Постанова

від 01.02.2023 по справі 826/1598/15

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/1598/15 Головуючий у 1-й інстанції: Григорович П.О.

Суддя-доповідач: Василенко Я.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 лютого 2023 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Василенка Я.М.,

суддів Ганечко О.М., Кузьменка В.В.,

за участю секретаря Шляги А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу громадської організації «Всеукраїнська спілка працівників торгівлі та послуг «Трудова співдружність» на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.09.2022 у справі за адміністративним позовом громадської організації «Всеукраїнська спілка працівників торгівлі та послуг «Трудова співдружність» до Київської міської ради, третя особа - Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання недійсним рішення, -

В С Т А Н О В И В:

ГО «Всеукраїнська спілка працівників торгівлі та послуг «Трудова співдружність» звернулася до суду першої інстанції з позовом, в якому просила:

- визнати рішення Київської міської ради від 04.09.2014 № 62/62 «Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 24.02.2011 № 56/5443 «Про затвердження Порядку визначення обсягів пайової участі (внеску) власників тимчасових споруд торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності, засобів пересувної дрібнороздрібної торговельної мережі в утриманні об`єктів благоустрою м. Києва та внесення змін до деяких рішень Київської міської ради» таким, що не відповідає ст.ст. 8, 179, 184 Господарського кодексу України, ст. 15 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» та наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 12.11.2013 № 537 «Про затвердження Типового договору щодо пайової участі в утриманні об`єкта благоустрою»;

- визнати оскаржуване рішення недійсним із дня його прийняття.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.04.2015, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 30.07.2015, в задоволені адміністративного позову відмовлено.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 03.10.2017 постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.04.2015 та ухвалу суду апеляційної інстанції від 30.07.2015 скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.12.2017, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 23.04.2018, позов задоволено частково: визнано протиправним та нечинним рішення № 62/62 у частині підпункту 1.2 пункту 1, пункту 2 додатку 1 та пункту 3.

Постановою Верховного Суду від 08.12.2021 рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.12.2017 та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 23.04.2018 у справі №826/1598/15 - скасовано і направлено справу на новий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва.

Суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, зазначив, що останні розглядаючи та вирішуючи адміністративну справу залишили узагалі без з`ясування ті обставини, чи застосовуються до позивача положення оспорюваного рішення № 62/62 та, відповідно, зміненого ним Порядку визначення обсягів пайової участі (внеску) і договору щодо пайової участі в утриманні об`єкта благоустрою. Сама лише наявність у ГО «Трудова співдружність» мети діяльності у вигляді сприяння створенню економічних та юридичних умов для розвитку малого та середнього підприємництва, захисту особистих прав та задоволення спільних інтересів членів Всеукраїнської спілки працівників торгівлі та послуг, ще не дозволяє стверджувати про наявність у позивача права на звернення до суду з даним адміністративним позовом.

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 28.09.2022 у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням громадська організація «Трудова співдружність» звернулась із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити частково з підстав, встановлених рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.12.2017 та постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 23.04.2018 у справі № 826/1598/15.

В судове засідання сторони не з`явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, у зв`язку із чим, колегія суддів, на підставі ч. 13 ст. 10, ч. 4 ст. 229, ч. 2 ст. 313 КАС України розглядає справу за їх відсутності без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що Київською міською радою 04 вересня 2014 року прийнято оскаржуване рішення №62/62 «Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 24 лютого 2011 року №56/5443 «Про затвердження Порядку визначення обсягів пайової участі (внеску) власників тимчасових споруд торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності, засобів пересувної дрібнороздрібної торговельної мережі в утриманні об`єктів благоустрою міста Києва та внесення змін до деяких рішень Київської міської ради» та деяких рішень Київської міської ради».

Пунктом 1 вирішено внести до рішення Київської міської ради від 24 лютого 2011 року №56/5443 «Про затвердження Порядку визначення обсягів пайової участі (внеску) власників тимчасових споруд торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності, засобів пересувної дрібнороздрібної торговельної мережі в утриманні об`єктів благоустрою міста Києва та внесення змін до деяких рішень Київської міської ради» такі зміни:

1.1. Заголовок та пункт 1 рішення після слів «засобів пересувної дрібнороздрібної торговельної мережі» доповнити словами «власників (користувачів) майданчиків для харчування біля стаціонарних закладів ресторанного господарства».

1.2. Додаток до рішення викласти в новій редакції, що додається.

Пунктом 2 вирішено внести зміни до Правил благоустрою міста Києва, затверджених рішенням Київської міської ради від 25 грудня 2008 року №1051/1051, згідно з додатком 1 до цього рішення.

Пунктом 3 доручено Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) укладати договори щодо пайової участі в утриманні об`єкта благоустрою із суб`єктами господарювання відповідно до Порядку визначення обсягів пайової участі (внеску) власників тимчасових споруд торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності, засобів пересувної дрібнороздрібної торговельної мережі, власників (користувачів) майданчиків для харчування біля стаціонарних закладів ресторанного господарства в утриманні об`єктів благоустрою міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 24 лютого 2011 року №56/5443.

Відтак, рішенням Київської міської ради від 24 лютого 2011 року №56/5443 затверджено Порядок визначення обсягів пайової участі (внеску) власників тимчасових споруд торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності, засобів пересувної дрібнороздрібної торговельної мережі в утриманні об`єктів благоустрою міста Києва, який є додатком. Саме цей додаток викладено в новій редакції підпунктом 1.2 пункту 1 оскаржуваного рішення.

В свою чергу, додатком 1 до Порядку визначення обсягів пайової участі є договір щодо пайової участі в утриманні об`єкта благоустрою.

Позивач зауважував, що в супереч частини 4 статті 179 Господарського кодексу України текст цього договору не конкретизує умови Типового договору щодо пайової участі в утриманні об`єкта благоустрою, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України 12 листопада 2013 року №537, а істотно відступає від його змісту. Окрім того, внаслідок внесених змін, право власника тимчасової споруди щодо пайової участі стало його обов`язком.

Не погоджуючись з вказаним вище рішенням Київської міської ради від 04.09.2014 № 62/62, позивач звернувся до суду першої інстанції з даним позовом.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що громадська організація «Всеукраїнська спілка працівників торгівлі та послуг «Трудова співдружність» не є потерпілим від оскаржуваного рішення, оскільки воно не спричинило суттєвого негативного впливу саме на позивача і він не зазнав жодної реальної шкоди. Встановлення відсутності матеріально-правової заінтересованості позивача є самостійною і достатньою підставою для відмови у задоволенні позову.

Апелянт у своїй скарзі зазначає, що оскаржуване рішення прийнято судом першої інстанції з ненаданням належної оцінки нормам чинного законодавства, що призвело до прийняття невірного рішення. Зокрема, апелянт зазначає, що з урахуванням мети створення та статуту, позивач має пряме та безпосереднє відношення до усіх регуляторних актів, що регулюють питання малого та середнього бізнесу, і самостійно вирішує питання відношення цих актів до тих, які гальмують розвиток бізнесу, отже позивач має матеріально-правову зацікавленість у спорах щодо регуляторних актів з питань підприємницької діяльності. При цьому, апелянт зауважує, що позовні вимоги повинні бути задоволені з підстав, встановлених рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.12.2017 та постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 23.04.2018 у справі № 826/1598/15.

Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне.

Відповідно до частини другої статті 264 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

З наведеного вбачається, що право на оскарження має особа, щодо якої певний нормативно-правовий акт безпосередньо застосований або буде застосований, а не лише з власного розуміння особи щодо незгоди з положеннями певного нормативно-правового акта.

В контексті останнього слід додати, що відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 5 КАС України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 Кодексу адміністративного судочинства України.

Конституційний Суд України в рішенні від 01.12.2004 № 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Звідси, поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» має один і той же зміст.

Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище.

Передумовою для захисту адміністративним судом прав особи є встановлення факту порушення прав такої особи, а адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен установити, що в зв`язку з прийняттям рішенням чи вчиненням дій (допущення бездіяльності) суб`єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи охоронювані законом інтереси позивача.

Вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу, а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення).

Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов`язковими.

Обов`язковою умовою певного акту є, крім іншого, наявність факту порушення прав чи охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Так, згідно статуту позивача (а.с.14 том ІІ) Всеукраїнська спілка працівників торгівлі та послуг «Трудова співдружність» є Всеукраїнською громадською організацією, яка створена відповідно до Закону України "Про об`єднання громадян", діє на основі добровільності, єдності інтересів для спільної реалізації членами спілки своїх прав і свобод і не передбачає одержання прибутку від своєї діяльності (пункт 1.1.).

Згідно пункту 2.1. статуту позивача мета діяльності спілки: сприяння створенню економічних та юридичних умов для розвитку малого та середнього підприємництва, захисту особистих прав та задоволення спільних інтересів членів спілки.

Згідно пункту 2.2. статуту позивача завданням спілки є:

- представництво та захист економічних, трудових, юридичних, соціальних та інших прав та інтересів членів спілки;

- сприяння працевлаштуванню, навчанню, перекваліфікації, адаптації до соціально-економічних реалій, що постійно змінюються;

- популяризація цілей та завдань спілки з метою привернення уваги до проблем малого та середнього підприємництва;

- встановлення зв`язків з організаціями підприємців, громадськими організаціями, в тому числі і міжнародних.

Виходячи з наведеного та аналізу статуту позивача, відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та наявних матеріалів, слід дійти висновку, що спірний нормативно-правовий акт прямо та безпосередньо не застосовується до позивача - громадської організації, яка є неприбутковою організацією, не є суб`єктом підприємницької діяльності та, відповідно, не здійснює господарської діяльності у сфері, яка регулюється спірним актом.

При цьому, зміст позовної заяви та додатків до неї не містять доказів неможливості звернення до суду членів громадської організації, яких безпосередньо стосується спірний нормативно-правовий акт, з власним (окремим) позовом.

Слід зазначити, що матеріали справи взагалі не містять жодних доказів звернення членів громадської організації до громадської організації з приводу звернення до суду.

Колегія суддів звертає увагу, що згідно з рішенням Конституційного Суду України від 28.11.2013 №12-рп/2013 громадська організація може захищати в суді особисті немайнові та майнові права як своїх членів, так і права та охоронювані законом інтереси інших осіб, які звернулися до неї за таким захистом, лише у випадках, якщо таке повноваження передбачено у її статутних документах та якщо відповідний закон визначає право громадської організації звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб (п. 2.6 Рішення).

Особливості правового статусу громадських організацій, що звертаються до суду в інтересах своїх членів аналізувалися Верховним Судом у справі №815/219/17. У постанові від 14.03.2018 Верховний Суд дійшов такого висновку: « 32. Громадські організації є організаційно-правовою формою діяльності людей, які об`єднуються для спільного здійснення та захисту своїх прав, свобод та інтересів, які відображаються у статуті громадської організації у вигляді мети та напрямів її діяльності. Таким чином, діяльність громадських організацій не можна розглядати абстрактно, без зв`язку з її метою та правами людей (її членів), що об`єдналися. Створюючи громадську організацію або вступаючи до неї, її члени об`єднуються на визначених статутом умовах для спільної реалізації своїх прав.

Отже, вирішуючи питання щодо права громадських організацій на звернення до суду в інтересах інших осіб, суди повинні з`ясувати: статус громадської організації та її засновників, їх безпосередню заінтересованість у вирішенні питання, що є предметом позову; мету громадської організації та її безпосередній зв`язок з предметом позову; інтереси яких саме осіб є предметом судового захисту; чи зверталися ці особи за захистом своїх прав до громадської організації; добросовісність дій громадської організації, що звертається до суду.

Колегія суддів звертає увагу, що позови в інтересах неконкретизованих осіб (в інтересах суспільства, народу) можуть розглядатися як виняток у випадках, прямо передбачених законодавством. Зокрема, на захист екологічних інтересів суспільства відповідно до Орхуської конвенції та Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 11.12.2018 у справі № 910/8122/17).

Застосовуючи ці загальні підходи до справи, що розглядається, суд бере до уваги, що визначені у статуті мета та напрямки діяльності позивача є загальними та не пов`язані безпосередньо зі сферою нормативно-правового акта, який позивач просить визнати протиправними та нечинними. Організація не навела обставин, які б свідчили про її безпосередню заінтересованість у вирішенні питання, що є предметом позову; безпосереднього зв`язку з предметом спору та не зазначила інтереси яких саме осіб є предметом судового захисту. Обґрунтування права на звернення до суду є абстрактним та не розкриває дійсних приводів, причин та підстав звернення до суду.

При цьому, колегією суддів враховується, що статтею 6 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» передбачено, що громадяни, суб`єкти господарювання, їх об`єднання та наукові установи, а також консультативно-дорадчі органи, що створені при органах державної влади та органах місцевого самоврядування і представляють інтереси громадян та суб`єктів господарювання, мають право:

- подавати до регуляторних органів пропозиції про необхідність підготовки проектів регуляторних актів, а також про необхідність їх перегляду;

- у випадках, передбачених законодавством, брати участь у розробці проектів регуляторних актів;

- подавати зауваження та пропозиції щодо оприлюднених проектів регуляторних актів, брати участь у відкритих обговореннях питань, пов`язаних з регуляторною діяльністю;

- бути залученими регуляторними органами до підготовки аналізів регуляторного впливу, експертних висновків щодо регуляторного впливу та виконання заходів з відстеження результативності регуляторних актів;

- самостійно готувати аналіз регуляторного впливу проектів регуляторних актів, розроблених регуляторними органами, відстежувати результативність регуляторних актів, подавати за наслідками цієї діяльності зауваження та пропозиції регуляторним органам або органам, які відповідно до цього Закону на підставі аналізу звітів про відстеження результативності регуляторних актів приймають рішення про необхідність їх перегляду;

- одержувати від регуляторних органів у відповідь на звернення, подані у встановленому законом порядку, інформацію щодо їх регуляторної діяльності.

Разом з тим, право громадської організації на подання пропозицій щодо регуляторних актів не тотожне праву на оскарження нормативно-правових актів (регуляторних актів).

За наведених обставин, позивач не визначив, з яким конкретним матеріальним або нематеріальним благом пов`язаний його інтерес та що цей інтерес належить саме позивачу. При цьому, як вірно було зауважено судом першої інстанції, позивач не обґрунтував свій особистий, безпосередній, індивідуальний інтерес.

Безпосередньо громадська організація «Всеукраїнська спілка працівників торгівлі та послуг «Трудова співдружність» не є потерпілою від оскаржуваного рішення, оскільки останнє не спричинило суттєвого негативного впливу саме на позивача і він не зазнав жодної реальної шкоди.

Колегія суддів звертає увагу, що з`ясування матеріально-правової заінтересованості позивача передує розгляду питання щодо правомірності рішення, котре оскаржується. Відсутність матеріально-правової заінтересованості позивача є підставою для відмови у задоволенні позову незалежно від правомірності чи неправомірності оскарженого рішення.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 31.03.2021 у справі № 640/21611/19.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанці про відсутність правових підстав для задоволення позову та не вбачає підстав для зміни або скасування рішення суду першої інстанції, а аргументи та доводи апелянта не спростовують висновків суду та не вказують на наявність порушень норм матеріального та процесуального права.

Надаючи оцінку всім доводам учасників справи, колегія суддів також враховує рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, в якому суд зазначив, що «…хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід…».

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції.

Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 229, 243, 244, 250, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу громадської організації «Всеукраїнська спілка працівників торгівлі та послуг «Трудова співдружність» залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.09.2022 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328-331 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий: Василенко Я.М.

Судді: Ганечко О.М.

Кузьменко В.В.

Повний текст постанови виготовлений 06.02.2023.