Ухвала

від 16.02.2023 по справі 914/1481/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

16 лютого 2023 року

м. Київ

cправа № 914/1481/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Малашенкової Т.М., Селіваненка В.П.,

за участю секретаря судового засідання Ярітенко О.В.,

представників учасників справи:

позивача - Стрийського міського комбінату комунальних підприємств - не з`явився,

відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю «Комунальник 1» - не з`явився,

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Стрийської міської ради - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Комунальник 1»

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 07.11.2022 (головуючий суддя: Кордюк Г.Т., судді: Кравчук Н.М., Плотницький Б.Д.)

у справі № 914/1481/21

за позовом Стрийського міського комбінату комунальних підприємств (далі - позивач, Стрийський МККП)

до товариства з обмеженою відповідальністю «Комунальник 1» (далі - Товариство, відповідач, скаржник),

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Стрийська міська рада (далі - Рада, третя особа),

про визнання недійсними договорів,

ВСТАНОВИВ:

Стрийський міський комбінат комунальних підприємств звернувся до суду з позовом до Товариства про визнання недійсними доповнень та змін від 10.09.2014 до договору № 16 від 30.10.2009 та договору від 02.08.2017 зі змінами від 19.10.2017.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 30.10.2009 сторони у справі уклали договір підряду на виконання будівельних робіт, предметом якого є реконструкція складського приміщення з добудовою під гараж для спецмашин з офісними приміщеннями за адресою: м. Стрий, вул. Нижанківського, 48А. Однак, 10.09.2014 начальник Стрийського МККП ОСОБА_1 перевищив свої повноваження та без погодження з міською радою, як власником майна, підписав зміни та доповнення до договору № 16 від 30.10.2009, а також договір від 02.08.2017 зі змінами від 19.10.2017 про визнання часток у праві спільної часткової власності між співвласниками за спірним об`єктом, якими фактично визнано комунальне майно спільною власністю сторін, тобто, відчужено приватній особі.

Рішенням господарського суду Львівської області від 18.05.2022 у справі № 914/1481/21 у задоволенні позову відмовлено повністю з огляду на те, що позивачем пропущено позовну давність.

Постановою Західного апеляційного господарського суду від 07.11.2022 рішення місцевого господарського суду у справі № 914/1481/21 скасовано; прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково; визнано недійсним договір від 02.08.2017 зі змінами від 19.10.2017, який укладений між Стрийським міським комбінатом комунальних підприємств та Товариством з обмеженою відповідальністю «Комунальник 1»; відмовлено у задоволенні позову в частині визнання недійними доповнень та змін від 10.09.2014 до договору № 16 від 30.10.2009, який укладений між Стрийським міським комбінатом комунальних підприємств та Товариством з обмеженою відповідальністю «Комунальник 1»; стягнуто з Товариства на користь Стрийського міського комбінату комунальних підприємств 3 405,00 грн. судового збору за подання апеляційної скарги та 2 270,00 грн. за подання позовної заяви; стягнуто з Товариства на користь Стрийської міської ради 1 702,50 грн. судового збору за подання заяви про приєднання до апеляційної скарги.

Постанова апеляційного суду в частині задоволення позову мотивована, зокрема тим, що :

- постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12 березня 2020 року до 22 травня 2020 року на всій території України карантин;

- Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) доповнено, зокрема, пунктом 12 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину»;

- враховуючи, що Закон України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», зокрема, до ЦК України, щодо продовження строків на час дії карантину, набрав чинності 02 квітня 2020 року, та з огляду на встановлені Кабінетом Міністрів України (далі - КМУ) з 12 березня 2020 року карантинні обмеження на підставі постанов КМУ від 11.03.2020 за №211 та від 09.12.2020 за №1236, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що вимоги про визнання недійсним договору від 02.08.2017 зі змінами від 19.10.2017 заявлено в межах позовної давності, який почав свій перебіг 02.08.2017 та мав завершитись 02.08.2020, коли вже діяли положення Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», зокрема, до ЦК України, щодо продовження строків на час дії карантину.

Відмовляючи в іншій частині позову, суд апеляційної інстанцій вказав, що позовна давність щодо вимоги про визнання недійсними доповнення та зміни від 10.09.2014 до договору № 16 від 30.10.2009 сплила 10.09.2017, що є підставою для відмови у позові на підставі частини четвертої статті 267 ЦК України.

Не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою (з урахування заяви про усунення недоліків), в якій просить Суд її (постанову) скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), вказує що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 та постановах Верховного Суду від 05.03.2020 у справі № 14/325 «б», від 03.04.2018 у справі № 910/31767/15, від 14.03.2018 у справі № 464/5089/15 та від 26.09.2019 у справі № 924/1114/18 стосовно порушення приписів статті 267 Цивільного кодексу України. Крім того вказує, що Західний апеляційний господарський суд, ухвалюючи постанову 07.11.2022 у справі № 914/1481/21 в частині підстави визнання недійсним договору від 02.08.2017 зі змінами від 19.10.2017 з підстав перевищення керівником повноважень не взяв до відома Статут Стрийського МККП, рішення виконавчого комітету від 18.06.2009 № 245, лист виконавчого комітету Стрийської міської ради від 13.10.2017 № 3.14/1777, які є в матеріалах справи, що призвело до помилкового висновку про перевищення повноважень керівником та ухвалення незаконного рішення суду про визнання недійсним договору від 02.08.2017 зі змінами від 19.10.2017.

Ухвалою Верховного Суду від 16.01.2023, зокрема, відкрито касаційне провадження у справі.

Від третьої особи надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому остання просить Суд залишити судові рішення без змін, а касаційну скаргу Товариства без задоволення.

14.02.2023 від позивача надійшов відзив на касаційну скаргу та клопотання про поновлення строку на його (відзив) подання. У відзиві позивач просить Суд залишити постанову апеляційного господарського суду без змін, а касаційну скаргу без задоволення. 16.02.2023 надійшов ідентичний за змістом відзив позивача на касаційну скаргу з клопотанням про поновлення строку на його подання. До відзиву з клопотанням про поновлення строку на його подання отриманого Судом 16.02.2023 додано докази надсилання його копій іншим учасникам справи.

З урахуванням частини восьмої статті 165 ГПК України Верховний Суд приймає відзив позивача до розгляду, оскільки з урахуванням дати отримання позивачем ухвали Суду (10.02.2023 згідно з повідомленням про вручення поштового відправлення), відзив подано у межах строку на його подання. З огляду на викладене, клопотання позивача про поновлення строку на подання відзиву на касаційну скаргу Суд залишив без розгляду.

Причиною виникнення спору стало питання наявності/відсутності підстав для визнання недійсними доповнень та змін від 10.09.2014 до договору № 16 від 30.10.2009 та договору від 02.08.2017 зі змінами від 19.10.2017 у зв`язку з перевищенням керівником своїх повноважень, а також питання початку перебігу позовної давності про яку заявлено відповідачем у даній справі.

Позивач стверджував, що відповідно до Статуту Стрийського міського комбінату комунальних підприємств за 2014 рік майно та кошти останнього перебувають у комунальній власності Стрийської міської територіальної громади і закріплені за позивачем на праві господарського відання (пункт 3.2). Відповідно до контрактів начальника ОСОБА_1 № 56-К від 18.06.2014 та № 67-К від 16.06.2017:

- пункт 10 «Керівник не має права без згоди власника майна (міської ради) передавати в оренду або відчужувати майно підприємства»;

- пункт 17.2 «Керівник має право укладати господарські та інші договори відповідно до статуту підприємства та чинного законодавства України на суму до 20 тис. грн. Укладення договорів понад визначену суму погоджувати із заступником міського голови, котрий координує роботу МККП».

У зв`язку з кримінальним провадженням стосовно ОСОБА_1 , згідно з наказом Стрийської міської ради від 06.02.2019 №20-к, останнього тимчасово, з 06.02.2019, відсторонено від виконання обов`язків начальника та зупинено дію трудового контракту. В подальшому, наказом Стрийської міської ради від 12.06.2019 № 99-к звільнено з 17.06.2019 ОСОБА_1 із займаної посади начальника Стрийського міського комбінату комунальних підприємств. Позивач зазначав, що начальник Стрийського міського комбінату комунальних підприємств неправомірно, з перевищенням його повноважень та без жодного погодження з міською радою підписав зміни до договору, якими визнав право спільної часткової власності на комунальне майно. У зв`язку з чим просив суд визнати недійсними доповнення та зміни від 10.09.2014 до договору №16 від 30.10.2009, а також договір від 02.08.2017 зі змінами від 19.10.2017. При цьому стверджував, що позовна давність на звернення до суду з даним позовом, позивачем не пропущено.

Відповідач, в свою чергу, під час розгляду справи наголошував, що перебіг позовної давності почався з дати укладення договорів, відповідно, строк позовної давності позивачем пропущено.

Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27 березня 2018 року у справі №910/17999/16 (пункт 32); від 25 квітня 2018 року у справі №925/3/17 (пункт 38); від 16 травня 2018 року у справі №910/24257/16 (пункт 40); від 5 червня 2018 року у справі №243/10982/15-ц (пункт 22); від 31 жовтня 2018 року у справі №372/1988/15-ц (пункт 24); від 5 грудня 2018 року у справах №522/2202/15-ц (пункт 22) і №522/2110/15-ц (пункт 22); від 30 січня 2019 року у справі №706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Як вбачається доводи касаційної скарги зводяться до оскарження постанови апеляційного господарського суду в частині висновків, що стосуються позовної давності.

Що ж до доводів касаційної скарги про неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 та постановах Верховного Суду від 05.03.2020 у справі № 14/325 «б», від 03.04.2018 у справі № 910/31767/15, від 14.03.2018 у справі № 464/5089/15 та від 26.09.2019 у справі № 924/1114/18 стосовно порушення приписів статті 267 ЦК України, слід зазначити таке.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Для юридичної особи (суб`єкта підприємницької діяльності) як сторони правочину (договору) днем початку перебігу строку позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. (Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 464/5089/15, від 04.04.2019 у справі № 910/15456/17, від 28.05.2019 у справі №5015/118/11, від 31.07.2019 у справі № 910/2030/18; від 22.10.2019 у справі № 910/15453/17, від 05.03.2020 у справі № 14/325 «б», від 23.01.2021 у справі № 910/14006/18).

Крім того Верховний Суд зазначає про те, що 11 березня 2020 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», відповідно до якої з урахуванням внесених до неї в подальшому змін, зокрема постановами Кабінету Міністрів України № 215 від 16 березня 2020 року та № 239 від 25 березня 2020 року, з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і з урахуванням рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10 березня 2020 року установлено карантин на усій території України з 12 березня 2020 року до 24 квітня 2020 року.

У подальшому дія карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 11 березня 2020 року, безперервно продовжувалася згідно з постановами Кабінету Міністрів України № 291 від 22 квітня 2020 року, № 343 від 04 травня 2020 року, № 392 від 20 травня 2020 року, № 500 від 17 червня 2020 року, № 641 від 22 липня 2020 року, № 760 від 26 серпня 2020 року, № 956 від 13 жовтня 2020 року, № 1236 від 09 грудня 2020 року, № 104 від 17 лютого 2021 року, № 405 від 21 квітня 2021 року, зокрема до 30 червня 2021 року.

Так, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 1236 від 09 грудня 2020 року (з урахуванням останніх внесених до неї змін згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 928 від 19 серпня 2022 року), дія карантину на усій території України, встановленого постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 11 березня 2020 року, була продовжена до 31 грудня 2022 року.

Законом України № 540-ІХ від 30 березня 2020 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України був доповнений, зокрема пунктом 12 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

Зазначений Закон України № 540-ІХ від 30 березня 2020 року набрав чинності 02 квітня 2020 року.

Отже, на час дії установленого на території України карантину строки, визначені статтями 257, 258 ЦК України, були продовжені Законом України № 540-ІХ від 30 березня 2020 року, відповідно, на дату подання позову в частині вимог про визнання недійсним договору від 02.08.2017 зі змінами від 19.10.2017 позовна давність у цій справі не була такою, що сплинула.

Схожі висновки Верховного Суду щодо застосування статей 256, 257, пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (у редакції Закону України № 540-ІХ від 30 березня 2020 року) викладені у постановах від 06 травня 2021 року у справі № 903/323/20, від 25 серпня 2021 року у справі № 914/1560/20, від 08 лютого 2022 року у справі № 918/964/20, від 31 травня 2021 року у справі № 926/1812/21, від 22 вересня 2022 року у справі № 920/724/21.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, у справі, що переглядається, датою звернення з позовом до суду є 19.05.2021, що підтверджується штемпелем на поштовому конверті, у якому надійшла позовна заява. Разом з тим, апеляційний суд, врахувавши, що Закон України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», зокрема до ЦК України, щодо продовження строків на час дії карантину, набрав чинності 02 квітня 2020 року, та з огляду на встановлені Кабінетом Міністрів України з 12 березня 2020 року карантинні обмеження на підставі постанов КМУ від 11.03.2020 за № 211 та від 09.12.2020 за №1236, дійшов заснованого на законі висновку про те, що вимоги про визнання недійсним договору від 02.08.2017 зі змінами від 19.10.2017 заявлено в межах позовної давності, який почав свій перебіг 02.08.2017 та мав завершитись 02.08.2020, коли вже діяли положення Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», зокрема до ЦК України, щодо продовження строків на час дії карантину. Відмовляючи в іншій частині позову, суд апеляційної інстанцій правомірно вказав, що позовна давність щодо вимоги про визнання недійсними доповнення та зміни від 10.09.2014 до договору № 16 від 30.10.2009 сплила 10.09.2017, що є підставою для відмови у позові на підставі частини четвертої статті 267 ЦК України.

Водночас, в частині аргументів скаржника щодо неправильної оцінки доказів перевищення повноважень керівника судом апеляційної інстанції Верховний Суд зазначає, що згідно з приписами статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

При цьому, частини перша, третя статті 310 ГПК України, як підстава касаційного оскарження, скаржником не зазначались та, відповідно, вказані доводи касаційної скарги не були обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною другою статті 287 ГПК України. Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Отже, суд апеляційної інстанції правомірно врахував вже сформовану практику Верховного Суду щодо застосування статей 256, 257, пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (у редакції Закону України № 540-ІХ від 30 березня 2020 року), вказавши, що строки, визначені статтями 257, 258 ЦК України, були продовжені на час карантину, відповідно, на момент звернення позивача з цим позовом (в частині вимог про визнання недійсним договору від 02.08.2017 зі змінами від 19.10.2017), позовна давність не закінчилася.

Доводи скаржника щодо необхідності врахування правових викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 та постановах Верховного Суду від 05.03.2020 у справі № 14/325 «б», від 03.04.2018 у справі № 910/31767/15, від 14.03.2018 у справі № 464/5089/15 та від 26.09.2019 у справі № 924/1114/18 , судом касаційної інстанції відхиляються з огляду на те, що у кожній з цих справ наводиться порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» і у кожній з них суди дійшли висновків про початок перебігу позовної давності, виходячи з обставин встановлених судами, що виключає подібність правовідносин у вказаних справах. При цьому, з`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Водночас у справі, що розглядається відмінно від справ наведених скаржником, початком перебігу позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору), що є суттєвим змістовним критерієм справи яка розглядається та було правильно враховано судом апеляційної інстанції у прийнятому рішенні.

Крім того Верховний Суд враховує, що зміст правовідносин, їх предмет, підстави, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин у вказаних скаржником справах і у справі, яка переглядається, є також різними; у кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично-доказової бази, тобто, дійшли певних конкретних висновків з урахуванням наданих сторонами усіх доказів, що виключає їх подібність за змістовним критерієм.

У жодній справі, на яку здійснює своє посилання скаржник у доводах касаційної скарги, не розглядалось питання щодо продовження строків на час дії установленого на території України карантину, згідно з Законом України № 540-ІХ від 30 березня 2020 року. Проте, у справі, що переглядається, саме з урахуванням зазначеного Закону (№ 540-ІХ від 30 березня 2020 року) апеляційним господарським судом зроблений висновок про те, що вимоги позивача про визнання недійсним договору від 02.08.2017 зі змінами від 19.10.2017 заявлено в межах позовної давності, який почав свій перебіг 02.08.2017 та мав завершитись 02.08.2020, тобто коли вже діяли положення Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX.

За таких обставин доводи скаржника про неврахування апеляційним господарським судом у розгляді справи відповідних висновків Верховного Суду є безпідставним, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у зазначених постановах Верховного Суду стосується правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 914/1481/21.

Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.

Інші доводи касаційної скарги переважно стосуються питань, пов`язаних з встановленими обставинами справи та з оцінкою доказів у ній, що не узгоджується з правилами перегляду судових рішень судом касаційної інстанції як «суду права», а не «суду факту», повноваження якого визначені у статті 300 ГПК України. Перевірка відповідних доводів (аргументів) перебуває поза визначеними цією статтею межами розгляду справи судом касаційної інстанції.

При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід`ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.

Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі «Monnell and Morris v. the United Kingdom» (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).

За наведених обставин, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Комунальник 1» на постанову Західного апеляційного господарського суду від 07.11.2022 у справі № 914/1481/21, оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Комунальник 1» на постанову Західного апеляційного господарського суду від 07.11.2022 у справі № 914/1481/21.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя Т. Малашенкова

Суддя В. Селіваненко