Постанова

від 25.01.2023 по справі 826/17614/14

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 січня 2023 року

м. Київ

справа № 826/17614/14

провадження № К/990/21178/22, № К/990/28011/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Смоковича М. І.,

суддів: Данилевич Н.А., Радишевської О.Р.,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про скасування наказу, провадження в якій відкрито

за касаційними скаргами представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Денисенка Сергія Олександровича на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду, прийняту 13 липня 2022 року у складі головуючого судді - Ключковича В. Ю., суддів: Беспалова О. О., Грибан І. О., та Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва, ухвалене 15 лютого 2022 року у складі головуючого судді Шулежка В. П., та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду, прийняту 13 липня 2022 року у складі головуючого судді - Ключковича В. Ю., суддів: Беспалова О. О., Грибан І. О.,

І. Суть спору

1. У листопаді 2014 року ОСОБА_1 (надалі також позивач) звернувся до суду з позовом до Офісу Генерального прокурора, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 09 лютого 2021 року, в якому просив суд:

1.1. скасувати наказ Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року №2521-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника організаційно-методичного відділу управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України;

1.2. поновити ОСОБА_1 на посаді начальника організаційно-методичного відділу управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України;

1.3. стягнути з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24 жовтня 2014 року і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;

1.4. зобов`язати Генеральну прокуратуру України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

2. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що його звільнення здійснено із порушенням Конституції України, всупереч міжнародно-правовим актам та практиці Європейського суду з прав людини. Зазначив, що звільнення відбулося лише за формальними ознаками, в силу зайняття ним посади у певний проміжок часу. Водночас, вина позивача у сприянні узурпації влади, підриві основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини не встановлена, а отже, застосування індивідуальної відповідальності до нього неможливе. Позивач зауважив, що на час його роботи на посадах начальника Головного управління нагляду за додержанням законів на транспорті та підприємствах оборонної промисловості Генеральної прокуратури України, начальника Головного управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту та оборонно-промислового комплексу Генеральної прокуратури України та першого заступника прокурора Львівської області не існувало жодного чинного нормативно-правового акту, який би визначав, що обіймання таких посад є правопорушенням. Позивач вважає, що оскільки спірний наказ прийнято не в умовах воєнного чи надзвичайного стану, то у зв`язку з його прийняттям було допущено протиправне обмеження його права на працю та доступу до державної служби. За наведених мотивів позивач вважає, що протиправність спірного наказу свідчить про наявність підстав для поновлення його на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відкликання відомостей щодо нього з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади».

2.1. Позивач вважає, що його звільнення із займаної посади на підставі рішення відповідача, яке обґрунтовано застосуванням частини третьої статті 1 та пункту 2 Прикінцевих та перехідних Закону України «Про очищення влади», на думку позивача, безперечно порушує вищеназвані права на працю та на доступ до державної служби, оскільки позивача не лише позбавлено роботи на певній посаді, а також щодо нього діє заборона обіймати протягом 10 років посади, щодо яких здійснюється очищення влади, а це, фактично, свідчить про те, що позивач не зможе працювати посадовою та службовою особою будь-якого органу державної влади та місцевого самоврядування.

3. Представник відповідача позов не визнав, стверджуючи про обґрунтованість оспорюваного наказу та, відповідно, правомірність звільнення позивача із займаної посади і внесення відомостей про нього до Реєстру відомостей про особу, до якої застосовано заборону передбачену частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

ІІ. Встановлені судами фактичні обставини справи

4. ОСОБА_1 з 1993 року обіймав посади в органах прокуратури.

4.1. Зокрема, відповідно до наказу від 27 серпня 2010 року №2788ц ОСОБА_1 переведено на посаду начальника Головного управління нагляду за додержанням законів на транспорті та підприємствах оборонної промисловості Генеральної прокуратури України.

4.2. Наказом Генерального прокурора України від 07 липня 2011 року №1969ц ОСОБА_1 переведено на посаду начальника Головного управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту та оборонно-промислового комплексу Генеральної прокуратури України.

4.3. Наказом Генерального прокурора України від 24 квітня 2012 року №531к ОСОБА_1 призначено на посаду першого заступника прокурора Львівської області.

4.4. Наказом в.о. Генерального прокурора України від 13 березня 2014 року №320ц ОСОБА_1 призначено на посаду старшого прокурора Третього наглядового відділу за додержанням законів при провадженні досудового розслідування та підтриманням державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ Головного управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України.

4.5. Наказом Генерального прокурора України від 08 липня 2014 року №1365ц ОСОБА_1 призначено на посаду начальника організаційно-методичного відділу управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України.

5. 16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України «Про очищення влади».

6. 17 жовтня 2014 року позивачем подано до Генеральної прокуратури України заяву в порядку статті 4 цього Закону, якою надав згоду на проходження відомостей щодо нього та на оприлюднення відомостей щодо нього відповідно до Закону України «Про очищення влади».

6.1. Також позивач повідомив, що, працюючи на посадах в органах прокуратури, незаконних дій щодо громадян, які брали участь в акціях протесту, а також інших дій, передбачених частиною другою статті 3 Закону України «Про очищення влади» він не здійснював, що підтверджується службовою перевіркою та посади, які він обіймав, не відносяться до переліку посад, визначених статтею 2 Закону України «Про очищення влади».

7. За результатами перевірки, передбаченої Законом України «Про очищення влади», зокрема, вивчення особової справи ОСОБА_1 , позивач сукупно не менше одного року (3 роки 5 місяців) обіймав посади, які віднесені до категорії «керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України» та «керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України», а саме на посадах:

- начальника Головного управління нагляду за додержанням законів на транспорті та підприємствах оборонної промисловості Генеральної прокуратури України (з 27 серпня 2010 року по 06 липня 2011 року),

- начальника Головного управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту та оборонно-промислового комплексу Генеральної прокуратури України (з 07 липня 2011 року по 23 квітня 2012 року),

- першого заступника прокурора Львівської області (з 24 квітня 2012 року по 22 лютого 2014 року).

7.1. Про своє перебування на вказаних посадах позивач повідомляв також у поданій ним, згідно викладених вище норм, заяві.

7.2. Вказані посади за своїм правовим статусом належать до посад, зазначених у Законі України «Про очищення влади».

8. Наказом Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року № 2521-ц позивача звільнено із займаної посади у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (на підставах, передбачених Законом України «Про очищення влади»).

9. При цьому, з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», вбачається внесення відомостей про позивача на підставі оскаржуваного наказу щодо наявності заборон займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація) протягом 10 років.

10. Не погодившись з наказом про звільнення позивач звернувся до суду з вказаним позовом.

ІІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

11. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 15 лютого 2022 року позов задовольнив повністю.

11.1. Визнав протиправним та скасував наказ Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року №2521-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника організаційно-методичного відділу управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України.

11.2. Поновив ОСОБА_1 на посаді начальника організаційно-методичного відділу управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України з 24 жовтня 2014 року.

11.3. Стягнув з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24 жовтня 2014 року по 10 лютого 2022 року у розмірі 2057138,48 гривень (два мільйони п`ятдесят сім тисяч сто тридцять вісім гривень 48 копійок).

11.4. Зобов`язав Офіс Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей щодо застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

11.5. Допустив до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді.

11.6. Допустив до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 14 820,30 гривень.

12. Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 13 липня 2022 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 лютого 2020 року змінив в мотивувальній та резолютивній частинах, змінивши абзац 4 резолютивної частини:

12.1. Стягнув з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24 жовтня 2014 року по 15 лютого 2022 року у розмірі 1 232 087,56 (один мільйон двісті тридцять дві тисячі вісімдесят сім гривень п`ятдесят шість копійок).

12.2. В решті рішення залишив без змін.

13. Задовольняючи позовні вимоги суди попередніх інстанцій виходили з наявності підстав для скасування наказу про звільнення позивача з посади начальника організаційно-методичного відділу управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України, поновлення позивача на відповідній посаді, а також про наявність підстав для відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади», проте дійшли різних висновків в частині суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню на користь позивача.

IV. Провадження в суді касаційної інстанції

14. Представник позивача Вольського В.В. подав касаційну скаргу, в якій зазначає що судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосовано частину другу статті 235 Кодексу законів про працю України та пункт 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 813/5855/15, від 03 жовтня 2019 року у справі № 804/8042/17, від 15 квітня 2020 року у справі № 826/15725/17, від 15 жовтня 2020 року у справі № 826/17601/14, від 11 лютого 2021 року у справі № 814/197/15, від 25 лютого 2021 року у справі № 816/4583/14, від 02 листопада 2021 року у справі № 826/20483/14, від 20 січня 2022 року у справі № 826/17709/14, від 22 травня 2019 року у справі № 572/2429/15-ц, від 14 травня 2020 року у справі № 805/4031/17-а, від 04 березня 2020 року у справі № 0440/6017/18. Від 26 червня 2019 року у справі № 813/58855/15, від 06 серпня 2019 року у справі № 0640/4691/18, від 20 січня 2022 року у справі № 826/17709/14, від 04 листопада 2021 року у справі № 826/6301/15, 09 грудня 2021 року у справі № 340/588/20.

14.1. У скарзі представник позивача просить скасувати частково постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2022 року в частині зміни в мотивувальній та резолютивній частинах рішення Окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року стосовно стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу на користь позивача, і залишити в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

15. Ухвалою Верховного Суду від 22 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження за скаргою представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Денисенка Сергія Олександровича на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2022 року у справі № 826/17614/14 з підстави передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України (К/990/21178/22).

16. Водночас не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, представник Офісу Генерального прокурора також подав касаційну скаргу, в якій стверджує про неврахування судами попередніх інстанцій висновку, викладеного Верховним Судом у справах №№ 826/17802/14 та 809/3968/14, щодо застосування пункту 5 розділу ІІ Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», затвердженим наказом Міністерства юстиції України 16 жовтня 2014 року за № 1280/26057, в частині покладення на Офіс Генерального прокурора обов`язку інформувати Міністерство юстиції України про поновлення позивача на посаді та відсутності підстав для застосування щодо нього заборони, передбаченого частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

17. У скарзі представник відповідача просить постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2022 року та рішення Окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року в частині задоволених позовних вимог про зобов`язання Офісу Генерального прокурора вчинити дії щодо інформування Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною першою статті 1 Закону України «Про очищення влади», скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 , в цій частині відмовити.

18. Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження за скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 лютого 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2022 року у справі № 826/17614/14 з підстави передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України (К/990/28011/22).

19. Зважаючи на те, що зазначені касаційні скарги (К/990/21178/22 та К/99028011/22) подані на рішення, які постановлено по одній і тій же справі, провадження по цих касаційних скаргах об`єднані в одне під номером К/990/21178/22.

20. Учасники справи не скористались правом подати до суду касаційної інстанції відзиви на касаційні скарги в письмовій формі, наданим їм згідно статті 338 КАС України, та відзиви не подали.

V. Нормативне регулювання й оцінка Верховного Суду

21. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

22. За змістом статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

23. У частині другій статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

24. Пунктом 6 частини першої статті 51 КЗпП України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

25. Пунктом 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України закріплено, що трудовий договір припиняється з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади».

26. Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначені Законом України «Про очищення влади».

27. Відповідно до частин першої, другої статті 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

28. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах:

верховенства права та законності;

відкритості, прозорості та публічності;

презумпції невинуватості;

індивідуальної відповідальності;

гарантування права на захист.

29. Згідно з частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

30. Статтею 2 цього ж Закону обумовлено, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо:

1) Прем`єр-міністра України, Першого віце-прем`єр-міністра України, віце-прем`єр-міністра України, а також міністра, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, Голови Національного банку України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, їх перших заступників, заступників;

2) Генерального прокурора України, Голови Служби безпеки України, Голови Служби зовнішньої розвідки України, начальника Управління державної охорони України, керівника центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, керівника податкової міліції, керівника центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, їх перших заступників, заступників;

3) військових посадових осіб Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань, крім військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців служби за призовом під час мобілізації;

4) членів Вищої ради юстиції, членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, професійних суддів, Голови Державної судової адміністрації України, його першого заступника, заступника;

5) Глави Адміністрації Президента України, Керівника Державного управління справами, Керівника Секретаріату Кабінету Міністрів України, Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, їх перших заступників, заступників;

6) начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту;

7) посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України;

8) членів Центральної виборчої комісії, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голів та членів національних комісій, що здійснюють державне регулювання природних монополій, державне регулювання у сферах зв`язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг;

9) керівників державних, у тому числі казенних, підприємств оборонно-промислового комплексу, а також державних підприємств, що належать до сфери управління суб`єкта надання адміністративних послуг;

10) інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування;

11) осіб, які претендують на зайняття посад, зазначених у пунктах 1-10 цієї частини.

31. Згідно з пунктом четвертим частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади», заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах у місті Києві.

32. Відповідно до пп. 1 пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади», впродовж 10-ти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше, ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.

33. Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 працював на посадах начальника Головного управління нагляду за додержанням законів на транспорті та підприємствах оборонної промисловості Генеральної прокуратури України (з 27 серпня 2020 року по 06 липня 2011 року), начальника Головного управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту та оборонно-промислового комплексу Генеральної прокуратури України (з 07 липня 2011 року по 23 квітня 2012 року), першого заступника прокурора Львівської області (з 24 квітня 2012 року по 22 лютого 2014 року), обіймав посаду, передбачену пунктом 4 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» та не був звільнений в цей період з відповідної посади за власним бажанням.

34. Тобто, підставою звільнення позивача з посади слугував лише сам факт зайняття відповідної посади на підставі вищезгаданих норм Закону України «Про очищення влади».

35. Відповідно до пункту 1 частини п`ятої статті 5 Закону України «Про очищення влади» перевірці підлягають достовірність вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону.

36. Орган, який проводив перевірку, за результатами перевірки відомостей зазначених особою у заяві щодо не застосування до неї заборони, визначеної частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», складає висновок про результати перевірки, яким встановлено достовірність або недостовірність таких відомостей.

37. За приписами частини одинадцятої та дванадцятої статті 5 Закону України «Про очищення влади» орган, який проводив перевірку, надсилає висновок про результати перевірки, підписаний керівником такого органу (або особою, яка виконує його обов`язки), керівнику органу, передбаченому частиною четвертою цієї статті, не пізніше ніж на шістдесятий день з дня початку проходження перевірки. Такий висновок може бути оскаржений особою в судовому порядку.

38. У разі встановлення за результатами перевірки особи недостовірності відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п`ятої цієї статті, орган, який проводив перевірку, надсилає копію висновку про результати перевірки до Міністерства юстиції України для офіційного оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України інформації про надходження такого висновку та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», не пізніш як у триденний строк з дня одержання такого висновку.

39. Частиною чотирнадцятою статті 5 Закону України «Про очищення влади» визначено, що керівник органу, передбачений частиною четвертою цієї статті, на підставі висновку про результати перевірки, яким встановлено недостовірність відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п`ятої цієї статті, не пізніше ніж на третій день з дня отримання такого висновку, керуючись положеннями частини третьої або четвертої статті 1 цього Закону, звільняє таку особу із займаної посади або не пізніше ніж на третій день з дня його отримання надсилає такий висновок керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та ініціювання звільнення з посади особи, стосовно якої було здійснено перевірку, для її звільнення з посади у встановленому законом порядку не пізніше ніж на десятий день з дня отримання висновку.

40. Водночас аналіз зазначених норм свідчить про те, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття у період 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року посад, зокрема передбачених пунктом 4 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади», незалежно від того чи сприяла така особа своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв`язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.

41. Звільнення позивача проведено на підставі довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі про його перебування на відповідних посадах. При цьому встановлення фактів особистої протиправної поведінки ОСОБА_1 не було метою цієї перевірки. Будь-яких доказів, як встановлено судами попередніх інстанцій, щодо вчинення дій та заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, матеріали справи не містять.

42. Суди попередніх інстанцій врахували, що відсутність у Законі України «Про очищення влади» процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених частиною третьою статті 2 КАС України.

43. Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

44. Водночас судами попередніх інстанцій враховано, що на необхідності доведення вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках №788/2014 щодо Закону України «Про очищення влади», як на загальновизнаному міжнародному стандарті.

45. У контексті частини другої статті 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на

(І) узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 ,

(ІІ) підрив основ національної безпеки і оборони України або

(ІІІ) протиправне порушення прав і свобод людини.

46. Частинами першою-третьою статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

47. 17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція), яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України.

48. Міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Отже, Конвенція є частиною національного законодавства України відповідно до положень статті 9 Конституції України.

49. Парламентська Асамблеї Ради Європи у Керівних принципах для забезпечення відповідності законів про люстрацію та аналогічних адміністративних заходів вимогам держави, заснованої на принципі верховенства права зауважила таке:

«Щоб відповідати вимогам держави, заснованої на принципі верховенства права, закони про люстрацію повинні відповідати певним вимогам. Насамперед, люстрація повинна бути спрямована на загрози основоположним правам людини і процесу демократизації; помста ніколи не може бути метою таких законів, також не допускається політичне або соціальне зловживання результатами люстраційного процесу. Мета люстрації полягає не в покаранні тих осіб, які вважаються винними, - що є завданням прокурорів, які використовують кримінальне законодавство, - а в захисті новоствореної демократії.

a. Люстрація має здійснюватися спеціально створеною незалежною комісією шанованих суспільством громадян, запропонованих главою держави та затверджених парламентом;

b. Люстрація може бути застосована тільки для усунення або суттєвого зменшення загрози, яку становить суб`єкт люстрації, створенню вільної демократії, зокрема шляхом використання конкретної посади, яку обіймає цей суб`єкт, для порушення прав людини або блокування демократичних процесів;

c. Люстрація не може бути використана для покарання, відплати або помсти; покарання може накладатися тільки за минулу злочинну діяльність на підставі чинного Кримінального кодексу України та відповідно до усіх процедур і гарантій кримінального переслідування;

d. Люстрація повинна обмежуватися посадами, щодо яких є всі підстави вважати, що суб`єкти, які їх обіймають, становитимуть значну небезпеку для прав людини і демократії, тобто посади державної служби, які передбачають значну відповідальність за визначення або виконання державної політики та заходів, що стосуються внутрішньої безпеки або щодо посад державної служби, які передбачають надання наказу та/або вчинення порушення прав людини, таких як правоохоронні органи, служба безпеки і розвідки, судові органи та прокуратура <…>.

50. Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) на 101 Пленарній сесії схвалила проміжний висновок щодо Закону «Про очищення влади», згідно з яким:

a) Застосування люстраційних заходів до періоду правління радянської комуністичної влади через стільки років після закінчення цього режиму та набрання чинності демократичної конституції в Україні потребують переконливих причин для виправдання наявності конкретної загрози, яку колишні комуністи наразі становлять для демократії; Комісія вважає, що важко виправдати таку пізню люстрацію.

b) Застосування люстраційних заходів щодо недавнього періоду, упродовж якого пан ОСОБА_2 був Президентом України, зрештою поставить під сумнів реальне функціонування положень Конституції та законодавства України, як демократичної держави, заснованої на принципі верховенства права.

c) Закон України «Про очищення влади» містить кілька серйозних недоліків і потребує перегляду принаймні таких положень:

- Люстрація повинна стосуватися тільки посад, які дійсно можуть становити значну загрозу для прав людини та демократії; перелік посад, які підлягають люстрації, має бути переглянутий.

- Вина має бути доведена у кожному конкретному випадку та не може припускатися на підставі лише приналежності до категорії органів державної влади; критерії для люстрації мають бути переглянуті;

- Відповідальність за проведення процесу люстрації повинна бути знята з Міністерства юстиції України та покладена на спеціально створену незалежну комісію за активної участі громадянського суспільства.

- Процедура люстрації повинна поважати гарантії справедливого судового розгляду (право на захисника, рівність сторін, право бути вислуханим особисто); судове провадження має призупиняти адміністративне рішення щодо люстрації до ухвалення остаточного рішення; Закон України «Про очищення влади» має прямо передбачати ці гарантії.

- Люстрація суддів повинна регулюватися лише одним законом, а не законами, які дублюються, та здійснюватися лише з повним урахуванням конституційних положень, що гарантують їхню незалежність, і тільки Вища рада юстиції має нести відповідальність за будь-яке звільнення судді.

- Відомості про осіб, що підлягають люстраційним заходам, мають оприлюднюватися тільки після ухвалення остаточного рішення суду.

51. За змістом статті 32 Конвенції питання тлумачення і застосування Конвенції належить до виключної компетенції Європейського суду з прав людини (надалі також Суд, ЄСПЛ).

52. Предметом регулювання Конвенції є захист основних прав і свобод особи, що передбачає пряму дію норм Конвенції.

53. Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

54. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

55. За сталою практикою ЄСПЛ поняття приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. пункт 25 «C. проти Бельгії» від 7 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. пункт 61 рішення Суду у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. пункт 29 рішення Суду у справі «Niemietz проти Німеччини» від 16 грудня 1992 року. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (див. пункт 47 рішення Суду у справі «Sidabras and Dћiautas проти Латвії» (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і пункти 22-25 рішення Суду у справі «Bigaeva проти Греції» від 28 травня 2009 року (справа 26713/05)). Окрім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. пункти 43-48 рішення у справі «Ozpinar проти Туреччини» від 19 жовтня 2010 року (справа № 20999/04)). З рештою, у статті 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. пункт 35 рішення у справі «Pfeifer проти Австрії» від 15 листопада 2007 року (справа № 12556/03) та пункти 63, 64 рішення у справі «A. проти Норвегії» від 9 квітня 2009 року (справа № 28070/06), пункт 165 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11)).

56. Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та пункт 52 рішення у справі «Щокін проти України» (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010 року).

57. У рішенні у справі «Полях та інші проти України» (Case of Polyakh and others v. Ukraine) (заяви № 58812/15 та 4 інші, 17 жовтня 2019 року) ЄСПЛ піддав Закон України «Про очищення влади» серйозній критиці. Досліджуючи питання щодо пропорційності звільнення заявників із посад на підставі Закону України «Про очищення влади», ЄСПЛ зауважив, що «Суд не переконаний, що законодавчий механізм був достатньо вузько розробленим для вирішення «нагальної суспільної потреби», яку мав би переслідувати Закон «Про очищення влади». У зв`язку з цим слід зазначити, що законодавчий механізм був набагато ширшим та універсальнішим, аніж розроблений, наприклад, Польщею (див. згадане рішення у справі «Матиєк проти Польщі» (Matyjek v. Poland), пункти 27 - 29) або Латвією (див. згадане рішення у справі «Жданока проти Латвії» (Ћdanoka v. Latvia), пункти 57 і 126), сфера застосування яких обмежувалася особами, які відіграли активну роль у діяльності колишньої влади, яка не була демократичною. <…> Передбачені Законом «Про очищення влади» заходи могли бути застосовані навіть до державного службовця, призначеного на його посаду задовго до того, як пан ОСОБА_2 став Президентом України, лише на тій підставі, що він не пішов зі своєї посади протягом року після приходу до влади пана ОСОБА_2 . Іншими словами, причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом «Про очищення влади», є прихід до влади пана ОСОБА_2 (див. пункт 7), а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа.

58. У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку про те, що не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників (пункти 323, 324 вказаного рішення).

59. Із вищенаведеного й у контексті рішення ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» (Case of Polyakh and others v. Ukraine) (заяви № 58812/15 та 4 інші, 17 жовтня 2019 року) висновується, що застосування до осіб заборон, передбачених частиною третьою статті Закону України «Про очищення влади», може здійснюватися виключно крізь призму приписів частини другої статті 1 цього Закону, тобто з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та з урахуванням відповідних принципів, зокрема, верховенства права, презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності.

60. Тобто, має бути доведено, що відповідна особа причетна до дій, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , чи таких, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини тощо.

61. Під час розгляду цієї справи в судах першої й апеляційної інстанцій відповідач не наводив жодних подібних аргументів.

62. Натомість у випадку, що розглядається, позивача піддано перевірці, що суперечить меті люстрації, визначеній у статті 1 Закону України «Про очищення влади», що й стало підставою для його подальшого звільнення з посади.

63. Відтак, у даному випадку застосування до позивача заборон, передбачених частиною третьою статті Закону України «Про очищення влади», не може вважатись правомірним і створює передумови для порушення з боку України міжнародних зобов`язань за статтею 8 Конвенції.

64. Згідно зі статтею 7 Закону України «Про очищення влади» відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.

65. Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України.

66. Положенням про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2014 року №1704/5 (далі - Положення про Реєстр), передбачено, що Держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.

67. Відповідно до п.п. 4, 8, 9 розділу І Положення про Реєстр, держатель Реєстру - Міністерство юстиції України (далі - Держатель).

68. Реєстраторами Реєстру (далі - Реєстратор) є: працівники самостійного структурного підрозділу Міністерства юстиції України, до основних завдань якого відноситься забезпечення формування та ведення Реєстру, уповноважені на внесення до Реєстру та вилучення з нього відомостей про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», а також формування та надання витягів з Реєстру у порядку, визначеному цим Положенням; працівники головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, уповноважені на формування та надання витягів з Реєстру у порядку, визначеному цим Положенням.

69. Реєстратори в межах своєї компетенції вносять до Реєстру та вилучають з нього у порядку, визначеному цим Положенням, відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України «Про очищення влади», виконують інші функції, передбачені цим Положенням.

70. Згідно з п. 5 розділу II Положення про Реєстр, підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є надходження до Реєстратора: обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», від органу, який проводив перевірку; відповідного судового рішення, яке набрало законної сили; відповідних документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру; інші випадки, визначені законом.

71. Отже, аналіз вимог п. 5 розділу II Положення про Реєстр дає підстави для висновку, що підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є, зокрема, рішення суду.

72. Подібний висновок щодо застосування п. 5 розділу ІІ Положення про Реєстр висловлений в постановах Верховного Суду від 19 травня 2022 року у справі №826/17602/14, від 29 листопада 2022 року у справі № 826/17616/14.

73. Відповідно до статті 5-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

74. Згідно з частиною першою статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

75. Також, згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 01 серпня 2018 року у справі №826/16311/16, закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначений в частині першій статті 235, статі 240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

76. Крім того, відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України, при винесені рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

77. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 13 березня 2018 року справа №2а-11888/10/1370 та від 05 листопада 2019 року у справі №2а-2243/11/1370.

78. Так, середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати працівника, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (надалі - Порядок №100).

79. Згідно з п. 1 Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати, передбаченої цим Порядком застосовується, у тому числі, у випадку вимушеного прогулу.

80. Відповідно до п. 2 Порядку 100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

81. Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.

82. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

83. При цьому, згідно з п. 5 Порядку №100, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

84. п. 10 розділу ІІІ «Прикінцевих положень» Закону України від 28 грудня 2014 року № 76-VІІІ "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" (набрав чинності 01.01.2015) установлено, що у 2015 році максимальний місячний розмір заробітної плати (грошового забезпечення) народних депутатів України, членів Кабінету Міністрів України, прокурорів, працівників державних органів (крім Національного антикорупційного бюро та Національного агентства з питань запобігання корупції) та інших бюджетних установ, працівників Національного банку України, суддівської винагороди обмежується 7 розмірами мінімальної заробітної плати, а при скороченні чисельності працівників - 10 розмірами мінімальної заробітної плати (виплата допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата часу щорічної відпустки не враховується у зазначеному максимальному розмірі).

85. Положеннями Закону України від 02 березня 2015 року № 213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (28.03.2015 набрав чинність) визнано таким, що втратив чинність, пункт 10 розділу III «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України».

86. Тобто, обмеження максимального місячного розміру заробітної плати, встановлені п. 10 розділу ІІІ «Прикінцевих положень» Закону України від 28 грудня 2014 року № 76-VІІІ «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України», діяли лише три місяці.

87. відповідно до п. 10 Порядку № 100, у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).

88. Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу необхідно обчислювати із врахуванням підвищених тарифних ставок і посадових окладів шляхом коригування на коефіцієнт їх підвищення.

VІ. Висновки по суті вимог касаційної скарги

89. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданих касаційних скарг, Верховний Суд виходить з наступного.

90. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що відповідно до частини 1 статті 341 КАС України, Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

91. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Щодо доводів відповідача про помилковість висновків судів попередніх інстанцій в частині зобов`язання проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади», колегія суддів зазначає таке.

92. Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

93. За нормами частини третьої статті 1 Закону України «Про очищення влади» протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

94. Наказом Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2014 року № 1704/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 16 жовтня 2014 року за №1280/26057, затверджено Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Положення № 1704/5).

95. Пункт 9 розділу І Положення № 1704/5 передбачає, що Реєстратори в межах своєї компетенції вносять до Реєстру та вилучають з нього у порядку, визначеному цим Положенням, відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України «Про очищення влади», виконують інші функції, передбачені цим Положенням.

96. Згідно з пунктом 4 розділу І Положення № 1704/5, держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.

97. Відповідно до пункту 5 розділу ІІ Положення № 1704/5 підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є звернення про вилучення від органу, який проводив перевірку, або від особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру, з наданням одного з таких документів:

- копії обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, що свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», від органу, який проводив перевірку, в паперовій формі за підписом уповноваженої особи органу, завіреним печаткою;

- копії відповідного судового рішення в паперовій формі, засвідченої в установленому порядку, з належним чином оформленим підтвердженням про набрання законної сили;

- копії документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру, в паперовій формі та засвідчені належним чином.

98. Проаналізувавши наведені законодавчі норми у контексті доводів касаційної скарги відповідача, Суд дійшов висновку, що зміни, внесені наказом Міністерства юстиції України від 17 липня 2020 року № 2454/5 у пункт 5 розділу II Положення № 1704/5, не вплинули на можливість реалізації відповідачем позовної вимоги про зобов`язання проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

99. Так, аналіз вимог пункту 5 розділу II Положення № 1704/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 17 липня 2020 року № 2454/5) дає можливість стверджувати, що підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є, зокрема, рішення суду.

100. Доводи скаржника про те, що для реалізації Офісом Генерального прокурора судового рішення у цій частині необхідною умовою є прийняття ним рішення про скасування результатів перевірки відносно позивача, оскільки вказана обставина є окремою підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є безпідставними.

101. В даному випадку достатнім є наявність рішення суду, яке набрало законної сили.

Не обов`язковою умовою у цьому випадку є також прийняття судового рішення, яким буде скасовано результати перевірки та зобов`язано Офіс Генерального прокурора скасувати результати перевірки відносно позивача, проведеної відповідно до положень Закону України «Про очищення влади», оскільки нормами чинного законодавства це не вимагається.

102. Таким чином, з метою ефективного, повного та належного захисту порушених прав позивача, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правомірного висновку про зобов`язання Офісу Генерального прокурора поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

103. Подібний висновок викладений в постановах Верховного Суду від 04 червня 2020 року у справі № 821/4571/14, від 15 жовтня 2020 року у справі № 826/17601/14, від 23 червня 2021 року у справі № 826/17785/14, від 29 вересня 2021 року у справі № 826/17800/14, від 19 травня 2022 року у справі №826/17602/14, від 29 листопада 2022 року у справі № 826/17616/14.

104. Колегія суддів відхиляє посилання скаржника на те, що оскаржувані судові рішення в означеній частині прийняті без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 12 серпня 2020 року у справі №809/3968/14, адже на час прийняття Окружним адміністративним судом міста Києва рішення у даній справі, Верховний Суд висловив правову позицію про наявність підстав для зобов`язання Генеральної прокуратури України поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивачів заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

105. В указаному аспекті Суд ураховує позицію Великої Палати Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 про те, що під час вирішення тотожних спорів суди мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду.

106. За наведеного правового регулювання та обставин справи колегія суддів не вбачає підстав не погодитись з позицією судів першої та апеляційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог про зобов`язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, визначеної частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Стосовно доводів касаційної скарги позивача щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції частини другої статті 235 КЗпП України та пункту 10 Порядку № 100 при обрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу Верховний Суд зазначає наступне.

107. Стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд (першої інстанції), відповідно до статті 235 КЗпП України, вирішує одночасно із поновленням особи на посаді.

107.1. Тобто, поновивши позивача на посаді, суд першої інстанції повинен враховувати ці норми при розрахунку середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, якщо для цього були фактичні підстави (підвищення посадових окладів).

108. Верховний Суд неодноразово висловлював свою позицію щодо необхідності застосування п. 7, 8, 10 розд. ІV Порядку № 100 у тому випадку, коли у розрахунковому періоді відбулося підвищення посадових окладів згідно із актами законодавства, зокрема, така позиція викладена, у постанові від 30 червня 2021 року у справі № 826/17798/14.

109. У зазначеній постанові Верховний Суд, в частині правового регулювання правовідносин (щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при поновленні на посаді відповідно до статті 235 КЗпП України) дійшов висновку, що при розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу необхідно застосовувати коефіцієнт підвищення посадового окладу відповідно до пункту 10 Порядку № 100. 109.1. Таким чином суд касаційної інстанції висловив свою позицію щодо необхідності застосування вказаних нормативних положень у тому випадку, коли у розрахунковому періоді відбулося підвищення посадових окладів згідно з актами законодавства.

110. Отже у межах заявлених підстав для касаційного оскарження і вимог заявника колегія суддів має передусім з`ясувати чи застосовними є до спірних правовідносин в частині розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу положення пункту 10 Порядку № 100 у редакції цього нормативно-правового акту, яка діяла до внесення змін згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1213.

111. Відповідно до пункту 10 Порядку № 100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.

112. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу ІV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).

112.1. У разі зміни тарифної ставки (посадового окладу) працівникові у зв`язку з присвоєнням вищого розряду, переведенням на іншу вищеоплачувану роботу (посаду) тощо таке коригування середньої заробітної плати не провадиться.

113. Стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд, відповідно до статті 235 КЗпП, вирішує одночасно із поновленням особи на посаді.

114. Варто зауважити, що складність цієї справи полягає у значному періоді, за який судам належить здійснити розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу (з моменту неправомірної люстрації позивача 24 жовтня 2014 року по день поновлення його на посаді 15 лютого 2022 року). У цей період кілька разів відбувалися підвищення посадових окладів працівників прокуратури, а також запроваджена та реалізована реформа органів прокуратури на підставі Закону України від 19 вересня 2019 року №113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон № 113-ІХ), у межах якої прийнято Постанову № 1155.

115. 25 вересня 2019 року набрав чинності Закон №113-ІХ, яким запроваджено реформування системи органів прокуратури, у зв`язку з чим, внесено ряд змін до Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон №1697-VII), зокрема, в тексті Закону № 1697-VII слова «Генеральна прокуратура України», «регіональні прокуратури», «місцеві прокуратури» замінено відповідно на «Офіс Генерального прокурора», «обласні прокуратури», «окружні прокуратури».

116. Окрім того, запроваджено обов`язкову атестацію прокурорів, зокрема згідно з п. 7 розд. II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX прокурори та слідчі органів прокуратури, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів і слідчих у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

117. Абзацом 3 п. 3 розд. II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX також передбачено, що за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.

118. 16 січня 2020 року набрала чинність Постанова №1155, якою, з-поміж іншого, затверджено схеми посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласних, окружних прокуратур та прирівняних до них прокуратур.

118.1. При цьому п. 6 Постанови № 1155 установлено, що для прокурорів, умови оплати праці яких затверджені цією постановою, не застосовуються умови оплати праці працівників органів прокуратури, затверджені Постановою № 505.

119. Отже, внаслідок реформування органів прокуратури в їхній системі відбувалися зміни, що супроводжувались, зокрема, (поетапною) атестацією працюючих прокурорів (усіх рівнів) і переведенням їх на посади відповідно до Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур. У зв`язку із цим відбулось розмежування оплати праці тих прокурорів, які успішно пройшли атестацію і можуть бути переведені на посади прокурорів в Офісі Генерального прокурора, і прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур.

120. Верховний Суд у постанові від 30 червня 2021 року у справі № 826/17798/14 висловив правову позицію з приводу застосування наведених норм права та зазначив, що прокурори, зокрема Генеральної прокуратури України, які не були переведені на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, отримували/отримують заробітну плату відповідно до Постанови № 505. Водночас, ті прокурори, які переведені на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, отримують заробітну плату згідно з Постановою №1155 та статтею 81 Закону України «Про прокуратуру». Верховний Суд зауважив, що виплата заробітної плати згідно з Постановою № 1155 і статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» пов`язувалася із фактом переведення прокурорів (після їхньої атестації) на посади в «новоутворені»/«оновлені» прокуратури (відповідно до Закону № 113-ІХ).

121. Зважаючи на мету стягнення середньої заробітної плати при поновленні на посаді (відповідно до статті 235 КЗпП України), тобто компенсувати втрачений заробіток, колегія суддів вважає, що його розрахунок потрібно проводити на основі того посадового окладу (з урахуванням коефіцієнту підвищення, якщо таке було у розрахунковому періоді), який отримував би позивач як прокурор (чи прирівняні до нього за посадою прокурори), будучи на тій посаді, з якої його неправомірно звільнили (тобто в Генеральній прокуратурі України, а не в Офісі Генерального прокурора). У вимірі обставин цієї справи і чинного законодавчого регулювання організації прокуратури України, середня заробітна плата позивача не може обчислюватися з урахуванням посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, адже його туди з об`єктивних причин не переводили. Водночас, прирівнювати посадовий оклад позивача до прокурорів Офісу Генерального прокурора (для визначення коефіцієнта підвищення при розрахунку середнього заробітку при поновленні на посаді) за відсутності факту переведення його на посаду прокурора в цю структуру (без попереднього проходження атестації як умови для переведення) суперечило б меті і вимогам Закону № 113-ІХ.

122. У вказаній постанові Верховним Судом також зазначено, що з набранням чинності Постанови № 1155 не всім прокурорам України воднораз збільшили посадові оклади, а тільки тим, кого після атестації перевели на посади прокурорів до Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур (відповідно до Закону № 113-ІХ). Цей процес був триваючим, тож вочевидь виникали ситуації, коли протягом одного періоду прокурори отримували заробітні плати відповідно до різних нормативно-правових актів (відповідно до Постанови № 505 і Постанови № 1155).

123. Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що середня заробітна плата прокурорів не може обчислюватися з урахуванням посадових окладів встановлених Постановою № 1155 за відсутності факту успішного проходження ними атестації та переведення на посади прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласних, окружних прокуратур.

124. Такий висновок Верховний Суд підтримав також, зокрема, у постановах від 01 грудня 2021 року у справі № 640/26041/19, від 20 січня 2022 року у справі № 826/17709/14 та від 28 квітня 2022 року у справі № 826/18143/14.

125. Колегія суддів уважає, що вказані висновки Верховного Суду, викладені у зазначених постановах, є застосовними і до правовідносин у справі, що розглядається.

126. Що стосується можливості застосування пункту 10 Порядку № 100, при ухваленні рішення після втрати ним чинності з 12 грудня 2020 року, та порядку застосування частини 2 статті 235 КЗпП України при розрахунку суми середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу у разі підвищення посадових окладів в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, до правовідносин, які виникли після 12 грудня 2020 року (після набрання чинності Постановою №1213), колегія суддів зазначає таке.

127. За змістом частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.

128. Вимушеним прогулом у розумінні статті 235 КЗпП України є період часу, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин, який триває з дня звільнення працівника до дня винесення рішення суду про поновлення його на роботі.

129. У разi винесення рiшення про виплату працiвниковi середнього заробiтку за час вимушеного прогулу, середня заробiтна плата працiвниковi нараховується за правилами Порядку № 100.

130. Пунктом 10 Порядку № 100 передбачено коригування середнього заробітку на коефіцієнт підвищення при підвищенні посадових окладів як у розрахунковому періоді, так і у періоді, коли за працівником зберігався середній заробіток. Це стосується усіх виплат, які розраховуються згідно з Порядком № 100, у тому числі й за час вимушеного прогулу.

130.1. Однак положення пункту 10 Порядку № 100 виключено постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1213, яка набрала чинності 12 грудня 2020 року.

130.2. Отже з 12 грудня 2020 року правові підстави для застосування коефіцієнта підвищення відсутні.

131. Подібну правову позицію неодноразово висловлено Верховним Судом, зокрема, у постановах від 04 листопада 2021 року у справі №826/6301/15, від 09 грудня 2021 року у справі № 340/588/20, від 20 січня 2022 року у справі № 826/17709/14, від 04 жовтня 2022 року № 826/18033/14, від 08 листопада 2022 року №460/15639/21, від 29 листопада 2022 року № 826/17616/1, від 27 грудня 2022 року № 826/18270/14, від 28 грудня 2022 року № 826/4854/15 і вона є застосовною до обставин цієї справи.

132. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 2 057 138,48 гр. При цьому, саме судом першої інстанції вірно визначено нормативно-правові акти, які регулюють оплату праці прокурорів в спірному періоді, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що постановою Кабінету Міністрів України №1213 виключено пункт 10 Порядку №100 і з дати набрання нею чинності правові підстави для застосування коефіцієнту підвищення при обрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу відсутні.

133. З огляду на вищезазначене, Верховний Суд зазначає, що суд апеляційної інстанції при вирішенні позовних вимог ОСОБА_1 у частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, допустив порушення норма матеріального та процесуального права, дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнта підвищення посадового окладу відповідно до пункту 10 Порядку № 100, а отже рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 лютого 2022 року в цій частині судом апеляційної інстанції змінено помилково.

134. Судові рішення в частині визнання протиправним та скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 з посади, та поновлення на посаді не оскаржуються, а тому з урахуванням вимог стаття 341 КАС України судом касаційної інстанції в цій частині позовних вимог не переглядаються.

135. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

136. Таким чином, зважаючи на приписи статті 352 КАС України, постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2022 року в частині якою змінено рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 лютого 2022 року необхідно скасувати, та залишити рішення суду першої інстанції в зміненій частині без змін.

В іншій частині постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2022 року залишити без змін.

VІI. Судові витрати

137. З огляду на результат касаційного розгляду розподіл судових витрат у порядку статті 139 КАС України не здійснюється.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 352, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора залишити без задоволення.

2. Касаційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Денисенка Сергія Олександровича - задовольнити.

2. Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2022 року в частині зміни в мотивувальній та резолютивній частинах рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 лютого 2022 року стосовно стягнення з Офісу Генерального прокурора середнього заробітку за час вимушеного прогулу на користь ОСОБА_1 - скасувати, і залишити в силі рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 лютого 2022 року у відповідній частині.

3. В решті постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2022 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.

Головуючий М. І. Смокович

Судді Н. А. Данилевич

О. Р. Радишевська