Рішення

від 10.01.2023 по справі 398/3995/22

ОЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД КІРОВОГРАДСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №: 398/3995/22

провадження №: 2/398/883/23

РІШЕННЯ

Іменем України

"10" січня 2023 р. Олександрійський міськрайонний суд Кіровоградської області у складі:

головуючого судді Молонової Ю.В.,

при секретарі Борозні Л.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі суду в м. Олександрія цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до держави Російська Федерація про відшкодування моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

16 листопада 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до держави Російська Федерація про відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що до 20 квітня 2022 року я проживав разом із своєю сім`єю у місті Слов`янську, яке вже перебувало під окупацією РФ з 12 квітня 2014 року до липня 2014 року. В цей період часу він разом з сім`єю був вимушений покинути рідний дім, спочатку виїхали його дружина разом із дітьми, а потім, на початку червня у зв`язку із загостренням ситуації, коли залишатись вже було небезпечно для життя, кругом велися обстріли, він разом з незнайомими людьми на їх автомобілі, виїхав через блокпости до родини у м. Київ, де вони всі разом проживали у Центрі соціально-психологічної реабілітації дітей ССД ВО КМР (КМДА) в м. Києві. Після визволення міста, 05 липня 2014 року, спочатку він один повернувся додому і проживав більше місяця без газа та води, потім до нього повернулась його сім`я, але весь цей час лінія фронту проходила всього у 80 км від них. Проте вони продовжували разом з сім`єю проживати у м. Слов`янську. З початком збройної агресії, а саме з 24 лютого 2022 року, ситуація у місті почала знову загострюватись, були постійні обстріли різних районів міста з боку РФ, особливо вночі, гинули люди. Військово-цивільна адміністрація міста наполегливо рекомендувала всім мешканцям евакуюватись. Щоб знову не опинитись в окупації, він разом зі своєю сім`єю був вимушений покинути рідне місто та їхати взагалі в нікуди, лише для того, щоб зберегти своє життя та життя своїх рідних. Вони виїжджали з міста на легковому авто, в якому їхало 7-ро людей, серед яких були малолітня та новонароджена дитина. Вони приїхали на захід країни і там постало питання, що робити далі. Вони прийняли непросте рішення, яке морально було дуже важко приймати. Його дружина з донькою евакуювались далі за кордон задля збереження їх життя, а він разом зі своїм сином був вимушений шукати тимчасове житло, у зв`язку з чим він опинився у м. Олександрія, став на облік як внутрішньо-переміщена особа. Результатом збройної агресії для нього стала втрата належного йому майна і житла, підтримки та надії на повернення додому. До залишення м. Слов`янська, в якому він жив, він був повноцінним членом суспільства, мав сім`ю, налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя. Проте, з початком збройної агресії Російської Федерації проти України він втратив ці можливості. Сьогодні він позбавлений звичного ритму життя, спілкування з близькими та друзями, а також можливості на повернення додому, налагодженого побуту. Він вже 8 місяців примусово вимушений проживати разом з сином в м. Олександрія без своєї дружини та доньки. Їх сім`я існує лише формально і це йому приносить тяжкі страждання. Збройна агресія РФ забрала всю впевненість у майбутнє, в нього майже не має коштів на подальше життя, оскільки всі заощадження він витратив на переїзди та оренду житла. Він практично вимушено став особою без визначеного місця проживання. Він не може ніяк допомогти своїй сім`ї і це призводить до невгамовного морального болю, оскільки він чоловік, був опора та підтримка для своєї родини. Ці обставини відобразились на його матеріальному і моральному стані. Внаслідок саме збройної агресії РФ було порушено низку його прав, передбачених Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 р., IV Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту. Крім цього, умови, в яких він проживає зараз, не дають можливості налагодити звичний для нього спосіб життя. Усе, до чого він прагнув раніше, тепер є неможливим, оскільки дуже гостро стало питання з приводу житла та фінансів, що безперечно позначилися на моральному та фізичному стані. Втративши житло, можливість проживати на рідній землі, можливість спілкуватися з близькими людьми він відчуває розчарування, безсилля та безпорадність, що також завдає йому моральну шкоду. Внаслідок збройної агресії Російської Федерації порушено його цивільне право, а саме: позбавлено можливості користуватися належним майном та вилучати корисні властивості належного майна для задоволення власних потреб, та рухомим майном, що знаходиться в ній, а також втрата можливості розпоряджатись ним, що завдає йому моральної шкоди, яку він оцінює у 1255800,00 грн., що на день подання позову до суду за офіційним курсом Національного Банку України є еквівалентом 35000 євро. Вважає, що це є справедливою компенсацією з агресора - Російської Федерації за факт порушення основоположних прав людини в Україні через що йому завданий власний душевний невгамовний біль, безперервні страждання через війну. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Просить стягнути з держави Російська Федерація на його користь у відшкодування моральної шкоди 35000 євро еквівалент 1255800,00 грн.

Ухвалою суду від 21.11.2022 відкрито провадження у даній справі, вирішено розгляд проводити за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 12.12.2022 було закрито підготовче засідання та призначено справу до судового розгляду по суті.

Позивач ОСОБА_1 до суду не з`явився, про розгляд справи повідомлявся належним чином. В позовній заяві просив розглянути справу у його відсутність.

Відповідач свого представника в судове засідання не направив, про день, час та місце розгляду справи повідомлявся у встановленому законом порядку, шляхом розміщення оголошення на веб-сайті судової влади.

Суд приймає до уваги, що за усталеною практикою ЄСПЛ обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція 1950 року) лише у разі, якщо таке обмеження: 1) переслідує законну мету, 2) є пропорційне меті, яка переслідується, та 3) не порушує самої сутності права на доступ до суду (Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28 травня 1985 року, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55; Fogarty v. the United Kingdom (скарга № 37112/97), рішення від 21 листопада 2001 року, § 33; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 55).

Отже, ЄСПЛ неодноразово визнавав, що «надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншої держави» (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 60; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 29 червня 2011 року, § 52; Wallishauser v. Austria, (скарга № 156/04), рішення від 17 липня 2012 року, § 60).

У той же час, збройна агресія проти України, здійснена Російською Федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні виключають, з ініціативи Російської Федерації, питання ввічливості та добрих відносин між країнами.

Загальновідомо, що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Отже, не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би Російська Федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду Російської Федерації.

Таким чином, звернення до українського суду є єдиним ефективним засобом судового захисту порушених прав та законних інтересів позивача. Наразі відсутні будь-які механізми або інші міждержавні домовленості між Україною та Російською Федерацією щодо відшкодування збитків фізичним та юридичним особам, завданих внаслідок дій військової агресії Російської Федерації на території України.

Відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.

Отже, судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення Російською Федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.

Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 18 травня 2022 року по справі № 760/17232/20-ц.

Крім того, у своїй постанові від 14 квітня 2022 року по справі № 308/9708/19 Верховний Суд також дійшов висновку, що на Російську Федерацію не поширюється судовий імунітет, оскільки «вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН». Зокрема, Верховний Суд встановив, що "такими діями Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, та грубо порушила гарантоване нормами міжнародного права право власності позивача".

Отже, на підставі викладеного суд ухвалив рішення за відсутності учасників справи, на підставі наявних у справі даних і доказів.

У зв`язку з неявкою в судове засідання осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, згідно ч. 2 ст. 247 ЦПК України, не здійснюється.

Суд, повно та всебічно дослідивши матеріали справи, доводи позивача, на які він посилався як на підставу своїх вимог, що викладені у позовній заяві, дійшов до наступних висновків.

Згідно позовної заяви, позивач зареєстрований у м. Слов`янську Донецької області, що знаходиться на території Краматорського району Донецької області та відноситься до Переліку територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні).

У зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України, він як громадянин України, був позбавлений звичного ритму життя, спілкування з близькими та друзями, а також можливості на повернення додому, налагодженого побуту, користування належним майном. Позивачу завданий власний душевний невгамовний біль, безперервні страждання через війну, чим особисто йому завдано моральної шкоди, яка підлягає стягненню з Російської Федерації, яку він оцінює у 35000 євро, еквівалент 1255800,00 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. (ч. 3 ст. 12 ЦПК України).

У відповідності до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Суд зазначає, що загальновідомим є той факт, що відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 №64/2022 із 05 годин 30 хвилин 24.02.2022 в Україні введено воєнний стан, і даний указ винесено у зв`язку з початком війни, яку Російська Федерація розпочала та здійснює на території незалежної держави Україна відносно громадян України, а тому не підлягають доказуванню згідно з приписами ч. 3 ст. 82 ЦПК України.

Способи захисту цивільних прав визначено ст. 16 ЦК України.

Пунктом 9 ч. 2 ст. 16 ЦК України передбачено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Згідно з ч. 2 ст. 2 ЦК України, учасниками цивільних відносин є зокрема і іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Відповідно до ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитки у результаті порушення її цивільного права, має право на відшкодування.

Згідно зі ст. 23 ЦК України, моральна шкода, зокрема, полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із душевними стражданнями, у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів, а також ушкодженням здоров`я. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Згідно роз`яснень Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 в п. 5 постанови «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» обов`язковому з`ясуванню при вирішені спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою та протиправними діями заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. За загальними правилами відшкодування шкоди, відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії певних осіб чи органів завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Відповідно до положень п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31.03.1995 передбачено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням кожному конкретному випадку вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер та обсяг моральних страждань, яких зазнав позивач внаслідок протиправних дій відповідача, час і зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.

В пункті 10 зазначеної Постанови зазначено, що при заподіянні особі моральної шкоди, обов`язок по її відшкодуванню покладається на винних осіб незалежно від того, чи була заподіяна потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.

Право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умов порушення права цієї особи, наявності такої шкоди та причинного зв`язку між порушенням та моральною шкодою. При цьому, обов`язок доведення наявності підстав для відшкодування моральної шкоди покладається на особу, що вимагає її відшкодування, що відповідає змісту ч. 3 ст.12 та 81 ЦПК України.

На підставі ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» Російська Федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.

Відповідно до ст. 32 «Конвенції про захист цивільного населення під час війни», 1949 рік, м. Женева, високі Договірні Сторони спеціально дають згоду на те, що їм забороняється застосування будь-яких заходів, які можуть завдати фізичних страждань або призвести до знищення осіб, що перебувають під захистом, які є під їхньою владою. Ця заборона поширюється не лише на вбивства, тортури, тілесні покарання, калічення та медичні чи наукові досліди, які не викликані потребою лікування особи, що перебуває під захистом, а й на будь-яке інше брутальне поводження з боку як цивільних, так і військових властей.

Відповідно до ст. 48 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I від 8 червня 1977 року), для забезпечення поваги й захисту цивільного населення та цивільних об`єктів сторони, що перебувають у конфлікті, повинні завжди розрізняти цивільне населення й комбатантів, а також цивільні й воєнні об`єкти та відповідно спрямовувати свої дії тільки проти воєнних об`єктів.

За ст. 51 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року цивільне населення користуються загальним захистом від небезпек, що виникають у зв`язку з воєнними операціями.

На підставі ст. 57 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року при проведенні воєнних операцій повинна постійно виявлятися турбота про те, щоб оберігати цивільне населення, цивільних осіб і цивільні об`єкти.

Суд звертає увагу на те, що військова агресія та окупація Російською Федерацією територій України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів та норм міжнародного права. Така військова агресія супроводжується злочинами геноциду проти народу України, а також іншими військовими злочинами збройних сил та вищого керівництва Російської Федерації.

Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року військова агресія Російської Федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, Російську Федерацію було зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.

Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24 березня 2022 року, якою додатково засуджує військову агресію Росії проти України, вимагає від Російської Федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року про заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Російської Федерації під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року.

Згідно зі ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.

Суд також звертає увагу на те, що внаслідок збройної агресії РФ Україна вирішила створити спеціальний механізм для визначення всіх збитків, які завдала держава-агресор. Такий обов`язок Україна підтвердила у постанові КМ України «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації» від 20 березня 2022 року № 326 (далі - постанова № 326).

Так, відповідно до «Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації», затвердженого постановою КМУ від 20 березня 2022 р. № 326, такий Порядок встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації (далі - шкода та збитки), починаючи з 19 лютого 2014 року.

Визначення шкоди та збитків здійснюється окремо, зокрема, за таким напрямом як людські втрати та пов`язані з ними соціальні витрати - напрям, що включає всі людські втрати (смерть або каліцтво цивільних осіб), що виникли в результаті збройної агресії РФ, а також витрати, пов`язані з призначенням різних видів державної соціальної допомоги та наданням соціальних послуг (пп. 1 п. 2 такої постанови № 326).

Вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, інших актів національного та міжнародного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення яких конвенційних обов`язків позивач вимагає від держави відшкодування моральної шкоди, чи мало місце таке порушення, у яких діях або бездіяльності держави воно виражене та який розмір відшкодування є обґрунтованим.

Суд, натомість, зазначає, що особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги, коли для цього інтересу є достатні підстави у законодавстві, яке повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті.

Аналогічна правова позиція була викладена Великою Палати Верховного Суду в постанові від 12 травня 2022 року по справі № 635/6172/17.

Отже, бажання позивача на відшкодування моральної шкоди, завданої йому збройною агресією РФ, не породжує без спеціального законодавчого акту легітимного очікування на отримання від певної держави такого відшкодування за моральну шкоду.

З огляду на викладене, суд зауважує, що ані нормативно-правові акти України, ані міжнародні правові акти, застосовні у випадку збройної агресії РФ проти України, як то Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Женевські конвенції з додатковими протоколами до неї та Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року, не містять норму, яка б зобов`язувала певну сторону конфлікту відшкодувати немайнову шкоду особі через сам факт такого збройного конфлікту чи через тимчасове переміщення особи із зони проведення активних бойових дій на безпечну територію.

Отже, суд зазначає, що наявні міжнародні та національні нормативно-правові акти не містять положень про виникнення у тимчасово переміщеної особи права на відшкодування понесених нею моральних страждань через таке переміщення від держави агресора.

При цьому, матеріали справи не містять доказів, що через збройну агресію РФ позивачу було завдано ушкодження здоров`я, чи мала місце протиправна поведінка конкретно щодо нього чи членів його родини, або було знищено чи пошкоджено його майно, тобто підстав, за якими за міжнародними договорами покладено відповідальність на сторону збройного конфлікту щодо відшкодування завданої з таких підстав шкоди чи збитків, оскільки встановлено, що моральні страждання позивача були викликані його загальними переживаннями та труднощами через наслідки вторгнення РФ на територію України, що змусило позивача та його родину покинути місце свого проживання, що позбавило його звичайного ритму життя, налагодженого побуту.

Отже, ані у законодавстві України, ані міжнародних актах немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити виникнення права у ОСОБА_1 на вимогу про відшкодування моральної шкоди, спричиненої йому за встановленими судом обставинами даної справи.

Таким чином, за відсутності правового унормування, суд дійшов висновку, що посилання позивача на спричинення йому моральної шкоди за встановленими судом обставинами даної справи, не зумовлює покладення зобов`язання на РФ відшкодування шкоди на користь позивача.

На підставі викладеного, у задоволенні позову ОСОБА_1 до держави Російська Федерація про відшкодування моральної шкоди слід відмовити.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 76-82, 258, 259, 263-265, 268, 280-282 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволені позову ОСОБА_1 додержави РосійськаФедерація провідшкодування моральноїшкоди- відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

На рішення може бути подана апеляційна скарга до Кропивницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя Ю.В. Молонова