Постанова

від 02.02.2023 по справі 369/3020/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 369/3020/18 Головуючий у суді І інстанції Янченко А.В.

Провадження № 22-ц/824/5/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

2 лютого 2023 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Ігнатченко Н.В.,

суддів: Мережко М.В., Савченка С.І.,

за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 серпня 2022 року та додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Гореницька сільська рада Києво-Святошинського району Київської області, Управління Держземагенства у Києво-Святошинському районі Київської області, про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою та відновлення меж земельної ділянки,

в с т а н о в и в:

У березні 2018 року ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Шаповалова А.М. звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила зобов`язати відповідача не чинити їй перешкоди у здійснені права власності на земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3222482001:01:007:0673; відновити встановлені межі земельної ділянки, яка належить їй на праві власності на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 527335 від 12 травня 2012 року та розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3222482001:01:007:0673; стягнути з відповідача на її користь витрати на правову допомогу у розмірі 6 000 грн та витрати по сплаті судового збору.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 на підставі державного акту серії ЯМ № 527335 від 12 травня 2012 року належить на праві власності земельна ділянка площею 0,2367 га за адресою: АДРЕСА_1 , яка межує із земельною ділянкою площею 0,222 га по АДРЕСА_2 , що належить на праві власності ОСОБА_2 . Суперечності між сторонами щодо меж земельних ділянок виникли у 2012 році, коли відповідач заявив, що ширина його земельної ділянки становить 22,3 м, замість наділених йому 20 м. Позивач вважає, що відповідач за рахунок площі її земельної ділянки збільшив розмір власної земельної ділянки на 2,3 м, оскільки 19 вересня 2014 року під час проведення геодезичних робіт ТОВ «Гео-Сервіс Україна» на належній їй земельній ділянці з`ясувалось, що цілий масив земельних ділянок, які розташовані по АДРЕСА_3 мають відхилення занесених в кадастр точок від фактичних меж на АДРЕСА_4 та на 3 м від нижньої межі, тобто межа у кадастровому номері розміщена під кутом до реальної межі. Внаслідок такого відхилення межа її земельної ділянки також має відхилення від реальної межі, що призвело до накладення її земельної ділянки на земельну ділянку відповідача на 3,25 м в нижній частині, а у верхній частині - утворює формально пусту земельну ділянку шириною 4 м. Через помилкові геодезичні дані відповідач претендує на цю частину земельної ділянки. Спроба повернути належну їй частину земельну ділянку у реальній межі не вдалась у зв`язку з відмовою відповідача підписати акт, а звернення до правоохоронних органів, органів державної влади та місцевого самоврядування з цього приводу не допомогли вирішити проблему з накладенням меж земельної ділянки по АДРЕСА_1 на межу земельної ділянки по АДРЕСА_2 .

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 серпня 2022 року, з урахуванням виправлених ухвалою суду від 3 жовтня 2022 року описок, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Додатковим рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2022 року заяву адвоката Бута Д.В., який дів в інтересах ОСОБА_2 , про ухвалення додаткового рішення задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені у справі № 369/3020/18 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6 000 грн.

Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, позивач через представника - адвоката Шаповалова А.М. звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить їх скасувати з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального і порушення норм процесуального права, та ухвалити нове судове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити, а у задоволенні вимог заяви відповідача про ухвалення додаткового рішення відмовити.

Аргументація апеляційної скарги зводиться до того, що правомірність звернення позивача до суду підтверджується наявністю у неї державного акту із вписаним у нього кадастровим номером земельної ділянки, тоді як відповідний державний акт відповідача таких відомостей не містить. Внесення помилкових даних розташування земельної ділянки до земельного кадастру допущено геодезичною службою, тому позивач вимагала усунути помилки щодо невідповідності кадастрових та реальних геодезичних точок і внесення фактичних даних, що відповідають реальному розташуванню ділянки у кадастровому плані. Оскільки питання щодо відновлення встановлених меж вищевказаних земельних ділянок не було вирішено у добровільному порядку, а відповідачем протиправно приватизовано 2,3 м землі по ширині земельної ділянки позивача, вона вимушена була звернутись до суду із цим позовом, адже інших способів відновити порушене право не було. Однак, посилання позивача на підтвердження доведеності її позиції та обгрунтованості пред`явлених нею позовних вимог не отримали правової оцінки з боку суду першої інстанції, такі доводи були відхилені з порушенням норм статей 391 ЦК України, 79-1, 90, 91, 103, 106, 107 ЗК України та пунктів 4.1-4.3 Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів 18 травня 2010 року № 376.

Вирішуючи земельний спір між сторонами, суд з одного боку погодився з фактом наявності помилок у топографо-геодезичних матеріалах, проте фактично узаконив неправомірні дії відповідача, зазначаючи, що останній не чинив неправомірних дій, спрямованих на виникнення таких помилок. Висновки експерта за результатами проведення у справі судової земельно-технічної експертизи № 19404/20-41 від 23 лютого 2021 року суд лише вибірково взяв до уваги, не врахувавши, що факту захоплення позивачем частини земельної ділянки відповідача експертом не встановлено. При цьому експерт підтвердив порушення меж земельної ділянки, що належить позивачу, зі сторони відповідача. Крім того, внаслідок проведення розгляду спору по суті та ухвалення оскаржуваного рішення за відсутності позивача, її представника та судового експерта, за наявності вмотивованого клопотання про перенесення розгляду справи судом було порушено норми процесуального права та права позивача на судовий захист. Відповідно до висновку, зробленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 350/67/15-ц, суд розглядає справи по відновленню меж земельної ділянки, тобто спір про поновлення права, яке існувало у разі його можливого порушення, тому суд дійшов помилкового висновку, що проблематика даної справи відноситься до компетенції відповідних державних органів, а не компетенції суду.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального права та не допустив порушення процесуальних норм, які б призвели до неправильного вирішення справи, повно та всебічно з`ясував дійсні обставини спірних правовідносин та належним чином оцінив подані сторонамидокази, у зв`язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Відзиви інших учасників справи на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшли.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з`явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 на підставі державного акта на право приватної власності на землю № ЗМ 001982 серії КВ ЗМ 0018181, виданого 3 липня 1996 року згідно рішення Гореницької сільської ради народних депутатів від 26 грудня 1995 року № 23/16 та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 2179/136, належить земельна ділянка площею 0,222 га з цільовим призначенням - для обслуговування житлового будинку та ведення особистого підсобного господарства на території с. Гореничі Києво-Святошинського району Київські області.

ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,2367 га, кадастровий номер 3222482001:01:007:0673, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі державного акту на право власності за земельну ділянку серії ЯМ № 527335, виданого 12 травня 2012 року Управлінням Держкомзему у Києво-Святошинському районі Київської області на підставі рішення Гореницької сільської ради Києво-Святошинского району Київської області № 6/116 від 21 червня 2011 року.

Як свідчать зазначені вище державні акти та наявні у них плани зовнішніх меж земельних ділянок, ці ділянки межують між собою, що також не заперечувалося сторонами.

Протягом 1990-2012 року площа земельної ділянки, яка належить на праві власності ОСОБА_1 , неодноразово збільшувалась, що підтверджено позивачем та матеріалами справи, а саме:

рішенням виконавчого комітету Києво-Святошинської районної ради народних депутатів Київської області № 246/22 від 13 серпня 1991 року про виділення ОСОБА_1 земельної ділянки площею 1 200 кв. м під будівництво житлового буднику по АДРЕСА_5 від 20 жовтня 1990 року;

актом про відведення в натурі присадибної земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку, затвердженого 15 жовтня 1991 року ОСОБА_1 щодо земельної ділянки площею 1 200 кв. м;

рішенням Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області № 2/76 від 28 листопада 2003 року «Про передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель гр. ОСОБА_1 », яким передано позивачу у приватну власність земельну ділянку площею 0,15 га у АДРЕСА_1 ;

рішенням Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області № 4/93 від 21 грудня 2009 року «Про внесення змін до рішення № 2/76 від 28 листопада 2003 року», яким надано дозвіл ОСОБА_1 на розробку технічної документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 0,2367 га по фактичному використанню у АДРЕСА_1 .

Технічна документація на земельну ділянку площею 0,2367 га у АДРЕСА_1 , була розроблена ТОВ «Гео-Сервіс Україна» та направлена позивачем до державного органу для проведення державної реєстрації.

Згідно висновку експерта КНДІСЕ за результатами проведення у даній справі судової земельно-технічної експертизи № 19404/20-41 від 23 лютого 2021 року:

площа земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 (відсутній кадастровий номер), що перебуває у фактичному користуванні ОСОБА_2 , визначена за результатами камеральної обробки проведених топографо-геодезичних робіт на місцевості ділянки становить 0,2203 га. (Див. дослідницьку частину висновку та додаток № 1 до висновку); площа земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 (відсутній кадастровий номер), що перебуває у фактичному користуванні ОСОБА_2 , згідно меж, вказаним ОСОБА_2 , що розташована за адресою: АДРЕСА_2 (відсутній кадастровий номер)визначена за результатами камеральної обробки проведених топографо-геодезичних робіт на місцевості становить 0,2334 га. (Див. дослідницьку частину висновку та додаток № 1 до висновку);

площа земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 222482001:01:007:0673), що перебуває у фактичному користуванні ОСОБА_1 , визначена за результатами камеральної обробки проведених топографо-геодезичних робіт на місцевості становить 0,2442 га.(Див. дослідницьку частину висновку та додаток № 2 до висновку);

фактичні межі земельної ділянки ОСОБА_1 (кадастровий номер 3222482001:01:007:0673) не відповідають межам, визначеними відповідною технічною документацією із землеустрою, на підставі якої був виданий правовстановлюючий документ на дану земельну ділянку та координатам (ідентичним), наданих Головним управлінням Держгеокадастру у Київській області; фактичні межі земельної ділянки (кадастровий номер відсутній) ОСОБА_2 , в тому числі вказані ним межі, не відповідають межам, згідно з координатами технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), виготовленої ДП «Науково-дослідний інститут землеустрою» 17 серпня 2020 року. Див. дослідницьку частину висновку та додатки №№ 1, 2 до висновку;

виявлено порушення меж земельної ділянки ОСОБА_1 (кадастровий номер 3222482001:01:007:0673), яке полягає у частковому накладенні фактичних меж земельної ділянки ОСОБА_2 (кадастровий номер відсутній) згідно з проведеними топографо-геодезичними роботами на межі земельної ділянки ОСОБА_1 (кадастровий номер 3222482001:01:007:0673), що були визначені відповідною технічною документації із землеустрою, на підставі якої був виданий правовстановлюючий документ на дану земельну ділянку; виявлено накладання фактичних меж земельної ділянки ОСОБА_1 (кадастровий номер 3222482001:01:007:0673) згідно з проведеними топографо-геодезичними роботами на межі земельної ділянки ОСОБА_2 (кадастровий номер відсутній) згідно технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), виготовленої ДП «Науково-дослідний інститут землеустрою» 17 серпня 2020 року; порушення меж земельної ділянки ОСОБА_2 в даному випадку не встановлено, оскільки при дослідженні використовувались координати з документації, виготовленої 17 серпня 2020 року (що значно пізніше, ніж виданий державний акт), та яка не набула своєї реалізації (тобто реєстрація у відповідних органах Держгеокадастра, присвоєння кадастрового номера тощо); виявлено взаємний перетин меж земельної ділянки ОСОБА_2 (кадастровий номер відсутній) згідно з технічною документацією із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), виготовленої ДП «Науково-дослідний інститут землеустрою» 17 серпня 2020 року та меж земельної ділянки ОСОБА_1 (кадастровий номер 3222482001:01:007:0673), що визначені відповідною технічною документацією із землеустрою, на підставі якої був виданий правовстановлюючий документ на дану земельну ділянку. Див. дослідницьку частину висновку та додатки №№ 3, 4 до висновку.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою та відновлення меж земельної ділянки, суд першої інстанції виходив з того, що питання усунення помилок допущених під час ведення Державного земельного кадастру щодо розташування земельної ділянки відноситься до компетенції відповідних державних органів, а не компетенції суду, відтак помилка у топографо-геодезичних матеріалах, яка проявилася при визначені меж земельної ділянки позивача, виникла не внаслідок неправомірних дій відповідача. Позивачем не надано належних та допустимих доказів створення відповідачем перешкод у користуванні належною їй земельною ділянкою, як і вчинення відповідачем дій, внаслідок яких змінились межі її земельної ділянки, тому відсутні підстави вважати порушеними права ОСОБА_1 на земельну ділянку з боку ОСОБА_2 , які б підлягали судовому захисту у визначений у позовній заяві спосіб. Крім того, у позовній заяві позивачем не зазначено спосіб, яким чином суду треба відновити межі земельної ділянки позивача.

Такий висновок суду загалом відповідає обставинам справи та вимогам закону з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Таким чином для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно також враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось, зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), де зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

Зайняття земельних ділянок, зокрема шляхом часткового накладення земельних ділянок, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном. При цьому негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 152 ЗК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 пред`явила негаторний позов до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою та відновлення меж земельної ділянки з тих підстав, що земельна ділянка площею 0,222 га, яка належить відповідачу на праві власності на підставі державного акта № ЗМ 001982 серії КВ ЗМ 0018181 від 3 липня 1996 року частково накладається на земельну ділянку площею 0,2367 га, кадастровий номер 3222482001:01:007:0673, що перебуває у її власності на підставі державного акту серії ЯМ № 527335 від 12 травня 2012 року і мирним шляхом вирішити питання накладення меж земельних ділянок сторін по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_6 не вдається.

За замістом пред`явлених позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд зобов`язати ОСОБА_2 не чинити їй перешкоди у здійснені права власності на земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та відновити встановлені межі цієї земельної ділянки, яка належить їй на праві власності.

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (стаття 13 ЦПК України).

При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України).

Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Відповідно до статей 13, 14 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.

Власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Аналогічні положення закріплені також у Цивільному кодексі.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 321 ЦК України).

У ЗК України закріплено положення, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України (частина перша статті 153 ЗК України).

У статті 328 ЦК України передбачено, що право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно зі статтею 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

До 1 січня 2013 року право на земельні ділянки, які передавалися у власність із земель державної чи комунальної власності, підтверджувалось державними актами на землю. Реєстрація державних актів здійснювалась у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі.

Із 1 січня 2013 року у зв`язку з набранням чинності Законом України «Про Державний земельний кадастр» державні акти на право власності чи право постійного користування земельною ділянкою не видаються, а право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» шляхом внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 635/2555/16-ц (провадження № 61-2036св21).

Згідно з пунктами 2, 10 розділу 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про державний земельний кадастр» земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера.

У разі якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності) або особи, яка подала заяву про визнання спадщини відумерлою, якщо така справа прийнята до провадження судом.

Документи, якими було посвідчено право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, видані до набрання чинності цим Законом (тобто до 1 січня 2013 року), є дійсними.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Захист цивільних прав - це застосування компетентним органом передбачених законом способів захисту цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.

Відповідно до частини першої статті 21 ЦК України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Частиною третьою статті 152 ЗК України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

При цьому власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України (частина перша статті 153 ЗК України).

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до приписів статей 125, 126 ЗК України (у редакції, чинній на час видачі сторонам у цій справі державних актів на право власності на земельні ділянки) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право власності на земельну ділянку і право користування земельною ділянкою посвідчується державними актами.

Згідно частини першою статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав на землю.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).

Висновок щодо захисту прав позивача, порушеного внаслідок накладення земельних ділянок, шляхом визнання недійсними рішення сільської ради, державного акта на право власності на земельну ділянку і скасування його державної реєстрації наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 540/861/16-ц (провадження № 14-660цс19).

Власник земельної ділянки може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 143), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 99), від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46)).

З матеріалів справи вбачається, що між сторонами виник спір щодо меж земельної ділянки площею 0,2367 га, кадастровий номер 3222482001:01:007:0673, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_1 , та земельної ділянки площею 0,222 га для обслуговування житлового будинку та ведення особистого підсобного господарства, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 та належить на праві власності ОСОБА_2 .

При цьому вказана земельна ділянка належить відповідачу на підставі державного акта на право приватної власності на землю № ЗМ 001982 серії КВ ЗМ 0018181, виданого 3 липня 1996 року згідно рішення Гореницької сільської ради народних депутатів від 26 грудня 1995 року № 23/16 та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 2179/136.

Однак, пред'являючи позовну вимогу про зобов`язання ОСОБА_2 не чинити перешкод у здійснені права власності на земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3222482001:01:007:0673, ОСОБА_1 не визначила конкретного способу захисту, визначеного законодавством, який би реально відновив її права як власника суміжної земельної ділянки, зокрема, не просила визнати недійсним рішення сільської ради, державний акт на право власності на земельну ділянку і скасування його державної реєстрації, а також повернення відповідачем частини земельної ділянки у її власність.

У справі, яка переглядається, належна відповідачу на праві приватної власності земельна ділянка набута ним у законний спосіб на підставі рішення органу місцевого самоврядування, набуття такого права оформлене за ним у відповідності до чинного на час її набуття законодавства. Земельна ділянка є сформованою незалежно від присвоєння їй кадастрового номеру, а державний акт на право приватної власності на землю є дійсним. Зміна законодавства щодо порядку реєстрації права власності на землю не дає підстав вважати, що земельна ділянка не була набута відповідачем у власність з порушенням вимог закону, чи його права на земельну ділянку, які підтверджувалися дійним державним актом, припинилися.

З огляду на викладене, відповідач як власник земельної ділянки, яка, на думку позивача, накладається на її земельну ділянку, в межах пред`явлених позовних вимог у цій справі не може бути позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, оскільки законність набуття права власності відповідачем на землю не є предметом судового розгляду у справі і не оспорюється, відтак задоволення вимог позивача у тому вигляді, в якому вони були пред`явленні, буде порушенням положень статті 41 Конституції України, статті 321 ЦК України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які гарантують захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом набула його у власність.

За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог прозобов`язання відповідача не чинити перешкод позивачу у здійснені права власності на земельну ділянку внаслідок обрання останньою неналежного та неефективного способу захисту такого права та ухвалив обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам закону.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Такий правовий висновок сформульований, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).

Ураховуючи наведене вище, заявлені в цій справі позивачем вимоги прозобов`язання відповідача не чинити їй перешкод у здійснені права власності на земельну ділянку без визначення конкретного способу усунення таких перешкод не відповідають належному і ефективному способу захисту, а тому не підлягають застосуванню у даній справі.

Так, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема, у визначені законом способи, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод в користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо).

Відповідно до вимог частин першої, другої статті 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених у статті 122 цього кодексу. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

У статті 106 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними. Види межових знаків і порядок відновлення меж визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері земельних відносин.

За змістом статті 198 ЗК України погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами необхідне при кадастровій зйомці як комплексу робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок.

Згідно з положеннями статті 55 Закону України «Про землеустрій» установлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів, здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) закріплюються межовими знаками встановленого зразка. Межові знаки здаються за актом під нагляд на збереження власникам землі та землекористувачам.Власники та землекористувачі, у тому числі орендарі, зобов`язані дотримуватися меж земельної ділянки, закріпленої в натурі (на місцевості) межовими знаками встановленого зразка. Механізм встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками визначено Інструкцією про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженою наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року № 376, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 16 червня 2010 року за № 391/17686 (далі - Інструкція № 376).

Згідно з пунктом 3.12 Інструкції № 376 закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється виконавцем у присутності власника (користувача) земельної ділянки, власників (користувачів) суміжних земельних ділянок або уповноваженою ним (ними) особою. Закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) може здійснюватися за відсутності власників (користувачів) суміжних земельних ділянок у випадку їх нез`явлення, якщо вони були належним чином повідомлені про час проведення вищезазначених робіт, про що зазначається у акті приймання-передачі межових знаків на зберігання.

Аналіз вказаних норм свідчить, що погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов`язкових технічних помилок. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із власником та/або землекористувачем не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів чи землевласників. Не надання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації.

Такі висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду, викладеними у постанові від 23 січня 2019 року, ухваленій за результатами касаційного перегляду справи № 580/168/16-ц (провадження № 61-19526сво18).

Аналогічний правовий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 514/1571/14 (провадження № 14-552цс18) та у справі № 350/67/15-ц (провадження № 14-652цс18), в яких вказувала про те, що стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. При цьому стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами. Із цього не слідує, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акту погодження меж, слід вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акту, а із мотивів відмови. Якщо такими мотивами є виключно неприязні стосунки, правового значення вони не мають.

У разі виникнення спору сама по собі відсутність погодження меж не є підставою для того, щоб вважати прийняте рішення про приватизацію незаконним. Підписання акту погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів. Таким чином, непогодження суміжним землекористувачем меж земельної ділянки не є саме по собі підставою для прийняття органом місцевого самоврядування рішення про відмову у затвердженні технічної документації та передачі земельної ділянки у власність позивача, якщо вони діяли добросовісно.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що 19 вересня 2014 року під час проведення геодезичних робіт ТОВ «Гео-Сервіс Україна» на належній їй земельній ділянці вона дізналася, що цілий масив земельних ділянок, які розташовані по АДРЕСА_3 мають відхилення занесених в кадастр точок від фактичних меж на АДРЕСА_4 та на 3 м від нижньої межі, тобто межа у кадастровому номері розміщена під кутом до реальної межі. Внаслідок такого відхилення межа її земельної ділянки також має відхилення від реальної межі, що призвело до накладення її земельної ділянки на земельну ділянку ОСОБА_2 на 3,25 м в нижній частині, а у верхній частині - утворює формально пусту земельну ділянку шириною 4 м. Тобто, через помилкові геодезичні дані відповідач претендує на цю частину земельної ділянки.

Установлено, що позивач намагалася вирішити проблему накладення земельних ділянок позасудовим шляхом, зокрема, пропонуючи відповідачу підписати акт погодження меж земельних ділянок, однак, як свідчать матеріали справи, такий акт між сторонами як суміжними землевласниками (землекористувачами) підписано не було, технічна документація на земельну ділянку площею 0,2367 га у АДРЕСА_1 розроблена без встановлення на місцевості та погодження зовнішніх меж цієї земельної ділянки.

Отже, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відновлення меж земельної ділянки, суд першої інстанції правильно виходив з того, що позивач не довела порушення її прав відмовою відповідача підписати акт встановлення та узгодження меж земельних ділянок сторін, а крім того, у позовній заяві не зазначено спосіб, яким чином суду треба відновити межі земельної ділянки позивача.

При цьому у висновку експерта № 19404/20-41 від 23 лютого 2011 року (арк. 20) зазначено, що розміри відхилення земельної ділянки ОСОБА_1 згідно з даними Державного земельного кадастру та фактичними межами земельної ділянки, відповідно до проведених топографо-геодезичних робіт становлять від 0,14 м до 4,51 м. Площі відхилення меж земельної ділянки ОСОБА_1 згідно з даними Державного земельного кадастру та фактичними межами земельної ділянки, відповідно до проведених топографо-геодезичних робіт згідно складають від 0,0083 га до 0,0151 га.

Непідписання суміжним власником та/або землекористувачем акта узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для відновлення меж земельної ділянки в судовому порядку, а процедуру виправлення помилок, допущених під час ведення Державного земельного кадастру, врегульовано пунктами 138-161 Порядку ведення земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051 «Про затвердження Порядку ведення Державного земельного кадастру», відтак суд обґрунтовано вказав, що помилка у топографо-геодезичних матеріалах, яка проявилася при визначені меж земельної ділянки позивача, виникла не внаслідок неправомірних дій відповідача.

Також судом на підставі проведеної у справі судової земельно-технічної експертизи було встановлено, що площі земельних ділянок, які перебувають у фактичному володінні і користуванні обох сторін не відповідають їх розмірам, що зазначені в державних актах на право власності на земельні ділянки, а саме: площа земельної ділянки ОСОБА_2 фактично становить 0,2203 га, що 0,0017 га менше від площі 0,222 га, а площа земельної ділянки ОСОБА_1 фактично становить 0,2442 га, що на 0,0075 га більше від площі 0,2367 га. Фактичні межі земельної ділянки ОСОБА_1 (кадастровий номер 3222482001:01:007:0673) не відповідають межам, визначеним відповідною технічною документацією із землеустрою, на підставі якої був виданий правовстановлюючий документ на дану земельну ділянку. Накладання меж земельної ділянки ОСОБА_1 (кадастровий номер 3222482001:01:007:0673) полягає у частковому накладенні фактичних меж земельної ділянки ОСОБА_2 згідно з проведеними топографо-геодезичними роботами на межі земельної ділянки ОСОБА_1 , що були визначені відповідною технічною документацією із землеустрою, на підставі якої був виданий правовстановлюючий документ на дану земельну ділянку. Площа накладення земельної ділянки, якою користується відповідач, по фактичній межі між сторонами, згідно даних додатку № 3 до висновку експерта № 19404/20-41 від 23 лютого 2021 року, становить 0,0110 га.

Ураховуючи вимоги частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні, допустимі, достовірні та достатні докази відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України.

За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права, встановив фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення на підставі поданих сторонами доказів та дійшов законного і обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем не доведено вчинення відповідачем дій, внаслідок яких змінились межі її земельної ділянки та порушення прав ОСОБА_1 на земельну ділянку з боку ОСОБА_2 , які б підлягали судовому захисту в обраний нею спосіб, а чинне законодавство не обмежує право на внесення відомостей про земельну ділянку до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у зв`язку із відмовою суміжного землекористувача від підписання акта погодження меж земельних ділянок, що свідчить про відсутність таких перешкод для виготовлення технічної документації із землеустрою і встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Посилання позивача про порушення судом першої інстанції норм статей 391 ЦК України, 79-1, 90, 91, 103, 106, 107 ЗК України та пунктів 4.1-4.3 Інструкції № 376 не знайшли свого підтвердження та спростовуються вищенаведеними висновками Верховного Суду, які в силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України обов`язкові для врахування при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин .

Доводи апеляційної скарги про те, що внаслідок проведення розгляду спору по суті та ухвалення оскаржуваного рішення за відсутності позивача, її представника та судового експерта, за наявності вмотивованого клопотання про перенесення розгляду справи судом було порушено норми процесуального права та права позивача на судовий захист є необґрунтованими, адже відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників учасників справи, а неможливість вирішення спору (питання) у відповідному судовому засіданні без участі особи, яка не з`явилась (стаття 240 ЦПК України).

Ураховуючи, що позивачу та її представникам було відомо про розгляд справи, що випливає зі змісту їх неодноразово поданих процесуальних заяв (клопотань) у справі, явка сторін не визнавалася обов`язковою судом в судове засідання 17 серпня 2022 року, доказів, наявних у матеріалах справи, було достатньо для розгляду справи та участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, тому суд першої інстанції з огляду на розумні строки розгляду справи дійшов обґрунтованого висновку про можливість розгляду справи у судовому засіданні за відсутності сторони позивача.

Отже, порушень норм процесуального права, що б призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення відповідно до вимог статті 376 ЦПК України, апеляційний суд не встановив.

Колегія суддів також відхиляє аргументи представника позивача про неврахування судом першої інстанції постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 350/67/15-ц (провадження № 14-652цс18), зміст висновків якої, окрім вищенаведених, зводиться, зокрема до того, що встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) не є компетенцією суду.

Інші аргументи апеляційної скарги ґрунтуються на власному тлумаченні і розумінні стороною позивача спірних правовідносин та положень законодавства,вони не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог по суті спору, а відтак не дають підстав вважати, що місцевим судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

При цьому апеляційна скарга не містить жодних доводів щодо незаконності та/або необґрунтованості додаткового рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2022 року, яким вирішено питання розподілу судових витрат відповідача на професійну правничу допомогу адвоката, а сторона позивача пов`язувала його скасування в апеляційному порядку виключно із скасуванням основного судового рішення по суті спору.

Статтею 270 ЦПК України встановлено порядок ухвалення судом додаткового рішення у цивільній справі, відповідно до якого суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати.

У пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 4 «Про судове рішення у цивільній справі» судам роз`яснено, що у разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу.

Отже, додаткове рішення суду, ухвалене у порядку статті 270 ЦПК України є невід`ємною частиною основного рішення у справі по суті спору, та не може існувати окремо від нього.

Враховуючи, що апеляційний суд дійшов висновку про залишення без змін рішення суду першої інстанції по суті спору, то відсутні підстави для скасування додаткового рішення, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені у справі № 369/3020/18 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6 000 грн.

За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законні й обґрунтовані рішення, які відповідають вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для їх скасування відсутні.

Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, то розподіл судових витрат у вигляді сплаченого позивачем судового збору за перегляд справи в суді апеляційної інстанції відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться.

Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 серпня 2022 року та додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2022 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Головуючий Н.В. Ігнатченко

Судді: М.В. Мережко

С.І. Савченко