 року. Остання технічна інвентаризація проводилася у 1998 року на момент укладання договору.

- у період з 01 січня 2000 року до 14 вересня 2000 року довідка-характеристика БТІ не надавалась, договір купівлі-продажу від 14 вересня 2000 року на вказану квартиру за гр. ОСОБА_4 у БТІ не реєструвався.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, на які посилаються заявники у касаційній скарзі).

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Оспорюваний договір купівлі-продажу квартири від 14 вересня 2000 року укладений до набрання чинності Цивільним кодексом України, у зв`язку з чим при вирішенні питання щодо його відповідності вимогам щодо форми, змісту, волі сторін (тобто умовам дійсності угод) підлягають застосуванню норми, що діяли в момент укладення такого договору, тому підлягають застосуванню норми ЦК Української РСР.

Відповідно до статті 224 ЦК Української РСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно із статтею 45 ЦК Української РСР недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.

Недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом (стаття 48 ЦК Української РСР).

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції, може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.

Положення частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Разом із тим, відповідно загального правила, передбаченого до статтею 387 ЦК України, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що належним способом захисту порушеного права власності є витребування майна від нинішнього його володільця шляхом пред`явлення віндикаційного позову.

Зазначений правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 13 травня 2015 року у справі № 6-67цс15, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з урахуванням висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 21 липня 2020 року у справі № 640/3509/19, зазначив, що оспорюваний договір купівлі-продажу від 14 вересня 2000 року укладений на товарній біржі, а тому відповідно до статей 227, 242 ЦК Української РСР для такого договору встановлено обов`язкову нотаріальну форму, недотримання цієї вимоги тягне недійсність договору.

Суд виходив з того, що позивачі, звертаючись до суду з позовом, посилалися на неукладеність оспорюваного договору, зокрема на відсутність волевиявлення ОСОБА_2 на відчуження спірної квартири. Проте, оскільки на оспорюваному договорі є підписи сторін, доказів на спростування свого підпису ОСОБА_2 не надав, договір зареєстрований 14 вересня 2000 року Товарною біржою «Нерухомість Сангай», то посилання позивачів на відсутність реєстрації зазначеного договору в БТІ не може бути достатньою підставою для підтвердження неукладення договору.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками з огляду на таке.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) зроблено висновок, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. З`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Звертаючись до суду з позовом позивачі, зокрема на підставі статті 388 ЦК України, просили витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 спірну квартиру.

Суд апеляційної інстанції не врахував, що право власників не витребування свого майна із чужого незаконного володіння не є похідною вимогою від інших вимог, у тому числі вимоги про визнання договору купівлі-продажу спірної квартири від 12 вересня 2000 року неукладеним.

ЦК Української РСР та ЦК України визначено підстави недійсності угод (правочинів).

Верховний Суд зазначає, що угода (правочин) може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

За ступенем недійсності правочини поділяються на нікчемні та оспорювані. Нікчемні - абсолютно недійсні правочини за законом. Оспорювані - такі, що можуть бути недійсними лише за певних умов. Для визнання правочинів (або їх частин) дійсними або недійсними кожна особа може звернутися до суду.

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

У ЦК Української РСР нікчемні та оспорювані угоди виражені через формулу відповідно: «недійсною є угода», «угода може бути визнана судом недійсною».

Угода, укладена на товарній біржі, яка не посвідчена нотаріально, відповідно до статті 47 ЦК Української РСР є недійсною, тобто нікчемною, і не потребує визнання її недійсною (див. постанову Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 488/1937/17 (провадження № 61-4994св19)).

Отже, оскільки оспорюваний правочин є нікчемним, то наявні підстави для витребування спірного майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь позивачів.

З урахуванням наведеного постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення вимог про витребування майна підлягає скасуванню із залишенням в силі в цій частині рішення суду першої інстанції.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19) зазначено, що однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Верховний Суд у постанові від 03 квітня 2018 року у справі № 917/927/17 зазначив, що свідоцтво про право власності є лише документом, яким оформлюється відповідне право, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється або припиняється. Свідоцтво про право власності не породжує виникнення у суб`єкта відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності.

Отже, вимоги провизнання неукладеним договору купівлі-продажу, скасування записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та визнання недійсним свідоцтва про право власності не є необхідним та ефективним способом захисту порушених прав, що не приводить до їх поновлення.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов у частині зазначених вимог, не врахував, що такі вимоги не є ефективним способом захисту порушених прав позивачів, а суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову в зазначеній частині, помилково виходив з того, що позивач не надав доказів на підтвердження того, що оспорюваний правочин є неукладеним, а інші вимоги є похідними, тому відсутні підстави для задоволення позову.

Тому рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення вимог позивача про скасування записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та визнання недійсним свідоцтва про право власності підлягають скасуванню, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині, оскільки задоволення вказаних вимог не зумовить бажаних для позивачів наслідків - повернення квартири; такі способи захисту є неефективним, вони не відповідають завданням цивільного судочинства - ефективному захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів особи.

Застосування до спірних правовідносин речово-правового механізму повернення майна (віндикації) забезпечить захист прав та інтересів позивача.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частинами першою, другою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального, то постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову про витребування майна.

Зважаючи на те, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, то рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання неукладеним договору купівлі-продажу, скасування записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та визнання недійсним свідоцтва про право власності підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позову з наведених вище підстав.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування постанови апеляційного суду у повному обсязі та рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про скасування записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та визнання недійсним свідоцтва про право власності, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині та залишення в силі рішення суду першої інстанції в частині витребування майна, то з ОСОБА_3 на користь позивачів підлягає стягненню сплачений ними судовий збір за подання касаційної скарги за одну вимогу майнового характеру (витребування майна) (94 800,00 х 1/100 х 2 х 200 /100) у розмірі 1 896,00 грн.

При зверненні до суду апеляційної інстанції ОСОБА_3 на виконання ухвали Миколаївського апеляційного суду від 23 червня 2021 року сплатив судовий збір лише за вимоги про скасування запису у розмірі 1 152,60 грн. Тому з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги за одну вимогу немайнового характеру (про скасування записів) у розмірі 1 152,60 грн.

Застосувавши правило взаємозаліку присуджених до сплати сум на відшкодування витрат зі сплати судового збору, з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підлягає стягненню 743,40 грн (1 896,00 грн - 1 152,60 грн) на відшкодування витрат зі сплати судового збору.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , від імені яких діє адвокат Сидоренко Тетяна Володимирівна, задовольнити частково.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року скасувати.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 квітня 2021 року в частині вирішення вимог про скасування записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та визнання недійсним свідоцтва про право власності скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Спеціалізоване підприємство 1407», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Міщенко Марія Володимирівна, про скасування записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та визнання недійсним свідоцтва про право власності відмовити.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва в частині вирішення вимоги про витребування майна залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 743,40 грн - витрати зі сплати судового збору.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко