Рішення

від 24.02.2023 по справі 754/18612/21

ДЕСНЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Номер провадження 2/754/185/23

Справа №754/18612/21

РІШЕННЯ

Іменем України

24 лютого 2023 року м.Київ

Деснянський районний суд міста Києва

під головуванням судді Бабко В. В.

за участю секретаря судового засідання Якименко А.І.

за участю представника позивача Пересунька С.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою "Акціонерного товариства «Сенс Банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , як законного представника, який діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , як законного представника, який діє в інтересах малолітнього ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Служба у справах дітей та сім"ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання осіб такими, що втратили право користування майном, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовом про визнання осіб такими, що втратили право користування майном.

Позивач свої позовні вимоги мотивує тим, що їм належить на праві приватної власності двокімнатна квартира, загальною площею 55,90кв.м, житловою площею 29,20кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . За позивачем таке право було зареєстровано відповідно до договору іпотеки. Зазначають, що 22.12.2005 між позивачем та ОСОБА_2 було укладено договір кредиту №1600 на суму 63000 дол. США, в якості забезпечення зобов`язання за кредитним договором №1600 ОСОБА_2 , як іпотекодавець, передала в іпотеку вищевказану квартиру. Оскільки ОСОБА_2 не належним чином виконувала взяті на себе зобов`язання, позивач звернув стягнення на квартиру іпотекодавця, та звернулись до державного реєстратора. Підставою для реєстрації права власності на нерухоме майно була передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Оскільки ОСОБА_2 втратила право власності на квартиру вона втрачає і право користування даною квартирою. В квартирі за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 . Зазначають, що позивач звертався до відповідачів з вимогою звільнити житлове приміщення, однак незважаючи на відсутність будь-яких правових підстав для проживання у квартирі, колишній власник продовжує користуватися ним та відмовляється добровільно висилятися. Просять суд визнати громадян: ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 такими, що втратили право користування двокімнатною квартирою, загальною площею 55,90кв.м, житловою площею 29,20кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та стягнути з відповідачів на користь позивача судові витрати по сплаті судового збору.

Ухвалою Деснянського районного суму м. Києва від 10.12.2021, відкрито провадження у справі, призначено справу до розгляду в загальному порядку справи, визначено відповідачу п`ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позовну заяву.

Представник позивача Пересунько С.С. в попередніх судових засіданнях позов підтримував в повному обсязі. В судове засідання 21.02.2023 представник позивача Пересунько С.С. не з'явився, подав до суду заяву з проханням слухати справу у його відсутності. Позовні вимоги підтримує, просить їх задовольнити в повному обсязі та не заперечує проти винесення заочного рішення.

Відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в судові засіданні не з'являлись. Про дату, місце та час розгляду справи повідомлялись належним чином, за адресою зазначеній в позовній заяві. Причини неявки суду не відомо. Все конверти (судові повістки) повернулись до суду з поштовою відміткою «за закінченням терміну зберігання». Відзив у встановлені строки до суду не подавали.

Представник Служби у справах дітей та сім`ї Деснянської районної в м. Києві державній адміністрації в судове засідання не з`явився. Подав до суду заяву з проханням проводити розгляд справи без участі представника Служби.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, суд вважає за можливе вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів та ухвалити рішення у відсутності учасників справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Стаття 263 ЦПК України регламентує, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі статтями 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ст. 82 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.

Згідно зі статтями 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір.

Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Дослідивши повно та всебічно обставини справи в їх сукупності, оцінивши зібрані по справі докази, виходячи зі свого внутрішнього переконання, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, з таких підстав.

Судом встановлені такі факти та їх правовідносини.

Відповідно до Договору кредиту № 1600 від 22.12.2005 між позивачем (на момент укладання договору АТ «Укрсоцбанк») та ОСОБА_2 укладено договір кредиту, відповідно до якого Банк надає у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 63000 дол. США для придбання нерухомого майна двокімнатної квартири, загальною площею 55,90кв.м, житловою площею 29,20кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно із Іпотечного договору № 04/І-423 від 22.12.2005 укладеного між позивачем (на момент укладання договору АТ «Укрсоцбанк») та ОСОБА_2 , іпотекодавець ОСОБА_2 , передає в іпотеку іпотекодержателю АТ «Укрсоцбанку» у якості забезпечення виконання зобов`язань за Договором кредиту №1600 двокімнатну квартиру, загальною площею 55,90кв.м, житловою площею 29,20кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 06.09.2021 №273453929 за АТ «АльфаБанк», яке є правонаступником АТ «Укрсоцбанк» було зареєстровано право власності на двокімнатну квартиру, загальною площею 55,9кв.м, житловою площею 29,20кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Як зазначене в позові та не заперечувалось представником позивача, правовою підставою для реєстрації права власності за АТ «Альфа Банк» на нерухоме майно, стало застереження в п.4.5.3. Договору іпотеки від 22.12.2005, яке передбачало передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Згідно із вимоги про добровільне виселення від 06.10.2021 позивач звертався до відповідачів з вимогою звільнити житлове приміщення, яке було направлено рекомендованим поштовим відправленням, однак відповідачами дана вимога була проігнорована.

Відповідно до Акту огляду заставного майна від 03.02.2023, складеного представником ПАТ «Альфа Банк» за адресою: АДРЕСА_1 , зазначено: «Огляд з доступом внутрь квартири, 15 поверх , 16 поверхового панельного будинку. Шпалери здерті, старі, стелі залиті з грибком, Двері міжкімнатні старі дерев`яні, вікна - блоки старі, дерев`яні, підлога - старий лінолеум. Потребує ремонту. Водяні труби старі. Всі комунікації існують. Ліфт пасажирський та вантажний. Вхідні двері металеві. Початок Троєщини, 25хв до метро Почайна громадським транспортом».

Відповідно до листа Служби у справах дітей та сім`ї Деснянської районної в м. Києві державній адміністрації від 13.02.2023 №10223-551 зазначено, що Службою у справах дітей та сім`ї направлено запрошення ОСОБА_2 , як законному представнику дітей, проте лист повернувся у зв`язку з відсутністю адресата за вказаною адресою. Співробітником пошти додатково було зазначено про те, що адресат помер. Жодних інших засобів зв`язку відповідачів в позовній заяві не зазначено. Спеціалісти Служби виходили за адресою АДРЕСА_1 проте двері спеціалістам ніхто не відчинив. Будь-якої іншої інформації щодо законних представників дітей у Служби немає Службою було направлено лист до Управління освіти Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації з проханням надати інформацію щодо можливого навчання малолітнього ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , однак відповідно до відповіді Управління освіти ОСОБА_6 не відвідує жоден заклад освіти Деснянського району м. Києва.

Відповідно до Витягу з реєстру територіальної громада м. Києва Комунального підприємства «Головний інформаційно-обчислюваний центр» за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані: ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно із ч. 1 ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

За приписами ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Звертаючись з позовом до суду, позивач просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування квартирою, з підстав, передбачених ст. 391 ЦК України, посилаючись на те, що новим власником цієї квартири став позивач, який набув право власності на житлове приміщення внаслідок процедури реалізації заставного майна, що раніше належало відповідачці ОСОБА_2 .

За змістом ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення, вимагати усунення будь-яких порушень права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому, не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відповідно до ст. 72 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (статті 15, 16 ЦК України).

З копії Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 06.09.2021 № 273453929, наданої позивачем, вбачається, що підставою для державної реєстрації права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за АТ «Альфа Банк» є, зокрема, договір іпотеки від 22.12.2005 № 04/1-423.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у ст. 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку».

Відповідно до абз. 3 ст. 1 Закону України «Про іпотеку», іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку»).

Згідно із ч. 4 ст. 33 Закону Законом України «Про іпотеку», звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

За положеннями ч. 1, 3 ст. 36 Закону України «Про іпотеку», сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому ст. 37 цього Закону.

Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання (ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку»).

У справі, яка розглядається, спір виник у зв`язку з тим, що позивач як новий власник набув право власності на квартиру, яка, як убачається з копії Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, була предметом іпотеки, проте, позивач не може користуватися своєю власністю, оскільки попередні власники зареєстровані у цій квартирі.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 02.09.2021 у справі № 345/2518/19 зазначає, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення.

Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є ст. 109 ЖК УРСР, у ч. 1 якої передбачені підстави виселення.

Так, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10.10.2019 у справі № 295/4514/16-ц зроблено правовий висновок, що тлумачення ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР, з урахуванням змісту ст. 379, глави 26 ЦК України свідчить, що виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання іншого постійного житлового приміщення не допускається.

У разі, якщо право власності на житло набуто в порядку, передбаченому Законом України «Про іпотеку», то питання про втрату права користування житлом його колишніх власників має вирішуватися відповідно до цього Закону.

Згідно із ч. 3 ст. 47 Конституції України, ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення ст. 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма ст. 109 ЖК УРСР (постанови Верховного Суду України від 22.06.2016 у справі № 6-197цс16, від 21.10.2015 у справі № 6-1484цс15).

Виселення особи з житла у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями ст. 109 ЖК УРСР.

Відповідно до цієї норми виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу. Відсутність жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання або відмова у їх наданні з підстав, встановлених статтею 132-2 цього Кодексу, не тягне припинення виселення громадянина з жилого приміщення, яке є предметом іпотеки, у порядку, встановленому частиною третьою цієї статті.

Згідно зі ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов`язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов`язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31.10.2018 року у справі № 753/12729/15-ц.

Як встановлено судом новий власник спірного житлового приміщення мав об`єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірною квартирою і при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у квартирі.

Вказані висновки узгоджуються із правовими висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 31.10.2018 у справі № 753/12729/15-ц та від 05.06.2019 у справі № 643/18788/15-ц.

Звертаючи стягнення на предмет іпотеки, іпотекодержатель повинен виконати вимоги ст.109 ЖК УРСР.

Тобто, за наявності відповідних правових підстав, передбачених цією статтею, обов`язок забезпечення осіб, які підлягають виселенню з іпотечного майна, іншим житловим приміщенням, покладається саме на іпотекодержателя.

Позов обґрунтований тим, що позивач не може реалізувати свою правомочність власника, оскільки квартира фактично обтяжена правом на проживання у ній колишнього власника та членів його сім`ї.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Згідно зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» в першій частині ст. 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07.07.2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05) ЄСПЛ зазначив, що п. 2 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Таким законом є ст. 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення у передбачених цією нормою випадках.

Внаслідок відмови в задоволенні позову неволодіючий власник несе певні обмеження, проте такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника, що спростовує доводи позивача про те, що наявність реєстрації відповідачів в належному на праві власності позивачу житловому приміщенні створює перешкоди власнику в реалізації права на вільне розпорядження належним йому майном.

За змістом ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ч. 3 ст. 109 ЖК УРСР, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений, або інший погоджений сторонами строк, добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Проте, як вбачається з позовної заяви, позивачем не заявлено вимог про виселення відповідачів.

Крім зазначеного, у позовній заяві позивач вказує, що місцеперебування відповідачів йому невідоме; факт не проживання відповідачів за місцем реєстрації позивач підтвердити не може; про поважність причин відсутності відповідачів за місцем реєстрації позивач не обізнаний.

Отже, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, зокрема, відповідні акти, складені балансоутримувачем будинку, щодо встановлення періоду часу не проживання та причин не проживання відповідачів у спірній квартирі на підтвердження вимог позивача саме щодо визнання відповідачів такими, що втратили право користування житлом.

Аналогічні за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18.09.2019 у справі №201/7237/17, у якій встановлено, що банк звернувся до суду з позовом до відповідачів про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні житлом шляхом визнання осіб такими, що втратили право на користування житлом та зняття з реєстраційного обліку. В обґрунтування своїх вимог банк посилався на те, що судовим рішенням звернуто стягнення на предмет іпотеки (квартиру) та визнано право власності за банком на вказане житло, однак відповідачі не бажають знятися з реєстраційного обліку, не сплачують кошти за комунальні послуги чим чинять перешкоди власнику майна у його користуванні. У вказаній справі Верховний Суд відхилив касаційну скаргу банку та погодився з висновками апеляційного суду про відмову в задоволенні позову, оскільки у матеріалах справи відсутні відповідні акти, складені балансоутримувачем будинку, щодо встановлення періоду часу непроживання та причин непроживання відповідачів у вказаній квартирі на підтвердження вимог банку щодо визнання відповідачів такими, що втратили право користування житлом. Таким чином, вимоги банку про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням з підстав непроживання відповідачів у квартирі понад встановлені законом строки з тих підстав, що останні не проживають у квартирі та покинули житлове приміщення у добровільному порядку, належними та допустимими доказами у справі не підтверджуються.

Крім того, суд звертає увагу, що порядок зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) встановлено у ст. 18 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», згідно з п. 2 ч. 1 якої зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) у разі звернення до органу реєстрації або через центр надання адміністративних послуг за місцем задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється за заявою власника житла приватної форми власності, поданої у паперовій формі, стосовно повнолітньої особи, місце проживання (перебування) якої зареєстровано або задекларовано в житлі, що належить власнику на підставі права власності.

Конституцією України передбачено, що всі рівні перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (статті 24 та 129).

Виходячи зі змісту ч.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків.

Згідно зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст. 8 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право на ефективне поновлення управах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом.

З огляду на вищезазначені норми матеріального права та встановлені обставини, вимоги позивача про визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою, не ґрунтуються на нормах чинного законодавства, відтак, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявлених позивачем позовних вимог.

Відповідно до статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а в разі відмови в позові покладається на позивача.

Керуючись Конституцією України, статтями 316, 317, 321, 328, 391 Цивільного кодексу України, статтями 72, 109 Житлового кодексу Української РСР, Законом України «Про іпотеку», статтями 3-5, 7-13, 17, 43, 49, 76-81, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд -

УХВАЛИВ:

У позові Акціонерного товариства «Сенс Банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , як законного представника, який діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , як законного представника, який діє в інтересах малолітнього ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Служба у справах дітей та сім"ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання осіб такими, що втратили право користування майном - відмовити.

Судові витрати покладається на позивача.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду через Деснянський районний суд м. Києва шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: Акціонерне товариство «Сенс Банк», ЄДРПОУ 23494714, адреса місцезнаходження: м.Київ, вулиця Велика Васильківська, 100

Відповідачі: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний код: НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , законний представник ОСОБА_2 .

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , законний представник ОСОБА_2 .

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код відсутній в матеріалах справи.

Повний текст рішення складено та підписано 24.02.2023.

Суддя В.В. Бабко