Постанова

від 31.01.2023 по справі 461/10678/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

31 січня 2023 року

місто Київ

справа № 461/10678/20

провадження № 61-8393св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Приватне акціонерне товариство «Львівське акціонерне товариство імені Лесі Українки»,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 18 липня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Цяцяка Р. П., Ванівського О. М., Шеремети Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у грудні 2020 року звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Львівське акціонерне товариство імені Лесі Українки» (далі - ПрАТ «Львівське акціонерне товариство імені Лесі Українки»), у якому просив поновити його на посаді директора ПрАТ «Львівське акціонерне товариство імені Лесі Українки», стягнути з відповідача на його користь заборгованість у сумі окладу, встановленого контрактом, у розмірі 5 600, 00 грн на місяць, починаючи з 01 січня 2016 року до дня ухвалення судового рішення, компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати у розмірі 42 026, 29 грн, заборгованість за підзвітними грошовими коштами у розмірі 48 574, 83 грн, компенсацію за використання пального до автомобіля у розмірі 59 180, 55 грн.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що з 02 березня 1987 року до 05 січня 2018 року працював на посаді директора ПрАТ «Львівське акціонерне товариство імені Лесі Українки». 23 січня 2018 року його повідомлено про звільнення з посади директора з 05 січня 2018 року, проте копію наказу про звільнення та трудову книжку йому не надано, розрахунок з ним не проведено.

ОСОБА_1 зазначав, що, не погодившись з незаконним звільненням, він оскаржив рішення Наглядової ради, яке рішенням від 03 грудня 2018 року у справі № 914/484/18, що набрало законної сили 06 листопада 2019 року, Господарський суд Львівської області визнав недійсним. Однак станом на момент звернення до суду з цим позовом його не поновлено на посаді директора, доступ до робочого місця обмежено, зміни до державного реєстру юридичних осіб стосовно зазначення особи директора не внесено.

Позивач посилався на те, що 25 червня 2014 року з ним укладено трудовий контракт, яким передбачено посадовий оклад у розмірі 3 000, 00 грн. Доповненнями до цього контракту від 03 серпня 2015 року встановлено посадовий оклад у розмірі 5 600, 00 грн, а доповненнями від 22 травня 2017 року визначено, що контракт діє до найближчих зборів. Оскільки законного рішення загальних зборів про звільнення його з посади директора немає, тому ОСОБА_1 вважав, що перебуває з відповідачем у трудових відносинах.

Позивач звертав увагу на те, що, починаючи з 01 січня 2016 року, відповідач не виплачував йому заробітну плату, у зв`язку з чим станом на 23 листопада 2020 року утворилася заборгованість із заробітної плати за 58 місяців у розмірі 324 800, 00 грн.

Позивач також здійснив розрахунок компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати у розмірі 42 026, 29 грн. Наполягав, що на момент звільнення у відповідача існувала заборгованість перед ним за підзвітними коштами у розмірі 48 574, 83 грн. Крім того, контрактом передбачено виплату компенсації за пальне при використанні власного автомобіля в розмірі 2 000, 00 грн на місяць, а тому розмір цієї компенсації за 2018-2020 роки становить 59 180, 55 грн.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

ПрАТ «Львівське акціонерне товариство імені Лесі Українки» заперечувало проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними і допустимими доказами. Просило застосувати наслідки спливу місячного строку звернення до суду з позовом про поновлення на роботі.

Стислий виклад змісту рішення суду першої інстанції

Рішенням від 24 листопада 2021 року Галицький районний суд м. Львова частково задовольнив позов ОСОБА_1 .

Суд поновив ОСОБА_1 на посаді директора ПрАТ «Львівське акціонерне товариство імені Лесі Українки».

Стягнув з ПрАТ «Львівське акціонерне товариство імені Лесі Українки» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 257 600, 00 грн.

В іншій частині вимог позову відмовив. Здійснив розподіл судових витрат.

Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць допущено до негайного виконання.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що рішенням від 03 грудня 2018 року у справі № 914/484/18 Господарський суд Львівської області визнав недійсним рішення Наглядової ради ПрАТ «Львівське акціонерне товариство імені Лесі Українки» від 05 січня 2018 року, яким звільнено позивача з посади директора товариства. Врахувавши те, що законних та нескасованих рішень загальних зборів про звільнення позивача не існує, суд першої інстанції виснував, що ОСОБА_1 підлягає поновленню на роботі на посаді директора товариства.

Суд першої інстанції врахував, що позивач відмовився від вимоги про стягнення з відповідача на його користь заборгованості за підзвітними коштами у розмірі 48 574, 83 грн. Також суд дійшов переконання про безпідставність позовних вимог про стягнення з товариства заборгованості із заробітної плати, компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати та компенсації за використання пального до автомобіля, оскільки суд зробив висновок про незаконність звільнення та поновлення позивача. Водночас суд першої інстанції вважав, що з метою належного захисту порушених прав позивача потрібно стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу, що відповідає змісту частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Вирішуючи питання щодо дотримання позивачем строків, визначених у статті 233 КЗпП України, суд першої інстанції врахував встановлені обставини справи та факт нездійснення поновлення ОСОБА_1 на займаній ним посаді протягом тривалого періоду часу, ненадання доказів вручення йому копії наказу про звільнення або трудової книжки, та зробив висновок, що має місце незначний пропуск строку звернення з позовом до суду, що відбулося протягом розумного строку після ухвалення Верховним Судом остаточного рішення у справі № 914/484/18 про визнання недійсним рішення Наглядової ради про звільнення позивача.

Стислий виклад змісту рішення суду апеляційної інстанції

Постановою від 18 липня 2022 року Львівський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу ПрАТ «Львівське акціонерне товариство імені Лесі Українки», рішення Галицького районного суду м. Львова від 24 листопада 2021 року скасував та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову.

Постанову суд апеляційної інстанції обґрунтовував тим, що ОСОБА_1 оскаржував в судовому порядку рішення відповідача про його звільнення з роботи і це рішення товариства суд визнав недійсним згідно із судовим рішенням, яке набрало законної сили 06 листопада 2019 року. Позивач звернувся з позовом про поновлення його на роботі лише 18 грудня 2020 року, тобто через майже три роки (більш ніж 35 місяців) після звільнення його з роботи та через більш ніж 13 місяців після набрання законної сили судовим рішенням про визнання рішення відповідача про таке звільнення недійсним. Апеляційний суд врахував, що позовна заява та матеріали справи в цілому не містять клопотання позивача про поновлення йому строків звернення до суду з позовом про поновлення його на роботі. Поважних причин значного пропуску такого строку суд апеляційної інстанції не встановив.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 25 серпня 2022 року із використанням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 18 липня 2022 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначив те, що:

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 167/1058/20

(провадження № 61-7204св21), щодо застосування правил статті 233 КЗпП України;

- відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 233 КЗпП України та пункту 1 Розділу ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України із урахуванням Закону України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)»;

- відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 234 КЗпП України та пункту 1 Розділу ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України щодо можливості вважати карантин обставиною, яка свідчить про поважність причин пропуску строків звернення до суду, визначеною статтею 233 КЗпП України;

- відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 233 КЗпП України щодо можливості вважати вручення наказу про звільнення початком перебігу строку звернення до суду з позовом.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ПрАТ «Львівське акціонерне товариство імені Лесі Українки» у вересні 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направило до Верховного Суду відзив, у якому просило касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, постанову Львівського апеляційного суду від 18 листопада 2022 року - без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 01 вересня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 25 червня 2014 року Публічне акціонерне товариство «Львівське акціонерне товариство

імені Лесі Українки» (далі - ПАТ «Львівське акціонерне товариство імені Лесі Українки») та ОСОБА_1 уклали контракт, за умовами якого останній приймається на роботу за професією (посадою) директора зі щомісячним посадовим окладом в розмірі 3 000, 00 грн. Строк дії контракту сторонами встановлено з 01 липня 2014 року до 01 липня 2017 року.

03 серпня 2015 року ПАТ «Львівське акціонерне товариство імені Лесі Українки») та ОСОБА_1 уклали контракт (доповнення до контракту від 25 червня 2014 року), відповідно до якого позивач приймається на роботу за професією (посадою) директора зі щомісячним посадовим окладом в розмірі 5 600, 00 грн. Визначено, що строк дії контракту з 01 серпня 2015 року до 01 серпня 2016 року.

22 травня 2017 року ПАТ «Львівське акціонерне товариство імені Лесі Українки») та ОСОБА_1 уклали контракт (доповнення до контракту від 25 червня 2014 року), згідно з яким позивач приймається на роботу за професією (посадою) директора. Сторони погодили, що строк дії контракту встановлено з 01 липня 2017 року до найближчих зборів.

Згідно з протоколом засідання Наглядової ради та Дирекції ПрАТ «Львівське акціонерне товариство імені Лесі Українки» від 05 січня 2018 року директора товариства ОСОБА_1 звільнено з 05 січня 2018 року.

Рішенням від 03 грудня 2018 року у справі № 914/484/18, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 06 листопада 2019 року та постановою Верховного Суду від 11 лютого 2020 року, Господарський суд Львівської області, зокрема, визнав недійсним рішення Наглядової ради ПрАТ «Львівське акціонерне товариство імені Лесі Українки» від 05 січня 2018 року.

У справі № 914/484/18 суди встановили, що оскільки новий склад Наглядової ради обрано на позачергових загальних зборах акціонерів від 30 грудня 2017 року, які підлягають визнанню недійсними як такі, що порушують корпоративні права позивача, тому рішення Наглядової ради від 05 січня 2018 року (прийняті таким складом) про звільнення ОСОБА_1 з посади директора товариства не може вважатися таким, що ухвалено легітимним складом Наглядової ради, а тому воно підлягає визнанню недійсним.

Під час апеляційного перегляду справи позивач визнав, що не звертався до Господарського суду Львівської області із заявою про видачу наказу на виконання рішення Господарського суду Львівської області від 03 грудня 2018 року (після набрання ним законної сили).

Право, що підлягає застосуванню до спірних відносин

У статті 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України (частина третя статті 21 КЗпП України).

Підстави припинення трудового договору визначені у статті 36 КЗпП України.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 просив поновити його на роботі, стягнути заборгованість із заробітної плати, компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати та компенсацію за придбання пального до автомобіля.

Суд першої інстанції зробив висновок про обґрунтованість позовної вимоги про поновлення на роботі позивача, оскільки рішенням від 03 грудня 2018 року у справі № 914/484/18 Господарський суд Львівської області визнав недійсним рішення Наглядової ради ПрАТ «Львівське акціонерне товариство імені Лесі Українки» від 05 січня 2018 року про звільнення позивача з посади директора товариства. Вирішуючи питання щодо дотримання позивачем строків, визначених у статті 233 КЗпП України, суд першої інстанції зробив висновок, що має місце незначний пропуск строку звернення з позовом до суду, що відбулося протягом розумного строку після ухвалення Верховним Судом остаточного рішення у справі № 914/484/18. У зв`язку з тим, що позивач підлягає поновленню на роботі, суд першої інстанції вважав за підставне стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України. В задоволенні інших вимог позову суд відмовив за безпідставністю.

Відповідач оскаржив рішення суду першої інстанції в частині висновків про задоволення вимог до суду апеляційної інстанції.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про незаконність звільнення позивача, проте дійшов переконання про пропуск позивачем без поважних причин строку для звернення до суду з позовом про поновлення на роботі, що є підставою для відмови в задоволенні такого позову.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 167/1058/20 (провадження № 61-7204св21).

У наведеній заявником постанові Верховний Суд зробив такі висновки:

«При вирішенні спору про поновлення на роботі суду потрібно чітко визначитися зі строком звернення до суду з позовом.

Згідно з частиною першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Водночас положення КЗпП України не містять вичерпного переліку причин, які можна вважати поважними при пропуску строку звернення до суду, вони враховуються у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи. Тобто, поважність причин означає, що працівник не ставився безвідповідально до питання про захист своїх прав, але його зверненню за захистом перешкоджали об`єктивні причини».

Також у згаданій постанові Верховний Суд роз`яснив, що якщо місячний чи тримісячний строк звернення до суду з позовом пропущено без поважних причин, у задоволенні такого позову може бути відмовлено з цих підстав. Проте, оскільки при пропуску місячного і тримісячного строків у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з`ясовує не лише причини пропуску строку, а й усі обставини справи, права та обов`язки сторін тощо.

У справі, що переглядається, суди встановили, що позивача звільнено з роботи 05 січня 2018 року. Втім, рішенням від 03 грудня 2018 року у справі № 914/484/18, яке набрало законної сили 06 листопада 2019 року, Господарський суд Львівської області визнав недійсним рішення Наглядової ради ПрАТ «Львівське акціонерне товариство імені Лесі Українки» від 05 січня 2018 року про звільнення ОСОБА_1 з посади директора товариства.

Суд апеляційної інстанції врахував, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про поновлення на роботі 18 грудня 2020 року, тобто через майже три роки після звільнення його з роботи та через більше ніж один рік після набрання законної сили судовим рішенням про визнання рішення відповідача про таке звільнення недійсним. Також апеляційний суд наголосив на тому, що матеріали справи не містять клопотання позивача про поновлення йому строків звернення до суду з позовом про поновлення на роботі.

Верховний Суд погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції, які не суперечать правовим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 167/1058/20

(провадження № 61-7204св21), на які посилається заявник у касаційній скарзі.

У такому висновку Верховний Суд врахував, що встановлені статтями 228, 223 КЗпП України строки звернення до суду з відповідним позовом у трудових спорах застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у своєму рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк звернення до суду поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Під час вирішення питання про поновлення строку суд дає оцінку обставинам, які слугували перешкодою для своєчасного звернення до суду з моменту закінчення встановленого спеціальним законом строку звернення до суду із позовом до дати подання такого позову.

Підстави пропуску строку можуть бути визнані поважними у разі, якщо вони пов`язані з непереборними та об`єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений законом строк, подання позову. Лише наявність об`єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо оскарження рішення роботодавця про звільнення у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку на звернення до суду з позовом про поновлення на роботі з поважних причин.

Поважними причинами пропуску строку є обставини, що позбавили особу можливості подати заяву у визначений законом строк, вони об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волі заявника і пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами, що унеможливили або істотно ускладнили можливість своєчасного звернення до суду у визначений законом строк. Такі обставини мають бути підтверджені належними та допустимими доказами. Вирішуючи, чи з поважних причин пропущено певний процесуальний строк, суд у кожному конкретному випадку оцінює сукупність обставин на свій розсуд.

Судовий розгляд визнається справедливим за умови забезпечення рівного процесуального становища сторін, які беруть участь у справі. Поновлення строку без доведеності поважності причин не забезпечило б рівноваги між інтересами сторін та правової визначеності у цивільних відносинах, які є складовими принципу верховенства права, проголошеного статтею 8 Конституції України.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 759/3487/16 (провадження № 61-675св19).

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції, перевіряючи причини пропуску строків, встановив, що позивач звернувся до суду з позовом про поновлення його на роботі зі значним пропуском строку звернення до суду з таким позовом. Також апеляційний суд врахував, що позивач не посилався на існування поважних причин пропуску строку, визначеного частиною першою статті 233 КЗпП України. Суд апеляційної інстанції таких обставин не встановив.

ОСОБА_1 посилався на те, що копії наказу про його звільнення та трудову книжку він не отримував, тоді як відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України у справах про звільнення працівник може звернутися до суду з позовом у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Відтак позивач вважав, що строк звернення до суду з позовом про його поновлення на роботі не пропущено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 233 КЗпП України щодо можливості вважати вручення наказу про звільнення початком перебігу строку звернення до суду з позовом про поновлення на роботі.

Такі доводи Верховний Суд визнав необґрунтованими, оскільки відповідний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 450/1886/14-ц (провадження № 61-19888св18) та від 10 липня 2019 року у справі № 161/7079/17 (провадження № 61-7148св18), згідно з яким для встановлення початку перебігу строку у справах про звільнення визначальними є такі юридично значимі обставини, як вручення копії наказу про звільнення або день видачі трудової книжки. Тобто для такої категорії трудових спорів встановлено спеціальне правило обрахунку початку строку виникнення права на звернення до суду, відмінне від загального правила, за яким виникнення цього права пов`язується з моментом, коли працівник дізнався або за всіма обставинами повинен був дізнатися про порушення свого права. Констатувавши загальне правило про те, що строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права, положення статті 233 КЗпП України деталізує це правило стосовно випадків звільнення працівника. У такому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки: в залежності від того, яка з цих подій відбулася раніше.

Також у постанові від 31 березня 2021 року у справі № 607/1422/17 (провадження № 61-2087св19) Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що трудову книжку та копію наказу про звільнення позивач не отримав, тому строк на звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, позивач не пропустив.

У постанові від 31 березня 2021 року у справі № 644/1564/18 (провадження № 61-23036св19) Верховний Суд визнав необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що позивач не отримала належним чином завіреної копії наказу про звільнення, а тому строки не почали свій перебіг, оскільки, як встановили суди, позивач отримала трудову книжку 10 липня 2017 року, що відповідно до умов статті 233 КЗпП України є альтернативною умовою початку перебігу строку, а з позовом звернулася до суду лише у березні 2018 року.

Проте до спірних правовідносин з урахуванням фактичних обставин цієї справи більш релевантними є інші висновки Верховного Суду в оцінці пропуску строку звернення до суду з такими позовами.

Водночас у постанові від 24 березня 2021 року у справі № 757/46273/17-ц (провадження № 61-7914св19), за встановленими обставинами якої позивач ознайомлений із наказом про звільнення 04 липня 2017 року, а звернувся до суду 09 серпня 2017 року, Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про обрахування строку оскарження наказу саме з моменту ознайомлення із ним позивача. У такому висновку Верховний Суд врахував, що позивач використовував відповідні заходи захисту своїх прав, тому Суд не вважав, що права позивача були порушені саме неотриманням ним копії оскаржуваного наказу про звільнення, адже формальне розуміння закону не може бути вищим за ідею справедливості.

За обставинами справи, що переглядається, позивач, якого звільнено з роботи рішенням Наглядової ради товариства від 05 січня 2018 року, 15 березня 2018 року звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом, у якому просив, зокрема, визнати недійсним зазначене рішення про його звільнення з посади директора. Ця вимога задоволена рішенням Господарського суду Львівської області від 03 грудня 2018 року у справі № 914/484/18, яке набрало законної сили 06 листопада 2019 року.

Отже, станом на момент звернення до господарського суду 15 березня 2018 року апріорі позивач був ознайомлений зі змістом оскаржуваного рішення про його звільнення, оскільки є очевидним, що без такої інформації особа не може бути обізнаною про порушення її трудових прав та здійснювати захист таких прав у судовому порядку. Твердження позивача про те, що він не отримував рішення роботодавця про його звільнення, є безпідставним враховуючи те, що у цій справі до позовної заяви ОСОБА_1 долучив копію рішення товариства про його звільнення з роботи 05 січня 2018 року.

За відсутності інших відомостей про дату отримання позивачем копії рішення про його звільнення Верховний Суд визнає, що принаймні з 15 березня 2018 року розпочався перебіг місячного строку для звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про поновлення його на роботі, оскільки самим фактом свого звернення до господарського суду позивач підтвердив факт його обізнаності з наказом про звільнення.

З позовом про поновлення на роботі у справі, що переглядається, ОСОБА_1 звернувся до суду 18 грудня 2020 року, тобто за спливом понад двох роки та дев`яти місяців з моменту ознайомлення з рішенням відповідача про його звільнення та вжиття заходів захисту своїх трудових прав шляхом оскарження в порядку господарського судочинства такого рішення товариства.

З наведених підстав Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що місячний строк звернення до суду з позовом про поновлення на роботі сплинув (фактично 16 квітня 2018 року), пропуск цього строку є істотним і тривалим, підстав для поновлення цього строку у зв`язку з існуванням поважних причин такого пропуску немає.

У судах першої та апеляційної інстанцій позивач не навів жодних об`єктивних причин, за наявності яких він був позбавлений можливості звернутися до суду з позовом про поновлення на роботі до 16 квітня 2018 року та пояснювали б тривале зволікання з пред`явленням цього позову.

Тож неправильне визначення апеляційним судом початку перебігу строку звернення з позовом до суду не вплинуло на правильність вирішення цього спору в цілому.

Верховний Суд також врахував, що оспорювання ОСОБА_1 у порядку господарського судочинства рішення Наглядової ради ПрАТ «Львівське акціонерне товариство імені Лесі Українки» від 05 січня 2018 року про його звільнення з посади директора товариства не могло бути перешкодою в одночасному зверненні до суду загальної юрисдикції з позовом про поновлення на роботі.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на відсутність висновків Верховного Суду щодо питання застосування статті 233 КЗпП України та пункту 1 Розділу ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України із урахуванням Закону України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», а також щодо питання застосування статті 234 КЗпП України та пункту 1 Розділу ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України щодо можливості вважати карантин обставиною, яка свідчить про поважність причин пропуску строків звернення до суду, визначеною статтею 233 КЗпП України.

Наведені доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки Верховний Суд неодноразово формулював відповідні висновки щодо питання застосування зазначених заявником у скарзі норм права у подібних правовідносинах.

У постанові Верховного Суду від 10 серпня 2022 року у справі № 677/1060/21 (провадження № 61-4905св22) наголошено, що суд першої інстанції помилково зазначив про пропуск позивачем строків звернення до суду, передбачених статтею 233 КЗпП України, не урахувавши, що відповідно до пункту 1 Глави ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

У постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 521/574/22

(провадження № 61-9422св22) Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що позивач не пропустив строк звернення до суду з позовом, оскільки строки, визначені статтею 233 КЗпП України, продовжені відповідно до положень глави ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України на час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), тобто до 31 грудня 2022 року.

У постанові Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 489/5441/21 (провадження № 61-8548св22) зазначено, що відповідно до пункту 1 «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Верховний Суд зробив висновок, що цією нормою права встановлено, що строки, визначені статтею 233 КЗпП України на час дії карантину продовжуються автоматично, а тому особа, яка звертається до суду поза межами цих строків у період карантину, не повинна звертатися до суду з відповідним клопотанням про поновлення їй такого строку. Відтак Верховний Суд дійшов переконання, що висновки апеляційного суду та доводи касаційної скарги щодо пропущення позивачем строку для звернення до суду із позовом, з посиланням на загальні правила про позовну давність, є помилковими, висловленими без врахування пункту 1 Прикінцевих положень КЗпП України.

Також у постанові Верховного Суду від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21 (провадження № К/990/30421/22) наголошено на тому, що відповідно до пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2022 року № 1423 «Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 року № 338 і постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236» дію карантину через COVID-19 продовжено до 30 квітня 2023 року. З огляду на наведене, Верховний Суд вважав помилковими доводи касаційної скарги щодо пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду, оскільки його право на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень частини другої статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року) не обмежене будь-яким строком.

Отже, Законом України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», який набрав чинності 02 квітня 2020 року, КЗпП України доповнено главою ХІХ «Прикінцеві положення», у якій зазначено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Водночас у справі, що переглядається, Верховний Суд врахував, що місячний строк звернення до суду з позовом про поновлення на роботі розпочався 15 березня 2018 року та сплинув 16 квітня 2018 року, тобто до прийняття Закону України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» та набрання 02 квітня 2020 року чинності цим Законом.

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що позивач не доводив поважність причин пропуску строку звернення до суду з позовом про поновлення на роботі, наполягав на тому, що такий строк він не пропустив, а суд апеляційної інстанції не встановив підстав для поновлення такого строку позивачу. Поважність причин пропуску є оціночним поняттям та за відсутності визначеного законом переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, вирішення цього питання належить до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір, з урахуванням у кожному конкретному випадку фактичних обставин справи і не може бути переоцінене.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.

Доводи касаційної скарги зводяться до вимоги здійснити переоцінку досліджених судами доказів, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.

З огляду на зазначене, а також зважаючи на установлений апеляційним судом факт спливу строків звернення до суду, враховуючи відсутність поважних причин для поновлення цього строку, Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що не існує правових підстав для задоволення позову про поновлення ОСОБА_1 на роботі.

Також апеляційний суд не встановив підстав для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки відмовив позивачу в поновленні на роботі.

У касаційній скарзі заявник не навів доводів на обґрунтування порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права в частині вирішення питання щодо наявності підстав для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Верховний Суд здійснив перегляд у касаційному порядку оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції в межах доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та не встановив підстав для виходу за межі таких доводів, передбачених у частині третій статті 400 ЦПК України, в частині вирішення питання щодо наявності підстав для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої апеляційним судом, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, з урахуванням відсутності повноважень у суду касаційної інстанції встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов переконання, що оскаржуване судове рішення не суперечить наведеному у касаційній скарзі правовому висновку Верховного Суду.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Підстав для розподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 18 липня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак