Постанова

від 25.01.2023 по справі 910/9138/22

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"25" січня 2023 р. Справа№ 910/9138/22

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Суліма В.В.

суддів: Ткаченка Б.О.

Майданевича А.Г.

при секретарі судового засідання : Шевченко Н.А.

за участю представників сторін:

від позивача: Товар А.В.;

від відповідача: Востров Ф.Ю.

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "НАДЗОР"

на рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2022 року (дата підписання повного тексту 16.11.2022 року)

у справі № 910/9138/22 (суддя Гулевець О.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ПАРТНЕР КРІЕЙТ"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "НАДЗОР"

про стягнення 875 878,01 грн,-

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ПАРТНЕР КРІЕЙТ" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "НАДЗОР"

(далі - відповідач) про стягнення з відповідача на користь позивача 875 878,01 грн.

Позовні вимоги мотивовані неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов`язань щодо постачання товару.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.11.2022 року по справі № 910/9138/22 позов задоволено частково. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "НАДЗОР" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ПАРТНЕР КРІЕЙТ" заборгованість у розмірі 728 454,00 грн та судовий збір у розмірі 10 926,81 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з прийнятим рішенням суду, Товариство з обмеженою відповідальністю "НАДЗОР" звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, відповідно до якої просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2022 року у справі №910/9138/22 та ухвалити нове рішення суду, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Апеляційна скарга мотивована тим, що Господарський суд міста Києва, визнав обставини встановленими, які є недоведеними і мають значення для справи, неправильно застосував норми процесуального права, зокрема, ст. 236 Господарського процесуального кодексу України.

Так, скаржник вказав, що судом першої інстанції залишено поза увагою факт знаходження виробника товару у зоні бойових дій, що підтверджується листом Товарно-промислової палати України №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022 року, в якому зазначено, що відповідні обставини з 24.02.2022 року до їх офіційного закінчення, є надзвичайними, невідворотними та об`єктивними обставинами для суб`єктів господарської діяльності та/або фізичних осіб по договору, окремим податковим та/чи іншим зобов`язанням/ обов`язком виконання яких/-го настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання відповідно яких/-го стало неможливим у встановлений термін внаслідок настання таких форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили).

Крім того, суд першої інстанції не надав оцінку листу №1208022-1 від 12.08.2022 року, в якому зазначено, що відповідач виконав свій обов`язок та замовив у виробника Товариства з обмеженою відповідальністю «КОМПАНІЯ СТРОЙМІР» відповідний товар та повністю його оплатив.

Відтак за твердженням скаржника внаслідок неповно і невсебічно з`ясованих обставин, суд у оскаржуваному рішенні дійшов невірних висновків, виніс незаконне та необґрунтоване рішення, яке не відповідає нормам чинного матеріального права.

Згідно з витягом протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.11.2022 року справу №910/9138/22 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Сулім В.В., судді: Майданевич А.Г.,Ткаченко Б.О.

Північний апеляційний господарський суд відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "НАДЗОР" на рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2022 року у справі №910/9138/22 своєю ухвалою 05.12.2022 року.

19.12.2022 року через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника позивача до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого позивач просив суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення господарського суду без змін.

Крім того, представник позивача у відзиві на апеляційну скаргу, зокрема зазначив, що доводи апеляційної скарги зводяться виключно до непогодження з оцінкою обставин справи, наданою повно та всебічно судом першої інстанції.

При цьому, представник позивача вказав, що неможливість поставки товару чи повернення коштів з причин форс-мажорних обставин, які на думку відповідача насупили у його контрагента - виробника товару, не є безумовною підставою для звільнення від відповідальності за невиконання чи несвоєчасне виконання зобов`язань.

Також за твердженням позивача, у відповідача перед позивачем було зобов`язання саме поставити товар, а не здійснити інші дії, в тому числі дії, з замовлення товару у третіх осіб.

Представник відповідача в судовому засіданні 25.01.2023 року Північного апеляційного господарського суду підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати.

Представник позивача в судовому засіданні 25.01.2023 року Північного апеляційного господарського суду заперечував проти доводів апеляційної скарги та просив відмовити в її задоволенні, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Розглянувши апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи, Північний апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2022 року підлягає залишенню без змін, апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "НАДЗОР" - без задоволення, з наступних підстав.

Відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як вбачається з матеріалі справи, Товариством з обмеженою відповідальністю "НАДЗОР" (відповідачем) було виставлено Товариству з обмеженою відповідальністю "ПАРТНЕР КРІЕЙТ" (позивачу) рахунок №951 від 13.12.2021 року на оплату вартості товару на загальну суму 874 490,00 грн.

Платіжними дорученнями № 7889 від 14.12.2021 року на суму 612 143,00 грн, № 7927 від 15.12.2021 року на суму 116 311,00 грн, позивачем було перераховано на користь відповідача 72844,00 грн з призначенням платежу: оплата згідно рахунку №951 від 13.12.2021 року, що не заперечується скаржником.

Відповідач в свою чергу, за твердженням позивача отримавши грошові кошти за товар на підставі рахунку №951 від 13.12.2021року, поставку товару не здійснив.

Позивач направив відповідачу вимогу про повернення коштів вих. №0508 від 05.08.2022 року (а.с. 11), в якій вимагав від відповідача у термін до 31.08.2022 року поставити товар або повернути перераховані грошові кошти в розмірі 728 44,00 грн.

Так. вищевказана вимога була отримана відповідачем, що підтверджується рекомендованим повідомленням №334828 (наявне в матеріалах справи).

Відповідач направив позивачу відповідь на лист вих. №0508 від 05.08.2022 року, в якій повідомив про неможливість виконання поставки, оскільки виробник Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія Строймір» знаходиться у місті Харкові, близько до зони ведення бойових дій.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частиною 1 ст. 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст. 205 Цивільного кодексу України, правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Часиною 1 ст. 639 Цивільного кодексу України передбачено, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Згідно із ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Стаття 181 Господарського кодексу України (в редакції чинній станом на виникнення спірних правовідносин) визначає загальний порядок укладання господарських договорів, зокрема, у частині 1 цієї статті йдеться, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, за своєю правовою природою правочин, який відбувся між позивачем та відповідачем є договором поставки.

Згідно ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу, за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі ст.ст. 662, 692 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Статтею 663 Цивільного кодексу України передбачено, що продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 664 Цивільного кодексу України передбачено, що обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент:

1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов`язку передати товар.

Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 693 Цивільного кодексу України, якщо договором встановлений обов`язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов`язання зі своєчасного передання товару покупцю. А у разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати. Можливість обрання певно визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця. Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.

Оскільки законом не визначено форму пред`явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07.02.2018 року у справі № 910/5444/17.

Відповідно до ч.1 ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства України.

Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" №475/97- ВР від 17.07.1997 ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Перший протокол та протоколи №2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Відповідно до ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, у справах "Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії" від 23.10.1991, "Федоренко проти України" від 01.06.2006 зазначив, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування щодо ефективного здійснення свого "права власності".

Статтю 1 Першого протоколу Конвенції можна застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності.

Отже, як правильно встановлено судом першої інстанції, відсутність дій відповідача щодо поставки товару, надає позивачу право на "законне очікування", що йому будуть повернуті кошти попередньої оплати. Не повернення відповідачем цих коштів прирівнюється до порушення права на мирне володіння майном (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Брумареску проти Румунії", "Пономарьов проти України", "Агрокомплекс проти України").

Відповідно до ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, відповідач поставки товару не здійснив, попередню оплату в розмірі 728 44,00 грн не повернув.

Згідно із ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Аналогічна правова норма передбачена частиною 1 статті 193 Господарського кодексу України.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ч. 1-3 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на викладене, та враховуючи, що в матеріалах справи відсутні будь-які належні та достатні докази повернення суми попередньої оплати у розмірі 728 454,00 грн або поставки товару на вказану суму, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку щодо задоволення позовних вимог в цій частині.

Щодо посилання скаржника, як на підставу для скасування оскаржуваного рішення на знаходження виробника товару у зоні бойових дій, колегія суддів відзначає наступне.

Листом Торгово-промислової палати України від 28.02.2022 №2024/02.0-7.1 засвідчено форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили): військову агресію Російської Федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні". Враховуючи це, ТПП України підтверджує, що зазначені обставини з 24 лютого 2022 року до їх офіційного закінчення до їх офіційного закінчення, є надзвичайними, невідворотними та об`єктивними обставинами для суб`єктів господарської діяльності та/або фізичних осіб по договору, окремим податковим та/чи іншим зобов`язанням/обов`язком, виконання яких/-го настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання відповідно яких/-го стало неможливим у встановлений термін внаслідок настання таких форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили).

Більш того, судова колегія наголошує, що форс-мажорні обставини звільняють тільки від відповідальності за порушення зобов`язань, тобто від нарахування неустойки, однак не звільняють від необхідності виконання відповідних договірних зобов`язань.

У даному ж випадку позивач, зокрема, вимагає стягнути з відповідача основну заборгованість, а саме попередню оплату.

Договірні зобов`язання мають виконуватися належним чином, а одностороння відмова від зобов`язань не допускається. Наявність форс-мажору не може бути підставою для невиконання зобов`язання.

Статтею 617 Цивільного кодексу України, а також статтею 218 Господарського кодексу України, передбачено можливість звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо сторона договору доведе, що таке порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили (форс-мажору).

Частиною 2 ст. 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" визначено, що форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об`єктивно унеможливлюють виконання зобов`язань, передбачених умовами договору, зокрема, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, тощо.

Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 року "Про введення воєнного стану в Україні" введено в Україні воєнний стан із 05:30 24.02.2022 року строком на 30 діб, який в подальшому продовжувався, і діє на даний час.

Торгово-промисловою палатою України було оприлюднено лист №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022, яким повідомлено, що військова агресія Російської Федерації проти України є форс-мажорною обставиною (обставиною непереборної сили).

Це означає, що введення воєнного стану на території України є форс-мажором та є підставою для звільнення від відповідальності за порушення договору.

Але тільки в тому випадку, якщо саме ця обставина стала підставою для невиконання договірних зобов`язань.

Тобто, відповідач, посилаючись на форс-мажорні обставини, має довести зв`язок між невиконанням зобов`язань та воєнними діями в Україні.

Схожі правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 30.11.2021 року у справі №913/785/17.

Водночас, колегія суддів відзначає, що відповідно до умов погоджених сторонами та визначених у рахунку-фактурі товар мав бути поставлений 16.12.2021 року. Так, саме у відповідача перед позивачем було зобов`язання саме поставити товар, а не здійснювати інші дії, зокрема замовлення товару у третіх осіб, а відсутність у боржника необхідних коштів не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання.

З огляду на викладене, твердження скаржника, що суд першої інстанції не надав оцінку листу №1208022-1 від 12.08.2022 року, в якому зазначено, що відповідач виконав свій обов`язок та замовив у виробника Товариства з обмеженою відповідальністю «КОМПАНІЯ СТРОЙМІР» відповідний товар та повністю його оплатив, не спростовує висновків суду.

Так, у спірному випадку скаржник не зазначає та не доводить належними та допустимими в розумінні ст.ст. 73, 76-79, 86, 269 Господарського процесуального кодексу України доказами наявності будь-якого зв`язку між невиконанням ним своїх зобов`язань з поставки товару (у грудні 2021 року та січні, 1- 23 лютому 2022 року) та воєнними діями в Україні, які розпочались з 24 лютого 2022 року.

У спірних правовідносинах апелянт, посилаючись на форс-мажорні обставини, не довів зв`язок між невиконанням зобов`язань за договором та воєнними діями в Україні.

З огляду на викладене вище, судова колегія доходить висновку, що апелянтом не доведено форс-мажорних обставин у спірних правовідносинах, що були б наслідком невиконання зобов`язань.

В цілому доводи апелянта щодо неможливості виконати зобов`язання, по-перше, останнім не доведені, і, по-друге, не спростовують висновку суду першої інстанції про доведеність і обґрунтованість позовних вимог.

Щодо позовних вимог в частині стягнення з відповідача інфляційні втрати у сумі 132815,01 грн, 3% річних у сумі 14 609,00 грн, колегія суддів відзначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, враховуючи, що претензію вих. №0508 від 05.08.2022 року з вимогами щодо повернення перерахованих грошових коштів в розмірі 728 454,00 грн відповідачем було отримано 08.08.2022 року, останній мав повернути грошові кошти на рахунок позивача у визначений в листі строк - до 31.08.2022 року.

З урахування вище наведеного, зобов`язання відповідача з поставки товару припинилося, при цьому, у останнього виник обов`язок повернути суму попередньої оплати, на яку товар поставлено не було, тобто йдеться про грошове зобов`язання відповідача.

Оскільки, матеріалами справи підтверджено факт наявності прострочення відповідачем виконання грошового зобов`язання, то позивачем правомірно здійснено нарахування інфляційних втрат та 3% річних.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України за прострочення виконання грошового зобов`язання настає відповідальність у вигляді сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також сплати трьох процентів річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як правомірного встановлено судом першої інстанції, позивач вимагав повернути попередню оплату у розмірі 728 454,00 грн у строк до 31.08.2022 року, а тому нарахування 3% річних та інфляційних втрат слід здійснювати з 01.09.2022 року.

Перевіривши розрахунок інфляційних втрат та 3% річних суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що період нарахування інфляційних втрат є з січня 2022 року по липень 2022 року та період нарахування 3% річних є з 01.01.2022 року по 01.09.2022 року.

Враховуючи, що у відповідача виник обов`язок повернути суму попередньої оплати у строк до 31.08.2022 року, як зазначено самим позивачем у вимозі вих. №0508 від 05.08.2022 року, проте здійснено нарахування інфляційних втрат з січня 2022 року по липень 2022 року та 3% річних з 01.01.2022 року по 01.09.2022 року, відповідно суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог в цій частині.

При цьому, колегія суддів відзначає, що відповідно до ст. 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог, тобто за межі визначеного позивачем періоду нарахування інфляційних втрат та 3% річних.

З огляду на викладене, колегія судді погоджується з висновком суду першої інстанції щодо часткового задоволення позовних вимог.

Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає інші посилання скаржника, викладені ним в апеляційній скарзі такими, що не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, наведені доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції та зводяться до переоцінки доказів та встановлених судом обставин.

Саме лише прагнення скаржника ще раз розглянути та оцінити ті самі обставини справи і докази в ній не є достатньою підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

Разом з цим, колегія суддів приймає до уваги, що мотиви апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "НАДЗОР" фактично зводяться до мотивів викладених у відзиві на позовну заяву, висновки по яким були зроблені судом першої інстанції у оскаржуваному рішенні.

Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та дослідженні судом апеляційної інстанції в розумінні ст.ст. 73, 76-79, 86, 269 Господарського процесуального кодексу України. А тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Судові витрати, згідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покласти на апелянта.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 275, 276 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "НАДЗОР" на рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2022 року у справі №910/9138/22 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2022 року у справі №910/9138/22 залишити без змін.

3. Судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покласти на апелянта.

4. Матеріали справи №910/9138/22 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя В.В. Сулім

Судді Б.О. Ткаченко

А.Г. Майданевич

Дата складення повного тексту 30.01.2023 року.