Рішення від 13.02.2023 по справі 754/9633/22

Номер провадження 2/754/1091/23

Справа №754/9633/22

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 лютого 2023 року Деснянський районний суд м. Києва в складі:

головуючого - судді - Лісовської О.В.

за участю секретаря - Грей О.П.

позивачки ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання особи таким, що втратив право користування жилим приміщенням, -

ВСТАНОВИВ:

Позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання особи таким, що втратив право користування жилим приміщенням, а саме АДРЕСА_1 . Позовні вимоги мотивовані тим, що позивачка проживає та зареєстрована у АДРЕСА_1 . Крім неї у кімнаті зареєстровано двоє її синів - ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Відповідач ОСОБА_2 з 27.10.2021 року у кімнаті не проживає, в утриманні житла участі не приймає, особистих речей його у кімнаті немає. Наявність реєстрації відповідача у кімнаті перешкоджає позивачці здійснювати право володіння, користування та розпорядження, оскільки передбачає право відповідача на користування жилим приміщенням за місцем реєстрації, але позивачка самостійно сплачує всі комунальні витрати. На підставі викладеного позивачці звертається до суду з даним позовом, в якому просить усунути їй перешкоди у користуванні кімнатою АДРЕСА_1 шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням.

У судовому засіданні позивачка підтримала позовні вимоги, просила їх задовольнити.

Відповідач у судове засідання не з"явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки не повідомив. Суд вважає можливим розглядати справу у відсутності відповідача, за наявних у справі матеріалів.

Представник третьої особи у судове засідання не з`явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, у своєму листі просить проводити розгляд справи в його відсутність.

Вислухавши пояснення позивачки, вивчивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Згідно із статтями 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.

Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.

Судом встановлено, що спірним житловим приміщенням є кімната АДРЕСА_1 .

Вказана кімната була надана позивачці ОСОБА_1 на сім`ю з трьох осіб (вона та двоє дітей) на підставі ордеру від 21.05.2015 року.

Вказана кімната АДРЕСА_1 не приватизована.

Як вказує у своїх позовних вимогах ОСОБА_1 , з 27.10.2021 відповідач ОСОБА_2 , який є її сином, у кімнаті не проживає, квартирою не цікавиться, витрати по утримання житла не несе, що стало підставою для звернення до суду з даним позовом.

Обгрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 вказує про те, що наявність реєстрації відповідача у кімнаті перешкоджає їй здійснювати право володіння, користування та розпорядження, оскільки передбачає право відповідача на користування жилим приміщенням за місцем реєстрації, але позивачка самостійно сплачує всі комунальні витрати. На підставі викладеного позивачці звертається до суду з даним позовом, в якому просить усунути їй перешкоди у користуванні кімнатою АДРЕСА_1 шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням.

Відповідно до ст.. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 16 ЦК України визначено, що кожна особи має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно із ст.. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 5 ЦПК України визначено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або ос пореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Під способами захисту суб`єктивних прав розуміють закріплені законом матеріальноправові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

При цьому під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект по відновленню відповідних прав, свобод та інтересів на стільки, наскільки це можливо.

Як вбачається з позовної заяви, ОСОБА_1 , обґрунтовуючи позовні вимоги, посилається на ст.. 316, 317, 319, 321, 379 ЦК України, що регулюють захист права власності, при цьому з матеріалів справи вбачається, що спірне жиле приміщення не перебуває у власності, ОСОБА_1 є наймачем жилого приміщення, що перебуває у державній власності.

Таким чином, обраний позивачкою спосіб захисту не передбачений законом для застосування до спірних правовідносин. Такий спосіб захисту, як усунення перешкод у здійсненні права власності, може бути застосований судом виключно в окремо визначених цивільним законодавством випадках, зокрема, у разі, якщо жиле приміщення належить позивачу на праві власності.

Вказане означає, що належним способом захисту цивільного права позивача у такому разі є пред`явлення позову про визнання особи таким, що втратив право користування жилим приміщенням, яке є підставою для зняття особи з реєстрації місця проживання відповідними уповноваженими органами.

Враховуючи вимоги ст. 5 ЦПК України, суд вважає, що належним способом захисту порушеного права будуть позовні вимоги про визнання особи таким, що втратив право користування жилим приміщенням.

Вирішуючи дані позовні вимоги по суті, суд виходить з наступного.

Згідно ст. 9 ЖК України громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду.

Згідно ст. 58 ЖК України на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Згідно ст.61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією і наймачем - громадянином, якому видано ордер.

Частиною 1 ст. 71 ЖК України встановлено, що при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Згідно статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК України діє підстави для висновку про те, що особа може бути визнана такою, що втратила право користуванням жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше 6 місяців та відсутність поважних причин. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Відповідно до ст. 107 ЖК України наймач жилого приміщення вправі за згодою членів сім`ї в будь-який час розірвати договір найму. У разі вибуття наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

Згідно із п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.04.1985 року "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст. 71 ЖК України), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Відповідно до п. 11 Постанови Пленуму Верховного суду України від 12.04.1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття. На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, переведення майна в інше жиле приміщення, виїзд в іншій населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк, тощо.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач ОСОБА_1 вказує про те, що відповідач не проживає у спірному жилому приміщенні з 27.10.2021 року, жилим приміщенням не цікавиться, його речі у ньому відсутні, комунальні послуги він не сплачує.

Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт не проживання відповідача у спірному жилому приміщенні.

Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

На підтвердження факту непроживання відповідача у спірному жилому приміщенні позивачем надано письмові докази, а саме: Акт про непроживання особи за місцем реєстрації від 18.10.2022 року та Акт від 19.07.2022 року.

Але судом дані акти, як доказ непроживання відповідача у спірному жилому приміщенні, до уваги не приймаються, виходячи з наступного.

Так, Акт про непроживання особи за місцем реєстрації від 18.10.2022 року складений сусідами позивача про те, що вони засвідчують, що з 27.10.2021 року по теперішній час ОСОБА_2 у кімнаті АДРЕСА_1 не проживає.

Слід зазначити, що підписи сусідів, які склали Акт від 18.10.2022 року, були засвідчені безпосередньо самими сусідами.

Також як доказ у справі позивачкою наданий Акт від 19.07.2022 року, складений сусідами позивачки про те, що ОСОБА_2 у кімнаті АДРЕСА_1 зареєстрований, але не проживає з 27.10.2021 року по даний час.

Вказаний акт складений сусідами, їх підписи завірені представником ЖЕД-301.

Але судом дані докази, як підтвердження факту не проживання відповідача у спірному жилому приміщенні, до уваги не приймаються, оскільки вони не відповідають формі та змісту, що пред`являються до даних актів.

Крім того, інших доказів на підтвердження факту непроживання відповідача у спірному жилому приміщенні позивачкою суду не надано.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтями 10-13 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до вимог ст. 76-83 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1 ) письмовими, речовими і електронними доказами; 2 ) висновками експертів; 3 ) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на не вчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.04.1985 року "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" у справах про визнання наймача або члена його сім?ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст. 71 ЖК України), необхідно з?ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім?ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Невід`ємне право кожної людини на житло закріплено також і в Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 року, ратифікованому Верховною радою УРСР 19 жовтня 1973 року , з якого вбачається, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім`ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло, і на неухильне поліпшення умов життя. Держави-учасниці вживуть належних заходів щодо забезпечення здійснення цього права.

Відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, яка гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.).

Крім того, слід зазначити, що вичерпного переліку поважних причин непроживання у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим вказане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи.

Таким чином, під час вирішення питання про втрату особою права на користування жилим приміщенням з`ясуванню підлягають термін його відсутності та поважність причин такої відсутності.

На підтвердження факту непроживання відповідача у спірному жилому приміщення позивачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів.

Проаналізувавши вищевказані норми діючого законодавства та встановлені у справі докази та обставини, суд вважає, що позивачкою не наведено достатньо доказів на підтвердження підстав для позбавлення відповідача права користування житловим приміщенням у розумінні ст.. 71, 72 ЖК України, а тому суд приходить до висновку, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 слід відмовити.

На підставі викладеного, керуючись ст. 12, 19, 81, 141, 258-260, 263-265, 280-284 ЦПК України, Конституцією України, ст. 405 ЦК України, ст. 71, 72 Житлового кодексу України, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання особи таким, що втратив право користування жилим приміщенням, - відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня проголошення.

Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 .

Відповідач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 .

Третя особа - Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація, адреса: м. Київ, пр.. Червоної Калини, 29.

Повний текст рішення виготовлений 21 лютого 2023 року.

Суддя О.В.Лісовська