Рішення

від 08.02.2023 по справі 910/10652/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

08.02.2023Справа № 910/10652/22За позовом першого заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Будконсалтинг Груп»

про скасування державної реєстрації права власності,

Суддя Карабань Я.А.

Секретар судових засідань Федорова С.М.

Представники сторін:

від позивача: Чіпко В.В.;

від відповідача: не з`явився;

прокурор: Самолюк Т.В.;

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Перший заступник керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради (надалі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Будконсалтинг Груп» (надалі - відповідач), в якому просить суд: скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 26.03.2019, індексний номер 46147386 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за відповідачем на нежитлову будівлю загальною площею 236 кв.м за адресою: місто Київ, вулиця Перемоги, будинок 1-б, припинивши вказане право відповідачу.

Позовні вимоги, з посиланням на ст.15, 16, 182, 316, 317, 328, 331, 334 Цивільного кодексу України, ст.2, 3, 10, 12, 18, 22, 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяження», ст.90, 95, 102-1, 126, 134 Земельного кодексу України, мотивовані тим, що відповідачем здійснена реєстрація права власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю загальною площею 236 кв.м за адресою: місто Київ, вулиця Перемоги, будинок 1-б, в обхід закону та на підставі документів, які не відповідають вимогам законодавства, а тому така реєстрація підлягає скасуванню.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.10.2022 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в справі №910/10652/22, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 15.11.2022.

21.10.2022 прокурором подано заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на об`єкт нерухомості - нежитлову будівлю загальною площею 236 кв.м за адресою: місто Київ, вулиця Перемоги, будинок 1-б, що на праві приватної власності зареєстровано за відповідачем (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1795217980000, номер запису 30873187). До набрання рішенням законної сили заборони державним реєстраторам прав на нерухоме майно в розумінні Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а також будь-яким іншим особам, уповноваженим на виконання функцій державних реєстраторів, будь-яким суб`єктам державної реєстрації прав та нотаріусам вчиняти будь-які дії, пов`язані з державною реєстрацію речових прав на нерухоме майно - нежитлову будівлю загальною площею 236 кв.м за адресою: місто Київ, вулиця Перемоги, будинок 1-б, в тому числі приймати рішення про державну реєстрацію, здійснювати будь-яку державну реєстрацію змін стосовно вказаного нерухомого майна та вносити будь-які записи про такі зміни до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Ухвалою Господарського суду міста Києва суду від 24.10.2022 заяву про забезпечення позову задоволено.

28.10.2022 від прокурора надійшла заява про виправлення описки в ухвалі суду від 24.10.2022 про забезпечення позову, а саме в частині номеру будівлі рішення про реєстрацію права власності якої за відповідачем просить скасувати позивач та на яку судом накладено арешт.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.11.2022 призначено судове засідання з розгляду заяви про виправлення описки в ухвалі суду на 02.11.2022.

У судовому засіданні 02.11.2022 прокурор заяву про виправлення описки підтримав, просив суд її задовольнити, інші учасники справи в засідання не з`явилися, про дату та час проведення судового засідання повідомлялися належним чином, про причини неявки не повідомили.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.11.2022 заяву прокурора про виправлення описки задоволено та виправлено описку в ухвалі Господарського суду міста Києва від 24.10.2022.

11.11.2022 від представника позивача надійшли пояснення щодо позовної заяви.

У підготовче засідання 15.11.2022 з`явився прокурор, інші учасники справи в засідання не з`явилися, про дату та час проведення судового засідання повідомлялися належним чином, про причини неявки не повідомили. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.11.2022 підготовче засідання відкладено на 13.12.2022.

22.11.2022 від Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на виконання вимог ухвали суду надійшли пояснення.

28.11.2022 від Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на виконання вимог ухвали суду надійшла відповідь.

08.12.2022 від Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на виконання вимог ухвали суду надійшла копія реєстраційної справи.

У підготовче засідання 13.12.2022 з`явились прокурор та представник позивача, відповідач у засідання не з`явився, про дату та час проведення засідання повідомлявся належним чином, про причини неявки суд не повідомив. Враховуючи відсутність клопотань та повідомлень учасників судового процесу про намір вчинити дії, строк вчинення яких обмежений підготовчим провадженням, ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.12.2023 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 24.01.2023.

23.01.2023 від представника відповідача надійшло клопотання про перенесення розгляду справи, в зв`язку з укладенням договору про надання правової (правничої допомоги).

24.01.2023 засідання не відбулось, у зв`язку з оголошеною в місті Києві повітряною тривогою, яка тривала з 14:37 год. до 15:16 год. та загрозою ракетних ударів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.01.2023 судове засідання призначено на 08.02.2023.

У судовому засіданні 08.02.2023 прокурор та представник позивача надали пояснення по суті позовних вимог та позов просили задовольнити. Представник відповідача в засідання не з`явився, про розгляд справи був повідомлений належним чином, про що свідчить розписка представника відповідача адвоката Нікітіної А.Я. про отримання копії ухвали суду від 24.01.2023, про причини неявки суд не повідомив.

Статтею 202 Господарського процесуального кодексу України визначені наслідки неявки в судове засідання учасника справи.

Зокрема, згідно із частиною 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Суд зауважує, що він надавав можливість учасникам справи реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень.

Суд не знаходить підстав для відкладення розгляду справи та вважає за можливе розглядати спір за наявними матеріалами.

Судом враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25.01.2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення в справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

У судовому засіданні 08.02.2023 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши надані документи та матеріали, заслухавши пояснення представників позивача, з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 10.10.2022 за №312021678 державним реєстратором Комунального підприємства "Результат" Синявським Володимиром Володимировичем прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер: 46147386 від 26.03.2019, яким за відповідачем на підставі довідки, серія та номер: 222, виданої 17.05.2016 ТОВ "Благобудконсалт"; технічного паспорту, серія та номер: 222, виданого 17.05.2016 ТОВ "Благобудконсалт" зареєстровано право приватної власності на об`єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю за адресою: місто Київ, вулиця Перемоги, будинок 1-б, загальною площею 236 кв.м.

Предметом даного позову є вимоги позивача про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 26.03.2019, індексний номер 46147386 та здійсненої на його підставі в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за відповідачем на нежитлову будівлю загальною площею 236 кв.м за адресою: місто Київ, вулиця Перемоги, будинок 1-б і припинення вказаного права відповідача.

Підставами позову є порушення вимог законодавства під час здійснення вказаної державної реєстрації права власності на нерухоме майно за відповідачем.

Відповідно до ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права не нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрацій. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Статтею 331 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Статтею 328 Цивільного кодексу України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованості активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до ч. 4 ст. 334 Цивільного кодексу України, права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, розміщене на території України, та обтяжень таких прав регулюються Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Пунктом 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (тут та надалі в редакції від 04.02.2019, тобто чинній станом на момент прийняття рішення про державну реєстрацію права власності відповідача на спірне майно) передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Також статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що заявником є власник, інший правонабувач, сторона правочину, у яких виникло, перейшло чи припинилося речове право, або уповноважені ними особи - у разі подання документів для проведення державної реєстрації набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав.

Згідно п.1 ч.1 ст.3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" загальними засадами державної реєстрації прав є, серед іншого, гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" право власності підлягає державній реєстрації.

Згідно із ч.1, 2 ст.5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення. Якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію нерухомого майна, державна реєстрація прав на таке майно проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку, крім випадків, передбачених статтею 31 цього Закону.

Відповідно до ч.3 ст. 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; під час проведення реєстраційних дій обов`язково використовує відомості Державного земельного кадастру та Єдиного реєстру дозвільних документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, а також використовує відомості, отримані у порядку інформаційної взаємодії Державного реєстру прав з Єдиним державним реєстром судових рішень.

Частиною 2 ст. 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що записи, які містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться у документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведено реєстраційні дії.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", одним з етапів проведення державної реєстрації прав є перевірка документів та/або відомостей Державного реєстру прав, відомостей реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень.

За положеннями ч. 1 ст. 22 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншим нормативно-правовими актами.

Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Пунктом 1 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 (надалі - Порядок), (в редакції від 08.12.2018, тобто чинній на час проведення реєстрації), передбачено, що він визначає умови, підстави та процедуру проведення відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, об`єкти незавершеного будівництва та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав), перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов`язки суб`єктів у сфері державної реєстрації прав, а також умови, підстави та процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.

Відповідно до п. 40 Порядку державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених ст. 27 Закону та цим Порядком.

Пунктом 41 Порядку визначено, що для державної реєстрації права власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна подаються:

1) документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта;

2) технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна;

3) документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси;

4) письмова заява або договір співвласників про розподіл часток у спільній власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, що набувається у спільну часткову власність);

5) договір про спільну діяльність або договір простого товариства (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, будівництво якого здійснювалось у результаті спільної діяльності).

Документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, не вимагається у разі, коли реєстрація такого документа здійснювалася в Єдиному реєстрі документів.

У такому разі державний реєстратор відповідно до наданих заявником у відповідній заяві відомостей про реєстраційний номер документа, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, обов`язково перевіряє наявність реєстрації такого документа в Єдиному реєстрі документів, відсутність суперечностей між заявленими правами та відомостями, що містяться в цьому Реєстрі.

Документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси, не вимагається у разі, коли державна реєстрація права власності проводиться на індивідуальний (садибний) житловий будинок, садовий, дачний будинок, збудований на земельній ділянці, право власності на яку зареєстровано в Державному реєстрі прав. У такому разі заявник в поданій заяві обов`язково зазначає відомості про кадастровий номер відповідної земельної ділянки.

Отже, аналізуючи вище вказані норми законодавства, державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.

Так, згідно матеріалів реєстраційної справи об`єкта нерухомого майна №1795217980000 убачається, що державна реєстрація права власності проведена державним реєстратором КП «Результат» Синявським В.В. на підставі довідки № 222 від 17.05.2016 та технічного паспорту № 222 від 17.05.2016, виданого ТОВ «Благобудконсалт» на замовлення ТОВ «Будконсалтинг Груп», які були долучені до вказаної реєстраційної справи та наявні в матеріалах даної справи.

Водночас, інші документи передбачені пунктом 41 Порядку в матеріалах вказаної вище реєстраційної справи відсутні.

Згідно листа Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 10.08.2022 за вих.№073-2122 документи, що дають право на виконання підготовчих/будівельних робіт та засвідчують прийняття в експлуатацію об`єктів будівництва за адресою: вул. Перемоги, 1-б у Святошинському районі міста Києва Департаментом не видавалися та не реєструвалися.

Відповідно до листа Департаменту містобудування та архітектурно виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 01.09.2022 за вих.№055-5021згідно відомостей Міської інформаційно-аналітичної системи забезпечення містобудівної діяльності, містобудівні умови та обмеження для проектування об`єкта будівництва на вул. Перемоги, 1-б у Святошинському районі міста Києва не надавалися.

Згідно інформації Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 15.09.2022 за вих.№055-5465 у реєстрі адрес у місті Києві, який ведеться згідно з Положенням про реєстр адрес у місті Києві, затвердженим рішенням Київської міської ради від 22.05.2013 № 337/9394 «Про деякі питання ведення реєстрів адрес, вулиць та інших поіменованих об`єктів у місті Києві» відсутні відомості про документи щодо присвоєння нежитловому приміщенню поштової адреси: вулиця Перемоги, 1-б у Святошинському районі міста Києва. Відповідно до бази документообігу звернення щодо присвоєння поштової адреси за вказаною адресою до Департаменту не надходили.

Відповідно до листа Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації від 09.09.2022 за №107-3205, поштова адреса нежитловому приміщенню на вулиці Перемоги, будинок 1-б у Святошинському районі міста Києва не присвоювалася та відповідні документи не видавалися.

Отже, відповідачем не було надано документів, що відповідно до вимог законодавства засвідчують прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта та присвоєння поштової адреси об`єкту нерухомості, реєстрацію права власності нежитлового приміщення площею 236 кв.м по вул. Перемоги, 1-б у Святошинському районі міста Києві, реєстрація була здійснена лише на підставі технічного паспорту та довідки про показники об`єкта, тобто здійснена в порушення Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та за відсутності обов`язкових документів, визначених п. 41 Порядку.

Водночас, слід зазначити, що технічний паспорт є лише документом, яким оформлюється технічна інвентаризація об`єкта та який свідчить про фактичний стан нерухомості (площу, поверховість тощо).

При цьому, технічний паспорт не є правовстановлюючим документом, а відтак не може слугувати самостійною підставою для здійснення державної реєстрації.

Довідка, в свою чергу, складена на підставі проведеної технічної інвентаризації, також не є правовстановлюючим документом чи будь-яким іншим документом, який надає підстави для проведення реєстраційних дій щодо об`єкта нерухомості.

Крім того, в зазначених документах вказано, що нежитлова будівля побудована в 1990 році.

Разом з тим, п.3 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що в разі подання документів для проведення державної реєстрації набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав заявником є власник, інший правонабувач, сторона правочину, у яких виникло, перейшло чи припинилося речове право, або уповноважені ним особи.

Довідка за №222, яка видана ТОВ «Благобудконсалт» відповідачу датована 17.05.2016.

Водночас, згідно інформації Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань датою заснування відповідача - ТОВ «Будконсалтинг Груп» (код 42197146) є 06.06.2018.

Отже, відповідач не міг бути особою, яка здійснила будівництво даного об`єкту, а отже не був власником нерухомого майна в розумінні положень Закону. Крім того, відповідач і не міг замовляти довідку в 2016 році, оскільки такої юридичної особи, як ТОВ «Будконсалтинг Груп» станом на 2016 рік не існувало.

Також згідно із п.3 ч.3 ст.10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов`язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником.

Разом з тим, із матеріалів реєстраційної справи вбачається, що на запит державного реєстратора Комунальне підприємство Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації», яке до 01.01.2013 здійснювало державну реєстрацію права власності на об`єкти нерухомого майна на території міста Києва, листом від 25.03.2019 повідомило, що згідно з даними реєстрових книг, нежитлова будівля по вулиці Перемоги, 1-б у місті Києві на праві власності не зареєстрована.

Також відповідно до листа Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 09.08.2022 за вих.№062/14-6750 (И-2022) за даними реєстрових книг по нежитловому фонду за адресою: місто Київ, вулиця Перемоги, будинок 1-б нерухоме майно на праві власності не реєструвалось.

Враховуючи зазначене реєстрація за відповідачем права власності на майно відбулася на підставі документів, які не відповідають вимогам законодавства, що не може свідчити про правомірне набуття відповідачем нерухомого майна у власність, а відтак є підставою для скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права на це майно.

Крім цього, за змістом ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності із фактом його державної реєстрації.

При дослідженні обставин існування в особи права власності, першочерговим є встановлення підстави, на якій особа набула це право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Вказаної правової позиції дотримується Верховний Суд у постановах від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18 та від 07.10.2020 у справі № 920/728/18.

За відсутності законних підстав для здійснення державної реєстрації за відповідачем права власності на нежитлове приміщення по вул. Перемоги, 1-6 у Святошинському районі міста Києва, сама по собі державна реєстрація не свідчить про виникнення прав власника на вказане нерухоме майно.

Також відповідно до ст. 316, 317 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать право володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Нормами ст. 90, 95, 102-1 Земельного кодексу України визначено, що право на будівництво нерухомого майна (забудову) мають власники земельних ділянок, землекористувачі та особи, які набули право користування чужою земельною ділянкою (суперфіцій) за договором із власником земельної ділянки або з інших передбачених законом підстав.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст. 125 Земельного кодексу України).

При цьому, згідно зі ст. 126 Земельного кодексу України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно речові права на земельну ділянку по вул. Перемоги, 1-б у Святошинському районі міста Києва, на якій розташована нежитлова будівля, за будь - якими фізичними чи юридичними особами не зареєстровані.

Крім того, згідно інформації Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 12.08.2022 та від 08.09.2022 земельна ділянка по вул. Перемоги, 1-б у Святошинському районі міста Києва за даними міського земельного кадастру не обліковується, за поданням Департаменту рішення щодо передачі (надання) вказаної земельної ділянки фізичним чи юридичним особам у власність (користування) Київська міська рада не приймала, право оренди чи власності на земельну ділянку не реєструвалося.

Статтею 9 Земельного кодексу України передбачено, що розпорядження землями територіальної громади міста Києва відноситься до повноважень Київської міської ради.

Оскільки, вказана земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва виключно Київська міська рада має право розпоряджатися нею.

Разом з тим, як зазначалося вище, Київська міська рада, як власник земельної ділянки по вул. Перемоги, 1-б у Святошинському районі міста Києва, в установленому порядку відповідачу або іншим фізичним чи юридичним особам у власність чи користування, в тому числі для будівництва, земельну ділянку не передавала, правовстановлюючі документи на неї не отримувались.

Суд зазначає, що відповідно до вимог чинного законодавства обов`язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постанові Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.04.2018 у справі №914/1874/18.

Знаходження на земельній ділянці, власником якої є Київська міська рада, нерухомості ТОВ «Будконсалтинг Груп» істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстрокове. Позивач у цьому разі не може використовувати земельну ділянку ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі, тобто на даний час відповідача.

Суд наголошує, що державна реєстрація нерухомого майна на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі.

Вказаної правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.05.2020у справі № 916/1608/18.

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (стаття 41 Конституції України).

Згідно ч.4 ст.41 Конституції України та ч.1 ст.321 Цивільного кодексу України, право власності є непорушним та ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ч.1 ст.317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з ч.1 ст.319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ч.1 ст.321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97 ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно частини 1 статті 386 Цивільного кодексу України, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2018 у справі №372/2180/15-ц зазначено, що з огляду на положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об`єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності. Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Одним із елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах "Рисовський проти України" (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, встановивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю.

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

З підстав наведеного суд дійшов висновків про те, що в даній справі з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постанові Верховного Суду від 15.05.2018 у справі №372/2180/15-ц.

Згідно ч.1 статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Скасування рішення державного реєстратора про право власності на об`єкт нерухомого майна по вул. Перемоги, 1-б у Святошинському районі міста Києва має на меті захист прав позивача на земельну ділянку за вказаною адресою.

Статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондуються з положеннями ст.20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Названими нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Пунктами 4) та 10) ч.2 статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

У статті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права.

Суд звертає увагу на те, що як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Так, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (Близькі за змістом висновки викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 та від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц).

Відповідно до статті 11 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Згідно із пунктами 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній із 16.01.2020), відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.

Отже, у розумінні положень наведеної норми у чинній редакції, способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав.

При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

З огляду наведену норму Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", з урахуванням встановлених судом обставин щодо прийняття державним реєстратором Комунального підприємства "Результат" Синявського В.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер: 46147386 від 26.03.2019 на об`єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1795217980000, що знаходиться на земельній ділянці по вул. Перемоги, 1-б у Святошинському районі міста Києва з порушенням норм чинного законодавства, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора.

Щодо наявності в першого заступника керівника Київської міської прокуратури представляти інтереси держави в особі Київської міської ради в межах даного спору, суд зазначає таке.

Положеннями пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України унормовано, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Підстави представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано положеннями Господарського процесуального кодексу України та статтею 23 Законом України від 14.10.2014 №1697-VII "Про прокуратуру".

Відповідно до частини 3 статті 4 Господарського процесуального кодексу України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

До таких осіб процесуальний закон відносить прокурора та визначає підстави участі цієї особи у господарській справі.

Згідно з частиною 3 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами.

Частиною 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Отже, аналіз частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише в двох "виключних" випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтування підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Такі правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, а також у постановах Верховного Суду від 02.02.2022 у справі №927/1099/20, від 16.07.2021 у справі №917/644/18 та від 09.02.2022 у справі №922/2399/21.

Встановлюючи підстави для представництва прокурором інтересів держави у суді, суд повинен здійснити оцінку не тільки щодо виконання прокурором обов`язку попереднього (до звернення до суду) повідомлення відповідного суб`єкта владних повноважень, яке є останнім перед безпосереднім поданням позову до суду, а й наявні у справі інші докази, щодо обставин які йому передували, зокрема, попереднього листування між прокурором та зазначеним органом, яке за своїм змістом може мати різний характер.

Зокрема, такі документи (незалежно від їх назви) можуть бути спрямовані на:

а) отримання інформації з метою встановлення наявності або відсутності порушення інтересів держави у випадку виявлення прокурором ознак такого порушення на підставі абзацу 4 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру";

б) інформування відповідного органу про виявлені прокурором порушення інтересів держави та отримання інформації щодо обізнаності такого органу про вказане порушення та вжиття або невжиття відповідних заходів;

в) отримання від відповідного органу інформації (матеріалів та копій), необхідних для здійснення представництва в суді.

Так, у ході розгляду цієї справи судом встановлено, що прокуратурою листом від 03.08.2022 було повідомлено Київську міську раду про те, що в межах кримінального провадження №12022100080000526 від 23.02.2022 було встановлено факт порушення вимог законодавства при реєстрації права власності на нерухоме майно на земельній ділянці комунальної власності. Також прокуратура просила повідомити не пізніше 11.08.2022: чи вживалися Київською міською радою чи її структурними підрозділами заходи щодо порушення вимог чинного законодавства, в тому числі цивільно-правового характеру, зокрема, щодо скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на нерухоме майно по вулиці Перемоги, будинок 1-б у Святошинському районі міста Києва, у разі невжиття - повідомити причини, а також зазначено, що в разі невжиття відповідних заходів такі заходи будуть вжиті Київською міською прокуратурою.

01.09.2022 листом за №15/1-575вих.22 Київська міська прокуратура повідомила позивача про те, що нею вживаються заходи щодо пред`явлення позову в інтересах Київської міської ради щодо скасування реєстрації права власності на нерухоме майно по вулиці Перемоги, будинок 1-б у Святошинському районі міста Києва. Крім цього, прокуратура просила повідомити Київську міську раду про те чи будуть вживатися нею чи її структурними підрозділами заходи щодо усунення порушень вимог чинного законодавства, в тому числі цивільно-правого характеру, а також зазначила, що в разі невжиття відповідних заходів такі заходи будуть вжиті Київською міською прокуратурою.

Однак, заходи цивільно-правового характеру з метою усунення порушень закону органом місцевого самоврядування не вжито, про намір вжити їх самостійно ним не зазначено.

14.09.2022 листом за №15/10611вих-22 Київська міська прокуратура повідомила позивача про те, що нею підготовлено позовну заяву в інтересах держави в особі Київської міської ради про скасування реєстрації права власності на нерухоме майно по вулиці Перемоги, будинок 1-б у Святошинському районі міста Києва.

При тому, що прокурор неодноразово звертався до Київської міської ради та її структурних підрозділів листами щодо підстав набуття права власності відповідачем на нерухоме майно по вулиці Перемоги, будинок 1-б у Святошинському районі міста Києва та користування земельною ділянкою комунальної власності за вказаною адресою.

Враховуючи обізнаність Київської міської ради про порушення прав територіальної громади міста Києва, як власника земельної ділянки та беручи до уваги невжиття вказаним органом заходів з метою поновлення порушених інтересів держави, суд приходить до висновку, що в даному випадку наявний визначений Конституцією України виключний випадок, який обґрунтовує представництво прокурором інтересів держави в цій справі, оскільки відповідний компетентний орган бездіє протягом тривалого часу.

Виходячи з викладеного, суд приходить до висновку, що при зверненні до суду з позовом у даній справі прокурором належним чином було підтверджено бездіяльність компетентного органу, який знав про порушення інтересів держави, однак не звертався до суду з відповідним позовом з невідомих причин.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на викладене вище, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду.

На підставі викладеного, враховуючи доведення позивачем своїх позовних вимог, а відповідачем не представлення суду більш вірогідних доказів, ніж ті, які надані позивачем, суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 26.03.2019, індексний номер 46147386 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за відповідачем на нежитлову будівлю загальною площею 236 кв.м за адресою: місто Київ, вулиця Перемоги, будинок 1-б, припинивши вказане право відповідача.

Згідно із ст.129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати позивача по сплаті судового збору покладаються на відповідача.

Керуючись ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 26.03.2019, індексний номер 46147386 та здійсненої на його підставі в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за Товариством з обмеженою відповідальністю «Будконсалтинг Груп» (01601, місто Київ, вулиця Мечникова, будинок 2, ідентифікаційний код 42197146) на нежитлову будівлю загальною площею 236 кв.м за адресою: місто Київ, вулиця Перемоги, будинок 1-б, припинивши вказане право Товариству з обмеженою відповідальністю «Будконсалтинг Груп» (01601, місто Київ, вулиця Мечникова, будинок 2, ідентифікаційний код 42197146).

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Будконсалтинг Груп» (01601, місто Київ, вулиця Мечникова, будинок 2, ідентифікаційний код 42197146) на користь Київської міської прокуратури (03150, місто Київ, вулиця Предславинська, будинок 45/9, ідентифікаційний код 02910019) 3 721 (три тисячі сімсот двадцять одну) грн 50 коп. судового збору.

4. Після набрання рішенням суду законної сили видати наказ.

5. Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.

Повний текст складено 20.02.2023.

Суддя Я.А.Карабань