Постанова

від 14.12.2023 по справі 398/3995/22

КРОПИВНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

Іменем України

14 грудня 2023 року м. Кропивницький

справа № 398/3995/22

провадження № 22-ц/4809/751/23

Кропивницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

Мурашка С.І. (головуючий, суддя-доповідач), Єгорової С. М., Чельник О. І.,

за участі секретаря Гончар В. В.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач Російська Федерація,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні в м. Кропивницькому цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 10 січня 2023 року у складі судді Молонової Ю. В. і

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог

В листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Російської Федерації (далі РФ) та просив стягнути на свою користь на відшкодування моральної шкоди 35000 євро, що еквівалентно 1255800 грн.

Позовна заява мотивована тим, що 20 квітня 2022 року позивач проживав разом із своєю сім`єю у місті Слов`янську, яке вже перебувало під окупацією РФ з 12 квітня 2014 року до липня 2014 року.

В цей період часу він разом із сім`єю був вимушений покинути рідний дім та виїхав у м. Київ, де вони всі разом проживали у Центрі соціально-психологічної реабілітації дітей ССД ВО КМР (КМДА) в м. Києві.

Після визволення міста 05 липня 2014 року родина позивача повернулась до м. Слов`янська, але весь цей час лінія фронту проходила всього у 80 км від них.

З 24 лютого 2022 року ситуація у місті почала знову загострюватись, були постійні обстріли різних районів міста з боку РФ, особливо вночі, гинули люди.

Щоб знову не опинитись в окупації, ОСОБА_1 разом зі своєю сім`єю був вимушений покинути рідне місто для того, щоб зберегти своє життя та життя своїх рідних.

Дружина позивача з донькою евакуювались за кордон задля збереження їх життя, а він разом зі своїм сином був вимушений шукати тимчасове житло, у зв`язку з чим він опинився у м. Олександрія, став на облік як внутрішньо-переміщена особа.

Позивач зазначав, що результатом збройної агресії для нього стала втрата належного йому майна і житла, позбавлення звичного ритму життя та спілкування з близькими.

ОСОБА_1 вісім місяців примусово вимушений проживати разом з сином в м. Олександрія без своєї дружини та доньки, а їх сім`я існує лише формально і це йому приносить тяжкі страждання.

Збройна агресія РФ забрала в позивача всю впевненість у майбутньому, в нього майже не має коштів на подальше життя, оскільки всі заощадження витратив на переїзди та оренду житла.

Позивач практично вимушено став особою без визначеного місця проживання та не може ніяк допомогти своїй сім`ї і це призводить до невгамовного морального болю, оскільки він як чоловік, був опорою та підтримкою для своєї родини.

ОСОБА_1 вважав, що 1255 800 грн, що на день подання позову до суду за офіційним курсом Національного Банку України є еквівалентом 35000 євро, є справедливою компенсацією за факт порушення його прав та спричинення моральної шкоди, а тому звернувся до суду з позовом.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 10 січня 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до держави РФ про відшкодування моральної шкодивідмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що матеріали справи не містять доказів, що через збройну агресію РФ позивачу було завдано ушкодження здоров`я, чи мала місце протиправна поведінка конкретно щодо нього чи членів його родини, або було знищено чи пошкоджено його майно, тобто підстав, за якими за міжнародними договорами покладено відповідальність на сторону збройного конфлікту щодо відшкодування завданої з таких підстав шкоди чи збитків, оскільки встановлено, що моральні страждання позивача були викликані його загальними переживаннями та труднощами через наслідки вторгнення РФ на територію України, що змусило позивача та його родину покинути місце свого проживання, що позбавило його звичайного ритму життя, налагодженого побуту.

Крім того, а ні у законодавстві України, а ні в міжнародних актах, немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити виникнення права у ОСОБА_1 на вимогу про відшкодування моральної шкоди, спричиненої йому за встановленими судом обставинами даної справи.

Таким чином, за відсутності правового унормування, суд першої інстнації дійшов висновку, що посилання позивача на спричинення йому моральної шкоди за встановленими судом обставинами даної справи не зумовлює покладення зобов`язання на РФ відшкодування шкоди на користь позивача.

Короткий зміст апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 10 січня 2023 року та ухвалити нове, яким задовольнити позовну заяву та стягнути з РФ на свою користь на відшкодування моральної шкоди 35000 євро, що еквівалентно 1255800 грн.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції є безпідставним, необгрунтованим та таким, що суперечить чинному законодавству, а його висновки не відповідають обставинам справи.

Війна є загальновідомим фактом, який не потребує додаткового доказування, проте, суд першої інстанції зайняв сторону відповідача, звільнивши його від відповідальності.

Відповідач в даній справі зобов`язаний був доводити, що в Україні немає війни і те, що цивільне населення не страждає від війни та не зазнало моральної шкоди, проте, не довів відсутності своєї вини.

За таких обставин, позивач вважає, що судом першої інстанції порушені вимоги щодо повного, всебічного та об`єктивного розгляду справи.

Відзив на апеляційну скаргу

Відзиву на апеляційну скаргу не надходило, що згідно вимог частини третьої статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Розгляд справи у судовому засіданні в суді апеляційної інстанції

ОСОБА_1 в судове засідання апеляційного суду не з`явився про дату, час і місце розгляду справи повідомлявся за адресою реєтрації його місця проживання як внутрішньо-переміщеної особи, проте, поштовий конверт був повернений до суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», в апеляційній скарзі просив слухати дану справу без його участі.

За змістом пункту 4 частини восьмої статті 128ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

У постанові Верховного Суду від 10 травня 2023 року у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 755/17944/18 (провадження № 61-185св23) зазначено, що довідка поштового відділення з позначкою про неможливість вручення судової повістки у зв`язку «відсутній за вказаною адресою» вважається належним повідомленням сторони про дату судового розгляду. Зазначене свідчить про умисне неотримання судової повістки.

За таких обставин, ОСОБА_1 вважається належним чином повідомленим про розгляд справи судом апеляційної інстанції.

Представник відповідача в судове засідання апеляційного суду не з`явився про дату, час і місце розгляду справи повідомлявся через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України.

Відповідно до положень частини першої статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Оскільки учасники справи про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, суд вирішив розглядати справу без їх участі, що відповідає положенням ст. 372 ЦПК України.

Позиція апеляційного суду щодо апеляційної скарги

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у встановлених статтею 367 ЦПКУкраїни межах, суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на таке.

З урахуванням вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає.

Фактичні обставини справи, встановлені судом першої інстанції

Судом першої інстанції встановлено, що позивач зареєстрований у м. Слов`янську Донецької області, що знаходиться на території Краматорського району Донецької області та відноситься до Переліку територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блоковані).

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що за відсутності правового унормування посилання позивача на спричинення йому моральної шкоди за встановленими судом обставинами даної справи не зумовлює покладення зобов`язання на РФ відшкодування шкоди на користь позивача.

Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодитись не можна, з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 4 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов`язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина судом (стаття 55).

Відповідно до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Частина перша статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право»встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Як передбачено частиною четвертою статті 79 Закону України «Про міжнароднеприватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року.

Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.

У рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Росії» ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п.68, п. 31).

У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.

Отже, можна дійти висновків про те,що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.

Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права«рівний над рівнимне має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.

Слід зазначити, що Верховний Суд неодноразово переглядав справи про встановлення факту, що має юридичне значення, в яких заявники зверталися до судів та просили встановити факт про вимушене переселення після 2014 року з окупованої частини територій Луганської та Донецької областей, яке відбулося внаслідок збройноїагресіїРФ проти України та окупації РФ частини території Луганської і Донецької областей України.

Так, у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 2-о/381/134/16 (провадження № 61-3789св18), Верховний Суд встановив факт, що вимушене переселення ОСОБА_2 у листопаді 2014 року з окупованої частини території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресіїРФ проти України та окупації РФ частини території Луганської області України. При цьому Верховний Суд дійшов висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частини Луганської області, покладено на РФ як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено у статті 5 ЗаконуУкраїни «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», частиною четвертою статті2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення у листопаді 2014року ПОЗИВАЧА з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройноїагресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.

Подібні висновки щодо вимушеного переселення осіб з окупованих територій Луганської та Донецької областей внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України викладені у постановах Верховного Суду: від 21 серпня 2018 року у справі № 752/6366/16-ц (провадження № 61-20978св18), від21 серпня 2018 року у справі № 428/8076/16-ц (провадження № 61-190св18), від 06 червня 2018 року справа № 428/13977/16-ц (провадження №61-3831св18).

За таких обставин, починаючи з 2014 року, загальновідомим є той факт, що РФ чинить збройну агресію проти України.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України № 2188-IXвід 14 квітня 2022 року «Про Заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради Україниспрямувати цю заяву доОрганізації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав.Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.

Наведені дії РФ вчиняє з 2014 року та продовжує станом на момент постановлення цього рішення. Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року,IVЖеневською конвенцією 1949 року, а також всуперечМеморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997рокута іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

Преамбулою Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» встановлено, щоВерховна Рада України,виходячи з того, що відповідно допунктів «а»,«b»,«c», «d»та«g»статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року застосування Російською Федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушуєМеморандум про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від05грудня 1994 року таДоговір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року; констатуючи, що у світлі положень IVГаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолівід18жовтня 1907 року,Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (ПротоколI), від 08 червня 1977 року, одним із наслідків збройної агресії Російської Федерації проти України стала тимчасова окупація частини території України; беручи до уваги, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації; відзначаючи, що дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об`єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення, військовослужбовців Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає цей Закон, що має на меті визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.

Російська Федерація припинила бути членом Ради Європи у контексті процедури, розпочатої відповідно до статті 8 Статуту Ради Європи. Відповідна Резолюція Ради Європи CM/Res(2022)2 про припинення членства РФ у Раді Європи, прийнята Комітетом Міністрів 16 березня 2022 року. Комітет МіністрівРади Європи констатував, що агресія РФ проти України є серйозним порушенням РФ своїх зобов`язань за статтею 3 Статуту Ради Європи.

Суд враховує, що у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до РФ про відшкодування моральної шкоди, завданої йому внаслідок збройної агресії РФ на території України.

У цій категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, її майну, здоров`ю, життю у результаті збройної агресії РФ) іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ.

У таких висновках суд керується тим, що дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.

У пункті4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Відповідно до частини першої статті 1 Статуту ООН Організація Об`єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.

У міжнародному праві кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» (англ. «tort exсeption»). Умовами, необхідними для застосування «деліктного винятку», є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2)присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4)відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.

Визначаючи, чи поширюється на РФ судовий імунітет у справі, яка переглядається, суд врахував таке:

- предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої фізичній особі, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України;

- місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна;

- передбачається, що шкода завдана агентами РФ, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України;

- вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН;

- національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом «генерального делікту).

Додатково суд врахував, що юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.

У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті124 Конституції України). Тобто суд виходить з того, що у разі застосування «деліктного винятку» будь-який спір, що виник на її території у громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема й РФ, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.

Оскільки вчинення РФ з 2014року збройної агресії проти України не припиняється,РФ заперечує суверенітет України, тому зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету вказаної країни на цей час немає.

У зв`язку з повномасштабним вторгненням РФ на територію України 24 лютого 2022року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства РФ в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України.

Таким чином, що починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку звчиненням РФ збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв`язку із розірванням дипломатичних зносин України з РФ.

З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв`язку з триваючою повномасштабною збройною агресією РФ проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди РФ бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним.

РФ, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України.

Суд виходить із того, що названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782св21) та від 08 червня 2022 року у справі № 490/9551/19 (провадження № 61-19853св21) .

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Таким чином, звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.

Матеріалами справи підтверджується, що згідно копії паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 , виданого Слов`янським МВ УМВС України в Донецькій області, місце проживання позивача з 02.09.2016 було зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 12-13).

Згідно з Переліком територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, затвердженим наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України 22 грудня 2022 року № 309 Слов`янська міська територіальна громада знаходиться на території можливих бойових дій.

Копією довідки переселенця № 3505-7500125481 від 20.04.2022 підтверджується, що ОСОБА_1 є внутрішньо-переміщеною особою, а його фактичне місце проживання/перебування зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 11).

За змістом ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Стаття 1 Декларації про право на мир засвідчує, що кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (резолюція 71/189, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 19 грудня 2016 року).

Отже, обов`язку держав утримуватися від збройної агресії кореспондує право людини на мир, яке є запорукою дотримання інших прав і свобод, гарантованих нормами Загальної декларації прав людини та інших міжнародно-правових актів.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012 (справа № 1-10/2012) наголосив, що в Україні як демократичній, правовій державі людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (статті1,3 Основного Закону України).

Суд враховує, що преамбула Статуту Організації Об`єднаних Націй визначає, що держави-учасниці ООН сповнені рішучості позбавити прийдешні покоління нещасть війни, проявлятимуть терпимість та житимуть в світі як добрі сусіди, об`єднуватимуть зусилля для підтримки міжнародного миру та безпеки.

Пункт 122 Резолюції 60/1, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 24 жовтня 2005 року, підкреслює, що всі держави зобов`язані поважати права людини та основні свободи.

Відповідно до ст. 28 Загальної декларації прав людини кожному гарантується право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.

Кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (ст. 1 Декларації про право на мир, затвердженої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 71/189 від 19 грудня 2016 року).

Загальновідомим є той факт, що влютому 2014 року розпочалася військова агресія РФ проти України, внаслідок якої була анексована територія Автономної Республіки Крим, частково окуповані території Донецької та Луганської областей України.

Відомим також є той факт, що 24 лютого 2022 року РФ здійснила широкомасштабну військову агресію проти України, що стало підставою для введення з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року воєнного стану на території України, відповідно доУказу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022Про введення воєнного стану в Україні, а тому не підлягають доказуванню згідно з приписами ч. 3ст. 82 ЦПК України.

Згідно зістаттею 1 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року № 1932-ХІІ,збройна агресіяцезастосування іншоюдержавою абогрупою державзбройної силипроти України.Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

Силові дії рф, що тривають з 20 лютого 2014 року (як початкова подія) та як її продовження військове вторгнення рф до України 24 лютого 2022 року, є актами збройної агресії відповідно до пунктів «a», «b», «с», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14.12.1974.

Згідно приписів ч. 1ст. 49 Закону України «Про міжнародне приватне право»- права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Частиною 1ст. 48 Закону України «Про міжнародне приватне право»визначено, що до зобов`язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положеньстатей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія.

Згідно п. 9 ч. 2ст. 16 ЦК України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Згідно частини першої та четвертоїстатті 23 ЦК України,особа маєправо навідшкодування моральноїшкоди,завданої внаслідокпорушення їїправ.Моральна шкодавідшкодовується незалежновід майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. (ч. 1ст. 1167 Цивільного кодексу України).

Згідно роз`ясненьПленуму ВерховногоСуду України№ 4від 31березня 1995року вп.5постанови «Просудову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» обов`язковому з`ясуванню при вирішені спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою та протиправними діями заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду ті з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. За загальними правилами відшкодування шкоди, відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії певних осіб чи органів завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Відповідно до положень п. 9постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31 березня 1995 рокурозмір відшкодуванняморальної (немайнової)шкоди судвизначає вмежах заявленихвимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням кожному конкретному випадку вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер та обсяг моральних страждань, яких зазнав позивач внаслідок протиправних дій відповідача, час і зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.

В пункті 10 зазначеної Постанови зазначено, що при заподіянні особі моральної шкоди, обов`язок по її відшкодуванню покладається на винних осіб незалежно від того, чи була заподіяна потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.

Право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умов порушення права цієї особи, наявності такої шкоди та причинного зв`язку між порушенням та моральною шкодою. При цьому, обов`язок доведення наявності підстав для відшкодування моральної шкоди покладається на особу, що вимагає її відшкодування, що відповідає змісту ч. 3 ст.12та81 ЦПК України.

Отже,визначальним увирішенні такоїкатегорії спорівє доведенняусіх складовихделіктної відповідальності на підставі чого суд встановлює наявність факту заподіяння позивачу моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом. Вказаний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 19 березня 2020 року у справі № 686/13212/19.

Аналізуючи встановлені судом обставини, суд приходить до висновку, що позивач до початку військової агресії з боку РФ, як повноправний громадянин своєї країни, мав налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя. Проте наведені обставини призвели до неможливості подальшого проживання в м. Слов`янськ, Донецької області, а тому у квітні 2022 року внаслідок повномасштабних військових дій РФ проти України позивач змушений був залишити місце свого проживання, змінивши власний побут та спосіб життя.

Суд погоджується із доводами позивача про те, що у зв`язку з підступною збройною агресією РФ та у страшному почутті невизначеності щодо подальшого його існування, РФ завдала йому тяжких моральних страждань.

Він, як внутрішньо переміщена особа, змушений докладати додаткових зусиль для організації свого життя, а необхідність поновлення його громадянських прав змусила його вживати додаткових заходів для їх захисту в суді.

Статтею 81 ЦПК Українипередбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнала особа, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Вказаний висновок висловлений, у постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 591/4825/17 (провадження № 61-1188св18).

При оцінці обґрунтованості вимог про відшкодування моральної шкоди необхідно керуватися принципом розумності, тобто виходити з об`єктивно передбачуваних за обставин конкретної справи втілень моральної шкоди. Відповідно, як основний доказ заподіяння моральної шкоди слід розглядати достатньо переконливі з погляду розумності пояснення потерпілої сторони щодо характеру завданих їй немайнових втрат.

Моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи. Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз. Розмір відшкодування повинен бути адекватним нанесеній моральній шкоді.

Разом з тим, з огляду на моральну зумовленість виникнення інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності.

Оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v.BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

Вирішуючи питання щодо розміру такої компенсації за спричинену позивачу матеріальну та моральну шкоду, суд виходить також із розміру задоволених вимог заявників по аналогічних спорам, що розглядалися Європейським судом з прав людини.

Зокрема, згідно рішення Європейського суду з прав людини у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v. TURKEY (Article 50), (40/1993/435/514), 28 July 1998), Турецька Республіка має сплатити позивачу компенсацію у розмірі 20000 кіпрських фунтів (станом на 01 січня 1998 Європейський Союз при підготовці до запровадження єдиної валюти ЄС - Євро, виходив із співвідношення 0,585274 кіпрських фунтів за 1 Євро, і таке відношення було актуальним на момент розгляду спору в Європейському суді з прав людини).

Водночас, наголошує, що відповідно до роз`яснень викладених у п.14Постанови Пленуму Верховного суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», згідно з частиною першоюстатті 192 ЦКзаконним платіжнимзасобом,обов`язковимдо прийманняза номінальноювартістю навсій територіїУкраїни,є грошоваодиниця України-гривня.У зв`язкуз цим при задоволенні позову про стягнення грошових сум суди повинні зазначати в резолютивній частині рішення розмір суми, що підлягає стягненню, цифрами і словами у грошовій одиниці України - гривні. При стягненні періодичних платежів суд має вказати період, протягом якого проводиться виконання.

У разі пред`явлення позову про стягнення грошової суми в іноземній валюті суду слід у мотивувальній частині рішення навести розрахунки з переведенням іноземної валюти в українську за курсом, встановленим НБУ на день ухвалення рішення.

Отже, валютою суми по відшкодування майнової та моральної шкоди, в даній справі, є національна валюта України - гривня.

З огляду на вищевикладене, суд, врахувавши обставини справи, характер та обсяг страждань, яких зазнав позивач, множинний характер порушень конституційних прав позивача, характер немайнових втрат, зокрема, тяжкість вимушених змін у його житті, час та зусилля, необхідні для можливості відновлення попереднього стану, приходить до висновку, що справедливою сумою компенсації моральних страждань є 1255800 грн.

На викладене суд першої інстанції уваги не звернув, внаслідок чого прийшов до помилкового висновку про те, що спричинення позивачу моральної шкоди за встановленими судом обставинами даної справи, не зумовлює покладення зобов`язання на РФ відшкодування шкоди на користь позивача.

Крім того, суд першої інстанції помилково послався на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 12 травня 2022 року справа № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20), оскільки у вказаній справі розглядались вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди до Держави України в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України, а вказані правові висновки сформульовано Верховним Судом за інших встановлених фактичних обставин, які не є подібними до обставин цієї справи.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права відповідно до п. п. 3, 4 ч. 1ст. 376ЦПК Україниє підставами для скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового про задоволення позовних вимог.

За таких обставин, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, а рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 10 січня 2023 року скасуванню з ухваленням нового про задоволення позовних вимог та стягнення з РФ на користь ОСОБА_1 моральної шкоди в розмірі 1255800 грн.

Щодо судових витрат

Відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ч. 6ст. 141 ЦПК України).

Відповідно до пп. 1 п. 1 ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Оскільки 1 % від ціни позову становить 12558 грн (1255800*1%) є більшим, ніж 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на дату подання позову (2481*5=12405), при зверненні до суду з позовом позивач мав би сплатити 12405 грн судового збору.

Враховуючи, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового про задоволення позовних вимог, а ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір», в порядку розподілу судових витрат з РФ в дохід держави підлягає стягненню 31 012 грн 50 коп ((2481*5+2481*5*150%) судового збору.

Керуючись ст.ст. 374,375,376,381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 10 січня 2023 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди задовольнити.

Стягнути з Російської Федерації на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) 1255 800 (один мільйон двісті п`ятдесят п`ять тисяч вісімсот) грн на відшкодування моральної шкоди.

Стягнути з Російської Федерації в дохід держави 31 012 (тридцять одна тисяча дванадцять) грн 50 коп судового збору.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду у випадках передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий суддя С. І. Мурашко

Судді С. М. Єгорова

О. І. Чельник