Постанова

від 14.02.2023 по справі 341/942/22

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 341/942/22

Провадження № 22-ц/4808/171/23

Головуючий у 1 інстанції МЕРГЕЛЬ М. Р.

Суддя-доповідач Мальцева

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 лютого 2023 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Мальцевої Є.Є.,

суддів Баркова В.М., Луганської В.М.,

секретар Працун В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Івано-Франківського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Наталі Шевчук-Філімон на рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 08 листопада 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа Служба у справах дітей Галицької міської ради Івано-Франківської області, про визнання осіб таким, що втратили право користування житловим приміщенням,

в с т а н о в и в :

У серпні 2022 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 та неповнолітнього ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що вона є власником будинку АДРЕСА_1 . Крім неї в цьому будинку зареєстровані відповідачі, але в ньому не проживають більше одного року. Просить визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Рішенням Галицького районного суду Івано-Франківської області від 08 листопада 2022 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційній скарзі представник позивача просить скасувати рішення суду першої інстанції як незаконне та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги позивача задовольнити в повному обсязі. В апеляційній скарзі посилається на те, що рішення суду не відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України. Вказує, що висновки суду не відповідають встановленим обставинам справи, що позивачем належно доведені власні вимоги, але судом не застосовані норми права, які регулюють такі правовідносини.

Відповідач відзив на апеляційну скаргу не надавала.

Відповідач і представник третьої особи Служби у справах дітей Галицької міської ради Івано-Франківської області до суду не явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Позивач до суду не явилася також, повідомлена про розгляд справи через представника.

Враховуючи положення ч.2 ст.372 ЦПК України, колегія суддів визнала неявку позивача, відповідача і третьої особи, належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи. Крім того, представник третьої особи надав заяву про розгляд справи без його участі.

Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача - адвоката Шевчук-Філімон Н.М., яка підтримала апеляційну скаргу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що відповідно до змісту копії витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно підтверджується, що позивач є власницею будинку АДРЕСА_1 (а. с. 9).

Також встановлено, що за даною адресою зареєстровані, крім позивача, колишня невістка позивача - ОСОБА_2 та неповнолітній онук позивача ОСОБА_3 (а. с. 13). Син позивача ОСОБА_4 - чоловік та батько відповідачів - помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . (а.с.17)

Актом від 27 липня 2022 року підтверджується, що при обстеженні, а також зі слів сусідів відповідач ОСОБА_2 та її неповнолітній син ОСОБА_3 не проживають за місцем реєстрації в буд. АДРЕСА_1 з квітня 2021 року, тобто більше одного року (а. с. 16). А згідно з довідкою від 10 листопада 2021 року відповідачі, які зареєстровані за адресою позивача, фактично проживають в будинку АДРЕСА_1 . (а. с. 15).

Відповідно до рішення комісії з питань захисту прав дитини Галицької міської ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням від 03 листопада 2022 року, комісія вирішила не надати згоду на визнання неповнолітнього ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

Вирішуючи справу, суд керувався наступними нормами права.

Статтею 41 Конституції України та статтею першою Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належить права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Статтею 9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно зі статтею 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Статтею 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зазначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Отже право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Конституцією України, а тому позбавлення цього права, в тому числі шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.

Вичерпного переліку поважності причин не проживання у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Судом встановлено, що у спірному житловому будинку зареєстрована неповнолітня дитина ОСОБА_5 , якого позивач також просить визнати таким, що втратив право на користування її власним житловим приміщенням.

Частиною другою та третьою статті 29 ЦК України передбачено, що фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини визначається за місцем проживання батьків.

Неповнолітня дитина не має права вільно та самостійно обирати місце свого проживання і набуває право користування житлом за місцем проживання батьків, або одного з батьків, з ким вона проживає.

Права неповнолітньої дитини є похідними від права батьків (або одного із них). Причини не проживання неповнолітньої дитини за місцем реєстрації не залежить від волі неповнолітньої дитини, а тому за своїм характером є поважними.

Підстава, на якій місце проживання неповнолітнього реєструвалось в спірному житлі, у судовому порядку не оспорювалась, тому вважається, що він за фактом народження набув права користування цим житлом на законних підставах.

Оскільки неповнолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.

Не можна вважати неповажною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки неповнолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того з батьків з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.

Оскільки підставою втрати особою права користування житлом є лише неповажність причин відсутності понад встановлені строки, то неповнолітня дитина як самостійний суб`єкт житлових правовідносин (окремо від батьків) не може бути визнана такою, що втратила право на користування жилим приміщенням.

З урахуванням наведеного, факт не проживання ОСОБА_3 у спірному житлі зумовлений поважними причинами, оскільки він в силу свого віку та обставин, які склалися у родині не може сам проживати у цьому житлі, а тому відсутні передбачені статтею 72 ЖК України підстави для позбавлення його права на житло шляхом визнання його таким, що втратив право користування цим житлом.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд виходив з того, що відповідач разом зі своїм сином у спірному житловому будинку проживала більше чотирнадцяти років, що свідчить про існування достатнього зв`язку із цим місцем проживання. Сторони разом з покійним сином позивача є членами однієї сім`ї. Вони постійно проживали у спірному житлі, вели спільне господарство. Смерть сина позивача та чоловіка і батька відповідачів не означає, що сторони перестали бути сім`єю.

Разом з тим, підтвердження факту не проживання відповідачки разом з сином з квітня 2021 року у спірному житлі не є підставою для визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Суд враховував, що з 24 лютого 2022 року в Україні введений воєнний стан і це може бути вагомою причиною перебування відповідачів за кордоном та фактичною причиною відсутності за місцем проживання (реєстрації). Позбавлення права користування житловим приміщенням покладе на відповідача надмірний тягар, порушить її права на житло, майно, яке знаходиться у житлі та може призвести до позбавлення житла неповнолітньої дитини.

Крім того, позивач не довела суду, яким чином реєстрація відповідачів у спірному житлі перешкоджає їй у реалізації права власності на будинок.

Встановивши обставини справи і проаналізувавши надані позивачем докази, колегія суддів вважає, що суд прийшов до обґрунтованого висновку про недоведеність і безпідставність вимог позивача.

Зі справи вбачається, що суд належно дослідив і проаналізував надані письмові докази, і зробив висновок, який повністю відповідає обставинам справи. В апеляційній скарзі представник позивача не спростувала висновок суду, а по суті виразила незгоду із рішенням без будь-якого правового обґрунтування.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного рішення. При вирішенні даної справи судом повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам. Доводи апеляційної скарги є аналогічними доводам позовних вимог, які суд перевіряв в суді під час розгляду справи, дав їм мотивовану оцінку.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, переглядаючи справу відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів не вбачає апеляційних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції, у зв`язку з чим апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.374, 367, 375, 381,382 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Наталі Шевчук-Філімон залишити без задоволення.

Рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 08 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 15 лютого 2023 року.

Судді Є.Є.Мальцева

В.М. Барков

В.М. Луганська