Постанова

від 21.02.2023 по справі 260/3056/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 лютого 2023 рокуЛьвівСправа № 260/3056/20 пров. № А/857/13079/22

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіОнишкевича Т.В.,

суддівСеника Р.П., Судової-Хомюк Н.М.,

з участю секретаря судових засідань Доморадової Р.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові у режимі відеоконференції апеляційну скаргу Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 травня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача Головне управління ДПС у м. Києві про визнання дій протиправними,

суддя у І інстанціїМикуляк П.П.,

час ухвалення судового рішення 09 год 09 хв,

місце ухвалення судового рішенням. Ужгород,

дата складення повного тексту рішення 03 червня 2022 року,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із адміністративним позовом, у якому просила визнати протиправними дії Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі Департамент) по формуванню та видачі даних про нормативну грошову оцінку земельних ділянок площею 1378,30 м2 та 877,33 м2 по АДРЕСА_1 .

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 травня 2022 року у справі № 260/3056/20 позов було задоволено.

При цьому суд першої інстанції виходив із того, що при наданні довідки (витягу) оцінки вартості землі Департамент мав перевірити правомірність та обґрунтованість вказаних у них даних, які впливають на вартість грошової оцінки земельної ділянки. Формування витягу в автоматичному режимі не може бути підставою для встановлення у ньому розмірів коефіцієнтів, які не відповідають вимогам чинного законодавства. Тому суд дійшов висновку про протиправність дій Департаменту по формуванню та видачі даних про нормативну грошову оцінку земельних ділянок площею 1378,30 м2 та 877,33 м2 у АДРЕСА_1 .

Департамент у своїй апеляційній скарзі просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Звертає увагу апеляційного суду на те, що відповідно до даних міського земельного кадастру користувачем земельних ділянок на АДРЕСА_1 (обліковий код 62:068:0141 площею 1378,30 м2 та обліковий код 62:068:0166 площею 877,33 м2) є ОСОБА_1 . Відповідні відомості внесені до міського земельного кадастру на підставі звіту про встановлення зовнішніх меж земельних ділянок від 22 січня 2004 року № 62068-20.

Щодо повноважень Департаменту з приводу видачі довідки про розмір нормативної грошової оцінки земельних ділянок, наполягає на тому, що такими наділений у відповідності до рішення Київської міської ради від 18 квітня 2013 року №194/9251 «Про ведення міського земельного кадастру», рішення Київської міської ради від 19 грудня 2002 року № 182/342 «Про затвердження положення про Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)» (в редакції рішення Київської міської ради від 10 березня 2016 року № 144/144).

Свої дії обґрунтовує Порядком визначення нормативної грошової оцінки земельних ділянок у місті Києві, затвердженим додатком 5 до рішення Київської міської ради від 26 липня 2007 року №43/1877 «Про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель міста Києва та Порядку її визначення» та рішенням Київської міської ради від 23 червня 2011 року № 242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві» (зі змінами та доповненнями).

Відтак наполягає на тому, що Департамент відповідно до своїх повноважень надає інформацію з міського земельного кадастру про розмір нормативної грошової оцінки земельної ділянки за результатами розрахунку відповідно до рішення Київської міської ради про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель міста Києва органам державної податкової служби з метою нарахування та справляння плати за землю в місті Києві.

Інформація, яка міститься у міському земельному кадастрі, внесена на підставі технічного звіту, який не розроблявся Департаментом на замовлення або одноособово, а технічний звіт відповідав нормам, передбаченим на момент його складання.

Враховуючи зазначене та те, що земельні ділянки з обліковими кодами 62:068:0141 та 62:068:0166 не були сформованими на момент звернення позивачки з позовом до суду, відомості щодо них не внесені до Державного земельного кадастру, цим земельним ділянкам не присвоєно кадастрові номера та у відомостях Державного земельного кадастру відсутній код класифікації видів цільового призначення вказаних земельних ділянок, Департамент правомірно видав довідки про розмір нормативно грошової оцінку цих земельних ділянок.

Окрім того, на думку скаржника, видані довідки не є рішеннями суб`єкта владних повноважень, які порушують права та інтереси позивачки, не є індивідуальним актом та носять виключно інформаційний характер.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 підтримала доводи, викладені у оскаржуваному судовому рішенні, заперечила обґрунтованість апеляційних вимог та просила залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Представник Департаменту у ході апеляційного розгляду у режимі відеоконференції підтримав подану апеляційну скаргу доводами, аналогічними до тих, що зазначені у її тексті. Просив скасувати рішення суду першої інстанції та у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Інші учасники справи, належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, на виклик апеляційного суду не прибули, що відповідно до частини 2 статті 313 Кодексу адміністративного судочинства України не перешкоджає її розгляду.

Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог скаржника, виходячи із такого.

Як безспірно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 з 2003 року на праві власності належить нерухоме майно нежила будівля по АДРЕСА_1 площею 619,2 м2, придбана нею на підставі договору купівлі-продажу від 15 жовтня 2003 року у ОСОБА_2 , який попередньо придбав цю нежитлову будівлю у ВАТ «Київхімволокно» на підставі договору купівлі-продажу від 02 жовтня 2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 02 жовтня 2002 року за реєстром 3175. У вказаних договорах купівлі-продажу умови переходу права користування земельною ділянкою під нерухомим майном та площа земельної ділянки, необхідна для його обслуговування, не обумовлювалися.

Власником земельної ділянки за адресою по АДРЕСА_1 є територіальна громада міста Києва, що не заперечується часниками судового розгляду.

Постійним землекористувачем за вказаною адресою було ВАТ «Київхімволокно», яке не надавало добровільну відмову від права користування земельною ділянкою у зв`язку із продажем нерухомого майна. Земельна ділянка не була вилучена у попереднього землекористувача та не була передана у землі запасу Київської міської ради у відповідності до приписів пунктів «а» та «б» частини 1 статті 141 Земельного кодексу України (далі ЗК).

ВАТ «Київхімволокно» припинено 29 березня 2019 року.

Інженером-землевпорядником ОСОБА_3 було розроблено технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земель, зокрема, земельної ділянки, яка фактично перебуває у користуванні ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 .

Висновками Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради та Держгеокадастру було погоджено технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земель, зокрема земельної ділянки, яка фактично перебуває у користуванні ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 , відповідно до якої площа земельної ділянки, що перебуває у фактичному користуванні ОСОБА_1 для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі становить 0,1237 га. Така ж площа вказана у витягу з Державного земельного кадастру (єдиної офіційної бази даних про земельні ділянки), де зазначено про формування земельної ділянки, яка перебуває в користуванні ОСОБА_1 площею 0,1237 га.

Департаментом було сформовано та внесено до бази ПК «Кадастр» дві окремі земельні ділянки № 62:068:0141 площею 1378,30 м2 та № 62:068:0166 площею 877,33м2, що знаходяться у користування позивачки.

ОСОБА_1 не погодилася із такими діями Департаменту та звернулася за захистом своїх прав до адміністративного суду з позовом, що розглядається.

При наданні правової оцінки правильності вирішення судом першої інстанції цього публічно-правового спору оскаржуваним рішенням та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.

Відповідно до частини 1 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.

Частиною 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з приписами частини 3 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до приписів частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із приписами статті 120 ЗК якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

За правилами статті 377 Цивільного кодексу України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

У матеріалах справи наявні докази, які вказують на те, що при переході права власності на нежитлову будівлю до ОСОБА_1 перейшло право на фактичне користування однією земельною ділянкою по АДРЕСА_1 площею 0,1237 га з кадастровим номером 8000000000:62:068:0015 (технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земель, яка розроблена інженером-землевпорядником ОСОБА_3 (кваліфікаційний сертифікат 000239 від 03 січня 2013 року); позитивні висновки, погоджені Департаментом містобудування та архітектури Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та органом Держгеокадастру).

Як під час розгляду справи судом першої інстанції, так і у ході апеляційного розгляду відповідач на пропозицію суду не надав належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження того, що у фактичному користуванні ОСОБА_1 перебуває дві земельні ділянки площею 1378,30 м2 та 877,33м2 відповідно.

При цьому приписами статті 791ЗК передбачено таке.

Формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Формування земельних ділянок здійснюється:

у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності;

шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок;

шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

шляхом інвентаризації земель у випадках, передбачених законом;

за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв);

за затвердженими комплексними планами просторового розвитку території територіальних громад, генеральними планами населених пунктів, детальними планами території.

Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі.

Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

Поділ, об`єднання земельної ділянки, що перебуває у заставі, здійснюється за згодою землекористувача, заставодержателя. Поділ, об`єднання земельної ділянки, що перебуває у користуванні, здійснюється за згодою землекористувача, заставодержателя. Справжність підпису на такій згоді засвідчується нотаріально.

Земельні ділянки можуть бути об`єднані, якщо вони мають однакове цільове призначення. У разі поділу земельної ділянки, об`єднання земельних ділянок сформовані земельні ділянки зберігають своє цільове призначення.

Винесення в натуру (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування.

У разі встановлення (відновлення) меж земельних ділянок за їх фактичним використанням у зв`язку з неможливістю виявлення дійсних меж, формування нових земельних ділянок не здійснюється, а зміни до відомостей про межі земельних ділянок вносяться до Державного земельного кадастру.

Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

Державна реєстрація прав суборенди, сервітуту, які поширюються на частину земельної ділянки, здійснюється після внесення відомостей про таку частину до Державного земельного кадастру.

Межі суміжних земельних ділянок приватної власності можуть бути змінені їх власниками без формування нових земельних ділянок за технічною документацією із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Земельна ділянка припиняє існування як об`єкт цивільних прав, а її державна реєстрація скасовується в разі:

поділу або об`єднання земельних ділянок;

скасування державної реєстрації земельної ділянки на підставі судового рішення внаслідок визнання незаконною такої державної реєстрації;

якщо речове право на земельну ділянку, зареєстровану в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України «Про Державний земельний кадастр», не було зареєстровано протягом року з вини заявника.

Ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки допускається виключно з одночасним припиненням таким рішенням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо такої земельної ділянки (за наявності таких прав, обтяжень).

Наявність обмежень у використанні земель, у тому числі червоних ліній, в межах земельної ділянки, що формується для обслуговування існуючого об`єкта нерухомості (будівлі, споруди), не перешкоджає її формуванню та визначенню її цільового призначення для потреб, пов`язаних із функціонуванням зазначеного об`єкта з дотриманням встановлених обмежень щодо використання земельної ділянки.

На переконання апеляційного суду, суд першої інстанції в силу приписів частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України та частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» слушно врахував правовий висновок, що міститься у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29 січня 2020 року у справі № 922/2811/18, відповідно до якого ні міська рада, ні її структурні підрозділи не вправі одноособово встановлювати площу земельної ділянки та її нормативну грошову оцінку в інший спосіб, ніж це передбачено земельним законодавством, зокрема статтею 79-1 ЗК, статтею 20 Закону України «Про оцінку земель», у тому числі посилаючись на обмеження дії цих норм закону лише «юридично - значимими діями».

Оцінюючи доводи скаржника у частині того, що видані довідки не є рішеннями суб`єкта владних повноважень, які порушують права та інтереси позивачки, не є індивідуальним актом та носять виключно інформаційний характер, суд апеляційної інстанції вважає їх безпідставними з огляду на таке.

Згідно із приписами частини 3 ЗК нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, втрат лісогосподарського виробництва, економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель тощо.

Підпунктом 271.1.1 статті 271 Податкового кодексу України передбачено, що базою оподаткування земельним податком є нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом.

Таким чином, надання податковому органу відомостей шляхом формування даних про нормативну грошову оцінку земельних ділянок у розмірах, які не відповідають розміру земельної ділянки, що перебуває у фактичному користування ОСОБА_1 , безпосередньо впливає на нарахування контролюючим органом земельного податку, сплата якого покладається на позивачку, а отже впливає на її обов`язки.

Питання дотримання ОСОБА_1 строку звернення до адміністративного суду вирішено ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 31 травня 2021 року у справі і суд апеляційної інстанції погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для залишення позову, що розглядається, без розгляду на підставі приписів статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З рахуванням встановлених судом фактичних обставин справи та наведених правових норм, на переконання апеляційного суду, оспорювані ОСОБА_1 дії Департаменту зазначеним критеріям не відповідають.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Частиною 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

У пункті 110 рішення Європейського суду з прав людини від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» (Vastberga taxi Aktiebolag and Vulic v. Sweden № 36985/97) Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління».

Хоча ця справа стосується податкового спору, на переконання апеляційного суду, у ній закладено один з основних принципів забезпечення вирішення спорів у публічно-правовій сфері, зокрема, між суб`єктом приватного права і суб`єктом владних повноважень, який передбачає, що останній зобов`язаний забезпечити доведення в суді правомірності свого рішення, дії або бездіяльності, оскільки, в протилежному випадку, презюмується, що вони є протиправними.

При цьому апеляційний суд вважає за можливе врахувати позицію Європейського суду з прав людини, яку він висловив у справі «Федорченко та Лозенко проти України» (заява № 387/03, 20 вересня 2012 року, п.53), відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом», тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.

Відповідно до положень пункту 25 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» (Заява № 63566/00) від 18 липня 2006 року, суд зобов`язаний оцінити кожен специфічний, доречний та важливий аргумент, а інакше вони не виконують свої зобов`язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції.

У пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (Заява № 4909/04) від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

У Висновку № 11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Підсумовуючи наведене, на переконання апеляційного суду, доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи фактичних обставин, які б були безпідставно залишені без розгляду судом першої інстанції.

Порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було.

З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, вирішуючи цей публічно-правовий спір, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

Підстав для зміни розподілу судових витрат за наслідками апеляційного перегляду справи у відповідності до вимог частини 6 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України немає.

Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ :

апеляційну скаргу Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 травня 2022 року у справі № 260/3056/20 без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя Т. В. Онишкевич судді Р. П. Сеник Н. М. Судова-Хомюк Постанова у повному обсязі складена 27 лютого 2023 року.