Постанова

від 31.01.2023 по справі 191/1249/15-ц

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/497/23 Справа № 191/1249/15-ц Суддя у 1-й інстанції - Костеленко Я.Ю. Доповідач - Макаров М. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 січня 2023 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого судді Макарова М.О.

суддів Демченко Е.Л., Куценко Т.Р.

при секретарі Керімовій-БандюковійЛ.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та їх представника - ОСОБА_4 на рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 липня 2022 року по справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення до житлового приміщення, -

В С Т А Н О В И Л А :

У квітні 2015 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Позов мотивовано тим, що позивач є власником житлового будинку АДРЕСА_1 .

25 вересня 1996 року між нею та відповідачем ОСОБА_1 був зареєстрований шлюб. З того ж часу відповідачі проживали та були зареєстровані у будинку зі згоди позивача.

02 квітня 2013 року шлюб був розірваний. Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 одразу після розірвання шлюбу позивача з їх батьком ОСОБА_1 переїхали та по теперішній час мешкають окремо.

На момент подання позовної заяви відповідач ОСОБА_1 не проживає у вказаному будинку, оскільки мешкає із іншою жінкою.

Позивач зареєстрована та мешкає у зазначеному вище будинку разом із її сином - ОСОБА_3 1993 р.н. (інвалід 2 групи) від попереднього шлюбу. Відповідачі зареєстровані, але не проживають за даною адресою.

Просить визнати ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 такими, що втратили право користування житловим будинком, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення до житлового приміщення, який обґрунтовують тим, що вони є зареєстрованими у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , але фактично там не проживають Після розлучення з ОСОБА_5 доступ до житла заблокований шляхом зміни замків . За рішенням суду від 20 червня 2020 року житло було поділено навпіл, але доступи до свого житла позивачі так і не отримали.

На сьогоднішній день позивач ОСОБА_1 та його діти- син ОСОБА_3 , донька ОСОБА_2 , у якої є малолітня дитина 6 років, не мають постійного місця проживання та вимушені постійно орендувати житло.

Зазначають, що вони мають рівні права з відповідачем ОСОБА_5 користуватися житловим будинком, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , а так як відповідач добровільно їх до будинку не пускає, просять суд зобов`язати відповідача усунути перешкоди у користуванні житлом, щоб вони мали можливість вселитись до вказаного будинку, та передати їм ключі від будинку.

Рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 липня 2022 року позовну заяву ОСОБА_5 задоволено та ухвалено визнати ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 ; позовні вимоги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишено без розгляду; в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено; вирішено питання стосовно судових витрат.

Рішення суду мотивовано тим, що протягом тривалого часу (більше одного року) відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не проживають у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , а з дня набрання законної сили рішенням суду про виділ відповідачеві ОСОБА_1 частки будинку, а саме з 24 листопада 2020 року, право спільної сумісної власності на будинок припинено, відповідачем ОСОБА_1 не вжито заходів щодо державної реєстрації права власності на виділену частку будинку та реєстрації членів своєї родині у належній йому частці, відповідачі продовжують значиться зареєстрованими у цілому будинку, що є порушенням законних прав та інтересів власника іншої частини будинку позивача ОСОБА_5 . Таким чином, зібрані у справі докази та їх належна оцінка вказують на наявність підстав для задоволення позову про визнання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 .

Залишаючи позовні вимоги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 без розгляду, суд першої інстанції виходив з повторної неявки належно повідомлених позивачів за зустрічним позовом.

Відмовляючи узадоволенні позову ОСОБА_1 районний судвиходив зтого,що післярозподілу будинкув натуріміж колишнімподружжям позивач ОСОБА_1 переобладнання незробив,державну реєстраціюправа власностіна виділенуквартиру АДРЕСА_2 (48/100частини будинку)не здійснив.У своїхпозовних вимог ОСОБА_1 не зазначає,в якучастину будинкунеобхідно здійснитивселення тане наданодоказів того,що відповідач ОСОБА_5 перешкоджає відповідачевіу користуванніналежною йомучасткою будинку.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 просять рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити їх позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не повно з`ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об`єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, з наступних підстав.

Так, судом встановлено, що позивач ОСОБА_5 та відповідач ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі з 25 вересня 1996 року по 02 квітня 2013 року.

Відповідно до свідоцтва про право власності від 29 січня 2003 року ОСОБА_5 належить на праві приватної житловий будинок з господарськими будівлями , що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з даними домової книги по будинку АДРЕСА_1 та відомостями адресно-довідкового підрозділу УДМС України в Дніпропетровській області ОСОБА_1 зареєстрований за вказаною адресою ( АДРЕСА_1 ) з 27 лютого 2003 року, ОСОБА_3 з 23 липня 2005 року, ОСОБА_2 з 06 жовтня 2009 року.

Згідно з довідкою, виданою головою квартального комітету №10 Коломоєць В.М. 01 квітня 2015 року, разом із ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_1 проживає ОСОБА_3 , 1993 р.н., зареєстровані, але не проживають - ОСОБА_1 , 1968 р.н., ОСОБА_3 , 1989 р.н., ОСОБА_2 , 1993 р.н.

Факт не проживання відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , з часу надання вказаної довідки і до теперішнього часу сторонами не оспорюється.

Рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 червня 2020 року житловий будинок загальною площею 114,1 кв.м. та господарські споруди, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , визнано спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_1 та здійснено його поділ в натурі, а саме : ОСОБА_5 виділено на праві власності квартиру АДРЕСА_3 (52/100 частини) вартістю 287 155,00 грн., а ОСОБА_1 - квартира АДРЕСА_2 (48/100 частини) вартістю 263 132,00 грн.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 червня 2020 року залишено без змін.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 13 грудня 2021 року відомості щодо реєстрації за фізичною особою ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно у Реєстрі відсутні. Наявні відомості щодо обтяження -арешту нерухомого майна ОСОБА_1 , внесені на підставі постанови про арешт майна боржника, виданої 05 серпня 2020 року Синельниківським МР ВДВС Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро).

У відповідності до ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зі ст.17 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Відповідно до ст. 316 ЦК України, ст. 41 Конституції України, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року, право власності це право особи на майно, яке він здійснює відповідно до закону, по своїй волі і незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності складаються із володіння, користування і розпорядження. Володіння майном має на увазі юридично закріплену можливість фактично володіти майном, впливати на нього у будь-який момент, здійснювати відносно такого майна свою волю. Право користування полягає в юридично закріпленій можливості власника використовувати корисні якості майна для себе, отримувати з цього користь, вигоду. Розпорядження майном це можливість власника встановлювати, змінювати, припиняти юридичне існування майна.

Частиною 1 статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з ч.1 ст.383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Згідно зі ст.386 ЦК України власник який має підстави передбачати можливість порушення свого права іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Згідно зі ст. 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Права власника житлового будинку, квартири визначені ст.ст.317, 383 ЦК та ст.150 ЖК УРСР, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у права власника можливе лише з підстав, передбачених законом. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

На підставі ч.2 ст.319 ЦК власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із ч.5 зазначеної статті власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщенім, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без повалених причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Так, посилання суду першої те, що відповідачі відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 вселилися та були зареєстровані у спірному будинку як члени сім`ї власника, але не проживають за місцем реєстрації протягом тривалого часу без поважних причин, а тому є всі підстави для визнання їх такими, що втратили право користування, колегія вважає помилковими, оскільки ОСОБА_1 є власником 48/100 частин спірного домоволодіння, а у відповідності до ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Згідно із вказаною нормою при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно із ст. 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, п. 47).

У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа добросовісний набувач унаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Отже, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Встановивши, що ОСОБА_1 є власником 48/100 частин спірного домоволодіння, що підтверджується рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 червня 2020 року, відсутність належних та допустимих доказів не проживання відповідачів у спірному домоволодінні, колегія суддів приходить до висновку, що в цій частині рішення суду підлягає скасуванню, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, адже позивачка не довела, що відповідачі втратили інтерес до спірного домоволодіння.

Що стосується позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення до житлового приміщення колегія суддів зазначає наступне.

Так, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що після розподілу будинку в натурі між колишнім подружжям позивач ОСОБА_1 переобладнання не зробив, державну реєстрацію права власності на виділену квартиру АДРЕСА_2 (48/100 частини будинку) не здійснив. У своїх позовних вимог ОСОБА_1 не зазначає, в яку частину будинку необхідно здійснити вселення та не надано доказів того, що відповідач ОСОБА_5 перешкоджає відповідачеві у користуванні належною йому часткою будинку.

Проте, колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до статей 317, 318 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Усі суб`єкти права власності є рівними перед законом.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

Керуючи вказаними нормами закону, враховуючи наявність спору між сторонами, а також встановивши факт здійснення ОСОБА_5 перешкод ОСОБА_1 у користуванні спірним домоволодінням, частина якого на праві власності належить останньому, колегія суддів вважає за необхідне зобов`язати ОСОБА_5 усунути перешкоди в користуванні будинком, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом вселення ОСОБА_1 до даного будинку та передачею ключів від будинку.

Що стосується позовних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, залишаючи без розгляду позовні вимоги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив з повторної неявки належно повідомлених позивачів.

Проте, колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 211 ЦПК України розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи.

Пункт 3 ч. 8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки визначає день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

Відповідно до ч. 5 ст. 128 ЦПК України судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення завчасно.

Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав: неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання; першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними (пункти 1, 2 частини другої

статті 223 ЦПК України).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи.

Частиною 5 ст. 223 ЦПК України визначено, що у разі повторної неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки, суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору.

Аналізуючи зміст зазначених норм процесуального закону, слід дійти висновку, що причини повторної неявки позивача в судове засідання правового значення не мають, а обов`язковими умовами для застосування передбачених п. 3 ч. 1 ст.257 ЦПК України процесуальних наслідків повторної неявки позивача в судове засідання є одночасно його належне повідомлення про час і місце судового засідання та відсутність заяви позивача про розгляд справи без його участі у судовому засіданні.

Правом на залишення позову без розгляду суд наділений лише у разі повторної неявки належним чином повідомленого позивача, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і якщо його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи.

Право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу; заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження.

Так, в матеріалах справи відсутні докази належного повідомлення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про дату та час місце розгляду справи, а саме немає поштового повідомлення чи розписки від позивачів, які б свідчили про те, що вони повідомлені про дату, час і місце розгляду справи у суді.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду в цій частині підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 підлягає стягненню судовий збір по 121,80 грн. на користь кожного, а також з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір у сумі 2 270 грн.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 376 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 таїх представника- ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Синельниківськогоміськрайонного судуДніпропетровської областівід 15липня 2022року вчастині задоволенихпозовних вимог ОСОБА_5 та відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням відмовити.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення до житлового приміщення - задовольнити.

Зобов`язати ОСОБА_5 усунути перешкоди в користуванні будинком, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом вселення ОСОБА_1 до даного будинку та передачею ключів від будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 липня 2022 року в частині залишення без розгляду позову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення скасувати та направити справу в цій частині для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 судовий збір по 121,80 грн. на користь кожного.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 2 270 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий суддя М.О. Макаров

Судді Е.Л. Демченко

Т.Р. Куценко