Постанова

від 17.02.2023 по справі 520/11611/18

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/267/23

Справа № 520/11611/18

Головуючий у першій інстанції Калініченко Л. В.

Доповідач Сегеда С. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.02.2023 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого Сегеди С.М.,

суддів: Гірняк Л.А.,

Комлевої О.С.,

за участю секретаря Хухрова С.В.,

розглянувшив порядку спрощеного позовного провадження, у відсутність учасників справи, апеляційну скаргу ОСОБА_1 , її представника адвоката Жукова Тимура Вікторовича, ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 вересня 2019 року, ухваленого під головуванням судді Калініченко Л.В., у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про зобов`язання не чинити перешкоди у користуванні майном та вселення,

встановив:

04.09.2018 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про зобов`язання не чинити перешкоди у користуванні об`єктом спільної сумісної власності подружжя об`єктом незавершеного будівництва житловим будинком, площею 467 кв.м., який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а також вселити ОСОБА_3 у вказаний житловий будинок.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що він з ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі з 29.06.1984 року, який був розірваний рішенням Київського районного суду міста Одеси від 15.09.2017 року. Також вказаним рішенням суду від 15.09.2017 року встановлено, що сторони припинили шлюбні відносини у 2015 році.

Під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, подружжям побудовано житловий будинок об`єкт спільної сумісної власності подружжя об`єкт незавершеного будівництва - житловий будинок, площею 467 кв.м., який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Як стверджував позивач, вказаний житловий будинок не було введено в експлуатацію, хоча будівництво і оздоблювальні роботи були повністю завершені, і будинок експлуатується за своїм функціональним призначенням, в якому мешкав він та ОСОБА_1

15.08.2018 року його колишня дружина самовільно змінила замки у вищевказаному будинку та перестала впускати його до будинку, чим позбавила права на житло.

Посилаючись на те, що відповідачка створює йому перешкоди у користуванні належним у тому числі йому майном, позивач просив його позовні вимоги задовольнити.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси 26.09.2019 року позов ОСОБА_3 було задоволено частково.

Усунені перешкоди ОСОБА_3 шляхом заборони ОСОБА_1 чинити перешкоди ОСОБА_3 у користуванні цим об`єктом незавершеного будівництва, який є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

Стягнуто ОСОБА_1 на користь держави судовий збір в сумі 704,80 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовлено (т.1, а.с.199-203).

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 адвокат Жуков Н.М. та Любавіна Ж.О., яка участь у справі не приймала, ставлять питання про скасування рішення Київського районного суду м. Одеси від 26.09.2019 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права (т.2, а.с.1-9).

Вирішуючи питання про слухання справи в прядку спрощеного позовного провадження, у відсутність учасників справи, колегія суддів виходить із того, що всі учасники справи належним чином повідомлені про час і місце судового засіання, у тому числі позивач ОСОБА_3 через свого представника адвоката Адабаш С.А., а також апелянти: відповідачка ОСОБА_1 - через свого представника адвоката Жукова Т.В. та Любавіна Ж.О. в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 131 ЦПК України, оскільки за зереєстрованим місцем свого проживання відсутня (т.2, а.с. 103-106, 117-118).

З цих підстав колегія суддів зазначає, що в силу вимог ч. 1ст. 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі Конвенція), кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, ЄСПЛ в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції.

На підставі викладеного, а також враховуючи, що всвоїх рішеннях ЄСПЛ наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки, колегія суддів вирішила слухати справу на підставі наявних доказів.

Колегія суддів також зазначає, що у відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене).

Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Таким чином, розгляд даної справи здійснений 08.02.2023 року в порядку спрощеного позовного провадження за наявними у справі матеріалами, у відсутність учасників справи, оскільки учасники справи повідомлені про час і місце судового засідання належним чином, про що вказано вище. Повний текст судового рішення складений 13.02.2023 року.

Крім того, відповідно до ст. 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» у період воєнного стану не можуть бути припинені повноваження Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також судів, органів прокуратури України, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, та органів, підрозділи яких здійснюють контррозвідувальну діяльність. Згідно зі ст. 12-2 вказаного Закону в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені. Згідно зі ст. 26 вказаного Закону правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. Явка сторони до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою, а тому перешкоди для розгляду справи в даному випадку відсутні.

Враховуючи вищенаведене, а також те, що дана справа перебуває на розгляді суду апеляційної інстанції більше трьох років (т.2, а.с. 38-39), колегія суддів вирішила дану справу розглядати судом апеляційної інстанції в порядку спрощеного позовного провадження за наявними матеріалами, у відсутність учасників справи.

З підстав викладеного, колегія суддів відмовила в задоволенні заяви адвоката Заяць К.В. про відкладення розгляду справи (т.2, а.с.119-120).

Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.

Звертаючись до суду з позовом, позивач посилався на те, відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

На підставі викладеного, позивач стверджував, що оскільки у відповідності до діючого сімейного законодавства України діє презумпція спільності майна подружжя, яке було придбано під час знаходження у шлюбі, то об`єкт незавершеного будівництва - житловий будинок, площею 467 кв.м., який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , є їх: ОСОБА_3 та ОСОБА_1 спільною сумісною власністю, поки не доведено іншого

При цьому таких правових позицій дотримується Верховний суд України, який викладений у його постанові від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17.

В ході розгляду справи, судом першої інстанції було з`ясовано, що в провадженні Київського районного суду міста Одеси цивільної справи №520/10995/17 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя, та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, у зв`язку з чим було поставлено на розв`язання сторін по справі питання про зупинення провадження в цій справі до набрання законної сили рішення суду по вказаній справі.

Ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 06 березня 2019 року було зупинено провадження у даній цивільній справі № 520/11611/18до набрання законної сили судовим рішенням за наслідком розгляду вищевказаної цивільної справи № 520/10995/17 (т.1, а.с.118-119).

Однак, постановою Одеського апеляційного суду від 06 червня 2019 року ухвалу Київського районного суду міста Одеси від 06 березня 2019 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду справи по суті (т.1, а.с.142-144).

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції виходив із того, що позивач ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі з 29 червня 1984 року, який був розірваний рішенням Київського районного суду міста Одеси від 15 вересня 2017 року по цивільній справі №520/12897/16-ц, яке набрало законної сили 26 вересня 2017 року.

Під час перебування у шлюбі відповідачем ОСОБА_1 було укладено низку договорів купівлі-продажу, а саме:

- договір купівлі-продажу земельної ділянки від 28 грудня 2002 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Лічман І.М., зареєстрований в реєстрі за №20313, за умовами якого ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_4 земельну ділянку, площею 344 кв.м., в АДРЕСА_1 ;

- договір купівлі-продажу земельної ділянки від 21 червня 2006 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Федорченко Т.М., зареєстрований в реєстрі за №3650, за умовами якого ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_4 земельну ділянку, площею 0,0031га, в АДРЕСА_1 ;

- договір купівлі-продажу земельної ділянки від 21 червня 2006 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Федорченко Т.М., зареєстрований в реєстрі за №3652, за умовами якого ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_5 земельну ділянку, площею 0,0153га, в АДРЕСА_1 .

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач стверджував, що на земельній ділянці, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та яка була придбана та оформлена на його колишню дружину - ОСОБА_1 , під час перебування у спільному шлюбі, ними було побудовано житловий будинок, який на цей час не введений до експлуатації, що в свою чергу оспорювалось представником відповідача по справі.

Так, з матеріалів справи вбачається, що Управлінням паливно-енергетичного комплексу відділу узгодження і розвитку виконавчого комітету Одеської міської ради 12 лютого 2003 року за вих. №127 видано ОСОБА_1 технічні умови на водопостачання і водовідведення приватного житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , в якому зазначені технічні умови при проектуванні водовідведення у житловому будинку, який будується (т.1, а.с.42-43).

21 березня 2003 року між ОСОБА_1 та ПП «Студіо-С» було укладено договір №22-03, за умовами якого замовник, в особі ОСОБА_1 доручає, а виконавець ПП «Студіо-С» приймає на себе виконання робочого проекту житлового будинку, за адресою: АДРЕСА_1 (т.1, а.с.47).

16 липня 2003 року Санітарно-епідеміологічною станцією міста Одеси видано висновок №582-1877 на проект будівництва житлового будинку по АДРЕСА_1 , який розроблений ПП «Студіо-С», наданий ОСОБА_1 , згідно якого проект зазначеного будинку погоджено (т.1, а.с.44-45).

18 липня 2003 року Управлінням пожежної безпеки в Одеській області Держпожбезпеки МНС України за вих. №16/1/2413 видано ОСОБА_1 висновок експертизи УПБ України в Одеській області, відповідно до якого встановлено, що при проведенні експертизи правильності і повноти виконання протипожежних вимог діючих нормативних актів у проекті житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , порушень вимог пожежної безпеки не виявлено (т.1, а.с.46).

16 липня 2003 року Управлінням архітектури та містобудування надіслано листа на ім`я ОСОБА_1 , за вих. №1164/о, за умовами якого останню повідомлено, що їй надається дозвіл на замовлення в ліцензованій проектній організації ПСД на будівництво житлового будинку на земельній ділянці, площею 344 кв.м., по АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_1 , на праві власності, при умові надання згоди сусідів (т.1, а.с.50).

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що на земельній ділянці, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 , яка була придбана ОСОБА_1 під час перебування у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , збудований житловий будинок, який не введений в експлуатацію, а тому вважається таким, що незавершений будівництвом, без визначення ступеню готовності.

Обставини проживання сторін в указаному житловому будинку, підтверджується додатково наданими до суду багато численними копіями квитанцій, за якими ОСОБА_1 здійснюються сплата за житлово-комунальні послуги, надані за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: копією рахунку повідомлення на оплату електроенергії за травень 2015 року; копією рахунку від 31.05.2005 року; копією квитанції №40062537 від 21 вересня 2016 року; копією квитанції №36968535 від 20 травня 2016 року; копією квитанції від 16 березня 2016 року; копією квитанції №34/85 від 17 червня 2016 року; копією квитанції №33/83 від 17 червня 2016 року; копією квитанції №47/110 від 19 жовтня 2016 року; копією квитанції №47/112 від 19 жовтня 2016 року; копією квитанції №121/284 від 17 серпня 2016 року; копією квитанції №122/286 від 17 серпня 2016 року; копією квитанції №91/215 від 20 липня 2016 року; копією квитанції №90/213 від 20 липня 2016 року; копією квитанції №68/164 від 21 вересня 2016 року; копією квитанції №67/162 від 21 вересня 2016 року; копією квитанції №32211025 від 17 червня 2015 року (т.1, а.с.171, 173-184).

З огляду на викладені обставини, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що подружжям, під час перебування у зареєстрованому шлюбі, було побудовано незавершений будівництвом житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , будівництво якого здійснювалось на земельній ділянці за тією ж адресою, право власності на яку зареєстровано за ОСОБА_1 , та яка придбана в період перебування у шлюбі з позивачем.

Суд правильновказав,що ст.60СКУкраїнипередбачено,щомайно,набутеподружжямза часшлюбу,належитьдружиніта чоловіковінаправіспільної сумісноївласностінезалежновід того,щоодинз нихнемавз поважноїпричини(навчання,веденнядомашньогогосподарства,догляд задітьми,хворобатощо)самостійногозаробітку(доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об1єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тобто, ст. 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з цим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягардоказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (постанова Верховного суду України від 24 травня2017 року у справі № 274/3158/15-ц).

Ст. 70 СК Українипередбачає, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

При цьому, за змістомст. 68 СК України, розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу, здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно доЦК України. У відповідності до ч. 2 ст. 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Одночасно судом враховується, що у ЦК України, крім понять «нерухомість», «нерухоме майно», «об`єкт нерухомого майна» (ч.1 ст. 181, п. 6 ч.1 ст. 346, ст.ст. 350, 351), вживаються також інші поняття, наприклад: «об`єкт незавершеного будівництва» (ст. 331), «об`єкт будівництва» (статті 876, 877, 879-881, 883), однак прямого визначення цих понять не міститься.

Таким чином, суд дійшов правильного висновку про те, що виходячи з аналізу чинного законодавства України та враховуючи характерні ознаки незавершеного будівництва, слід визнати, що об`єкт будівництва (об`єкт незавершеного будівництва) - це нерухома річ особливого роду: її фізичне створення розпочато, однак не завершено. Щодо такої речі можливе встановлення будь-яких суб`єктивних майнових, а також зобов`язальних прав, у випадках та в порядку, визначених актами цивільного законодавства.

Разом з тим, вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб`єктивних цивільних прав стосовно об`єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами.

Так, відповідно до ч.2ст. 331 ЦК України,право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

З огляду на викладені обставини, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що за позовом дружини, членів сім`ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об`єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.

Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток і суд може визнати право на частину об`єкта незавершеного будівництва за кожною зі сторін.

З огляду на викладені обставини, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що житловий будинок, незавершений будівництвом, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , є об`єктом спільної сумісної власностіподружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 в рівних частках,оскільки побудованийпід часїх перебуванняу спільномузареєстрованому шлюбі, на земельній ділянці за тією ж адресою, право власності на яку зареєстровано за ОСОБА_1 та придбана в період перебування у шлюбі з позивачем.

Звертаючись до суду з позовом, окрім іншого, позивач ОСОБА_3 вказав, що відповідачем створюються перешкоди йому в користуванні вказаним об`єктом незавершеного будівництва.

Так, позивач ОСОБА_3 вказав, що 15 серпня 2018 року його колишня дружина самовільно змінила замки у вищевказаному будинку та перестала впускати його до нього, чим позбавила його права на житло, у зв`язку з чим він звертався до поліції, за результатами розгляду чого було складено протокол про адміністративне правопорушення.

В якості доказів вказаних обставини, позивач послався на лист Управління патрульної поліції в Одеській області Департаменту патрульної поліції від 23.08.2018 року за вих. №214аз/41/13/06/02-18, із тексту якого вбачається, що 15.08.2018 року о 12:57 на спецлінію «102» надійшло повідомлення про скоєння правопорушення за адресою: АДРЕСА_1 , а саме, що за вказаною адресою колишня дружина не пускає громадянина до будинку. Дане повідомлення було зареєстровано в ЄО Київського ВП ГУНП в Одеській області за №22846 від 15.08.2017 року (т.1, а.с.21).

В матеріалах справи наявна копія протоколу про адміністративне правопорушення за №196324 від 26.06.2018 року, складеного відносно ОСОБА_1 , за наслідком того, що остання 18.06.2018 року, за адресою: АДРЕСА_1 , висловлювалась лайкою відносно колишнього чоловіка ОСОБА_3 (т.1, а.с.53).

Відповідно до листа Київського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області від 25.08.2018 року за вих. №37-висн6148, вбачається, що за наслідком зареєстрованого звернення в ЄО №22963 від 16.08.2018 року, з ОСОБА_1 була проведена профілактична бесіда про недопущення дій і складено адміністративний протокол за ч.1 ст.173-2 КУпАП (т.1, а.с.22).

Зазначені обставини свідчать про те, що між сторонами склались неприязні стосунки та виник спір стосовно користування об`єктом незавершеного будівництва, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , яке є спільною сумісною власністю подружжя.

З огляду на викладене, з посиланням на ст.ст. 316, 317, 319, 321 та ст. 391 ЦК України, а також враховуючи, що відповідачем ОСОБА_1 здійснюються перешкоди у користуванні позивачем вказаним об`єктом незавершеного будівництва, суд дійшов правильного висновку про те, що вимоги позивача ОСОБА_3 , в частині усунення йому перешкод в користуванні незавершеним будівництвом - житловим будинком, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом заборони відповідачу ОСОБА_1 чинити перешкоди позивачу ОСОБА_3 у користуванні цим об`єктом незавершеного будівництва, є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Разом з тим, позовні вимоги про вселення, задоволенню не підлягають, так як вищевказаний житловий будинок не зданий в експлуатацію, а тому не набув статусу житлового будинку, що виключає вселення до нього.

Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

При цьому, колегія суддів зазначає, що рішення суд першої інстанції, в частині відмови позивачу ОСОБА_3 у вселенні до житлового будинку, фактично не оскаржується в апеляційному порядку, а тому не є предметом апеляційного розгляду.

Що стосується доводів заявника апеляційної скарги ОСОБА_6 про те, що незавершений будівництвом житловий будинок, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 , належить їй на праві власності, то вони є безпідставними і такими, що спростовуються вищевикладеним, а також тим, що відповідач ОСОБА_1 на початку судового засідання не заявляла про зазначені обставини.

Що стосується договору комісії від 01.08.2002 року «Про укладення Договору підряду» (т.2, а.с.11-13), то колегія суддів зазначає, що вказаний договір має тільки підписи заявників апеляційної скарги, які діють спільно, заперечуючи проти ухваленого судового рішення і позовних вимог ОСОБА_3 . Крім того колегія суддів позбавлена можливості встановити як дату його виготовлення, так і його існування на момент будівництва житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , подружжям ОСОБА_3 і ОСОБА_1 . Зазначені обставини також стосуються і копії розписки про отримання відповідачем ОСОБА_1 від заявника апеляційної скарги ОСОБА_2 грошових коштів в сумі 1000000 грн. виключно для будівництва спірного житлового будинку (т.2, а.с.14).

Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог та доводів апеляційної скарги.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У відповідності до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

При цьому, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Колегія суддів також зазначає, що ЄСПЛ вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, оскільки рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду - залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Жукова Тимура Вікторовича, а також ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 вересня 2019 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 17.02.2023 року.

Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда

Л.А. Гірняк

О.С. Комлева