Постанова

від 18.01.2023 по справі 927/258/22

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" січня 2023 р. Справа№ 927/258/22

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Мальченко А.О.

суддів: Агрикової О.В.

Чорногуза М.Г.

при секретарі судового засідання: Линник А.М.

розглянувши матеріали апеляційної скарги Заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури

на рішення Господарського суду Чернігівської області від 20.09.2022

у справі № 927/258/22 (суддя М.О. Демидова)

за позовом Заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі: Любецької селищної ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Штиль»

про припинення договору оренди та повернення об`єкту водного фонду, -

за участю представників учасників судового процесу:

від прокуратури: Биховцова О.А.;

від позивача: не з`явився;

від відповідача: Шерепо Ю.Г., -

ВСТАНОВИВ:

Заступник керівника Чернігівської обласної прокуратури (далі також - Прокурор) в інтересах держави в особі Любецької селищної ради (далі також - Любецька селищна рада) звернувся до Господарського суду Чернігівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Штиль» (далі також - Товариство) про припинення договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), укладеного 22.10.2001 між Любецькою селищною радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «Штиль» щодо земельної ділянки для ведення рибного господарства, розміщення і експлуатації основних та допоміжних будівель і споруд площею 89,46 га, зареєстрованого у книзі записів договорів на право тимчасового користування землею №65 та зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю «Штиль» повернути Любецькій селищній раді спірну земельну ділянку загальною площею 89,46 га шляхом підписання акту приймання-передачі.

Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 20.09.2022 у справі № 927/258/22 у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції керувався встановленими судом обставинами належного виконання Товариством зобов`язань за договором від 22.10.2001 на право тимчасового користування землею (у тому числі на умовах оренди) в частині сплати орендних та податкових платежів до державного бюджету, що унеможливило задоволення основних позовних вимог про припинення цього договору, та похідних про повернення спірної земельної ділянки.

Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням, Заступник керівника Чернігівської обласної прокуратури звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Також скаржником викладено клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження.

В обґрунтування вимог за апеляційною скаргою, прокурор посилається на порушення судом норм процесуального права, а саме статей 7, 13, 43, 73, 74, 76-80, 86, 91, 236 ГПК України, а також на неправильне застосування судом норм матеріального права.

Прокурор наполягає на тому, що судом здійснено неправильну правову оцінку правовідносинам, що виникли між Товариством та Любецькою селищною радою на підставі договору від 22.10.2001 на право тимчасового користування землею (у тому числі на умовах оренди). Як стверджує прокурор, саме строк укладення договору - на 50 років переконливо вказує на виникнення орендних відносин, як особливого виду користування землею, а не відносин з тимчасового користування земельною ділянкою. Відтак, Товариством має сплачуватись і орендна плата, і земельний податок, у розмірах, визначених чинним законодавством. Згідно з інформацією, наданою ГУ ДПС у Чернігівській області у листі від 29.12.2021 №5351/5/25-01-04-01-05, ТОВ «Штиль» протягом 2018-2021 років плату за користування землею не здійснювало. Що, відповідно, свідчить про порушення Товариством норм земельного та податкового законодавства та підставою для припинення договору від 22.10.2001 на право тимчасового користування землею (у тому числі на умовах оренди), з огляду на вимоги ст.ст. 24, 25 Закону України «Про оренду землі», ст. 141 Земельного кодексу України.

Судом також безпідставно враховано судові рішення у справах №18/18 та 825/3319-15-а як преюдиційні. За доводами прокурора, судом преюдиційного значення надано не обставинам, встановленим судами під час розгляду спору, а наданій судом оцінці цих обставин.

Відповідно до Витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.11.2022 апеляційну скаргу Заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Мальченко А.О., суддів Агрикової О.В., Чорногуза М.Г.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 07.11.2022 витребувано у Господарського суду Чернігівської області матеріали справи № 927/258/22. Відкладено вирішення питання щодо подальшого руху апеляційної скарги Заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Чернігівської області від 20.09.2022 у справі № 927/258/22 до надходження матеріалів справи з Господарського суду Чернігівської області.

18.11.2022 матеріали справи № 927/258/22 надійшли до Північного апеляційного господарського суду та були передані головуючому судді.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 21.11.2022 апеляційну скаргу Заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Чернігівської області від 20.09.2022 у справі № 927/258/22 залишено без руху та надано скаржникові строк для усунення недоліків, допущених останнім при поданні апеляційної скарги.

Через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду 02.12.2022 від скаржника надійшла заява про усунення недоліків апеляційної скарги до якої додано докази сплати судового збору.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 06.12.2022 поновлено Заступнику керівника Чернігівської обласної прокуратури пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Чернігівської області від 20.09.2022 у справі № 927/258/22; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Чернігівської області від 20.09.2022 у справі № 927/258/22; призначено апеляційну скаргу до розгляду на 18.01.2023; встановлено учасникам справи строк для подання відзивів на апеляційну скаргу.

22.12.2022 до Північного апеляційного господарського суду надійшов відзив Товариства, у якому відповідач погоджується з наданою судом оцінкою правовідносин сторін, застосованими до них норм матеріального права, вважає рішення суду першої інстанції законним та вмотивованим. Натомість, апеляційна скарга прокурора є безпідставною та задоволенню не підлягає.

Товариство підкреслює, що за договором 22.10.2001 на право тимчасового користування землею (у тому числі на умовах оренди) між сторонами договору виникли відносини з тимчасового користування земельною ділянкою, а не оренди, що узгоджується з положеннями ст.ст. 7, 8 Земельного кодексу України в редакції на час укладення договору. Матеріали справи не містять доказів невиконання Товариством зобов`язань за договором в частині внесення орендних платежів.

В судовому засіданні прокурор підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги, просив оскаржуване рішення скасувати та постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Представник відповідача проти вимог апеляційної скарги заперечив, вказуючи на безпідставність та необґрунтованість її доводів та підстав, а законне рішення суду - залишити без змін.

18.01.2023 у судовому засіданні колегією суддів було оголошено вступну та резолютивну частини постанови господарського суду апеляційної інстанції.

Відповідно до вимог ч.ч. 1, 4 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, наявні у справі, врахувавши пояснення надані учасниками справи в судових засіданнях, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія апеляційного господарського суду вважає, що апеляційна скарга Заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Чернігівської області від 20.09.2022 у справі № 927/258/22 задоволенню не підлягає.

Перш за все, надаючи оцінку повноваженням прокурора брати участь в межах даної справи колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до п. 3 ч. 1 статті 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно з ч.ч. 3-5 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно з ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави.

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте, держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

За змістом ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді у випадках:

- якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

- у разі відсутності такого органу.

Статтею 13 Конституції України унормовано, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Частиною 1 статті 6 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що первинним суб`єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста.

Згідно з ч. 1 ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Статтею 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Статтею 142 Конституції України та ст. 16 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Таким чином, Любецька селищна рада є органом, що представляє спільні інтереси територіальної громади селища та здійснює відповідно до закону від імені та в інтересах вказаної територіальної громади повноваження щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права.

Звернення з даним позовом до суду в інтересах держави в особі Київської міської ради обґрунтоване тим, що селищною радою не вживаються належні заходи щодо захисту прав та майнових інтересів територіальної громади. Так, у зв`язку з невиконанням Товариством умов договору об`єкту водного фонду, бюджет територіальної громади протягом тривалого часу не отримував кошти за його фактичне використання.

У свою чергу, саме Любецька селищна рада, як орендодавець за договором та як орган місцевого самоврядування, на який покладено обов`язок із забезпечення контролю за використанням земельної ділянки, повинна була здійснювати контроль за виконанням відповідачем умов договору.

Під час апеляційного провадження встановлено, що Чернігівська обласна прокуратура в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» зверталась до Любецької селищної ради з листами від 28.12.2021 №12-310вих21 та від 12.01.2022 №12-21вих22, в яких повідомляла про порушення вимог земельного та податкового законодавства при використанні спірної земельної ділянки, однак Любецька селищна рада з позовом про розірвання договору та повернення земельної ділянки не звернулась, що свідчить про неналежне здійснення органом своїх повноважень по захисту державних інтересів.

Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави в особі Любецької селищної ради, та відповідність такого звернення приписам ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» та ст. 53 Господарського процесуального кодексу України.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, колегія суддів виходить з того, що предметом спору є припинення договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), укладеного 22.10.2001 між Любецькою селищною радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «Штиль» щодо земельної ділянки для ведення рибного господарства, розміщення і експлуатації основних та допоміжних будівель і споруд площею 89,46 га, зареєстрований у книзі записів договорів на право тимчасового користування землею №65 та зобов`язання Товариство з обмеженою відповідальністю «Штиль» повернути Любецькій селищній раді земельну ділянку загальною площею 89,46 га. до комунальної власності шляхом підписання акту приймання-передачі внаслідок порушення відповдачем умов договору у частині внесення плати за користування земельною ділянкою (земельного податку).

Колегія суддів також враховує, що Прокурор уже вдруге звертається до Товариства із позовними вимогами щодо спірної земельної ділянки.

Так, рішенням Господарського суду Чернігівської області від 11.11.2010, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 13.09.2011 у справі № 18/18 розглянуто спір за позовом першого заступника прокурора Чернігівської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного комітету України по земельним ресурсам, Державного комітету України по водному господарству, Державного управління охорони навколишнього природного середовища у Чернігівській області, Ріпкинської районної державної адміністрації до ТОВ «Штиль», Любецької селищної ради, Виконавчого комітету Любецької селищної ради про скасування рішення та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки. У задоволенні позовних вимог Прокурору відмовлено. Рішення суду набрало законної сили.

Частиною 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

За ч. 4 ст.75 Господарського процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Як встановлено судами у рішенні Господарського суду Чернігівської області від 11.11.2010, залишеному без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 13.09.2011 у справі № 18/18, Товариство з обмеженою відповідальністю «Штиль» зареєстровано в якості суб`єкта господарювання розпорядженням Ріпкинської районної державної адміністрації від 26.06.2000р. № 256, про що у Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців внесені відомості за № 1055120 0000 000110.

Згідно п. п. І.5, ІІ.2 Статуту даного товариства, (у редакції протоколу від 26.11.2009№24), товариство створюється в процесі реорганізації та є правонаступником колективного риболовецького колгоспу імені 14-річчя Жовтня. Основними видами діяльності товариства є вилов, переробка, реалізація риби, рибопродукції з водойм України та інших водойм; виробництво сільськогосподарської продукції, її переробка; заготівля всіх видів сільськогосподарської продукції (рослинної і тваринницької), її реалізація.

Рішенням виконавчого комітету Ріпкинської районної ради народних депутатів від 24.02.1981р. № 66 «Про відведення земельної ділянки під будівництво нагульного ставу рибколгоспу імені 14 років Жовтня, с. Любеч із земель держземзапасу» відведено земельну ділянку рибколгоспу імені 14 років Жовтня для будівництва нагульного ставу площею 89,0 га: за рахунок випасів 45 га і боліт 44 га із земель держземзапасу.

На підставі даного рішення рибколгоспу імені 14 років Жовтня було виданий державний акт на право користування землею, який був зареєстрований в Книзі записів державних актів на право користування землею за № 35.

У 2000 році рибколгосп імені 14 років Жовтня було реорганізовано у ТОВ «Штиль».

У серпні 2000 року ТОВ «Штиль» звернулось до Ріпкинського районного відділу земельних ресурсів із заявою про видачу державного акту на право користування земельними ділянками на яких знаходяться виробнича база в смт. Любеч та ставкове господарство біля р. Дніпро.

Рішенням виконавчого комітету Любецької селищної ради від 18.10.2001 № 106 «Про видачу договору на право тимчасового користування землею», ТОВ «Штиль» видано договір на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) строком на 50 років, на земельну ділянку площею 89,46 га в смт. Любеч для ведення рибного господарства та для розміщення і експлуатації основних і допоміжних будівель та споруд.

На підставі цього рішення земельно-кадастровим бюро при районному відділі земельних ресурсів було виготовлена технічна документація по видачі договору на право тимчасового користування землею ТОВ «Штиль».

Як встановлено судом першої інстанції у справі, що переглядається, та підтверджується матеріалами справи, між Любецькою селищною радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «Штиль» 22.10.2001 укладено договір на право тимчасового користування землею (у тому числі на умовах оренди) (а.с. 11).

Згідно п. п. 1.1, 1.2 договору Любецька селищна рада надала, а Товариство з обмеженою відповідальністю «Штиль» прийняло в довгострокове користування земельну ділянку загальною площею 89,46 га, згідно з планом землекористування, що додається. Земельна ділянка надається на умовах довгострокового користування земельною ділянкою строком на 50 років для ведення рибного господарства, розміщення і експлуатації основних та допоміжних будівель і споруд.

12.11.2001 договір зареєстровано в книзі записів договорів на право тимчасового користування землею за №65, про що зазначено на вказаному договорі.

Згідно п. 2.1 договору плата за землю вноситься землекористувачем щорічно згідно Закону України «Про плату за землю».

Як вбачається із плану тимчасового землекористування, ТОВ «Штиль» було передано у користування фактично 3 земельні ділянки:

- 0,36 га для розміщення і експлуатації основних та допоміжних будівель і споруд (промзона);

- 0,10 га для розміщення і експлуатації основних та допоміжних будівель і споруд (будинок рибалки);

- 89,00 га для ведення рибного господарства (ставок).

Наполягаючи на тому, що ТОВ «Штиль» за спірним договором від 22.10.2001 на право тимчасового користування землею фактично користується об`єктом водного фонду, площею 89,46 га, отримує прибуток від здійснення господарської діяльності, однак коштів за використання об`єкту водного фонду, який є власністю територіальної громади протягом тривалого часу не сплачує, прокурор вказує, що наведене є підставою для припинення відносин, пов`язаних з використанням об`єкта водного фонду.

Під коштами, які б мали бути сплачені Товариством територіальній громаді прокурор вказує земельний податок за 2019-2021 роки.

Товариство, заперечуючи проти позовних вимог підкреслює, що спірна земельна ділянка знаходиться у нього у користуванні на підставі договору від 22.10.2001 на право тимчасового користування землею на правовому титулі саме тимчасового користування, а не оренди, як помилково вважає прокурор. При цьому, за умовами договору, плата за землю вноситься землекористувачем щорічно згідно закону «Про плату за землю», тобто у вигляді земельного податку. Перебування товариства на спрощеній системі оподаткування, є платником єдиного податку третьої групи та відповідно звільнений від обов`язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з податку на майно (в частині земельного податку) у порядку п. 297.1 ст. 297 Податкового кодексу України.

Розглядаючи спір, суд першої інстанції відмовив прокурору у задоволенні позовних вимог, встановивши відсутність факту порушень податкового та земельного законодавства з боку відповідача у справі та порушеного права позивача (в інтересах якого звернувся прокурор) при зверненні до суду із вказаним позовом, з чим погоджується і колегія суддів.

Так, матеріалами справи підтверджується, що право користування спірною земельною ділянкою виникло у правопопередника ТОВ «Штиль», а саме рибколгоспу імені 14 років Жовтня на підставі рішення виконавчого комітету Ріпкинської районної ради народних депутатів від 24.02.1981р. № 66 «Про відведення земельної ділянки під будівництво нагульного ставу рибколгоспу імені 14 років Жовтня, с. Любеч із земель держземзапасу» відведено земельну ділянку рибколгоспу імені 14 років Жовтня для будівництва нагульного ставу площею 89,0 га: за рахунок випасів 45 га і боліт 44 га із земель держземзапасу.

Тобто, у користування рибколгоспу передавалась лише земельна ділянка, вільна від будь-яких об`єктів.

У подальшому, рибколгоспом було збудовано технологічну водойму.

Відповідно до ст. 1 Водного кодексу України, технологічна водойма - штучно створена водойма спеціального технологічного призначення, що визначається технічним проектом та/або паспортом, яка наповнюється штучно за допомогою гідротехнічних споруд і пристроїв.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, колегія суддів також враховує, що на розгляді адміністративного суду перебувала справа № 825/3319/15-а за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Штиль`Ріпкинської районної державної адміністрації Чернігівської області про визнання дій відповідача в частині внесення до інвентаризаційної відомості штучних водних об`єктів по Любецькій селищній раді Ріпкинського району Чернігівської області рибогосподарської технологічної водойми «нагульний став площею 89,0 га», що належить ТОВ «Штиль» як водосховища наливного - протиправними, та зобов`язання відповідача виключити з інвентаризаційної відомості штучних водних об`єктів по Любецькій селищній раді Ріпкинського району Чернігівської області рибогосподарську технологічну водойму «нагульний став площею 89,0га», що належить ТОВ «Штиль», як водосховище наливне.

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 06.10.2015, яка набрала законної сили, встановлено, що з метою визначення питання віднесення до рибогосподарських технологічних водойм - нагульного ставу, площею 89,0 га, яке належить ТОВ «Штиль», останнє 27.02.2015 звернулось із листом до голови Державного агентства рибного господарства України (а.с.28).

Листом №2-6-17/1232-15, беручи до уваги визначення Закону та відповідний проект, розроблений Проектною конторою Головного управління рибного господарства внутрішніх водойм УРСР у 1980 році арх. № 2056, а також Державний акт на право користування землею від 1981року Б № 044210 та Договір на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) від 22.10.2001, Державне агентство рибного господарства України повідомило, що ТОВ «Штиль» є субєктом аквакультури і здійснює виробництво продукції аквакультури у рибогосподарській технологічній водоймі.

Тобто, матеріалами справи, що переглядається, а також судовими рішеннями у справах №18/18, №825/3319/15-а підтверджується, що ТОВ «Штиль» є сільськогосподарським товаровиробником та сільськогосподарським підприємством, а земельна ділянка, передана йому у користування за межами смт. Любеч, відповідно до цільового призначення належить до земель сільськогосподарського призначення. З моменту надання її у користування рибколгоспу імені 14 років Жовтня, переведення землі до категорії земель водного фонду у встановленому порядку не здійснювалося.

Відтак, розміщена на земельній ділянці технологічна водойма, оскільки була збудована правопопередником ТОВ «Штиль» та використовується ним у господарській діяльності, не є об`єктом водного фонду,що має передаватись в оренду, у розумінні ст. 51 Водного кодексу України.

До того ж, прокурором не надано доказів віднесення спірної технологічної водойми до об`єктів права комунальної власності та віднесення спірної земельної ділянки до земель водного фонду.

Відповідно, відсутні підстави вважати, що за договором від 22.10.2001 на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) виникли відносини щодо користування водним об`єктом або земельною ділянкою водного фонду.

Розглядаючи спір, суд першої інстанції мотивовано виходив з того, що на час укладення спірного договору від 22.10.2001 суспільні відносини щодо тимчасового користування землею регулювалися Земельним кодексом України від 13.03.1992; Законом України «Про оренду землі» від 06.10.1998; Законом України «Про плату за землю» від 03.07.1992.

Згідно із ч. 1-3 ст.7 Земельного кодексу України (чинним на момент укладення договору) користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. Тимчасове користування землею може бути короткостроковим - до трьох років і довгостроковим - від трьох до двадцяти п`яти років. У разі виробничої необхідності ці строки може бути продовжено на період, що не перевищує одного строку відповідно короткострокового або довгострокового тимчасового користування.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 8 Земельного кодексу України (чинним на момент укладення договору) земля може надаватися в оренду в короткострокове користування - до трьох років (для випасання худоби, сінокосіння, городництва, державних та громадських потреб) і довгострокове - до п`ятдесяти років. Умови, строки, а також плата за оренду землі визначаються за угодою сторін і обумовлюються в договорі.

З вищенаведеного вбачається, що на час укладення спірного договору від 22.10.2001 чинним законодавством було передбачено можливість укладення як договору про право тимчасового користування землею, так і договору оренди як особливого виду договору користування землею.

Зазначені види договорів хоча і регулювали тотожні відносини у сфері землекористування, але мали суттєві відмінності.

Право довгострокового тимчасового користування землею та право довгострокового тимчасового користування землею на умовах оренди становили різні види договорів, на підставі яких громадяни та юридичні особи мали різні за змістом види прав на користування земельною ділянкою.

Так, ст. 7 Земельного кодексу України 1992 року було передбачено існування права тимчасового користування землею, яке виступало як самостійний вид землекористування поряд із правом користування землею на умовах оренди. Договір на право тимчасового користування землею мав значно коротший перелік істотних умов, до яких за змістом ст. 7 Земельного кодексу України 1992 року належав лише об`єкт (земельна ділянка із зазначенням цільового призначення) та строк користування.

Згідно із ст. 36 Земельного кодексу України власники землі та землекористувачі щорічно сплачують плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначаються залежно від якості та місцеположення земельної ділянки, виходячи з кадастрової оцінки земель. Орендар сплачує за землю орендну плату, розмір якої встановлюється за угодою сторін у договорі оренди.

Згідно із ст. 2 Закону України «Про плату за землю» (у редакції, чинній на момент укладення договору) плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель.

Власники землі та землекористувачі, крім орендарів, сплачують земельний податок. Отже, зазначений Закон встановлював обов`язок для тимчасових землекористувачів, відмінних від орендарів, вносити плату за землю у вигляді земельного податку.

Дослідивши зміст договору від 22.10.2001, суд першої інстанції дійшов мотивованого висновку, що земельна ділянка була передана Товариству з обмеженою відповідальністю «Штиль» саме у тимчасове довгострокове користування, а не в оренду, оскільки пунктом 2.1договору сторони погодили, що плата за землю вноситься землекористувачем щорічно згідно Закону України «Про плату за землю». До того ж, у договорі відсутні істотні умови, визначені ч. 2 ст. 14 ЗУ «Про оренду землі», а саме: орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, терміни та порядок внесення і перегляду); умови використання і збереження якості землі; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки (або їх відсутність); сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини;відповідальність сторін.

Відтак, суд першої інстанції дійшов мотивованого висновку, що між сторонами договору виникли відносини щодо тимчасового довгострокового користування земельною ділянкою як самостійного виду землекористування.

Одночасно, колегія суддів відхиляє доводи прокурора про те, що укладення договору від 22.10.2001 на право тимчасового користування землею строком на 50 років вказує на те, що між сторонами виникли саме орендні правовідносини. Так, як уже було зауважено, договір не містить ряду істотних умов, передбачених ЗУ «Про оренду землі», що, за умови існування правового титулу тимчасового довгострокового користування землею за ст. 7 ЗК України (в редакції 1992 року), виключає можливість віднесення договору від 22.10.2001 до договорів оренди. Строк користування, при цьому, не є єдиною кваліфікуючою ознакою розмежування правових титулів тимчасового користування та оренди (як особливого виду користування землею).

Так, за ч.2 ст. 7 Земельного кодексу України, тимчасове користування землею може бути короткостроковим - до трьох років і довгостроковим - від трьох до двадцяти п`яти років. У разі виробничої необхідності ці строки може бути продовжено на період, що не перевищує одного строку відповідно короткострокового або довгострокового тимчасового користування. Тобто, законом визначена можливість надання земельної ділянки у тимчасове довгострокове користування строком до 50 років.

Під час розгляду спору судом першої інстанції мотивовано враховано, що 25.10.2001 прийнято та введено у дію з 01.01.2002 чинний Земельний кодекс України, а Земельний кодекс України у редакції від 13.03.1992 втратив чинність. На відміну від попереднього кодексу чинний Земельний кодекс України не передбачає можливості набуття та здійснення такого права на землю як право тимчасового довгострокового користування землею, а містить положення про набуття та здійснення права оренди землі.

Водночас, пунктом 7 розділу X «Перехідні положення» чинного Земельного кодексу України встановлено, що громадяни та юридичні особи, які одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Отже, оскільки договір на право тимчасового користування землею було укладено 22.10.2001 строком на 50 років, то на час введення у дію чинного Земельного кодексу України договір не втратив чинності, у зв`язку з чим відповідач зберіг право тимчасового довгострокового користування землею, що виникло на підставі укладеного із Любецькою селищною радою договору.

Судом першої інстанції також встановлено, що умовами спірного договору не визначено умов щодо розірвання договору у разі зміни істотних обставин, зокрема, у зв`язку з тим, що чинне на теперішній час законодавство України не передбачає можливості набуття та здійснення такого права на землю, як право тимчасового довгострокового користування землею, а містить положення про набуття та здійснення права оренди землі.

Відтак, договір є чинним та обов`язковим до виконання сторонами.

01.01.2011 набрав чинності Податковий кодекс України і втратив чинність Закон України «Про плату за землю».

Відповідно до статті 269 Податкового кодексу України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Об`єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні та земельні частки (паї), які перебувають у власності.

Згідно із підпунктом 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України земельний податок - обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів.

Відповідно до п. 291.2 ст. 291 Податкового кодексу України спрощена система оподаткування, обліку та звітності - особливий механізм справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 статті 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.

Відповідно до п.п. 4 п. 297.1. ст. 297 Податкового кодексу України платники єдиного податку звільняються від обов`язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з таких податків і зборів, зокрема, податку на майно в частині земельного податку за земельні ділянки, що використовуються платниками єдиного податку першої - третьої груп для провадження господарської діяльності (крім діяльності з надання земельних ділянок та/або нерухомого майна, що знаходиться на таких земельних ділянках, в оренду (найм), позичку, на іншому праві користування) та платниками єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаровиробництва;

За даними Головного управління ДПС у Чернігівській області (лист №5351/5/25-01-04-01-05 від 29.12.2021)(а.с. 19) Товариство з обмеженою відповідальністю «Штиль» перебуває на податковому обліку, а з 01.01.2016 перебуває на спрощеній системі оподаткування, обліку та звітності - є платником єдиного податку третьої групи, який відповідно до абз.4 п. 297.1 ст. 297 Податкового кодексу України №2755-VI від 02.12.2010 зі змінами та доповненнями, платники єдиного податку звільняються від обов`язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з податку на майно в частині земельного податку за земельні ділянки, що використовуються платниками єдиного податку першої - третьої груп для провадження господарської діяльності (крім діяльності з надання земельних ділянок та/або нерухомого майна, що знаходиться на таких земельних ділянках, в оренду (найм, позичку) та платниками єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаровиробництва.

Згідно із листом Державної податкової служби України (Головне управління ДПС у Чернігівській області) №1301/АП/25-01-13-03-16 від 14.07.2022, станом на 13.07.2022 за відповідачем заборгованості з податків у зборів перед бюджетом відсутня (а.с. 106).

Отже, Товариство з обмеженою відповідальністю «Штиль», як платник єдиного податку третьої групи звільнений від обов`язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з податку на майно (в частині земельного податку) у порядку п. 297.1 ст. 297 Податкового кодексу України, а тому посилання прокурора у частині несплати відповідачем земельного податку за користування спірною земельною ділянкою ґрунтуються на помилковому розумінні Прокурором норм матеріального права, якими врегульовано правовідносини сторін.

Відповідно до п. «д» ст. 141 Земельного кодексу України підставою припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Прокурор, посилаючись на п. «д» ст. 141 Земельного кодексу України, просить суд припинити договір на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), укладеного 22.10.2001 між Любецькою селищною радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «Штиль» щодо земельної ділянки для ведення рибного господарства, розміщення і експлуатації основних та допоміжних будівель і споруд площею 89,46 га, зареєстрований у книзі записів договорів на право тимчасового користування землею №65.

За встановлених судом першої інстанції обставин справи, що підтвердились під час апеляційного перегляду, а саме, приналежності спірної земельної ділянки до земель сільськогосподарського призначення, користування ТОВ «Штиль» спірною земельною ділянкою на підставі договору від 22.10.2001 на правовому титулі тимчасового довгострокового користування, що узгоджується зі ст. 7 ЗК України в редакції 1992 року, обов`язок сплачувати за користування землею плату у розмірі на умовах внесення саме земельного податку (а не у вигляді будь-яких інших платежів), віднесення ТОВ «Штиль» до платників єдиного податку 3ї групи, як і відсутність доказів існування заборгованості зі сплати податків, свідчить про відсутність підстав для задоволення позовних вимог Прокурора.

Висновки суду у цій частині є вмотивованими.

Доводи Прокурора про порушення судом ст.ст. 7, 13, 43, 73, 74-80, 86, 91, 236 ГПК України та неправильне застосування судом норм матеріального права, якими врегульовано спірні правовідносини сторін, - не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду справи.

Згідно зі ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Як зазначено у п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Колегія суддів також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010).

Європейський суд з прав людини також вказав вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи усі фактичні обставини справи, встановлені місцевим господарським судом та судом апеляційної інстанції, а також доводи апеляційної скарги, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку, що судове рішення господарського суду першої інстанції відповідає чинному законодавству та матеріалам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається.

Згідно зі ст. 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника.

Керуючись ст.ст. 253-254, 269, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Чернігівської області від 20.09.2022 у справі № 927/258/22 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Чернігівської області від 20.09.2022 у справі № 927/258/22 залишити без змін.

3. Матеріали справи №927/258/22 повернути до Господарського суду Чернігівської області.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та в строк, передбачені ст.ст. 287 - 289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 26.01.2023.

Головуючий суддя А.О. Мальченко

Судді О.В. Агрикова

М.Г. Чорногуз