Постанова

від 24.01.2023 по справі 743/2194/19

КАСАЦІЙНИЙ КРИМІНАЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 січня 2023 року

м. Київ

справа № 743/2194/19

провадження № 51-1253км22

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника ОСОБА_6 (в режимі відеоконференції),

розглянув у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42018271010000132 від 23 квітня 2018 року, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , такого, що судимості

не має,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України,

за касаційною скаргою прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, на ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 21 грудня 2021 року щодо ОСОБА_7 .

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 14 квітня

2021 року ОСОБА_7 визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні

за ч. 2 ст. 197-1 КК України та виправдано на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України за недоведеністю, що в його діянні є склад цього кримінального правопорушення.

Орган досудового розслідування обвинувачував ОСОБА_7 у тому, що він

у невстановлений в ході досудового розслідування час, маючи умисел

на самовільне зайняття земельної ділянки з метою її самовільного використання

у власних цілях, діючи всупереч вимогам статей 112, 113, 115, 116, 118, 123, 124, 125, 126 Земельного Кодексу України, які регламентують набуття і реалізацію права на землю, при відсутності відповідного рішення уповноваженого органу місцевого самоврядування та державної реєстрації передачі йому у власність чи надання у користування земельної ділянки, а також в порушення статей 60, 61 Земельного Кодексу України, ст. 1 Закону України «Про державний контроль

за використанням та охороною земель», статей 87, 88, 89 Водного кодексу України, відповідно до яких у прибережних захисних смугах, які є частиною водоохоронних зон, уздовж річок, навколо водойм та на островах, забороняється: будівництво будь-яких споруд, у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів, а також вказаними статтями передбачений правовий порядок користування землями водного фонду, в порушення ст. 93 Водного кодексу України, Постанови Ради Міністрів Української PCP №2 від 08 січня 1991 року «Про зони санітарної oxoрони відкритих джерел централізованого водопостачання населення м. Києва» з додатками, якими визначено зони санітарної охорони р. Дніпро шириною

3-кілометрової смуги по обох берегах річки Дніпро до кордону з Білоруською PCP, в порушення ст. 3 Закону України «Про використання земель оборони»,

ст. 22 Закону України «Про державний кордон України», Постанови Кабінету Міністрів України №1147 від 27 липня 1998 року та Розпорядження Чернігівської обласної державної адміністрації №283 від 22 травня 2018 року «Про визначення ширини прикордонної смуги у Чернігівській області», якими визначено, що в межах прикордонної смуги діє особливий режим використання земель, самовільно зайняв земельну ділянку у межах прикордонної смуги на прилеглій до кордону території Губицької сільської ради Ріпкинського району Чернігівської області загальною площею 0,2757 га, яка є земельною ділянкою в зоні особливого режиму використання земель, оскільки перебуває в межах прикордонної смуги, знаходиться в зоні санітарної охорони р. Дніпро, є земельною ділянкою

в охоронній зоні, оскільки знаходиться в водоохоронній зоні та прибережній захисній смузі водного об`єкту з місцевою назвою «озеро Борове», яке,

зважаючи на форму водойми, розміри, наявність гідрологічного зв`язку та

її місцезнаходження в заплаві р. Дніпро, згідно ст. 1 Водного кодексу України

є озером-старицею на завершальному етапі формування, огородивши вказану земельну ділянку парканом та розмістивши на ній малі архітектурні форми.

Такі дії ОСОБА_7 орган досудового розслідування кваліфікував як кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 197-1 КК України, а саме:

- самовільне зайняття земельної ділянки, вчинене щодо земель в охоронних зонах;

- самовільне зайняття земельної ділянки, вчинене щодо земель в зонах санітарної охорони;

- самовільне зайняття земельної ділянки, вчинене щодо земель в зонах особливого режиму використання земель.

У результаті розгляду кримінального провадження місцевий суд з урахуванням сукупності досліджених у судовому засіданні доказів дійшов висновку, що сторона обвинувачення не довела, що в діянні ОСОБА_7 є склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України, а тому виправдав останнього на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України.

Не погоджуючись із вироком суду, прокурор оскаржив його до апеляційного суду.

Чернігівський апеляційний суд ухвалою від 21 грудня 2021 року залишив вирок місцевого суду щодо ОСОБА_7 без зміни.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотні порушення вимог

кримінального процесуального закону, просить скасувати ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_7 та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Суть доводів прокурора зводиться до того, що він не погоджується із судовим рішенням апеляційного суду про залишення апеляційної скарги сторони обвинувачення без задоволення і вважає, що цей суд не здійснив належної перевірки скарги та всупереч вимогам ст. 370, ч. 2 ст. 419 КПК України не спростував викладених у ній доводів щодо наявності в діях ОСОБА_7 складу інкримінованого йому кримінального правопорушення, внаслідок чого

не було застосовано закон України про кримінальну відповідальність, що підлягав застосуванню. Зокрема, зазначає про залишення без відповідей доводів прокурора щодо встановлення місця розташування самозахопленої земельної ділянки, належності земельної ділянки до певної категорії земель. Стверджує,

що судом не надано жодної оцінки показанням ОСОБА_7 , листу начальника Деснянського басейнового управління водних ресурсів Державного агенства водних ресурсів України від 26 червня 2019 року, листу Міжрайонного управління у Ріпкинському та Чернігівському районах ГУ Держгеокадастру

у Чернігівській області від 27 червня 2019 року та долученим у апеляційному суді доказам; не здійснено оцінки сукупності повторно досліджених доказів з точки зору їх достатності; не спростовано доводів щодо наявності у злочину статусу триваючого та активних дій ОСОБА_7 по встановленню паркану, проведенню електрифікації вказаної земельної ділянки, вирішенні питання

про допуск інших осіб до такої ділянки та бездіяльності по звільненню від споруд земельної ділянки, яка відповідно до ряду нормативних актів належить до зон санітарної охорони та прикордонної смуги.

Також прокурор вказує на те, що суд апеляційної інстанції за наявної сукупності належних та допустимих, досліджених під час апеляційного розгляду доказів,

які відповідають принципам належності, допустимості, а їх кількість - достатності, які поза розумнім сумнівом підтверджують вчинення ОСОБА_7 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України, у тому числі об`єктивну та суб`єктивну сторони, передчасно прийняв рішення

про відсутність підстав для його засудження.

Позиції учасників судового провадження в судовому засіданні суду касаційної інстанції

Під час касаційного розгляду прокурор підтримала касаційну скаргу сторони обвинувачення та просила її задовольнити, ухвалу апеляційного суду скасувати та призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції.

Захисник заперечив проти задоволення касаційної скарги прокурора.

Мотиви Суду

Відповідно до вимог ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах вимог, викладених

у касаційних скаргах.

При цьому касаційний суд перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також правильність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено

в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Згідно з приписами ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є лише істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.

Як передбачено ст. 370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, встановлених цим Кодексом, а обґрунтованим - рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин,

які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.

Вимогами кримінального процесуального закону передбачено, що рішення суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом з точки зору його законності й обґрунтованості, тобто відповідності нормам матеріального і процесуального закону, фактичним обставинам справи, доказам, дослідженим у судовому засіданні.

Окрім додержання цих вимог, в судовому рішенні слід проаналізувати і зіставити

з наявними у провадженні матеріалами всі доводи, наведені в апеляції, і дати

на кожен із них вичерпну відповідь.

Згідно зі ст. 419 КПК України в ухвалі апеляційного суду, крім іншого, має бути зазначено: короткий зміст вимог, викладених у апеляційних скаргах та зміст судового рішення суду першої інстанції; узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, й узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження; обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

з посиланням на докази; мотиви визнання окремих доказів недопустимими чи неналежними, та з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався.

Як убачається з ухвали апеляційного суду, зазначених вимог закону в цьому провадженні належним чином не було виконано.

З матеріалів кримінального провадження убачається, що не погоджуючись

із вироком місцевого суду, прокурор оскаржив його в апеляційному порядку.

Відповідно до апеляційної скарги прокурор вважав, що оскаржуваний вирок

щодо ОСОБА_7 є незаконним у зв`язку з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та неправильним

застосуванням закону України про кримінальну відповідальність. Зокрема, прокурор посилався на те, що суд першої інстанції безпідставно визнав ряд доказів недопустимими, а саме протоколи огляду місяця події від 18 травня 2018 року,

25 червня 2019 року, 04 квітня 2019 року та похідні від них докази, а також докази, які були долучені до матеріалів кримінального провадження відповідно до вимог ст. 253 КУпАП, та стверджував, що ці докази були здобуті в порядку, передбаченому КПК України.

Крім того, прокурор у скарзі наголошував, що суд першої інстанції при визначенні статусу та категорії земель, посилаючись на окремі норми земельного законодавства, надав їм свого власного трактування, хоча ці норми є чіткими та зрозумілими. Зокрема, прокурор, вказуючи на ч. 1 ст. 113 Земельного кодексу України, ст. 35 Закону України «Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення», «Класифікатор обмежень та обтяжень у використанні земельних ділянок», затверджений Наказом Державного комітету України із земельних ресурсів № 643 від 29 грудня 2008 року, постанову Ради Міністрів УРСР № 2

від 08 січня 1991 року «Про зони санітарної охорони відкритих джерел централізованого водопостачання населення м. Києва», яка є діючою, зазначав, що серед населених пунктів Чернігівської області до зони санітарної охорони потрапили, окрім іншого, смт Радуль та с. Мньов, між якими картографічно і знаходиться самовільно зайнята земельна ділянка, яка входить до 3-кілометрової смуги р. Дніпро, так як знаходиться на відстані 1300 м від державного кордону України, тобто, і від р. Дніпро, оскільки на даній ділянці Державний кордон проходить по вказаній річці. При цьому стверджував, що посилання суду першої інстанції на постанову Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 року № 2024 «Про правовий режим зон санітарної охорони водних об`єктів» та вказівку,

що Положення про порядок проектування та експлуатації зон санітарної охорони джерел водопостачання та водопроводів господарсько-питного призначення,

яке було затверджено Головним державним санітарним лікарем СРСР № 2640-82 від 18 грудня 1982 року по іншому регламентувало питання проектування зон санітарної охорони джерел водопостачання і межі ЗСО водних об`єктів

не визначались проектом землеустрою, є невірним, а посилання суду

на ст. 93 Водного кодексу України, ст. 34 Закону України «Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення» є недоцільним, так як ці норми лише визначають можливість визначення меж зон санітарної охорони проектами землеустрою, якщо такі проекти розробляються. В той же час вказівки суду

на відсутність проекту землеустрою щодо встановлення меж зон санітарної охорони не свідчить про відсутність самої зони санітарної охорони, оскільки її розміри встановлені законом, що узгоджується і з судовою практикою (постанови Верховного Суду у справах № 904/5974/16 від 25 квітня 2018 року; № 6-52цс15

від 22 квітня 2015 року; № 6-184цс15 від 01 липня 2015 року).

Крім того, прокурор, посилаючись на ст. 115 Земельного кодексу України, «Класифікатор обмежень та обтяжень у використанні земельних ділянок», затверджений Наказом Державного комітету України із земельних ресурсів № 643 від 29 грудня 2008 року, яким до зон особливого режиму використання земель

за кодом типу обмежень 01.04.01 визначено прикордонну смугу, вказував,

що самовільно зайнята обвинуваченим земельна ділянка перебуває в межах Губицької сільської ради, яка є прилеглою до кордону селищною радою,

що відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 1147 від 27 липня

1998 року «Про прикордонний режим» відносить її до прикордонної смуги, а отже, до земельної ділянки з особливим режимом використання земель. При цьому прокурор наголошував, що безпосередньо лінія державного кордону є повздовжньою лінією, а вже прикордонна смуга визначається певною шириною вздовж цієї лінії і ця ширина дорівнює згідно згаданої Постанови КМУ № 1147 межам території прилеглих до кордону селищних і сільських рад. Також вказував на те, що відповідно до ст. 3 ЗУ «Про використання земель оборони», ЗУ «Про державний кордон України» уздовж державного кордону України встановлюється прикордонна смуга, в межах якої діє особливий режим використання земель. Зазначав, що віднесення самовільно зайнятої земельної ділянки до зони особливого режиму використання земель також підтверджується листом Міжрайонного управління у Ріпкинському та Чернігівському районах

ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 27 червня 2019 року, відповідно

до якого самовільно зайнята земельна ділянка знаходиться на відстані 1300 м

від державного кордону України та перебуває в межах прикордонної смуги, на яку розповсюджується особливий режим використання земель. Також вказував на те, що згідно розпорядження Чернігівської обласної державної адміністрації № 283

від 22 травня 2018 року визначено ширину прикордонної смуги в межах Чернігівської області вздовж державного кордону, де запроваджується прикордонний режим - 10 км від лінії державного кордону в тил території України. Наголошував, що хоч таке розпорядження прийнято після внесення відомостей

до ЄРДР, проте і в послідуючому ОСОБА_7 продовжував самовільно використовувати земельну ділянку, тобто вказане правопорушення є триваючим. Вказане, як зазначав прокурор, відображене і в листі Міністерства юстиції України від 01 грудня 2003 року № 22-34-1465 у відповідь на лист Держкомзему

від 24 жовтня 2003 року № 14-26-4/6782.

Крім того, прокурор вважав, що посилання суду на ряд нормативних актів, в тому числі і на підпункт 3 п. 2 Положення про прикордонний режим, та вказівки про те, що на час виявлення кримінального правопорушення в Чернігівській області прикордонна смуга була встановлена від лінії державного кордону до лінії прикордонних інженерних споруджень, а так само, що процес демаркації українсько-білоруської ділянки державного кордону не завершений, тобто лінія державного кордону між Україною і Республікою Білорусь на місцевості відсутня,

є невірним та суперечить законодавству. Зазначав, що відсутність претензій ІНФОРМАЦІЯ_2 до ОСОБА_7 , а також повідомлення про те, що паркан, яким останній огородив земельні ділянки, не перешкоджає доступу військовослужбовців, на наявність чи відсутність складу злочину в даному випадку не впливає. На думку апелянта, посилання на відсутність проекту землеустрою щодо встановлення меж прикордонної смуги не свідчить

про відсутність самої прикордонної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Звертав увагу, що особливості режиму використання земель прикордонної смуги, яким суд дав ряд оцінок, до предмету розгляду у вказаному кримінальному провадженні не мають відношення, оскільки для наявності складу інкримінованого злочину достатньо факту самовільного зайняття земельної ділянки в зонах особливого режиму використання земель, зокрема, в прикордонній смузі, з метою якої діяльності та які наслідки настали у даному випадку для кваліфікації значення не мають.

Проте, як убачається із матеріалів провадження, суд апеляційної інстанції

не перевірив зазначених доводів щодо їх узгодженості із положеннями вимог процесуального та матеріального законів, не надав на них відповідей

з посиланням на відповідні норми закону.

Як було встановлено в ході судового розгляду провадження, вини

ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України, представниками державного обвинувачення не доведено,

в тому числі поза розумним сумнівом.

Місцевий суд установив, що під час судового розгляду ОСОБА_7 своєї вини у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України, не визнав та пояснив, що він, як учасник бойових дій, набув та реалізував право на отримання земельних ділянок, в тому числі площею 0,12 га, з цільовим призначенням для індивідуального садівництва, яка належним чином зареєстрована, їй присвоєно кадастровий номер. Під час набуття на неї права не випливало, що існують будь-які обмеження прав на землю. Зазначив, що він законно користується електричною енергією. Вказав, що його батько, який помер в 2017 році, за життя розпочав розміщення споруд

на земельній ділянці біля озера "Борове" для їхнього відпочинку з друзями. Вказав, що він надавав допомогу батькові та з друзями там відпочивав і відпочиває. Дійсно він використовує не тільки свою земельну ділянку, але і земельну ділянку ближче до озера "Борове", поставивши там тимчасові споруди, в тому числі

на колесах, огороджував її парканом, який станом на липень 2020 року вже був демонтований. В той же час вважає, що умислу на самовільне зайняття земельної ділянки саме в охоронній зоні, в зоні санітарної охорони та в прикордонній смузі

у нього не було.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, в основу обвинувачення ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України, органи досудового розслідування поклали показання свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 .

Також на обґрунтування обвинувачення було надано протоколи огляду місця події, каталоги координат ділянок та самозахват, скріншот з Публічної кадастрової карти України, інформацію Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, Деснянського басейнового управління водних ресурсів Державного агентства водних ресурсів України, Міжрайонного управління у Ріпкинському та Чернігівському районах Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, план-схеми земельних ділянок на території Губицької сільської ради Ріпкинського району Чернігівської області, які перебувають у державній власності та якими фактично користується ОСОБА_7 , копії розпорядження Чернігівської обласної адміністрації «Про визначення ширини прикордонної смуги

у Чернігівській області, акт обстеження та акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства за земельною ділянкою, матеріали справи

про адміністративне правопорушення та інші письмові докази.

Разом із цим місцевий суд відповідно до положень статей 7, 23 КПК України, дослідивши вказані докази, оцінивши їх у сукупності та кожен окремо

з точки зору допустимості й достатності, витлумачивши всі сумніви

на користь обвинуваченого, дійшов висновку, що вони не доводять вчинення

ОСОБА_7 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України.

Cуд апеляційної інстанції, безпосередньо дослідивши в судовому засіданні протоколи огляду місця події від 18 травня 2018 року, 25 червня 2019 року,

04 квітня 2019 року та похідні від них дані, які суд першої інстанції визнав недопустимими доказами, погодився з доводами прокурора, що ці докази зібрані

у спосіб та порядок, передбачений кримінальним процесуальним кодексом, тому

є допустимими у розумінні вимог ст. 86 КПК України.

Крім цього, апеляційний суд з урахуванням вимог статей 84, 99 КПК України,

ст. 253 КУпАП вказав на необґрунтованість висновків суду першої інстанції

в частині невизнання як доказів акту обстеження земельної ділянки від 03 жовтня 2019 року, акту перевірки дотримання земельного законодавства від 03 жовтня 2019 року, припису від 07 жовтня 2019 року, протоколу про адміністративне правопорушення від 07 жовтня 2019 року, повідомлення про сплату шкоди та

її розрахунок.

При цьому колегія суддів апеляційного суду зазначила, що хоча вище вказані докази суд апеляційної інстанції визнає допустимими, проте вони загалом

не вплинули на правильність висновків суду першої інстанції, так як не є достатніми для доведення обставин вчинення ОСОБА_7 інкримінованого йому кримінального правопорушення.

Відповідно до диспозиції ч. 2 ст. 197-1 КК України відповідальність передбачена

за самовільне зайняття земельної ділянки, вчинене особою, раніше судимою

за злочин, передбачений цією статтею, або групою осіб, або щодо земельних ділянок особливо цінних земель, земель в охоронних зонах, зонах санітарної охорони, санітарно-захисних зонах чи зонах особливого режиму використання земель.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_7 інкримінували вчинення самовільного зайняття земельної ділянки, розміщеної

в охоронній зоні, зоні санітарної охорони та зоні особливого режиму використання земель.

Так, визначення поняття самовільного зайняття земельної ділянки наведено

в ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» та у листі Державного комітету України з земельних ресурсів «Щодо застосування терміна «самовільне зайняття земельної ділянки» № 14-17-4/12991 від 11 листопада 2008 року, відповідно до яких "самовільне зайняття земельної ділянки" це будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Юридичними ознаками самовільного зайняття земельних ділянок є: вчинення будь-яких дій, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки (активна поведінка); відсутність відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду); відсутність вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки;

не визнання дій щодо земельної ділянки правомірними жодним нормативним актом.

Причому земельна ділянка для винної особи є чужою, вона не має необхідних і достатніх прав на володіння, користування чи розпорядження ділянкою як власник чи як особа, якій надано право постійно чи тимчасово володіти і користуватися нею.

Таким чином, безпосереднім об`єктом цього злочину є земельні відносини

як суспільні відносини власності щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Обов`язковою факультативною ознакою об`єкта злочину, передбаченого

ст. 197-1 КК України, є предмет злочину, а саме земельна ділянка, і індивідуальні ознаки (місцезнаходження самовільно зайнятої земельної ділянки, межі такої ділянки, розмір такої ділянки, її координати, загальна стан такої ділянки, кадастровий номер, в разі наявності) є обов`язковими для її індивідуалізації.

Самовільне зайняття земельної ділянки з об`єктивної сторони може полягати

у різних діях - у незаконному огороджуванні ділянки, знищенні і встановленні межових знаків та у протиправному використанні землі у своїх потребах: обробка, удобрення землі, насадження дерев чи кущів, розміщення будівельних матеріалів, тощо. Але у всіх випадках особа протиправно заволодіває земельною ділянкою, вчинює відносно неї певні дії як власник чи законний користувач і при цьому порушує суб`єктивні інтереси учасників земельних правовідносин.

Об`єктивна сторона зазначеного злочину полягає не лише у самовільному зайнятті земельної ділянки, а і у самовільному зайнятті земель визначеної категорії, зокрема: земель в охоронних зонах; земель в зонах санітарної охорони; земель

в зонах особливого режиму використання земель.

Судами встановлено, що земельна ділянка, самовільне зайняття якої інкримінують ОСОБА_7 , для останнього є чужою, він не має необхідних і достатніх прав на володіння, користування чи розпорядження ділянкою як власник чи

як особа, якій надано право постійно чи тимчасово володіти і користуватися нею, так як відсутні відповідні рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду), як і відсутні вчинені правочини щодо такої земельної ділянки, що свідчить

про незаконність фактичного використання ним земельної ділянки.

При цьому, як встановив суд першої інстанції, та з чим погодився і апеляційний суд, жодних доказів, які б підтверджували включення земельної ділянки загальною площею 0,2757 га, яка знаходиться на території Губицької сільської ради Ріпкинського району Чернігівської області, та яку самовільно зайняв

ОСОБА_7 , до Державного земельного кадастру та доказів,

які б підтверджували взагалі факт віднесення даної земельної ділянки саме

до категорії земель в зонах санітарної охорони чи зонах особливого режиму використання, зокрема, рішення уповноваженого органу про віднесення цієї земельної ділянки до зазначених категорій стороною обвинувачення надано

не було.

Варто зазначити, що прокурор в апеляційній скарзі, пославшись на те, що судами апеляційної та касаційної інстанцій вже зроблено висновок про відсутність

у диспозиції ст. 197-1 КК України категорії земель прибережної захисної смуги, висновки суду першої інстанції в цій частині не оспорював.

Статтею 115 ЗК України визначено, що зони особливого режиму використання земель створюються навколо військових об`єктів Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України,

для забезпечення функціонування цих об`єктів, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, охорони державного кордону України,

а також захисту населення, господарських об`єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об`єктах. Уздовж державного кордону України встановлюється прикордонна смуга, у межах якої діє особливий режим використання земель. Розмір та правовий режим прикордонної смуги встановлюються відповідно до закону.

Статтею 3 Закону України «Про використання земель оборони» визначено,

що уздовж державного кордону України відповідно до закону встановлюється прикордонна смуга, в межах якої діє особливий режим використання земель. Землі в межах прикордонної смуги та інші землі, необхідні для облаштування та утримання інженерно-технічних споруд і огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій та інших об`єктів, надаються в постійне користування військовим частинам Державної прикордонної служби України. Навколо військових частин та оборонних об`єктів можуть створюватися зони

з особливим режимом використання земель з метою забезпечення функціонування цих військових частин та об`єктів, збереження озброєння, військової техніки, іншого військового майна, охорони державного кордону України, захисту населення, господарських об`єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об`єктах. Розмір та правовий режим зон з особливим режимом використання земель встановлюються відповідно до закону.

Частинами 1, 2 ст. 22 Закону України «Про державний кордон України» передбачено, що з метою забезпечення на державному кордоні України належного порядку Кабінетом Міністрів України встановлюється прикордонна смуга, а також можуть установлюватися контрольовані прикордонні райони. Прикордонна смуга встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону України на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм з урахуванням особливостей місцевості та умов, що визначаються Кабінетом Міністрів України.

Згідно п. 1 постанови Кабінету Міністрів України № 1147 від 27 липня 1998 року «Про прикордонний режим» (з наступними змінами та доповненнями) установлено вздовж державного кордону на його сухопутних ділянках і вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм прикордонну смугу у межах прилеглих до кордону територій селищних і сільських рад, де запроваджується прикордонний режим.

Як убачається з оскарженої ухвали, суд апеляційної інстанції зазначив, що станом на час виявлення кримінального правопорушення в Чернігівській області прикордонна смуга була встановлена законом, зокрема, ст. 115 Земельного кодексу України, ст. 3 Закону України «Про використання земель оборони»,

ст. 22 Закону України «Про державний кордон України» та п. 1 постанови Кабінету Міністрів України №1147 від 27 липня 1998 року «Про прикордонний режим» та пов`язувалась з фактичним розташуванням від лінії державного кордону до лінії прикордонних інженерних споруджень.

Крім того, колегія суддів апеляційного суду, пославшись на інформацію, надану Головним управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 16 жовтня

2019 року № 10-25.0.446-645/90-19 та додаток до нього (план-схему земельної ділянки на території Губицької сільської ради Ріпкинського району Чернігівської області), згідно якої земельна ділянка, самовільно зайнята ОСОБА_7 , входить до земель запасу Губицької сільської ради Ріпкинського району Чернігівської області, категорія землі сільськогосподарське призначення, а також довідку Міжрайонного управління у Ріпкинському та Чернігівському районах Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 27 червня

2019 року № 10-25-0.211-886/118-19, відповідно до якої вище зазначена земельна ділянка знаходиться на території колишньої Губицької сільської ради Ріпкинського району Чернігівської області, яка була прилегла до кордону, але не розміщена вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм, та перебуває на відстані 1 300 м від державного кордону України, вказавши, що на момент виявлення вчиненого ОСОБА_7 кримінального правопорушення, прикордонний загін

не звертався у передбаченому Земельним кодексом України порядку в органи місцевого самоврядування або органи виконавчої влади для набуття права користування земельними ділянками прикордонної смуги поза межами інженерних комунікацій до лінії кордону, погодилась з висновками суду першої інстанції про відсутність доказів, які підтверджують належність самовільно зайнятої обвинуваченим земельної ділянки, площею 0,2757 га, до земель

з особливим режимом їх використання.

При цьому, як зазначено в ухвалі, апеляційний суд зважив на те, що оскільки розпорядження Чернігівської обласної адміністрації № 283 «Про визначення ширини прикордонної смуги у Чернігівській області», на яке сторона обвинувачення посилається як на доказ, що підтверджує віднесення спірної земельної ділянки до земель в зонах особливого режиму використання земель, було видано 22 травня 2018 року, тобто після виявлення факту самовільного зайняття ОСОБА_7 земельної ділянки, що мало місце 23 квітня 2018 року, а тим більше до моменту вчинення даного злочину, то суд першої інстанції обґрунтовано не прийняв вказаний доказ до уваги, з чим погодилась і колегія суддів апеляційного суду.

Разом з тим, апеляційним судом з дотриманням вимог ст. 419 КПК України

не спростовано доводів прокурора про те, що спочатку статус та розмір прикордонної смуги, в тому числі по Чернігівській області визначався нормативним актом Кабінету Міністрів України від 27 липня 1998 № 1147 «Про прикордонний режим», відповідно до якого прикордонну смугу установлено вздовж державного кордону на його сухопутних ділянках i вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм у межах прилеглих до кордону територій селищних i сільських рад, де запроваджується прикордонний режим (у даному випадку кордон з Республікою Білорусь проходить по р. Дніпро). Тобто, як зазначав прокурор у скарзі, п. 1 вказаної постанови визначено межі прикордонної смуги, в тому числі і її ширину, а саме у межах прилеглих до кордону територій селищних і сільських рад. У подальшому ширина прикордонної смуги була змінена розпорядженням обласної державної адміністрації від 22 травня 2018 року № 283 «Про визначення ширини прикордонної смуги у Чернігівській області (ширина

10 км від державного кордону в тил), у зв`язку з чим прикордонна смуга стала навіть далі державного кордону, оскільки виходить за межі окремих територій прилеглих до кордону селищних i сільських рад. Як вказував прокурор у скарзі, незважаючи на те, що розпорядження прийнято після внесення відомостей

до Єдиного реєстру досудових розслідувань, обвинувачений увесь час досудового розслідування i навіть до проведення огляду судом на місці продовжував самовільно використовувати земельну ділянку, а відповідно до листа Міністерства юстиції України від 01 грудня 2003 року №22-34-1465, якщо особа самовільно займає земельну ділянку протягом декількох років, у тому числі проявляючи бездіяльність, а саме винний безперервно скоює правопорушення шляхом невиконання покладених на нього обов`язків (у даному випадку незвільнення ОСОБА_7 захопленої території від споруд та паркану, не зважаючи

на наявність припису Деснянського басейнового управління водних pecypciв Державного агентства водних pecypciв України та ГУ Держгеокадастру

в Чернігівській області), то таке правопорушення буде вважатись триваючим. Вказане твердження прокурора апеляційним судом не спростовано та будь-яких обґрунтувань з цього приводу оскаржене судове рішення не містить.

Крім того, прокурор в апеляційній скарзі зазначав, що належність самовільно зайнятої земельної ділянки до зони особливого режиму використання земель також підтверджується листом Міжрайонного управління у Ріпкинському та Чернігівському районах ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 27 червня 2019 року. Так, відповідно до вказаного листа самовільно зайнята земельна ділянка знаходиться на відстані 1300 м від державного кордону України та перебуває в межах прикордонної смуги, на яку розповсюджується особливий режим використання земель. Однак, як видно із тексту ухвали, апеляційний суд залишив наведене в листі поза увагою та на вказані доводи прокурора відповіді

не надав.

Що стосується доводів прокурора про невідповідність ухвали апеляційного суду положенням ст. 419 КПК України в частині того, що земельна ділянка, самовільне зайняття якої інкриміноване ОСОБА_7 , належить до земель санітарної охорони, слід зазначити таке.

Згідно зі статтею 113 Земельного кодексу України зони санітарної охорони створюються навколо об`єктів, де є підземні та відкриті джерела водопостачання, водозабірні та водоочисні споруди, водоводи, об`єкти оздоровчого призначення та інші, для їх санітарно-епідеміологічної захищеності. У межах зон санітарної охорони забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об`єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені. Правовий режим земель зон санітарної охорони визначається законодавством України.

Як убачається з оскарженої ухвали, колегія суддів апеляційного суду ствердила про правильність висновку суду першої інстанції про ненадання стороною обвинувачення доказів на підтвердження того, що земельна ділянка, самовільно зайнята ОСОБА_7 , належить до земель санітарної охорони, а саме землевпорядної документації, з якої можливо встановити розташування цієї земельної ділянки в межах території зони санітарної охорони.

Разом з тим, апеляційний суд не вказав, чому не бере до уваги доводи прокурора про визначення санітарних зон постановою Ради Міністрів Української РСР №2

від 08 січня 1991 року «Про зони санітарної охорони відкритих джерел централізованого водопостачання населення м. Києва» з додатками, якою затверджено межі зон санітарної охорони відкритих джерел централізованого водопостачання населення м. Києва, та відповідно до яких третій пояс зони санітарної охорони р. Дніпра проходить по лінії водорозділу в межах

5-кілометрової смуги по правому бepeгу Київського водосховища до гирла

р. Ірпеня, З-кілометрових смуг далі по правому бepeгу водосховища до верхів`я та по всьому його лівому бepeгу, а також по обох берегах річок Дніпра, Прип`яті, лівому бepeгу Сожа до кордону з Білоруською РСР, річок Ужа до смт Поліського, Тетерева до смт Іванкова, Ірпеня по всій її довжині, включаючи розташовані

на цій території населені пункти згідно з переліком, балки, яри, стружки, джерела i притоки.

Доводів скарги про те, що самовільно зайнята земельна ділянка знаходиться

на відстані 1300 м (або 1,3 км) від р. Дніпро, а тому є зоною санітарної охорони, апеляційним судом в ухвалі не спростовано.

Натомість апеляційний суд, як і суд першої інстанції, в обґрунтування прийнятого рішення послався на постанову Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 року № 2024 «Про правовий режим зон санітарної охорони водних об`єктів»,

не зазначивши, чому надає перевагу вказаній постанові при тому, що прокурор наголошував в апеляційній скарзі, що посилання на неї є невірним.

Також без відповіді залишилось твердження прокурора про те, що відсутність проекту землеустрою, на чому наголошував суд, щодо встановлення меж зон санітарної охорони не свідчить про відсутність самої зони санітарної охорони, оскільки її розміри встановлені законом, що узгоджується і з судовою практикою.

З урахуванням наведеного колегія суддів касаційного суду дійшла висновку,

що ухвала апеляційного суду не містить належного обґрунтованого аналізу

з відповідними висновками щодо доведеності чи недоведеності винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2

ст. 197-1 КК України.

Таким чином, рішення апеляційного суду через порушення вимог ст. 419 КПК України не можна вважати законним та обґрунтованим, тому воно підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, під час якого суд повинен урахувати наведене в цій постанові, перевірити всі доводи, зазначені в поданій прокурором апеляційній скарзі, оцінити кожний доказ із точки зору узгодженості та взаємозв`язку, належності, допустимості, та на підставі сукупності таких доказів ухвалити законне й обґрунтоване судове рішення відповідно до вимог процесуального та матеріального законів.

За таких обставин касаційна скарга прокурора підлягає частковому задоволенню, а ухвала апеляційного суду - скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, задовольнити частково.

Ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 21 грудня 2021 року щодо ОСОБА_7 скасувати та призначити новий розгляд

в суді апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її проголошення,

є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3