Рішення

від 16.02.2023 по справі 758/3344/17

ПОДІЛЬСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 758/3344/17

Категорія 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 лютого 2023 року Подільський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді - Головчака М. М.,

за участю секретаря судового засідання - Пальчак Р. Р.,

представника позивача - ОСОБА_1 , представника відповідача - ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом заступника Генерального прокурора України до Київської міської ради, ОСОБА_3 , Головного територіального управління юстиції в м. Києві про визнання незаконним і скасування рішень про право власності на земельну ділянку та домоволодіння, визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, визнання відсутнім права власності на земельну ділянку та домоволодіння, -

В С Т А Н О В И В :

У березні 2017 року до Подільського районного суду м. Києва звернувся в інтересах держави заступник Генерального прокурора України з позовом до Київської міської ради, ОСОБА_3 , Головного територіального управління юстиції в м. Києві про визнання незаконним і скасування рішень про право власності на земельну ділянку та домоволодіння, визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, визнання відсутнім права власності на земельну ділянку та домоволодіння.

В обґрунтування позову вказано, що Генеральною прокуратурою України здійснювалось досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42016000000001909 від 25.07.2016 за підозрою ОСОБА_3 у набутті шляхом обману права власності на земельну ділянку площею 0,0458 га, кадастровий № 8000000000:85:346:0015, за адресою: АДРЕСА_1 , що завдало збитків територіальній громаді м. Києва на загальну суму 1 997 827 грн, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України.

За результатами розслідування до Дніпровського районного суду м. Києва для розгляду по суті скеровано обвинувальний акт стосовно ОСОБА_3 , який обвинувачувався у вчиненні вказаного кримінального правопорушення.

У ході досудового розслідування встановлено, що у АДРЕСА_1 , розташована земельна ділянка площею 0,0458 га (кадастровий № 8000000000:85:346:0015), яка до 20.11.2014 Київською міською радою фізичним чи юридичним особам у власність або оренду не передавалась.

У жовтні 2012 року ОСОБА_4 звернувся до Святошинського районного суду м. Києва з позовом про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за договором позики від 05.09.2011 шляхом визнання за ним права власності на 1/4 частину домоволодіння по АДРЕСА_2 , яке складається з житлового будинку під літерою «А» житловою площею 140,5 кв. м, загальною - 197,9 кв. м та господарської будівлі під літерою «Б» загальною площею 51,6 кв. м.

У листопаді 2012 року ОСОБА_3 пред`явив зустрічний позов, у якому просив визнати за ним право власності на зазначене вище домоволодіння.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 15.11.2012 у задоволенні первісного позову відмовлено, зустрічний позов задоволено: визнано за ОСОБА_3 право власності на домоволодіння по АДРЕСА_2 .

У вказаному рішенні суд виходив з того, що у 1969 році бабі ОСОБА_3 - ОСОБА_5 було надано під забудову земельну ділянку по АДРЕСА_1 . Того ж року нею за вказаною адресою збудовано житловий будинок під літерою «Б» житловою площею 140,5 кв. м, загальною - 197,9 кв. м та сарай під літерою «В» загальною площею 51,6 кв. м.

В ході досудового розслідування встановлено, що ОСОБА_3 набув право власності на спірні приміщення шляхом обману, оскільки надав суду недостовірні дані та підроблені документи.

З листа КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 05.10.2016 № 12858(И-2016), вбачається, що спірні приміщення існували ще у 1950 році, за даними інвентаризаційної справи, за адресою: АДРЕСА_1 , остання інвентаризація житлової будівлі флігеля «Б» і контрольної будки під літерою «В» проводилась ще 05.04.1950. Замовником проведення оцінки та інвентаризації була Дирекція Київської міської телефонної мережі.

Також, за даними Державного архіву міста Києва, згідно з журналами реєстрації рішень Ф.Р-17 «Виконавчий комітет Шевченківської (Молотківської) районної ради депутатів трудящих м. Києва» за 1969 рік та покажчиком фондів до Р-6 «Головне архітектурно-планове управління виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів 1946-1985 років» указана земельна ділянка громадянам не відводилась.

Разом з цим, в матеріалах зазначені цивільної справи наявна копія свідоцтва про смерть ОСОБА_5 серії НОМЕР_1 , виданого 03.11.2009 (актовий запис № 19813). Водночас, відповідно до відповіді відділу державної реєстрації смерті Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 26.12.2014 № 4016/01-22-2, актовий запис про смерть від 03.11.2009 № 19813 складено стосовно іншої особи - ОСОБА_6 , про що 03.11.2009 видано свідоцтво серії НОМЕР_2 .

Таким чином, зібраними матеріалами досудового розслідування доведено, що у 1969 році вигаданій бабі ОСОБА_3 - ОСОБА_5 не надавалось право на забудову земельної ділянки по АДРЕСА_1 , вона не могла збудувати житловий будинок під літерою «Б» житловою площею 140,5 кв. м, загальною - 197,9 кв. м та сарай під літерою «В» загальною площею 51,6 кв. м, оскільки станом на 1950 рік ці будівлі були вже побудовані.

ОСОБА_3 не надано жодних доказів про прийняття спадщини після смерті баби - ОСОБА_5 та оформлення права власності на спадкове майно.

Позивач вказує, що ОСОБА_3 раніше не набув права власності на спірне майно на законних підставах, а рішення суду, яким це право підтверджено, винесено на підставі підроблених документів та без залучення до участі у справі дійсного власника - територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради.

Зазначено, що зібраними матеріалами кримінального провадження доведено, що ОСОБА_3 мав на меті незаконне отримання права власності на земельну ділянку в історичному центрі м. Києва шляхом введення в оману суд, надавши підроблені документи щодо виникнення в нього права власності на нерухоме майно внаслідок спадкування за вигаданою ним особою, яка ніколи не була власником спірного майна.

З огляду на зазначене, позивач стверджує, що дійсним власником спірного майна є територіальна громада м. Києва, оскільки Київською міською радою не приймалося рішення про його відчуження та вона не була учасником відповідних судових процесів.

На думку позивача, Київська міська рада вийшла за межі визначених законом повноважень, надавши у приватну власність спірну земельну ділянку ОСОБА_3 , оскільки він не є фактичним власником будівель, розміщених на цій земельній ділянці, а тому не мав права на отримання землі для їх обслуговування.

Таким чином, здійснення Київською міською радою права власності, зокрема розпорядження спірною земельною ділянкою, не у спосіб та не в межах повноважень, передбачених законом, не може вважатись вираженням волі територіальної громади міста.

Оскільки Київська міська рада як орган, що представляє інтереси територіальної громади м. Києва, допустила порушення закону та вийшла за межі своїх повноважень, надавши спірну земельну ділянку у власність ОСОБА_3 , такий позов пред`являється прокурором в інтересах держави.

Враховуючи порушення прав територіальної громади міста Києва, заступник Генерального прокурора України звернувся до суду з даним позовом, в якому просив:

1) визнати відсутнім у ОСОБА_3 права власності на домоволодіння у АДРЕСА_1 , житловою площею 140,5 кв.м., загальною - 197,9 кв.м. та сарай під літерою «В»;

2) скасувати рішення управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 23.04.2013 № 1875717 про державну реєстрації права власності ОСОБА_3 на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 ;

3) визнати незаконним та скасувати рішення Київської міської ради від 20.11.2014 № 432/432 «Про приватизацію земельної ділянки громадянину ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 »;

4) визнати недійсним свідоцтво про право власності на земельну ділянку площею 0,0458 га, кадастровий № 8000000000:85:346:0015, за адресою: АДРЕСА_1 від 16.01.2015 № 32328172, видане ОСОБА_3 реєстраційною службою Головного управління юстиції у м. Києві;

5) скасувати рішення управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 16.01.2015 № 18674059 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0458 га, кадастровий № 8000000000:85:346:0015 за адресою: АДРЕСА_1 ;

6) визнати відсутнім у ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку площею 0,0458 га, кадастровий № 8000000000:85:346:0015, за адресою: АДРЕСА_1 ;

7) стягнути солідарно з відповідачів на користь позивача судові витрати.

Ухвалою суду від 13 березня 2017 року позовну заяву було залишено без руху та надано позивачу строк чотири дні для усунення недоліків.

Ухвалою суду від 30 березня 2017 року позовну заяву повернуто позивачу, оскільки недоліки, зазначені в ухвалі судді від 13 березня 2017 року не усунуто, а саме позивачем не надано нову редакцію позовної заяви із зазначенням в чиїх інтересах заступник Генерального прокурора звертається до суду за захистом порушених прав та інтересів і наявність підстав для здійснення представництва.

Ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва апеляційну скаргу прокурора задоволено, ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 30 березня 2017 року скасовано та передано справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою суду від 27 червня 2017 року провадження у справі відкрито та призначено судове засідання.

15 серпня 2017 року на адресу суду надійшли заперечення відповідача Головного територіального управління юстиції в м. Києві, в якому вони просили відмовити у задоволенні позовних вимог до них у повному обсязі та вказали, що ними права позивача жодним чином порушені не були, майнові інтереси щодо вказаного у позовній заяві майна відсутні, а тому вважають себе неналежним відповідачем у справі (т. 1 а.с. 166-171).

На підставі розпорядження керівника апарату суду від 01.11.2017 № 2094 та у зв`язку з відставкою судді ОСОБА_7 призначено повторний автоматизований розподіл справи між суддями, в результаті якого головуючим суддею у справі обрано Васильченка В.О.

11 листопада 2017 року на адресу суду надійшли заперечення адвоката Бродської К.О., яка діє в інтересах відповідача ОСОБА_3 , в яких вона вказує, що вважає позовні вимоги заступника Генерального прокурора України незаконними та необґрунтованими (т. 1 а.с. 199-207).

Стверджує, що право власності ОСОБА_3 на домоволодіння у АДРЕСА_1 набуто законно та правомірно на підставі рішення Святошинського районного суду м. Києва у справі № 2608/17312/12 від 15.11.2012, яке жодним судовим рішенням не скасовано та набрало законної сили.

Щодо ухвалення рішення суду, яким ОСОБА_3 набув право власності на домоволодіння, без залучення до участі у справі дійсного власника - територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради, вказує, що територіальна громада м. Києва в особі Київської міської ради не була та не може вважатися стороною цивільної справи за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_3 . До того ж, Позивачем не надано жодного доказу належності права власності на спірне домоволодіння саме територіальній громаді м. Києва.

Вказує, що рішення Київської міської ради від 20.11.2014 не має жодного відношення до земель державної власності і, відповідно, не може порушувати прав та інтересів держави у галузі земельних відносин, та з іншого боку, воно прийнято у спосіб та в межах повноважень відповідного органу місцевого самоврядування.

У позовній заяві заступника Генерального прокурора України на думку відповідача інтерес держави як такий відсутній оскільки в результаті задоволення цього позову держава не одержить жодного конкретного матеріального чи нематеріального блага. Крім того, Позивачем не зазначене належне доказове та нормативно-правове обґрунтування, з якого вбачається, що рішенням Київської міської ради від 20.11.2014 № 432/432 протиправно припинено саме право держави нa земельну ділянку, кадастровий № 8000000000:85:346:0015.

Разом з цим, представником заявлено вимогу про застосування строку позовної давності, оскільки у даній цивільній справі заступником Генерального прокурора України позов пред`явлено фактично в інтересах територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради, якій могло та мало бути відомо про набуття ОСОБА_3 права власності на домоволодіння по АДРЕСА_1 з дати держаної реєстрації права власності на вказане домоволодіння.

21 квітня 2020 року на адресу суду надійшла відповідь на заперечення (т. 1 а.с.217-225), в якому вказано, що подані представником відповідача ОСОБА_3 заперечення проти позовної заяви є необґрунтованими, оскільки ОСОБА_3 раніше не набув права власності на спірне майно на законних підставах, а рішення суду, яким це право підтверджено, винесено на підставі підроблених документів, стосується лише штучно створеного спору між фізичними особами та не має ніякого значення для Київської міськради, яка не брала участі в цій справі.

Таким чином, на наявність права комунальної власності на спірне майно не впливає та обставина, що право власності на нього визнано судовим рішенням, оскільки дійсний власник не був учасником відповідного судового процесу. Окрім того, у межах цього судового процесу не відбулося примусового вилучення майна у власника із подальшим продажем у порядку виконання судового рішення, а також не ухвалювалися рішення про припинення права власності на підставі ст. 346 ЦК України.

Викладені обставини представником ОСОБА_3 у запереченнях не спростовуються та не піддається сумніву те, що факти є достовірними, а їх доводи базуються виключно на процесуальних питаннях чинності судового рішення від 15.11.2012 у справі № 2608/17312/12.

Щодо відсутності підстав для звернення прокурора з позовом у цій справі, позивач вказує, що Київська міська рада є органом місцевого самоврядування, що представляє спільні інтереси територіальної громади м. Києва, здійснює відповідно до закону, від імені та в інтересах вказаної територіальної громади правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, землями в межах міста.

Київською міською радою як представницьким органом, на який покладено вказані повноваження, у цьому випадку порушено встановлений загальнодержавний порядок безоплатної передачі спірної земельної ділянки, оскільки ОСОБА_3 не є фактичним власником будівель, розміщених на цій землі, а тому не мав права на її отримання для їх обслуговування.

Враховуючи, що у даній справі Київська міська рада як орган, що представляє інтереси територіальної громади м. Києва, допустила порушення закону і вийшла за межі своїх повноважень, надавши спірну земельну ділянку у власність ОСОБА_3 , та зважаючи на приписи ст. 14 Конституції України, оскільки відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, прокурор у вказаній справі є самостійним позивачем.

Також зазначають, що іншого механізму захисту прав територіальної громади від неправомірних дій її представницького органу немає.

Таким чином, звертаючись до суду з цим позовом в інтересах держави, на захист територіальної громади м. Києва на підставі ст. 45 ЦПІК України, прокурор виконав вимоги ч. 2 цієї статті, обґрунтував необхідність такого звернення з позовом, зазначивши, у чому полягає порушення інтересів держави і територіальної громади, необхідність їх захисту.

Щодо доводів представника відповідача про пропущення прокурором строку позовної давності, вказують що вони є такими, що не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, оскільки Генеральна прокуратура України про факт надання ОСОБА_3 недостовірних документів при розгляді Святошинським районним судом м. Києва справи № 2608/17312/12, а також незаконного вибуття спірної земельної ділянки довідалася після ознайомлення із результатами досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42016000000001909 від 25.07.2016, а тому строк на звернення до суду не пропущено.

12 лютого 2021 року представником відповідача ОСОБА_3 подано клопотання про залишення позовної заяви без розгляду на підставі п. 2 ч. 1 ст. 257 ЦПК України, яке ухвалою суду від 18 березня 2021 року залишено без задоволення.

Розпорядженням керівника апарату суду від 14 травня 2021 року № 2093, на підставі рішення Вищої ради правосуддя №798/0/15-21 від 08 квітня 2021 року «Про звільнення судді ОСОБА_9 з посади судді Подільського районного суду м. Києва у зв`язку з поданням заяви про відставку», справу передано на повторний автоматизований розподіл справи між суддями, відповідно до якого головуючим суддею у справі обрано Головчака М.М.

Ухвалою суду від 18 травня 2021 року справу прийнято до провадження за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

11 жовтня 2021 року на адресу суду надійшли письмові пояснення представника відповідача Київської міської ради, в якому вони вказують, що рішення від 20.11.2014 № 432/432 «Про приватизацію земельної ділянки громадянину ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 » прийняте з урахуванням норм чинного законодавства, а вказані у позовній заяві обставини на час прийняття оскаржуваного рішення Київській міській раді відомі не були.

Ухвалою суду від 21 липня 2022 року підготовче провадження у справі закрито та призначено справу до судового розгляду по суті.

26 вересня 2022 року прокурором у справі направлено на адресу суду копію вироку у справі №755/12271/16-к за результатом розгляду кримінального провадження по обвинуваченню ОСОБА_3 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 190, ч. 4 ст. 358 КК України.

У судовому засіданні представник позивача прокурор Голуб Є.В. позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_3 адвокат Бродська К.О. заперечувала щодо задоволення позову.

Представник відповідача Київської міської ради у судовому засіданні повідомив, що оскаржуване рішення від 20.11.2014 № 432/432 «Про приватизацію земельної ділянки громадянину ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 » ухвалене відповідно до норм чинного законодавства, а тому підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Представник відповідача Головного територіального управління юстиції в м. Києві у судове засідання не з`явився, подав до суду клопотання про розгляд справи за їх відсутності (т. 1 а.с. 235).

Суд, вивчивши матеріали справи, встановивши обставини справи та перевіривши їх доказами, яким надана оцінка в їх сукупності, заслухавши думку сторін, дійшов до наступних висновків.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 5 ЦПК України визначено, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Стаття 263 ЦПК України регламентує, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено, що на підставі рішення управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 23.04.2013 № 1875717, за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 116).

Підставою для вказаної державної реєстрації є рішення Святошинського районного суду м. Києва від 15 листопада 2012 року у справі № 2608/17312/12 за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_3 про визнання права власності на 1/4 частки домоволодіння та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_8 про визнання права власності, яким первісні позовні вимоги залишені без задоволення, зустрічні позовні вимоги задоволені, визнано за ОСОБА_3 право власності на домоволодіння по АДРЕСА_2 , яке складається з житлового будинку під літерою «А» житловою площею 140,5 кв. м, загальною - 197,9 кв. м та сараю під літерою «Б» загальною площею 51,6 кв. м.

Свої зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 обґрунтував тим, що у даному домоволодінні нібито проживала його померла бабуся ОСОБА_5 , яка у 1969 році збудувала будинок на земельній ділянці, наданій їй рішенням Молотовської районної ради м. Києва для забудови. На підтвердження факту смерті зазначеної особи у якості додатків вказано, а адвокатом у судовому засіданні подано, підроблене невстановленими особами свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 від 03.11.2009 року (т. 1 а.с. 106-109).

При цьому, як вбачається з листа Відділу реєстрації смерті у м. Києві від 26.12.2014 №4016/01-22-2, реєстрація смерті ОСОБА_5 не проводилася, актовий запис про смерть № 19813 від 03.11.2009 складений про смерть іншої особи - ОСОБА_10 , про що видано свідоцтво про смерть НОМЕР_3 від 03.11.2009 (т. 1 а.с. 128).

Крім цього, у своїй зустрічній заяві ОСОБА_3 вказував, що нібито постійно проживає та користується будинком за вищевказаною адресою, ним було проведена реконструкцію приміщення, заміну покрівлі, фасаду, електрики, каналізації та системи водопостачання,

У той час коли, як вбачається з висновку експерта Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України № 19/12-3/69 від 19.07.2016, будинок, розташований на земельній ділянці кадастровий № 8000000000:85:346:0015 непридатний для проживання, перебуває в зруйнованому стані, оскільки елементи будівлі знаходяться у зруйнованому стані, будь-які будівельні або ремонтні роботи для поліпшення будинку не проводились, інженерне обладнання (електро-газопостачання, системи опалення, водопроводу та каналізації) - відсутні (т. 1 а.с. 86-105).

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 20.02.2013 роз`яснено, що домоволодіння по АДРЕСА_1 , у тексті рішення цього суду від 15.11.2012 слід вважати як «домоволодіння по АДРЕСА_1 , житловою площею 140,5 кв. м, загальною площею 197,9 кв. м та сарай під літерою «В» загальною площею 51,6 кв. м».

Рішенням Київської міської ради від 20.11.2014 № 432/432 «Про приватизацію земельної ділянки громадянину ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 » передано ОСОБА_3 у приватну власність земельну ділянку площею 0,0458 га, кадастровий № 8000000000:85:346:0015, із земель комунальної власності територіальної громади м. Києва для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 (категорія земель - землі житлової та громадської забудови) (т. 1 а.с. 77-78).

Рішенням управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 16.01.2015 № 18674059 проведено державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0458 га, кадастровий № 8000000000:85:346:0015 за адресою: АДРЕСА_1 .

Генеральною прокуратурою України здійснювалось досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42016000000001909 від 25.07.2016 за підозрою ОСОБА_3 у набутті шляхом обману права власності на земельну ділянку площею 0,0458 га, кадастровий № 8000000000:85:346:0015, за адресою: АДРЕСА_1 , що завдало збитків територіальній громаді м. Києва на загальну суму 1 997 827 грн, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України.

У ході досудового розслідування встановлено, що у АДРЕСА_1 , розташована земельна ділянка площею 0,0458 га (кадастровий № 8000000000:85:346:0015), яка до 20.11.2014 Київською міською радою фізичним чи юридичним особам у власність або оренду не передавалась.

Вироком Дніпровського районного суду міста Києва від 23.06.2018 року ОСОБА_3 визнано невинуватим у пред`явленому йому обвинуваченні у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, та виправдано його у зв`язку з не доведенням, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 13.03.2019 року апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні задоволено, вирок Дніпровського районного суду міста Києва від 23.06.2018 скасовано та призначено новий розгляд в суді першої інстанції у зв`язку із істотним порушенням норм процесуального права та засад кримінального провадження, визначених у ст. ст. 20-22 КПК України, а саме суд першої інстанції не забезпечив права потерпілого - Київської міської ради на доступ до правосуддя, не створив необхідних умов для використання інших прав, наданих їй як стороні процесу, і не забезпечив рівності прав сторін у судовому розгляді, чим порушив засади кримінального провадження.

Під час нового розгляду кримінального провадження, колегія суддів, враховуючи правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 23 вересня 2019 року у справі № 728/2724/16-к, від 25 серпня 2021 року у справі № 668/14933/15-к, дійшла до висновку, що при новому розгляді кримінального провадження, суд першої інстанції, виходячи з вимог ч. 2 ст. 416, ст. 421 КПК України, позбавлений можливості ухвалити обвинувальний вирок відносно обвинуваченого ОСОБА_3 за ч. 4 ст. 190 КК України.

У той же час, колегія суддів, допитавши обвинуваченого, представника потерпілого, свідків, дослідивши матеріали кримінального провадження, прийшла до висновку, що винуватість ОСОБА_3 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 358 КК України, а саме у використанні завідомо підробленого документу, при обставинах, викладених у вироку, доведена повністю (т. 2 а.с. 108-131).

Суд критично поставився до показань обвинуваченого про його непричетність до подання судді Святошинського районного суду м. Києва підробленого документу, вважав їх такими, що направлені на ухилення від кримінальної відповідальності, оскільки вони суперечать іншим доказам у кримінальному провадженні, не логічні і не послідовні, зважаючи на те, що 08.11.2012 року подано до Святошинського районного суду зустрічну позовну заяву про визнання права власності, яка підписана згідно висновку експерта Кірпенком В.О., до якої додано підроблений документ у вигляді висновку №0340 від 29.10.2012 року експертного будівельно-технічного дослідження Київської незалежної судово, та зважаючи на його досвід роботи в Головному управлінні земельних ресурсів (Департаменті земельних ресурсів).

22 червня 2022 року колегією суддів Дніпровського районного суду м. Києва ухвалила вирок, яким ОСОБА_3 визнано невинуватим у пред`явленому йому обвинуваченні у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України та виправдано його у зв`язку з не доведенням, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. На підставі ст. 49 КК України ОСОБА_3 звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 358 КК України, у зв`язку із закінченням строків давності, а кримінальне провадження відносно нього за ч. 4 ст. 358 КК України, закрито.

Отже, ОСОБА_3 не набув права власності на спірне майно на законних підставах, а рішення суду, яким це право підтверджено, винесено на підставі підроблених документів, стосується лише штучно створеного спору між фізичними особами та не має ніякого значення для Київської міськради, яка не брала участі в цій справі.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права, чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи є ефективнимобраний позивачем спосіб захисту порушеного права та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Основними засадами судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).

Предметом доказування під час судового розгляду є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення(частина друга статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).

За статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 6 ст. 82 ЦПК України визначено, що вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

У постанові Верховного Суду від 02 червня 2022 року у справі № 522/26382/15 колегія суддів наголосила, що виконуючи завдання цивільного судочинства, окрім основних принципів: справедливості, добросовісності та розумності, суд керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності в такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначено, що: «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».

Положенням статті 41 Конституції України передбачено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 02 лютого 2021 року в справі № 909/1286/19 вказано, що «згідно зі статтею 328 цього Кодексу право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Отже зазначена норма встановлює презумпцію правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття».

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 набув право власності на спірні приміщення шляхом обману, оскільки надав суду недостовірні дані та підроблені документи.

З листа КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 05.10.2016 № 12858(И-2016), вбачається, що спірні приміщення існували ще у 1950 році, за даними інвентаризаційної справи, за адресою: АДРЕСА_1 , остання інвентаризація житлової будівлі флігеля «Б» і контрольної будки під літерою «В» проводилась ще 05.04.1950. Замовником проведення оцінки та інвентаризації була Дирекція Київської міської телефонної мережі.

Також, за даними Державного архіву міста Києва, згідно з журналами реєстрації рішень Ф.Р-17 «Виконавчий комітет Шевченківської (Молотківської) районної ради депутатів трудящих м. Києва» за 1969 рік та покажчиком фондів до Р-6 «Головне архітектурно-планове управління виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів 1946-1985 років» указана земельна ділянка громадянам не відводилась.

Разом з цим, в матеріалах зазначені цивільної справи наявна копія свідоцтва про смерть ОСОБА_5 серії НОМЕР_1 , виданого 03.11.2009 (актовий запис № 19813). Водночас, відповідно до відповіді відділу державної реєстрації смерті Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 26.12.2014 № 4016/01-22-2, актовий запис про смерть від 03.11.2009 № 19813 складено стосовно іншої особи - ОСОБА_6 , про що 03.11.2009 видано свідоцтво серії НОМЕР_2 .

Таким чином, зібраними матеріалами досудового розслідування доведено, що у 1969 році вигаданій бабі ОСОБА_3 - ОСОБА_5 не надавалось право на забудову земельної ділянки по АДРЕСА_1 , вона не могла збудувати житловий будинок під літерою «Б» житловою площею 140,5 кв. м, загальною - 197,9 кв. м та сарай під літерою «В» загальною площею 51,6 кв. м, оскільки станом на 1950 рік ці будівлі були вже побудовані.

ОСОБА_3 не надано жодних доказів про прийняття спадщини після смерті баби - ОСОБА_5 та оформлення права власності на спадкове майно.

Як зазначено у ст. ст. 317, 319 ЦК України, саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Ураховуючи наведене, відповідно до вимог ст.ст. 317, 319, 330, 387, 388 ЦК України право власності на майно, яке було відчужене поза межами волі власника, не набувається, у тому числі добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняться із втратою ним цього майна.

Таким чином, на наявність права комунальної власності на спірне майно не впливає та обставина, що право власності на нього визнано судовим рішенням, оскільки дійсний власник не був учасником відповідного судового процесу. Окрім того, в межах цього судового процесу не відбулося примусове вилучення майна у дійсного власника із подальшим продажем у порядку виконання судового рішення, а також не ухвалювались рішення про припинення права власності на підставі ст. 346 ЦК України.

Така правова позиція викладена Верховним Судом України у постановах від 02.11.2016 у справі № 6-2457цс16, від 26.10.2016 у справі № 6-1625цс16, від 30.03.2016 у справі № 6-1851цс15, від 16.09.2015 у справі № 6-1203цс15 та від 11.02.2015 у праві № 6-1цс15.

Враховуючи те, що ОСОБА_3 незаконно набуто право власності на спірне майно, відсутні законні підстави для прийняття державними реєстраторами рішення щодо внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про реєстрацію за відповідачем права власності на спірне майно, а отже, підлягає скасуванню рішення управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 23.04.2013 № 1875717 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 .

Статтею 122 ЗК України передбачено, що вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, ЗК України та іншими законами України, що регулюють земельні відносини. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 265/5516/17 (провадження № 61-9307св19).

Відповідно до положень статей 13, 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Статтями 2, 19 Закону України «Про охорону земель» визначено, що об`єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України.

Правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у даних спірних правовідносинах с Київська міська рада.

При цьому ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Територіальна громада міста Києва як власник спірних земельних ділянок делегує Київській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом. Тобто воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та її інтересам.

Відповідно до ст. 40 ЗК України громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або ї частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Водночас Київська міська рада вийшла за межі визначених законом повноважень, надавши у приватну власність спірну земельну ділянку ОСОБА_3 , оскільки він не є фактичним власником будівель, розміщених на цій земельній ділянці, а тому не мав права на отримання землі для їх обслуговування.

Таким чином, здійснення Київською міською радою права власності, зокрема розпорядження спірною земельною ділянкою, не у спосіб та не в межах повноважень, передбачених законом, не може вважатись вираженням волі територіальної громади міста.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду України від 02.11.2016 у справі № 6-2161 цс16 та Вищого господарського суду України від 26.04.2016 у справі № 916/2129/15.

Враховуючи викладене, рішення Київської міської ради від 20.11.2014 № 432/432 «Про приватизацію земельної ділянки громадянину ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 » с незаконним та підлягає скасуванню.

Оскільки ОСОБА_3 незаконно набуто право власності на спірну земельну ділянку, відсутні законні підстави для прийняття державними реєстраторами рішення щодо внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про реєстрацію за відповідачем права власності на спірну земельну ділянку, а отже, підлягає скасуванню свідоцтво та рішення управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві про право власності на земельну ділянку площе 0,0458 га, кадастровий № 8000000000:85:346:0015, за адресою: АДРЕСА_1 від 16.01.2015 № 32328172, видане ОСОБА_3 .

Частиною першою статті 11 ЦК України встановлено, що цивільні права та обв`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Частиною другою цієї ж статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків можуть бути як правочини (пункт 1), так і інші юридичні факти (пункт 4).

Частиною першою статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частин першої - п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом частини другої статті 16, частини першої статті 215 ЦК України одним із способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема у зв`язку з невідповідністю змісту правочину цьому Кодексу та іншим актам цивільного законодавства.

Правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок визначено статтею 228 ЦК України.

Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

Правочинами, що порушують публічний порядок є такі, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права, тощо.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін.

Оскільки в результаті дій ОСОБА_3 за ним зареєстровано право власності на земельну ділянку, яка належить до земель комунальної власності, то такі його дії спрямовані на незаконне заволодіння земельною ділянкою, яка належить територіальній громаді міста Києва, що по суті своїй є правочином, який порушує публічний порядок.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування (постанова Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 204/3503/19).

Статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом супроводжується внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Власником спірної земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:85:346:0015, за адресою: АДРЕСА_1 є ОСОБА_3 , що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 02.03.2017 року № 81601822 (т. 1 а.с.119-124).

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21) звертала увагу на те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права (див. постанови від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 (пункт 55) та від 7 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 (пункт 6.31)).

За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Загальними засадами державної реєстрації прав є, зокрема, гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження.

Обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.

Обраний позивачем спосіб захисту свого права шляхом скасування державної реєстрації є ефективним, а задоволення позову в цій частині забезпечить реальне відновлення порушеного права.

На підставі викладеного обґрунтованими є доводи позовної заяви про наявність правових підстав для скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, (запису про проведену державну реєстрацію права оренди земельної ділянки).

Щодо відсутності підстав для звернення прокурора з позовом у даній справі суд зазначає наступне.

Відповіло до ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого належать відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

У рішенні Конституційного Суду України від 08.04.1999 № 3-рп/99 зазначено, що під представництвом прокуратурою України інтересів держави треба розуміти правовідносини, в яких прокурор, реалізуючи визначені Конституцією України та законами України повноваження, вчиняє в суді процесуальні дії з метою захисту інтересів держави. Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує в позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Враховуючи те, що у даній справі Київська міська рада як орган, що представляє інтереси територіальної громади м. Києва допустила порушення закону і вийшла за межі своїх повноважень, надавши спірну земельну ділянку у власність ОСОБА_3 , а також зважаючи на приписи ст. 14 Конституції України, коли відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, прокурор виступає у справі як самостійний позивач.

Таким чином, звертаючись до суду з цим позовом в інтересах держави, на захист територіальної громади м. Києва на підставі ст. 45 ЦПІК України, прокурор виконав вимоги ч. 2 цієї статті, обґрунтував необхідність такого звернення з позовом, зазначивши, у чому полягає порушення інтересів держави і територіальної громади, необхідність їх захисту.

Аналогічних висновків дійшов Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 27.01.2016 у справі N 6-29930ск15 та Верховний Суд України в постановах від 08.02.2012 у справах № 6-28140вов10 та № 6-31620вов10.

Виходячи з викладеного, обставин та підстав звернення прокурора до суду з даним позовом, суд вважає таке звернення виправданим та таким, що не порушує прав рівності сторін, забезпечених правовою допомогою.

Стосовно доводів представника відповідача про пропуск прокурором позовної давності судом враховано наступне.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Генеральна прокуратура України про факт надання ОСОБА_3 недостовірних документів при розгляді Святошинським районним судом м. Києва справи № 2608/17312/12, а також незаконного вибуття спірної земельної ділянки довідалася після ознайомлення із результатами досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42016000000001909 від 25.07.2016, а тому строк на звернення до суду не пропущено.

При цьому слід звернути увагу на те, що Київська міська рада як орган, що представляє інтереси територіальної громади м. Києва, допустила порушення закону та вийшла за межі своїх повноважень, надавши спірну земельну ділянку у власність ОСОБА_3 , тому такий позов пред`явлено саме прокурором в інтересах держави.

У зв`язку з чим неправильним є посилання представника відповідача на ту обставину, що Київській міській раді могло та мало бути відомо про набуття ОСОБА_3 права власності на нерухоме майно з моменту його державної реєстрації, тобто з 23 квітня 2013 року.

Щодо позовних вимог до Головного територіального управління юстиції в м. Києві суд зазначає наступне.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року в справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18) зроблено висновок, що «визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц). Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача (частина перша статті 33 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). За змістом висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у пункті 36 постанови від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно має розглядатися як спір, що пов`язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно. Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18) зроблено висновок, що «спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано».

Зміст і характер правовідносин між учасниками справи підтверджують, що спір у позивача виник саме з ОСОБА_3 та Київською міською радою щодо права власності на домоволодіння й земельну ділянку та правомірності їх дій щодо реєстрації за ОСОБА_3 такого права.

За таких обставин, у задоволенні позову в частині вимог до Головного територіального управління юстиції в м. Києві необхідно відмовити.

Позовні вимоги, про визнання відсутнім у ОСОБА_3 права власності на домоволодіння та земельної ділянки, до задоволення не підлягають оскільки дані вимоги не ґрунтуються на вимогах закону. Обставини, щодо відсутності права власності встановлюються в судовому засіданні під час розгляду цивільної справи на підставі досліджених доказів, і у разі встановлення є підставами для скасування рішення про державну реєстрацію права власності.

На основі повно та всебічно з`ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд дійшов висновку, що позовні вимоги щодо скасування рішення управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 23.04.2013 № 1875717 про державну реєстрації права власності ОСОБА_3 на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 ; визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 20.11.2014 № 432/432 «Про приватизацію земельної ділянки громадянину ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 »; визнання недійсним свідоцтво про право власності на земельну ділянку площею 0,0458 га, кадастровий № 8000000000:85:346:0015, за адресою: АДРЕСА_1 від 16.01.2015 № 32328172, видане ОСОБА_3 реєстраційною службою Головного управління юстиції у м. Києві; скасування рішення управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 16.01.2015 № 18674059 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0458 га, кадастровий № 8000000000:85:346:0015 за адресою: АДРЕСА_1 , підлягають задоволенню, оскільки є заснованими на законі, обґрунтованими та такими, що знайшли своє підтвердження в ході судового розгляду.

З огляду на викладене, суд вважає, що позов заступника Генерального прокурора підлягає частковому задоволенню.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).

Відповідно до статті 141 ЦПК України стягненню з відповідачів на користь позивача підлягає судовий збір у розмірі 9 600 (дев`ять тисяч шістсот) грн 00 коп.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 13, 14, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 3-5, 11, 202, 203, 215, 216, 236, 256, 257, 328, 377 ЦК України, ст. 80, 83, 116, 122, 211, 212 Земельного кодексу України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», ст. 4, 5, 43, 49, 76-82, 89, 258, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України,

У Х В А Л И В :

Позов заступника Генерального прокурора України до Київської міської ради, ОСОБА_3 , Головного територіального управління юстиції в м. Києві про визнання незаконним і скасування рішень про право власності на земельну ділянку та домоволодіння, визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, визнання відсутнім права власності на земельну ділянку та домоволодіння - задовольнити частково.

Скасувати рішення управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 23.04.2013 № 1875717 про державну реєстрації права власності ОСОБА_3 на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнати незаконним та скасувати рішення Київської міської ради від 20.11.2014 № 432/432 «Про приватизацію земельної ділянки громадянину ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 ».

Визнати недійсним свідоцтво про право власності на земельну ділянку площею 0,0458 га, кадастровий № 8000000000:85:346:0015, за адресою: АДРЕСА_1 від 16.01.2015 № 32328172, видане ОСОБА_3 реєстраційною службою Головного управління юстиції у м. Києві.

Скасувати рішення управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 16.01.2015 № 18674059 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0458 га, кадастровий № 8000000000:85:346:0015 за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути солідарно з відповідачів Київської міської ради та ОСОБА_3 на користь позивача заступника Генерального прокурора України судовий у розмірі 9 600 (дев`ять тисяч шістсот) грн 00 коп.

В іншій частині позовних вимог - залишити без задоволення.

Сторони у справі:

позивач - заступник Генерального прокурора України (вул. Різницька, 13/15, м. Київ, ЄДРПОУ: 00034051);

відповідач - Київська міська рада (вул. Хрещатик, 36, м. Київ, ЄДРПОУ: 22883141);

відповідач - ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 );

відповідач - Головне територіальне управління юстиції в м. Києві (пров. Музейний, 2-Д, м. Київ, ЄДРПОУ: 34691374).

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у ч. 2 ст. 358 ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду виготовлено 23 лютого 2023 року.

Суддя М. М. Головчак