Рішення

від 20.01.2023 по справі 357/8188/22

БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 357/8188/22

Провадження № 2/357/267/23

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

20 січня 2023 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі:

головуючого судді Орєхова О. І. ,

за участю секретаря Сокур О. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в спрощеному позовному провадженні в залі суду № 2 в м. Біла Церква цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Управління культури та туризму Білоцерківської міської ради про стягнення середнього заробітку за час невиконання судового рішення, -

В С Т А Н О В И В :

У вересні 2022 року позивач ОСОБА_1 звернулася до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з позовною заявою до Управління культури та туризму Білоцерківської міської ради про стягнення середнього заробітку за час невиконання судового рішення, посилаючись на наступні обставини.

Згідно Наказу №24-к від 29.09.2017 р. її, ОСОБА_1 (надалі-позивач) було прийнято на роботу з 03.10.2017 р. до Комунального закладу Білоцерківської міської ради Білоцерківська музична школа № 3 на посаду завгоспа і за суміщенням на 0,5 ст. костюмера за безстроковим трудовим договором.

16.12.2020 року за підписом «т.в.о. директора КЗ БМР БМШ №3 Кучерук О.П.» і завіреного печаткою Відділу культури і туризму БМР, видано Наказ №33-к, де позивача було звільнено з посади костюмера на 0,5 ст. за п. 1 ст.40 КЗпП України.

З даним наказом вона була не згодна і у січні 2021 року звернулася до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з позовом про визнання протиправним та скасуванню наказу про звільнення, поновлення на посаді костюмера, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

04 червня 2021 року у справі № 357/1256/21 Білоцерківський міськрайонний суд частково задовольнив її позовні вимоги, а саме: визнав протиправним та скасував наказ №33-к про звільнення від 16.12.2020року, поновив її на посаді костюмера на 0,5 ст. з 17.12.2020 року, стягнув з Відділу (Управління) культури і туризму Білоцерківської міської ради середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 9 127,55 грн., судовий збір у розмірі 908 грн. та 2000 грн. моральної шкоди. Рішення в частині поновлення на роботі підлягало негайному виконанню.

Відповідач не погодився з даним рішенням суду і подав апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду, який, розглянувши справу, залишив рішення першої інстанції без змін.

Станом на сьогодні відповідач досі не виконав рішення суду, не видав наказ на її поновлення на посаді. Вона зверталася до Державної виконавчої служби м. Біла Церква з Виконавчим листом №2/357/1872/21 від 04.06.2021 року про примусове виконання даного рішення, але жодних результатів це не дало.

Нещодавно їй стало відомо, що Комунальний заклад Білоцерківської міської ради Білоцерківська музична школа № 3 з 01 серпня 2022 року припинив свою діяльність про що свідчить Виписка з ЄДРПОУ.

Отже, датою її звільнення з посади костюмера на 0,5 ст. Комунального закладу Білоцерківської міської ради Білоцерківська музична школа № 3 слід вважати 01 серпня 2022 року.

Період часу слід рахувати від наступного дня після ухвалення рішення про поновлення на роботі, а саме з 05 червня 2021 року, до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, а у випадку з позивачем, дати припинення юридичної особи Комунального закладу Білоцерківської міської ради Білоцерківська музична школа №3 по 01 серпня 2022 року.

На період її звільнення з посади костюмера мінімальна заробітна плата складала 5000 грн. Відповідно 0,5 ст. 2500 грн. Згідно Довідки про доходи, що надала централізована бухгалтерія Управління культури і туризму БМР про її заробіток на посаді костюмера на 0,5 ст. випливає, що роботодавець умисно недоплачував їй до мінімального заробітку з метою подальшого незаконного звільнення. Їй виплачували 2/3 від 0,5 ставки, нібито за простой, якого не було. Зазначає, що одночасно з обов`язками костюмера за суміщенням посад вона виконувала обов`язки завгоспа за основною посадою в повному обсязі, про що свідчить Виписка з Пенсійного фонду України про нарахування їй відповідної заробітної плати.

За час затримки виконання рішення сума мінімальної заробітної плати зростала: з 01 січня 2021 року 6000 грн., а з 01 грудня 2021 року 6 500 грн. Відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМ України №100 від 08.02.1995 року у разі підвищення тарифних ставок і посадових окладів як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення при обчисленні середнього заробітку.

Кількість робочих днів позивача при 5-ти денному робочому тижні складала з 05 червня 2021 року по 01 серпня 2022 року - 288 днів.

Заробітна плата позивача станом на дату позову мала складати 6 500 грн. (повний оклад) і 3250 грн. (0,5ст.). Коефіцієнт підвищення заробітної плати за період невиконання рішення суду склав 1,3%, Таким чином середньоденна заробітна плата становить 13000 грн. : 42 роб. Дні = 309,52 грн. (повна ставка) х 0,5ст. = 154,76 грн.(за півставки).

Отже, сума середнього заробітку позивача за час невиконання рішення суду становить: 288 днів *154,76 = 44 570,88 грн.

Просила суд стягнути з Управління культури і туризму Білоцерківської міської ради (код ЄДРПОУ: 05458494) на користь ОСОБА_1 (Ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ) середній заробіток за час невиконання судового рішення та вирішити питання про розподіл судових витрат шляхом ухвалення додаткового рішення після розгляду справи по суті. Документальне підтвердження судових витрат позивача буде надано суду не пізніше п`яти днів після розгляду справи по суті ( а. с. 1-4 том 1 ).

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.09.2022 року, головуючим суддею визначено Орєхова О.І. ( а. с. 30 том 1) та матеріали передані для розгляду.

Відповідно до ч. 1 ст. 187 ЦПК України за відсутності підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження суд відкриває провадження у справі протягом п`яти днів з дня надходження позовної заяви або заяви про усунення недоліків, поданої в порядку, передбаченому статтею 185 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 4 ст. 19 ЦПК України, спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, що виникають з трудових відносин, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

Згідно до ч. 1 ст. 274 ЦПК України, у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута малозначна справа.

Відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя.

Ухвалою судді від 15 вересня 2022 року постановлено прийняти позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у вищезазначеній справі та постановлено провести розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням ( викликом ) сторін. Призначено судове засідання у справі на 11 жовтня 2022 року ( а. с. 35-36 том 1).

06 жовтня 2022 року за вх. № 35848 судом отримано від відповідача заяву про неналежного відповідача та пропуску строку на звернення з позовною заявою ( а. с. 41-48 том 1 ).

11 жовтня 2022 року справа була знята зі складу в зв`язку з оголошення повітряної тривоги в Київській області та відкладена на 02.11.2022 року, про що свідчить відповідна в матеріалах справи довідка про зняття з розгляду ( а. с. 88 том 1 ).

В судовому засіданні 02.11.2022 року представник позивача Павлова Г.А., яка діє на підставі довіреності ( а. с. 93 том 1) підтримала позовну заяву, надала пояснення аналогічні викладеним в позовній заяві та просили вимоги позивача ОСОБА_1 задовольнити в повному обсязі. У зв`язку з тим, що Білоцерківська музична школа № 3 на даний час ліквідована, позивач просить стягнути із відповідача середній заробіток за час невиконання судового рішення про поновлення на роботі по день ліквідації школи. Наголошувала, що відповідач у справі є належним, так як є головним розпорядником коштів Білоцерківської міської ради для закладів культури. Тримісячний строк на звернення до суду не пропущений, так як позивача до останнього часу не поновлено на роботі.

В судовому засіданні 02.11.2022 року представник відповідача Іченська О.Р., яка діє на підставі довіреності ( а. с. 94 том 1) заперечувала проти позовних вимог ОСОБА_1 , просила суд відмовити у задоволенні вимог в повному обсязі. Наголошувала, що Управління культури і туризму БМР є неналежним відповідачем, а також просила застосувати строк позовної давності на звернення до суду з позовною заявою. Крім того зазначила, що виконання рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04.06.2021 позивача не можна поновити, так як припинив свою діяльність заклад комунальної освіти Білоцерківська музична школа № 3. Управління культури та туризму Білоцерківської міської ради не є правонаступником музичної школи № 3 та не може нести своїх зобов`язань за діями та рішеннями ліквідованої музичної школи. Позивач в тримісячний строк після 04.06.2021 не звертався із заявою про його поновлення на роботу до управління культури і на даний час сплив строк на звернення до суду, передбачений статтею 233 Кодексу законів про працю України. Належним відповідачем у даній справі є не управління культури міської ради, а музична школа № 3, яка ліквідована. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04.06.2021 про стягнення середнього заробітку, моральної шкоди та судових витрат виконано шляхом списання коштів із казначейських рахунків.

В судовому засіданні 02.11.2022 року оголошено перерву до 29.11.2022 року, протокол судового засідання ( а. с. 98-103 том 1 ).

В судовому засіданні 29.11.2022 року представник позивача підтримала раніше надані пояснення, просила позов задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні 29.11.2022 року підтримала надані у попередньому судовому засіданні пояснення, просила відмовити у задоволенні позову та наполягала на застосуванні строку позовної давності.

Розгляд справи неодноразово відкладався з різних причин, останнього разу 11.01.2023 року на 20.01.2023 року у зв`язку із тим, що під час дослідження матеріалів справи було знеструмлено будівлю суду, що підтверджується наявним в матеріалах справи відповідним Актом ( а. с. 43-45, 46, 47 том 2 )

В судове засіданні 20.01.2023 року позивач та її представник, а також представник відповідача не з`явилися, 11.01.2023 року судом було отримано заяви за вх. № № 675, 672 від представника позивача ОСОБА_2 та представника відповідача Іченської О.Р. ( а. с. 49, 50 том 2 ), в яких останні просили суд наступне судове засідання, яке призначене на 20 січня 2023 року розглядати без їх участі.

Відповідно до ч. 3 ст. 211 ЦПК України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів.

Згідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Оскільки учасники справи в судове засідання не з`явилися, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Суд, дослідивши матеріали справи, враховуючи пояснення представника позивача та представника відповідача, наданих на попередніх судових засіданнях, приходить до наступного.

Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Судом встановлені фактичні обставини та зміст спірних правовідносин.

Встановлено, що позивач ОСОБА_1 згідно Наказу № 24-к від 29.09.2017 року була прийнята на роботу з 03.10.2017 р. до Комунального закладу Білоцерківської міської ради Білоцерківська музична школа № 3 на посаду завгоспа і за суміщенням на 0,5 ст. костюмера за безстроковим трудовим договором з посадовим окладом 1 744 грн. згідно 2 розряду ЄТС, про що в матеріалах справи свідчить відповідний Наказ ( а. с. 7 том 1 ).

Наказом № 33-к від 16 грудня 2020 рок за підписом в.о. директора КЗ БМР БМШ № 3 Кучерук О.П. і завіреного печаткою Відділу культури і туризму БМР, з позивачем ОСОБА_1 було розірвано трудовий договір з сумісником костюмера КЗ БМР БМШ № 3 ( 0,5 ставки ) відповідно до п. 1 ст.40 КЗпП України з 17.12.2020 року. Централізованій бухгалтерії відділу культури і туризму БМР наказано зробити розрахунок та провести виплати у зв`язку із звільненням ОСОБА_1 згідно чинного законодавства ( а. с. 8 том 1).

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 червня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_3 , ОСОБА_1 до Комунального закладу Білоцерківської міської ради Білоцерківська музична школа № 3, Управління культури та туризму Білоцерківської міської ради про визнання незаконним та скасування наказу про розірвання трудового договору, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди задоволені частково. Визнано Наказ № 33-к від 16.12.2020 року протиправним та скасовано, поновлено ОСОБА_1 на посаді костюмера ( 0,5 ставки ) Комунального закладу БМР «Білоцерківська музична школа № 3» з 17.12.2022 року та стягнуто з Управління культури і туризму БМР Київської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 9 127,55 грн., судовий збір у розмірі 908 грн. та 2 000 гривень моральної шкоди. У задоволені решти вимог відмовлено. Рішення в частині поновлення на роботі підлягало негайному виконанню ( а. с. 9-13 том 1).

Постановою Київського апеляційного суду від 22 червня 2022 року рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 червня 2021 року залишено без змін ( а. с. 14-24 том 1).

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Позивач звертаючись до суду з позовом зазначала, що незважаючи на рішення суду про негайне поновлення її на роботі, станом на день звернення до суду з позовом рішення суду не виконано, тому змушена звернутися до суду за захистом своїх порушених прав, що є підставою для стягнення середнього заробітку за час невиконання судового рішення.

Відповідно ч. ч. 1-4 ст. 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дні, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин ( фактів ), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 ЦПК України встановлено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухвалені судового рішення.

Частиною 5, 6 статті 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

У статті 16 ЦК України встановлено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов`язку в натурі.

Відповідно до виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 01.08.2022 припинено діяльність Комунального закладу Білоцерківської міської ради Білоцерківська музична школа № 3 ( а. с. 25 том 1 ).

Згідно наявної в матеріалах справи довідки про доходи позивача, останній за 2020 рік ( з січня по грудень ) нараховано заробітну плату в розмірі 24 562,34 гривень ( а. с. 26 том 1).

Статут Комунального закладу Білоцерківської міської ради Білоцерківська музична школа № 3, затверджений рішенням Білоцерківської міської радим від 22 грудня 2016 року, згідно з п.1.2 якого, заклад заснований на комунальній формі власності. Засновником закладу є Білоцерківська міська рада Київської області. Згідно з п.1.3 даного Статуту, заклад має статус державного закладу освіти, підзвітний та підпорядкований відділу культури і туризму Білоцерківської міської ради ( а. с. 49-60 том 1 ).

Згідно п.4.1. посадової інструкції директора комунального закладу Білоцерківської міської ради Білоцерківська музична школа № 3, директор школи має право в межах своєї компетенції, в установленому порядку приймати на роботу та звільняти з роботи працівників закладу згідно чинного законодавства ( а. с. 61-64 том 1).

Рішенням Білоцерківської міської ради № 88-06-VIII від 29 грудня 2020 року затверджено Положення про управління культури і туризму Білоцерківської міської ради, згідно з п.1.10 якого, управління фінансується за рахунок коштів місцевого бюджету в межах асигнувань, затверджених міської радою ( а. с. 77-81 том 1 ).

Рішенням виконавчого комітету Білоцерківської міської ради № 829 від 30 грудня 2020 року затверджено штатний розпис виконавчих органів Білоцерківської міської ради з 01 січня 2020 року, зокрема управління культури і туризму, який складається з 10 штатних посад ( а. с. 82, 83 том 1 ).

Відповідно до п.2.2 посадової інструкції начальника управління культури і туризму Білоцерківської міської ради, затвердженої в 2021 році, начальник управління, відповідно до чинного законодавства призначає та звільняє працівників управління, керівників закладів культури комунальної форми власності та працівників цих закладів у разі відсутності керівника даного закладу ( а. с. 84-87 том 1).

При вирішені справи, суд виходить з наступного.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Частиною сьомою статті 235 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 червня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_3 , ОСОБА_1 до Комунального закладу Білоцерківської міської ради Білоцерківська музична школа № 3, Управління культури та туризму Білоцерківської міської ради про визнання незаконним та скасування наказу про розірвання трудового договору, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди задоволені частково. Визнано Наказ № 33-к від 16.12.2020 року протиправним та скасовано, поновлено ОСОБА_1 на посаді костюмера ( 0,5 ставки ) Комунального закладу БМР «Білоцерківська музична школа № 3» з 17.12.2022 року та стягнуто з Управління культури і туризму БМР Київської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 9 127,55 грн., судовий збір у розмірі 908 грн. та 2 000 гривень моральної шкоди. У задоволені решти вимог відмовлено. Рішення в частині поновлення на роботі підлягало негайному виконанню ( а. с. 9-13 том 1 ).

У відповідності до частини другої статті 129 Конституції України обов`язковість судових рішень є однією із основних засад судочинства.

Статтею 129-1 Конституції України передбачено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд справи судом; право на судовий захист є гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.

Визначене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.

Належним виконання судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі, і цей обов`язок полягає в тому, що у роботодавця обов`язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися.

Як роз`яснив Пленуму Верховного Суду України у п. 34 постанови від 6 листопада 1992 року N 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.

Отже, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі і цей обов`язок полягає у тому, що у роботодавця обов`язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися. При цьому, дії власника щодо видання наказу про поновлення на роботі повинні забезпечити можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.

Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом (ст. 18 ЦПК України).

Встановлено, що в порушення вимог частини сьомої статті 235 КЗпП України, а також принципу обов`язковості судового рішення, рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області у справі № 357/1256/21 від 04 червня 2021 року про поновлення ОСОБА_1 не виконано, остання не поновлена на попередньому місце роботі ( посада завгоспа і за суміщенням на 0,5 ставки костюмер ).

Відповідно до статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

За змістом положень статті 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) негайно після проголошення судового рішення наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин.

Вимушений прогул це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати. Положення ст. 236 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника з метою компенсації йому витрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.

Виходячи з лексичного значення (тлумачення) поняття "затримка", як "зволікання", "проволока", за змістом норм ст. 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин, негайно, після проголошення судового рішення.

Оскільки поновлення на роботі - це повернення працівника в попередній стан, який існував до його незаконного звільнення, то правовими наслідками поновлення на роботі працівника є надання йому попередньої роботи (посади); здійснення оплати всього часу вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним звільненням; поновлення неприривного стажу роботи тощо.

У постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі N 702/725/17 (провадження N 61-12857св18) вказано, що КЗпП України не містить визначення поняття "поновлення на роботі", як і не встановлює порядку виконання відповідного рішення. Частково умови, за яких рішення суду про поновлення на роботі вважається примусово виконаним, закріплені у статті 65 Закону України "Про виконавче провадження". Так, згідно з цією статтею рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. При розумінні роботи як регулярно виконуваної працівником діяльності, обумовленої трудовим договором, поновлення на роботі також включає допущення працівника до фактичного виконання трудових обов`язків, тобто створення умов, за яких він може їх здійснювати у порядку, що мав місце до незаконного звільнення. Таким чином, виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. При цьому мається на увазі не формальне, а фактичне забезпечення поновленому працівнику доступу до роботи і можливості виконання своїх обов`язків. Не вчинення роботодавцем усіх дій, які включають у себе виконання рішення суду про поновлення на роботі, є підставою для покладення на нього відповідальності, визначеної статтею 236 КЗпП України. Застосування цієї норми до правовідносин, які виникають у зв`язку з затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі, відповідає їх змісту та фактичним обставинам, оскільки підстави для нарахування формально поновленому працівнику заробітної плати як винагороди за виконану роботу немає, проте його вина у невиконанні посадових обов`язків і не приступленні до роботи також відсутня.

Крім того, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (ч. 4 ст. 82 ЦПК України).

Як вбачається з вищезазначених судових рішень у справі за спором між цими самими сторонами, обставина неналежного виконання судового рішення про поновлення заявника на роботі була встановлена, що стало підставою стягнення середнього заробітку за інший період. Будь-яких змін на час розгляду цієї заяви не відбулося.

Враховуючи викладене, належним чином оцінивши докази, подані сторонами, встановивши обставини справи, що мають істотне значення для розгляду справи, суд приходить до висновку що невиконання відповідачем протягом тривалого часу рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області у справі 357/1256/21, провадження 2/357/1872/22 від 04 червня 2021 року про поновлення ОСОБА_1 має наслідком застосування приписів статті 236 КЗпП України про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі.

В свою чергу, суд не може погодитися з доводами представника відповідача, що Управління культури і туризму є неналежним відповідачем, оскільки засновником Музичної школи № 3 є Білоцерківська міська рада. Управління культури і туризму є структурним підрозділом БМР. Управління у своїй діяльності підзвітне і підпорядковується міській раді, яка його утворила, підпорядковується її виконавчому комітету ( п. 1.1, 1.2 Положення про Управління ).

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 червня 2021 року у справі № 357/1256/21 було визнано відповідачем Управління культури і туризму БМР, оскільки саме Управління є головним розпорядником бюджетних коштів за КПКВК 1100 «Надання спеціальної освіти школами естетичного виховання, музичними, художніми, хореографічними, театральними, хоровими, місницькими» та за КПУВК 1080 «Надання спеціальної освіти мистецькими школами».

Як встановлено в судовому засіданні, саме Управління культури і туризму БМР здійснювало виплати заробітної плати позивачу, оскільки Музична школа № 3 не мала самостійного балансу та була виключена до мережі головного розпорядника Управління і обслуговувалася централізованою бухгалтерією, яка в свою чергу, є структурним підрозділом Управління ( п. 7.4 Положення про Управління ).

Відповідно до посадової інструкції начальника Управління культури і туризму БМР, затвердженої міським головою у 2021 році ( а. с. 84-87 том 1 ), начальник Управління відповідно до чинного законодавства призначає та звільняє працівників управління, керівників закладів культури комунальної власності та працівників цих закладів культури комунальної форми власності у разі відсутності керівника даного закладу ( п. 2.2 Посадової інструкції начальника Управління ).

Зазначене не спростовано, а навпаки підтверджено і Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 грудня 2022 року у справі № 357/1256/21, провадження № 61-6872св22.

Так, при розгляді касаційної скарги Управління культури і туризму Білоцерківської міської ради на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 червня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 червня 2022 року у справі за позовами ОСОБА_3 , ОСОБА_1 до Комунального закладу Білоцерківської міської ради «Білоцерківська музична школа № 3», Управління культури і туризму Білоцерківської міської ради Київської області про визнання незаконним та скасування наказу про розірвання трудового договору, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 грудня 2022 року у справі № 357/1256/21, провадження № 61-6872св22, залишаючи касаційну скаргу Управління культури і туризму Білоцерківської міської ради без задоволення, а рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 червня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 червня 2022 року без змін дійшов висновку, що доводи Управління культури і туризму Білоцерківської міської ради про те, що управління є неналежним відповідачем у справі та суд першої інстанції безпідставно стягнув з нього середній заробіток за час вимушеного прогулу, моральну шкоду та судові витрати не можуть бути прийняті колегією суддів до уваги з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 23 Закону України «Про позашкільну освіту» (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) трудові відносини в системі позашкільної освіти регулюються законодавством України про працю, Законом України «Про освіту», цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

З преамбули Закону України «Про освіту» вбачається, що цей Закон регулює суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, прав та обов`язків фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також визначає компетенцію державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері освіти.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 1 Закону України «Про освіту» (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) засновник закладу освіти є орган державної влади від імені держави, відповідна рада від імені територіальної громади (громад), фізична та/або юридична особа, рішенням та за рахунок майна яких засновано заклад освіти або які в інший спосіб відповідно до законодавства набули прав і обов`язків засновника.

Згідно з частинами четвертою-шостою статті 14 Закону України «Про освіту» державні заклади позашкільної освіти утворюються центральними органами виконавчої влади та фінансуються за кошти державного бюджету. Інші заклади позашкільної освіти утворюються органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, у тому числі релігійними організаціями, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законодавством порядку, іншими юридичними і фізичними особами, за наявності необхідної матеріально-технічної та науково-методичної бази, педагогічних та інших працівників.

Фінансування позашкільної освіти здійснюється за кошти засновника, державного та/або місцевих бюджетів, батьків, з інших джерел, не заборонених законодавством.

Органи місцевого самоврядування створюють умови для доступності позашкільної освіти шляхом формування, утримання та розвитку мережі закладів позашкільної освіти відповідно до освітніх, культурних, духовних потреб та запитів населення.

За змістом частин третьої, шостої та восьмої статті 22 Закону «Про освіту» заклад освіти залежно від засновника може діяти як державний, комунальний, приватний чи корпоративний. Статус, організаційно-правова форма, тип закладу освіти визначаються засновником і зазначаються в установчих документах закладу освіти. Заклади освіти діють на підставі власних установчих документів, що затверджуються їх засновниками відповідно до законодавства.

Статтею 24 Закону України «Про освіту» передбачено, що система управління закладами освіти визначається законом та установчими документами. Установчі документи закладу освіти повинні передбачати розмежування компетенції засновника (засновників), інших органів управління закладу освіти та його структурних підрозділів відповідно до законодавства. Управління закладом освіти в межах повноважень, визначених законами та установчими документами цього закладу, здійснюють: засновник (засновники); керівник закладу освіти; колегіальний орган управління закладу освіти; колегіальний орган громадського самоврядування; інші органи, передбачені спеціальними законами та/або установчими документами закладу освіти.

У статті 25 Закону України «Про освіту» визначені права і обов`язки засновника закладу освіти, відповідно до якої засновник закладу освіти або уповноважений ним орган (особа), серед іншого, приймає рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію, зміну типу закладу освіти, затверджує статут (його нову редакцію), укладає засновницький договір у випадках, визначених законом; укладає строковий трудовий договір (контракт) з керівником закладу освіти, обраним (призначеним) у порядку, встановленому законодавством та установчими документами закладу освіти; розриває строковий трудовий договір (контракт) з керівником закладу освіти з підстав та у порядку, визначених законодавством та установчими документами закладу освіти; затверджує кошторис та приймає фінансовий звіт закладу освіти у випадках та порядку, визначених законодавством; реалізує інші права, передбачені законодавством та установчими документами закладу освіти.

Заклад позашкільної освіти є юридичною особою. Форма власності закладу позашкільної освіти визначається відповідно до законодавства (частина перша статті 12 Закону України «Про позашкільну освіту»). Заклад позашкільної освіти діє на підставі статуту, що затверджується засновником закладу (частина перша статті 13 Закону України «Про позашкільну освіту»).

Як встановили суди та вбачається з матеріалів справи, відповідно до пунктів 1.1, 1.2, 1.3 Статуту КЗ БМР «Білоцерківська музична школа № 3», затвердженого рішенням Білоцерківської міської ради Київської області від 22 грудня 2016 року № 398-22-VII, КЗ БМР «Білоцерківська музична школа № 3» - початковий спеціалізований мистецький навчальний заклад (школа естетичного виховання) - є початковою ланкою спеціалізованої мистецької освіти, належить до системи позашкільної освіти у сфері культури, заснований Білоцерківською міською радою Київської області на комунальній формі власності. Заклад має статус державного закладу освіти, підзвітний та підпорядкований відділу культури та туризму Білоцерківської міської ради.

Пунктом 2.1 Статуту передбачено, що заклад є юридичною особою, діє на підставі статуту, затвердженого засновником, має круглу печатку, кутовий штамп та інші штампи і обслуговується централізованою бухгалтерією відділу культури і туризму Білоцерківської міської ради.

Керівництво закладом здійснює його директор, який призначається та звільняється з посади начальником відділу культури та туризму Білоцерківської міської ради (пункти 5.1, 5.2 Статуту).

Відповідно до пункту 5.3 Статуту керівник закладу, зокрема, призначає на посади та звільняє з посад педагогічних та інших працівників закладу, за дорученням відділу культури представляє заклад в усіх підприємствах, установах та організаціях (т. 1 а. с. 14-19).

Відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування (частина друга статті 17 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Установлено, що рішенням Білоцерківської міської ради від 29 грудня 2020 року № 84-06-VIII відділ культури і туризму Білоцерківської міської ради перейменовано на Управління культури і туризму Білоцерківської міської ради, тобто юридична особа є тією самою, лише проведено перейменування.

Відділ культури і туризму БМР є структурним підрозділом Білоцерківської міської ради (пункт 1.1 Положення про відділ культури і туризму БМР (нова редакція), затвердженого рішенням Білоцерківської міської ради Київської області від 30 серпня 2018 року № 2569-55-VII). Головною місією діяльності відділу є, зокрема, реалізація єдиної державної політики в сфері культури. Серед основних завдань відділу є організаційно-методичне керівництво діяльністю підвідомчих закладів та підприємств культури (пункт 3.1 Положення про відділ культури і туризму БМР). Відділ відповідно до покладених на нього завдань забезпечує реалізацію державної політики з питань культури, у тому числі, сприяє розвитку мережі і матеріально-технічної бази закладів та установ культури, раціональній розстановці кадрів (пункт 4.1 Положення про відділ культури і туризму БМР).

Пунктами 7.5 та 7.6 Положення про відділ культури і туризму БМР визначено, що структурним підрозділом відділу є централізована бухгалтерія, яка обслуговує адміністративний апарат відділу та підвідомчі заклади культури. Перелік підвідомчих відділу комунальних закладів, підприємств та установ культури Білоцерківської міської ради базової мережі міста затверджується рішенням міської ради. Зазначене кореспондується з частиною третьою статті 23 Закону України «Про культуру».

З урахуванням наведених вище вимог закону та встановлених судами обставин справи, а також враховуючи те, що КЗ БМР «Білоцерківська музична школа № 3» хоча і є самостійною юридичною особою, однак вона заснована на комунальній власності, підзвітна та підпорядкована відділу культури та туризму Білоцерківської міської ради, назву якого змінено на Управління культури і туризму Білоцерківської міської ради, та обслуговувалася централізованою бухгалтерією, яка є структурним підрозділом відділу та обслуговує підвідомчі йому комунальні заклади культури (у тому числі вказану школу). Тому суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з Управління культури і туризму Білоцерківської міської ради на користь позивачів середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди та судових витрат. Тому доводи касаційної скарги в цій частині є необґрунтованими.

Вказана постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає ( а. с. 28-41 том 2 ).

До того ж, вищевказана постанова Верховного Суду від 21 грудня 2022 року є у вільному доступі та міститься в єдиному реєстрі судових рішень.

Відповідно до ч. 4 ст. 84 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Згідно ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, як зазначено вище та встановлено в судовому засіданні, рішення суду про поновлення позивача на попередньому місці роботи з 17.12.2020 року, про що зазначено виказаним рішенням суду не виконано з дати його ухвалення, при цьому, рішення в частині поновлення на роботі підлягало негайному виконанню.

Встановлено, що Комунальний заклад Білоцерківської міської ради Білоцерківська музична школа № 3 з 01 серпня 2022 року припинив свою діяльність про що свідчить Виписка з ЄДРПОУ (а. с. 25 том 1).

Звертаючись до суду з вищевказаними вимогами, позивач просила стягнути з відповідача середній заробіток за час невиконання рішення суду з 05.06.2021 року ( з наступного дня після ухвалення судового рішення ) по 01.08.2022 року ( припинення діяльності музичної школи № 3 ).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі N 917/1739/17 (провадження N 12-161гс19) вказано, що "предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу".

У частинах першій, третій статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Тому, з урахуванням наведеного, суд приходить до висновку, що дійсно у зв`язку з невиконання рішення суду від 04.06.2021 року, позивач в межах заявлених вимог має право на стягнення середнього заробітку за час не виконання рішення суду.

Однак, представник відповідача в судовому засіданні зазначала про те, що позивач пропустила, передбачений ст. 233 КЗпП України строк для звернення до суду, що є підставою для відмови в позові, просила застосувати строк позовної давності.

Крім того, в заяві від 06.10.2022 року за вх. № 35848, яка була отримана судом від Управління культури та туризму Білоцерківської міської ради та підписана ОСОБА_4 , остання також містить посилання на пропуск з боку позивача строк звернення до суду, передбачений ч. 1 ст. 233 КЗпП України ( а. с. 41-48 том 1 ).

Верховний Суд неодноразово зауважував, що встановлені ст. 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. А перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі (постанова ВС від 02.12.2020 року у справі N 751/1198/18).

Так, ч. 1 ст. 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права.

Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень.

Згідно із ч. 1 ст. 3 та ст. 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою ст. 1 ЗУ "Про оплату праці", заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати N 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року N 8-рп/2013 у справі N 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України "Про оплату праці", за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина перша статті 24 КЗпП України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина третя статті 24 КЗпП України).

Припинення, розірвання трудового договору пов`язано зі звільненням працівника.

З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем.

До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв`язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.

Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України "Про оплату праці", тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

До вказаного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 21.04.2021 року, справа N 461/1303/19, а також вказаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі N 910/4518/16 та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі N 522/13736/15.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі N 711/8446/16-ц (провадження N 14-37цс19) вказано, що: "стаття 236 КЗпП передбачає, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі за змістом статті 236 КЗпП слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно після проголошення судового рішення (висновок Верховного Суду України у постанові від 01 липня 2015 року у справі N 6-435цс15).

Якщо роботодавець без поважних причин не видає наказ про поновлення працівника на роботі, це кваліфікується як затримка виконання рішення суду (постанови Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 426/5306/17, від 24 січня 2019 року у справі № 760/9521/15-ц; постанова Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15).

Враховуючи те, що середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, тому строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення зазначеного заробітку обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Так, позивач ОСОБА_1 була обізнана про рішення суду від 04.06.2021 року про негайне її поновлені на попередньому місці роботи, оскільки в судовому засіданні під час ухваленні вказаного рішення, приймали участь її представники ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .

Оскільки рішення було постановлено судом 04.06.2021 року, на якому були присутні представники позивача та рішення підлягало до негайного виконання в частині поновлення на роботі, з дня ухвалення рішення, яке не було виконано, порушенні права позивача мали місце саме з 04.06.2021 року, але з даним позовом позивач звернулася до суду лише у вересні 2022 року, тому позивачем було пропущено строк звернення до суду з вказаним позовом, так як строк пред`явлення до суду вказаних позовних вимог про стягнення зазначеного заробітку обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Тому, з урахуванням вищенаведеного, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Управління культури та туризму Білоцерківської міської ради про стягнення середнього заробітку за час невиконання судового рішення.

Стосовно документів, які були надані з боку представника відповідача та отримані судом 25.11.2022 року разом із клопотанням про їх долучення ( а. с. 106, 107-161, 162-225 том 1 ), на які звертала увагу суду представник відповідача в судовому засіданні 29.11.2022 року ( а. с. 235-236 том 1 ), то такі документу залишаються судом по заувагою, оскільки останні були надані суду з порушенням вимог статті 178 ЦПК України, так як відповідач мала право такі документи надати в строк встановлений судом для подання відзиву, надати докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, якщо такі докази не надані позивачем.

Також, отримані судом документи із заявою про поновлення процесуального строку 10.01.2023 року за вх. № 603 ( а. с. 1-3 том 2 ), під час розгляду вказаної заяви з боку представника відповідача не було надано суду жодних переконливих доказів такого пропуску з поважних причин та не можливості їх поданні у строки визначені законом, а тому такі документи також не приймаються судом до уваги ( а. с. 4-26 том 2 ).

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

За таких обставин, суд дослідивши та проаналізувавши докази у справі, керуючись завданнями цивільного судочинства щодо справедливого розгляду і вирішення цивільних справ, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Управління культури та туризму Білоцерківської міської ради про стягнення середнього заробітку за час невиконання судового рішення є такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно із п. 1 ч.ч.1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача. У разі відмови в позові - на позивача.

Поняття судових витрат міститься в п. 1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах", де судові витрати передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв`язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв`язку з вирішенням конкретної справи.

При звернені до суду з вищевказаною позовною заявою, на підставі ухвали суду від 29.11.2022 року ( а. с. 237-239 том 1 ), позивачем було сплачено судовий збір у розмірі 992,40 гривень, що підтверджується квитанцією від 07.12.2022 року ( а. с. 243 том 1 ).

Оскільки позовні вимоги повивача ОСОБА_1 не підлягають до задоволення, не підлягає стягненню з відповідача Управління культури та туризму Білоцерківської міської ради і судового збору, сплаченого останньою у вищевказаному розмірі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 51 Конституції України, ст. ст. 15, 16 Цивільного кодексу України, ст. ст. 172, 202, 204 СК України, ст. ст. 2, 4, 10, 12, 13, 19, 76-81, 82, 89, 133, 141, 187, 258-259, 263-265, 268, 273, 274, 353-355 ЦПК України, постановою Пленуму Верховного Суду України від 15.05.2006 р. № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», п. 1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах", Законом України «Про судовий збір», суд, -

У Х В А Л И В :

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Управління культури та туризму Білоцерківської міської ради про стягнення середнього заробітку за час невиконання судового рішення, - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ( адреса реєстрації та проживання: АДРЕСА_1 , ІПН: НОМЕР_1 );

Відповідач: Управління культури і туризму Білоцерківської міської ради ( адреса місцезнаходження: 09117, Київська область, м. Біла Церква, вулиця Героїв Небесної Сотні, будинок 36, ЄДРПОУ: 05458494 ).

Повне судове рішення складено 20 січня 2023 року.

Рішення надруковано в нарадчій кімнаті в одному примірнику.

Суддя О. І. Орєхов