Постанова

від 13.02.2023 по справі 910/11821/21

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" лютого 2023 р. Справа№ 910/11821/21

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Алданової С.О.

суддів: Пономаренка Є.Ю.

Зубець Л.П.

при секретарі судового засідання Алчієвій І.В.

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового зсідання

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2022

у справі № 910/11821/21 (суддя: Грєхова О.А.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Центрумікс"

до ОСОБА_1

про стягнення безпідставно набутого майна у розмірі 384 500,00 грн.

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Центрумікс» звернулось до Господарського суду міста Києва із позовними вимогами до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно набутого майна у розмірі 384 500,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані набуттям відповідачем коштів у розмірі 384 500,00 грн. за відсутності на те правових підстав.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.09.2022 у справі № 910/11821/21 (враховуючи подану представником позивача заяву про зменшення розміру позовних вимог) позов задоволено повністю; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Центрумікс" кошти в розмірі 340 459 грн. 99 коп. та витрати по сплаті судового збору в розмірі 5 106 грн. 90 коп.

Приймаючи рішення у даній справі, місцевий господарський суд зазначив, що рішеннями судів у справі № 910/20542/20 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Центрумікс" до ОСОБА_1 про стягнення коштів внаслідок невиконання відповідачем умов договору встановлено, що позивачем був обраний неналежний спосіб захисту, а належним способом захисту у даному випадку може бути звернення з приводу стягнення безпідставно набутого майна, у розумінні статті 1212 Цивільного кодексу України. У зв`язку з викладеним, заперечення відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, які фактично зводяться до переоцінки встановлених обставин у справі № 910/20542/20, у розгляді якої приймали участь ті самі особи, та предметом спору були кошти, сплачені позивачем згідно платіжних доручень, які є предметом спору і у даній справі, судом першої інстанції оцінені критично. Наголосив, що відповідач, будучи обізнаним за результатами розгляду справи № 910/20542/20 про те, що є особою, яка набула майно (грошові кошти) без достатньої правової підстави у розумінні статті 1212 ЦК України, що встановлено судами при розгляді означеної справи, не був позбавлений можливості повернути такі кошти як до звернення позивача з даним позовом до суду, так і в процесі розгляду даної справи. Вказав на те, що зобов`язання ФОП після його припинення не припиняються, а залишаються за ним як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати, грошові кошти підлягають стягненню з ОСОБА_1 , як фізичної особи - громадянина

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, ОСОБА_1 звернулась до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2022 у справі № 910/11821/21 та постановити нове, яким у задоволенні позову ТОВ "Центрумікс" до ОСОБА_1 про стягнення 340 459, 99 грн відмовити повністю.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції не з`ясував обставини, що мають значення для справи, необгрунтовано відмовив відповідачу у прийнятті доказів, припустився інших порушень норм процесуального права, а також невірно застосував норми матеріального права. Свої доводи скаржник обгрунтовує тим, що вирішення даного спору з посиланням на встановлені судом обставини у справі № 910/20542/20 є неправильним та призводить до необгрунтованого, на переконання апелянта, рішення. Звертає увагу на те, що протягом 2019 року позивачем на рахунок відповідача було перераховано лише спірні кошти в загальному розмірі 384500,00 грн. згідно платіжних доручень, копії яких були долучені до матеріалів справи. Зауважує, що зазначення в призначенні платежу в усіх платіжних дорученнях «сплата за товар згідно накладної № 308» є очевидною бухгалтерською помилкою. Підкреслює, що позивач, вважаючи перераховані грошові кошти безпідставно набутим майном, не звертався до відповідача з вимогою про їх повернення.

Також в апеляційній скарзі скаржник просить поновити строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2022 у справі № 910/11821/21.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.10.2022 апеляційна скарга у справі № 910/11821/21 передана на розгляд колегії суддів у складі: Алданова С.О. (головуючий), Зубець Л.П., Пономаренко Є.Ю.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 31.10.2022 вирішення питання щодо подальшого руху апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2022 відкладено до надходження матеріалів справи № 910/11821/21 до Північного апеляційного господарського суду та витребувано з Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/11821/21.

До Північного апеляційного господарського суду від Господарського суду міста Києва на виконання вимог ухвали апеляційного суду від 31.10.2022 надійшли матеріали справи № 910/11821/21.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 12.12.2022 поновлено ОСОБА_1 строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2022 у справі № 910/11821/21; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2022 у справі № 910/11821/21; розгляд апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2022 у справі № 910/11821/21 призначено на 23.01.2023, яке у подальшому відкладено на 13.02.2023; зупинено дію рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2022 у справі № 910/11821/21; запропоновано учасникам судового процесу подати відзив, заперечення на апеляційну скаргу та інші заяви/клопотання протягом 10 днів з дня отримання даної ухвали.

03.01.2023 на адресу суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, вказує на те, що відповідно до усіх наданих відповідачем платіжних доручень оплата здійснювалась за товар згідно накладної № 308 від 13.03.2019, а решту коштів, понад вказаний в накладній розмір, було сплачено позивачем помилково. Звертає увагу на те, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження обставин укладення між сторонами договору поставки товарів загальною вартістю 384500,00 грн. Наголошує, що судом першої інстанції відповідно до приписів ст. 80 ГПК України відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про приєднання доказів, при цьому, апелянтом не наведено правових підстав для приєднання відповідних доказів судом апеляційної інстанції. Зауважує, що ОСОБА_1 відповідно до вимог законодавства України повинна зберігати бухгалтерські документи протягом 3 років, а державна реєстрація припинення підприємницької дільності не звільняє останню від такого обов`язку.

Також, апелянтом заявлено клопотання про витребування доказів з Київської митниці Держмитслужби та клопотання про витребування доказів у ТОВ «Центрумікс».

Заслухавши пояснення присутніх представників сторін щодо заявлених клопотань, дослідивши матеріали справи та розглянувши доводи клопотань на предмет їх обґрунтованості, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку про відсутність правових підстав для витребування доказів у Київської митниці Держмитслужби та у ТОВ «Центрумікс», виходячи із наступного.

У силу приписів ч. 4 ст. 74 ГПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

При цьому згідно ч. 1 ст. 81 ГПК України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 80 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.

Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідачем було подано аналогічне клопотання про витребування доказів до суду першої інстанції, однак протокольною ухвалою від 17.01.2022 судом відмовлено в задоволенні клопотання у зв`язку з пропуском строку на його подання без поважних причин.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. ч. 1-3 ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст. 74 ГПК України.

За загальним правилом, обов`язок (тягар) доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. При цьому доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості. Розподіл між сторонами тягаря доказування визначається предметом спору.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію ("Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод") та практику Суду як джерело права.

Захищене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на справедливий судовий розгляд передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх. Європейський суд з прав людини розглядає реалізацію принципу змагальності крізь призму забезпечення рівності прав учасників судового розгляду, тобто за цієї позиції обвинувачення і захист діють на одному рівні, під контролем відносно пасивного суду.

Принцип рівності сторін у процесі є лише одним з елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду, яке також включає фундаментальний принцип змагальності процесу. Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні "справедливого балансу" між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у справі № 922/2017/17 від 30.05.2018).

У відповідності до ст. 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Колегія суддів зауважує, що ОСОБА_1 не є стороною договору № 55/16 від 15.12.2016, укладеного між ТОВ «Центрумікс» та I.C.S. MARY KAY (MOLDOVA) LIMITED S.R.L., а тому запитувані відповідачем до витребування у Київської митниці Держмитслужби копії всіх митних декларацій та документів шодо переміщення Товариством з обмеженою відповідальністю «Центрумікс» через митний кордон України протягом березня 2019 по вересень 2019 ювелірних виробів згідно договору № 55/16 від 15.12.2016 не стосуються предмета даного спору - стягнення у порядку ст. 1212 ЦК України безпідставно набутих відповідачем коштів.

Щодо клопотання про витребування у ТОВ «Центрумікс» копій видаткових накладних, підписаних ФОП Осадчою Ю.В. та ТОВ «Центрумікс», договору № 55/16 від 15.12.2016 та документів, що стосуються виконання цього договору, колегія суддів зауважує, що позивач у відзиві на апеляційну скаргу, а також в судовому засіданні 13.02.2023 наголосив на відсутності у нього запитуваних відповідачем видаткових накладних, оскільки останні, за твердженням ТОВ «Центрумікс», ним не підписувались. Також, колегія суддів вважає обґрунтованим посилання позивача на те, що якби запитувані відповідачем накладні існували, то вони мали б бути у розпорядженні самої ОСОБА_1, як постачальника товару, який видає відповідну накладну.

Підсумовуючи вищенаведене в сукупності, судова колегія Північного апеляційного господарського суду не знайшла правових підстав для задоволення заявлених відповідачем клопотань про витребування доказів.

За результатами розгляду поданих сторонами клопотань колегія суддів перейшла до розгляду справи по суті.

Представник відповідача в судовому засіданні 13.02.2023 вимоги апеляційної скарги підтримав та просив її задовольнити, оскаржуване рішення скасувати, прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Представик позивача в судовому засіданні 13.02.2023 проти вимог апеляційної скарги заперечував, просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Відповідно до ст. 269, ч. 1 ст. 270 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. У суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених при перегляді справ в порядку апеляційного провадження.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши представлені докази в їх сукупності, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, Північний апеляційний господарський суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю «Центрумікс» відповідно до платіжних доручень: від 28.05.2019 №311 на суму 10 000,00 грн., від 18.06.2019 №318 на суму 6 200,00 грн., від 20.06.2019 №321 на суму 134 500,00 грн., від 20.06.2019 №325 на суму 10 000,00 грн., від 02.08.2019 №328 на суму 18 100,00 грн., від 20.09.2019 № 352 на суму 183 000,00 грн., від 20.09.2019 № 362 на суму 22 700,00 грн., перерахувало на рахунок Фізичної особи-підприємця Осадчої Ю.В. грошові кошти у загальному розмірі 384 500,00 грн.

Призначеннями платежу за зазначеними платіжними дорученнями визначено "сплата за товар згідно накладної від 13.03.2019 № 308".

Позивач, посилаючись на те, що 13.03.2019 між ним та Фізичною особою-підприємцем Осадчою Ю.В. досягнуто домовленість про поставку ювелірних виробів, за яким позивач взяв на себе зобов`язання оплатити вартість товару в розмірі 384 500,00 грн., а відповідач - поставити товар, які ФОП Осадчою Ю.В. залишені не виконаними, звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 про стягнення 384 500,00 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.06.2021 у справі №910/20542/20, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 04.10.2021, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення обґрунтовано тим, що позивачем був обраний неналежний спосіб захисту. Належним способом захисту у даному випадку може бути звернення з приводу стягнення безпідставно набутого майна, у розумінні статті 1212 Цивільного кодексу України.

Залишаючи без змін рішення Господарського суду міста Києва від 17.06.2021 у справі №910/20542/20, Північний апеляційний господарський суд у своїй постанові зазначив наступне: «Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що перерахування позивачем, згідно з платіжними дорученнями: від 28.05.2019 №311 на суму 10 000,00 грн, від 18.06.2019 №318 на суму 6 200,00 грн, від 20.06.2019 №321 на суму 134 500,00 грн, від 20.06.2019 №325 на суму 10 000,00 грн, від 02.08.2019 №328 на суму 18 100,00 грн, від 20.09.2019 № 352 на суму 183 000,00 грн, від 20.09.2019 № 362 на суму 22 700,00 грн на рахунок відповідача грошових коштів у загальному розмірі 384 500,00 грн здійснено позивачем не на виконання зобов`язань за договором поставки та вчинено без достатньої правової підстави.

Як вбачається з позовної заяви, позивачем заявлено свої позовні вимоги в рамках договірних правовідносин, оскільки, він вважає наявними між ним та позивачем господарських відносин щодо поставки та оплати ювелірних виробів.

Проте, матеріалами справи не підтверджено існування між сторонами господарських правовідносин, які були б підставою для позивача сплатити кошти та у відповідача поставити товар чи повернути кошти, у разі не поставки товару.

Тобто, позивачем обраний не належний спосіб захисту.

Колегія суддів вважає правильним висновок місцевого господарського суду, що в даному випадку, враховуючи обставини відсутності між сторонами будь-яких господарських правовідносин, як правових підстав для виникнення у позивача обов`язку по перерахуванню відповідачу 384 500,00 грн, в тому числі у якості оплати вартості товару, відповідач є особою, яка набула майно (грошові кошти) без достатньої правової підстави у розумінні статті 1212 ЦК України. Отже звернення з приводу стягнення безпідставно набутого майна в даному випадку може бути належним способом захисту.»

Також колегія суддів у справі № 910/20542/20 наголосила, що на підтвердження доводів, викладених в апеляційній скарзі, відповідачем не було доведено факт поставки товару позивачу, оскільки, лише саме посилання на правову природу такого документа як видаткова накладна, що призюмує поставку товару, не є належним та допустимим доказом в підтвердження здійснення поставки, оскільки, сама видаткова накладна, з усіма необхідними для підтвердження господарської операції реквізитами, не була подана суду сторонами. Посилання позивача у призначеннях платежу у платіжних дорученнях саме на видаткову накладну не підтверджує обставини поставки товару та не підтверджує існування між сторонами господарських відносин поставки.

У зв`язку з викладеним, ТОВ «Центрумікс» звернулось до суду з даним позовом, у якому на підставі ст. 1212 ЦК України просить, з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог, стягнути з ОСОБА_1 безпідставно отримані кошти у розмірі 340 459,99 грн.

Відповідач в свою чергу, заперечуючи проти позову, у відзиві на позовну заяву зазначає, що сплачені позивачем кошти не є безпідставно набутими, оскільки сплачені на виконання договірних зобов`язань.

Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.

Предметом регулювання інституту безпідставного набуття чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

Відповідно до статті 1212 ЦК України безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним.

Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 23.01.2020 у справі № 910/3395/19, від 23.04.2019 у справі № 918/47/18, від 01.04.2019 у справі № 904/2444/18.

Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 11, частиною першою, другою статті 509 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені цими актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, належать договори та інші правочини.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу.

Зобов`язання повинне належно виконуватись відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зазвичай ставляться.

Згідно з частиною першою статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші.

Частиною першою статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Якщо поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може застосовуватись тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена або припинена, у тому числі у виді розірвання договору. Зазначена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 22.03.2016 у справі №6-2978цс15 та від 03.06.2016 у справі №6-100цс15.

Відповідно до статті 1213 ЦК України набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Для застосування зазначеної норми необхідно, по-перше, щоб одна особа набула (зберегла) майно за рахунок іншої. Збільшення або збереження в попередньому розмірі майна однієї сторони є результатом відповідного зменшення майна у іншої сторони. По-друге, необхідно, щоб набуття майна однією особою за рахунок іншої відбулося без достатньої правової підстави, передбаченої законом або угодою. Безпідставно набуте майно повертається тому, за рахунок кого було набуте.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 06.02.2020 у справі № 910/13271/18.

Отже, задля застосування до спірних правовідносин у справі ст. 1212 Цивільного кодексу України, необхідно встановити факт наявності або відсутності між сторонами у справі правовідносин, які б свідчили про наявність або відсутність правових підстав для перерахування заявлених до стягнення грошових коштів.

Як вже зазначалось вище, Товариство з обмеженою відповідальністю «Центрумікс» відповідно до платіжних доручень: від 28.05.2019 №311 на суму 10 000,00 грн., від 18.06.2019 №318 на суму 6 200,00 грн., від 20.06.2019 №321 на суму 134 500,00 грн., від 20.06.2019 №325 на суму 10 000,00 грн., від 02.08.2019 №328 на суму 18 100,00 грн., від 20.09.2019 № 352 на суму 183 000,00 грн., від 20.09.2019 № 362 на суму 22 700,00 грн., перерахувало на рахунок Фізичної особи-підприємця Осадчої Ю.В. грошові кошти у загальному розмірі 384 500,00 грн.

Судова колегія також повторно звертає увагу на висновки Північного апеляційного господарського суду, викладені у постанові від 04.10.2021 у справі № 910/20542/20, в якій колегія суддів погодилась з висновком місцевого господарського суду про те: «…що в даному випадку, враховуючи обставини відсутності між сторонами будь-яких господарських правовідносин, як правових підстав для виникнення у позивача обов`язку по перерахуванню відповідачу 384 500,00 грн, в тому числі у якості оплати вартості товару, відповідач є особою, яка набула майно (грошові кошти) без достатньої правової підстави у розумінні статті 1212 ЦК України. Отже звернення з приводу стягнення безпідставно набутого майна може бути належним способом захисту в даному випадку».

Також колегія суддів у справі № 910/20542/20 наголосила, що на підтвердження доводів, викладених в апеляційній скарзі, відповідачем не було доведено факт поставки товару позивачу, оскільки, лише саме посилання на правову природу такого документа як видаткова накладна, що призюмує поставку товару, не є належним та допустимим доказом в підтвердження здійснення поставки, оскільки, сама видаткова накладна, з усіма необхідними для підтвердження господарської операції реквізитами, не була подана суду сторонами. Посилання позивача у призначеннях платежу у платіжних дорученнях саме на видаткову накладну не підтверджує обставини поставки товару та не підтверджує існування між сторонами господарських відносин поставки.

Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Обставинами справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, є юридичні факти, що призвели до виникнення спірного правовідношення, настання відповідальності або інших наслідків, тобто такі факти, з якими норми матеріального права пов`язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов`язків суб`єктів спірного матеріального правовідношення.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 24.05.2018 у справі № 922/2391/16).

Преюдицію утворюють лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що відображується в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивостей преюдиціальності. Також преюдиціальні факти слід відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин.

Важливим видається те, що обставини, встановлені у першій справі, що є преюдиційною, мають належати до предмета доказування, тобто їх встановлення має бути необхідне для вирішення тієї справи. Оскільки предмет доказування спочатку визначається підставами позову, а потім обґрунтовується нормами матеріального права, які підлягають застосуванню при вирішенні спору, то питання про те, чи належав певний факт до предмета доказування, є питанням права, а не факта.

Питання факта це питання про те, чи була наявна/відсутня певна обставина, що має значення для вирішення певного спору. Фактичні обставини встановлюються через доказування. Доказування дає змогу відтворити той чи інший фрагмент дійсності в асортименті значущості для справи (предмет доказування). Юридична ж кваліфікація фактичних обставин здійснюється через співвіднесення певної обставини з певними юридичними нормами. Отже, юридичний факт - це передбачена нормами права конкретна життєва обставина (дія, подія), котра є підставою для настання певних юридичних наслідків. Життєвий факт набуває ознак юридичного внаслідок юридичної кваліфікації, правозастосування. Таким чином, юридичний (правовий) факт - це той же самий життєвий факт, але в контексті наявності його правової регламентації.

Аналогічний висновок щодо застосування статті 75 ГПК України викладено у постанові Верховного Суду від 16.12.2020 у справі №914/554/19.

Отже, обставини, встановлені у судовому рішенні, яке набрало законної сили, мають преюдиційне значення та повторного доведення не потребують.

Згідно з ч. 2 ст. 13 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.

Вказана правова позиція є сталою в судовій практиці і викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду від 11.12.2018 у справі № 910/3055/18, від 13.08.2019 у справі №910/11164/16.

Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Брумареску проти Румунії" №28342/95, пункт 61, ECHR 1999-VII).

З урахуванням наведеного, доводи відповідача, які фактично зводяться до переоцінки встановлених обставин у справі № 910/20542/20, у розгляді якої приймали участь ті самі особи, та предметом спору були кошти, сплачені позивачем згідно платіжних доручень, які є предметом спору і у даній справі, на переконання суду апеляційної інстанції, є необгрунтованими.

Також колегія суддів зауважує, що посилання апелянта на те, що факт порушення позивачем процесуальних обов`язків у справі № 910/20542/20 нібито з`ясований під час розгляду справи № 910/11821/21, а тому, за доводами скаржника, подальше вирішення даного спору з посиланням на встановлені судом обставини у справі № 910/20542/20 є неправильним, - не відповідає вимогам процесуального законодавства та обставинам даної справи вірно встановленим місцевим господарським судом.

Таким чином, враховуючи встановлені у справі № 910/20542/20 обставини, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що перерахування позивачем коштів у розмірі 340 459,99 грн. на рахунок відповідача здійснено без достатньої правової підстави, а відповідним чином проведені платежі не породжують для відповідача жодних обов`язків з постачання товарів/надання робіт та послуг тощо.

З огляду на викладене, враховуючи обставини відсутності між сторонами будь-яких господарських правовідносин, як правових підстав для виникнення у позивача обов`язку по перерахуванню відповідачу 340 459,99 грн., в тому числі у якості оплати вартості послуг/матеріалів тощо, колегія суддів наголошує, що відповідач є особою, яка набула майно (грошові кошти) без достатньої правової підстави у розумінні ст. 1212 Цивільного кодексу України, і, як наслідок, зобов`язана повернути позивачу це майно кошти у розмірі 340 459,99 грн.

Пунктами 1.24, 1.23 статті 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» встановлено, що переказ коштів - рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі. Ініціатор та отримувач можуть бути однією і тією ж особою.

Отримувач - особа, на рахунок якої зараховується сума переказу або яка отримує суму переказу у готівковій формі.

Неналежний отримувач - особа, якій без законних підстав зарахована сума переказу на її рахунок або видана їй у готівковій формі.

У відповідності до пунктів 1.4, 2.35 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 №22, помилкове списання/зарахування коштів - списання/зарахування коштів, унаслідок якого з вини банку або клієнта відбувається їх списання з рахунку неналежного платника та/або зарахування на рахунок неналежного отримувача.

Посилання відповідача на те, що позивач, вважаючи перераховані кошти у розмірі 384 500 грн. безпідставно набутими, до відповідача з вимогою про їх повернення не звертався, а отже і строк їх повернення не настав, вірно відхилені судом першої інстанції, оскільки як встановлено судами у справі № 910/20542/20: «Відповідачем також долучено до матеріалів справи належним чином засвідчену копію вимоги позивача від 25.11.2020 про негайне повернення грошових коштів у розмірі 384 500,00 грн, в якій останній просив повернути йому кошти, сплачені на підставі рахунку від 13.03.2019 № 308».

Крім того, в матеріалах справи наявна відповідь ОСОБА_1 від 28.12.2020 на вимогу ТОВ «Центрумікс» про повернення товару від 25.11.2020, в якій остання вказала про відсутність документів на підтвердження заявленої вимоги, але повідомила, що ця відповідь не є відмовою від виконання взятих на себе зобов`язань.

При цьому, суд також зазначає, що згідно ст. 19 ГПК України сторони вживають заходів для досудового врегулювання спору за домовленістю між собою або у випадках, коли такі заходи є обов`язковими згідно із законом.

Особи, які порушили права і законні інтереси інших осіб, зобов`язані поновити їх, не чекаючи пред`явлення претензії чи позову.

Таким чином, за результатами розгляду справи № 910/20542/20 відповідач будучи обізнаним про те, що є особою, яка набула майно (грошові кошти) без достатньої правової підстави у розумінні статті 1212 ЦК України, що встановлено судами при розгляді означеної справи, не був позбавлений можливості повернути такі кошти як до звернення позивача з даним позовом до суду, так і в процесі розгляду даної справи.

Надаючи оцінку доданим до апеляційної скарги накладним, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Статтею 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" визначено, що господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства.

Відповідно до статті 2 вказаного Закону він поширюється на всіх юридичних осіб, створених відповідно до законодавства України, незалежно від їх організаційно-правових форм і форм власності, на представництва іноземних суб`єктів господарської діяльності (далі - підприємства), які зобов`язані вести бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність, а також на операції з виконання державного та місцевих бюджетів і складання фінансової звітності про виконання бюджетів з урахуванням бюджетного законодавства.

Статтею 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Первинні документи, складені в електронній формі, застосовуються у бухгалтерському обліку за умови дотримання вимог законодавства про електронні документи та електронний документообіг.

Згідно з Положенням про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженим наказом Міністерства фінансів України № 88 від 24.05.1994, (далі - Положення) господарські операції господарюючих суб`єктів фіксуються та підтверджуються первинними документами, складеними та оформленими відповідно до вимог зазначеного Положення; первинні документи для надання їм юридичної сили та доказовості повинні мати такі обов`язкові реквізити: назва підприємства, від імені якого складено документ, назва документа, дата та місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному та вартісному виразі), посади, підписи та прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції та складання первинного документу; первинні документи підлягають обов`язковій перевірці працівниками, які ведуть бухгалтерський облік.

Згідно з пунктом 2.5 Положення документ має бути підписаний особисто, а підпис може бути скріплений печаткою. Електронний підпис накладається відповідно до законодавства про електронні документи та електронний документообіг.

Належними доказами, які підтверджують наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути виключно первинні документи, оформлені у відповідності до вимог ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність».

Вказаний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 29.04.2020 у справі №911/1189/19.

При цьому, надані апелянтом до суду накладні не містять підпису ні уповноваженої особи позивача, ні відповідача, а також в них не вказано прізвище та ініціали осіб, які були б уповноважені підписувати такі накладні.

Верховний Суд у постанові від 10.12.2020 у справі №910/14900/19 зазначив, що за загальним правилом фактом підтвердження здійснення господарської операції є саме первинні документи бухгалтерського обліку, до яких належать усі документи в їх сукупності, складені щодо господарської операції, що відображають реальні господарські операції та відповідають вимогам закону, зокрема ст. 9 Закону "Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні" та п. 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку.

Доводи скаржника про те, що оригінали накладних на підтвердження поставки товару не збереглись у відповідача після припинення діяльності як фізичною особою-підприємцем, але мають бути наявні у позивача, колегією суддів оцінюються критично, оскільки ТОВ «Центрумікс» заперечується факт підписання таких накладних, а ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставин підписання та наявності згаданих документів первинного бухгальерсього обліку у позивача.

З урахуванням наведеного, оскільки доказів наявності правових підстав для перерахування позивачем грошових коштів у розмірі 340 459,99 грн. та відповідно наявності правових підстав для їх набуття відповідачем, сторонами не надано, що також встановлено рішенням Господарського суду міста Києва від 17.06.2021 у справі №910/20542/20, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 04.10.2021, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вимога позивача про стягнення з відповідача 340 459,99 грн. з підстав ст. 1212 Цивільного кодексу України є правомірною та обґрунтованою, а тому задовольняється судом у повному обсязі.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань наявний запис № 20680060002035317 про припинення ФОП Осадчої Юлії Вікторівни, як фізичної особи-підприємця, який внесено 28.02.2020.

Згідно із частиною першою статті 128 Господарського кодексу України (далі - ГК України) громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Зазначена норма кореспондується зі статтею 50 Цивільного кодексу України.

За частиною першою статті 173 ГК України зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, у силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або відмовитися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку, є господарським зобов`язанням.

Зобов`язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов`язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов`язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю (стаття 609 ЦК України).

Проте до підприємницької діяльності фізичних осіб згідно зі статтею 51 ЦК України застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Частиною третьою статті 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" передбачено, що фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності ФОП.

Відповідно до статті 52 ЦК України ФОП відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

За змістом статей 51, 52, 598-609 ЦК України, статей 202-208 ГК України, статті 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" однією з особливостей підстав припинення зобов`язань для ФОП є те, що у випадку припинення суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи (виключення з реєстру суб`єктів підприємницької діяльності) її зобов`язання не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати. ФОП відповідає за своїми зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.

Відтак, зобов`язання ФОП після його припинення залишаються за ним як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати, бо грошові кошти підлягають стягненню з ОСОБА_1 , як фізичної особи - громадянина.

При цьому, посилання скаржника на додану до апеляційної скарги заяву свідка ОСОБА_1 та на пов`язану з діяльністю позивача доментацію жодним чином не спростовують вказаних вище висновків суду.

Колегія суддів наголошує, що у частині третій статті 2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

В силу принципів рівності, змагальності та диспозитивності (статті 7, 13, 14 ГПК України), обов`язок з доведення обставин, на які посилається сторона, покладається на таку сторону.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

При цьому відповідно до статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ГПК України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Колегія суддів звертає увагу, що із внесенням 17.10.2019 змін до ГПК України його статтю 79 викладено у новій редакції, чим фактично впроваджено в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".

Зазначений стандарт підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію вказаного стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Іншими словами, тлумачення змісту статті 79 ГПК України свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Одночасно статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

З`ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.

Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17.

Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

З урахуванням наведеного та оцінивши надані сторонами докази у сукупності із встановленими у справі обставинами, колегія суддів приходить до висновку про те, що позивачем доведено безпідставність отримання відповідачем грошових коштів у розмірі 340 459,99 грн., у той час як відповідач доказів на підтвердження наявності правових підстав для їх набуття не надав.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не з`ясував обставини, що мають значення для справи, необгрунтовано відмовив відповідачу у прийнятті доказів, припустився інших порушень норм процесуального права, а також невірно застосував норми матеріального права, - не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи в апеляційному порядку.

За таких обставин, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду вважає, що місцевим господарським судом належним чином досліджено обставини справи та надано цим обставинам відповідну правову оцінку, рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2022 у справі № 910/11821/21 відповідає фактичним обставинам справи, не суперечить чинному законодавству України, а тому передбачених законом підстав для зміни чи скасування оскаржуваного рішення в розумінні приписів ст. 277 ГПК України не вбачається. Скаржником не наведено переконливих аргументів у відповідності з нормами чинного законодавства, щодо спростування висновків суду першої інстанції.

Судові витрати зі сплати судового збору, що були понесені стороною в суді апеляційної інстанції, в порядку ст. 129 ГПК України, покладаються на апелянта (відповідача у даній справі).

Керуючись ст. ст. 129, 269, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. ст. 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2022 у справі № 910/11821/21 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2022 у справі № 910/11821/21 залишити без змін.

3. Поновити дію рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2022 у справі № 910/11821/21.

3. Судові витрати, понесені стороною у зв`язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, покласти на ОСОБА_1 .

4. Справу № 910/11821/21 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, що передбачені ст.ст. 287-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 15.02.2023.

Головуючий суддя С.О. Алданова

Судді Є.Ю. Пономаренко

Л.П. Зубець