Рішення

від 16.02.2023 по справі 389/2041/21

ЗНАМ’ЯНСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД КІРОВОГРАДСЬКОЇ ОБЛАСТІ

16.02.2023

ЄУН 389/2041/21

Провадження №2/389/448/21

Рішення

іменем України

16 лютого 2023 року Знам`янський міськрайонний суд

Кіровоградської області

у складі: головуючого судді Савельєвої О.В.,

за участю секретаря судового засідання Іванової В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в приміщенні залу суду в місті Знам`янка Кіровоградської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), припинення речового права та витребування майна з чужого незаконного володіння,

з участю: позивачки - ОСОБА_1 , її представника - адвоката Перемот О.Г., відповідача ОСОБА_3 , представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Тупала М.П.,

встановив:

ОСОБА_1 28.07.2021 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати недійсним договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), укладений 05.02.2019 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , припинити відповідне речове право, зареєстроване 05.02.2019 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису №30146440, та зобов`язати ОСОБА_2 повернути їй земельну ділянку з кадастровим номером 3522281500:02:002:0172.

На обґрунтування своїх вимог зазначила, що на підставі рішення Знам`янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 05.02.2021 вона отримала право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3522281500:02:002:0172 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Дмитрівської сільської ради Знам`янського району Кіровоградської області, загальною площею 5,48 га, в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Її право власності 22.03.2021 зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за номером запису 41136535. Однак користуватися вказаною земельною ділянкою вона не має можливості з наступних підстав.

Рішенням Знам`янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 10.12.2018 за відповідачем у даній справі ОСОБА_3 визнано право власності на зазначену вище земельну ділянку з кадастровим номером 3522281500:02:002:0172 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після набрання вказаним судовим рішенням законної сили, 05.02.2019 приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Цариченко Н.В. було складено та посвідчено в реєстрі за №94 договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), підписаний власником ОСОБА_3 та землекористувачем ОСОБА_4 . У п.3 даного договору власник земельної ділянки ОСОБА_3 стверджував, що на момент укладення договору вказана вище земельна ділянка не перебуває під арештом чи забороною, щодо неї не ведуться судові спори, під іпотекою, у податковій заставі вона не перебуває, як внесок до Статутного капіталу (фонду) юридичних осіб не передана, відносно неї не укладено будь-яких договорів з відчуження чи щодо користування з іншими особами, як місцезнаходження юридичної особи вона не використовується, прав щодо цієї земельної ділянки у третіх осіб немає, а також осіб, які б мали право оспорювати чи визнання права власності недійсним (частково або в повному обсязі) на земельну ділянку як в межах, так і за межами України, немає.

Невдовзі, після ухвалення Знам`янським міськрайонним судом рішення від 10.12.2018 про визнання за ОСОБА_3 права власності в порядку спадкування на вказану земельну ділянку, позивачка випадково дізналася про його існування та, будучи єдиною спадкоємицею першої черги після смерті батька ОСОБА_5 , оскаржила це рішення до судів апеляційної та касаційної інстанції. Постановою Верховного Суду від 12.03.2020 рішення Знам`янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 10.12.2018 та постанову Кропивницького апеляційного суду від 24.04.2019 скасовано, а справу передано на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Мотивами скасування зазначених судових рішень стало порушення судами вимог ч.5 ст.12 ЦПК України щодо встановлення складу осіб, які беруть участь у справі, за наявних у справі доказів існування спадкоємців першої черги у померлого ОСОБА_5 . Надалі, під час нового судового розгляду цієї справи, ухвалою Знам`янського міськрайонного суду від 08.05.2020 позовну заяву ОСОБА_3 до Дмитрівської сільської ради Знам`янського району Кіровоградської області про визнання права власності в порядку спадкування на земельну ділянку з кадастровим номером 3522281500:02:002:0172 залишено без розгляду. Реєстрація права власності ОСОБА_3 у Державному реєстрі речових прав на вказану земельну ділянку припинена 11.10.2020.

Позивачка, з посиланням на ст.ст.215, 229, 230 ЦК України, зазначає, що на час укладання вказаного договору емфітевзису ОСОБА_3 помилявся щодо обставини, яка має істотне значення, а саме щодо свого права власності на цю земельну ділянку, що порушує її право на користування належною їй земельною ділянкою, а тому вона вимушена звернутися до суду з даним позовом.

Позивачка та її представник - адвокат Перемот О.Г. в судовому засіданні позовні вимоги підтримали в повному обсязі та просили задовольнити. Позивачка також пояснила, що вона дізналася про те, що ОСОБА_3 став власником земельної ділянки після смерті її батька, майже день в день, коли відповідне судове рішення набрало законної сили. Після того, як право власності на цю земельну ділянку судом було визнано за нею, вона зробила відповідне оголошення в газеті, а потім дізналася про наявність спірного договору емфітевзису. Надалі, вона відправила ОСОБА_6 лист з повідомленням, що вона є власником земельної ділянки, а через деякий час ОСОБА_7 запропонував їй зустрітися. Однак на зустріч приїхав його син, який пропонував за грошову винагороду припинити порушені нею судові процеси, пов`язані з цією земельною ділянкою. Також зазначила, що зі слів ОСОБА_3 їй відомо, що після того, як він вийшов від нотаріуса, у нього забрали всі документи. Паспорт та ідентифікаційний код вони потім поновлювали.

Представник позивачки - адвокат Перемот О.Г. в судовому засіданні також пояснила, що ОСОБА_3 потрапив у складні життєві обставини, і, користуючись його неосвіченістю, рівнем розвитку та низьким рівнем освіти, недобросовісні люди отримали від ОСОБА_3 довіреність і від його імені в судовому порядку визнали за ним право власності на спірну земельну ділянку та одразу відчужили її на користь ОСОБА_2 .

Щодо підстав для визнання недійсним оспорюваного правочину, представник позивачки в судовому засіданні посилалася на наявність обставин, передбачених як ст.229 ЦК України, так і ст.230 ЦК України, вказуючи, що саме ОСОБА_3 обманув ОСОБА_2 , оскільки ОСОБА_3 достеменно було відомо, що спірна земельна ділянка належить не йому, а має належати його племінниці (позивачці у цій справі). Також ОСОБА_3 знав, що тривають судові спори щодо цієї земельної ділянки, однак він все одно підписав у нотаріуса договір емфітевзису. На уточнююче запитання суду представник позивачки вказала, що в даному випадку ОСОБА_3 своїми діями навмисно ввів в оману ОСОБА_2 , а останній помилявся щодо обставин укладення договору емфітевзису на час його вчинення. З даним позовом звернулася саме ОСОБА_1 , оскільки вона є законним власником земельної ділянки.

Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні позов визнав повністю та не заперечував проти його задоволення. Також пояснив, що він не знав, що став власником земельної ділянки після смерті брата. ОСОБА_7 сказав йому, що допоможе оформити право власності на неї, казав, що саме і де підписувати. До суду він жодного разу не ходив, в судових засіданнях участі не приймав, судове рішення про визнання за ним права власності не отримував, до державного реєстратора за реєстрацією права власності не звертався, за те, що пішов до нотаріуса та підписав договір нічого не отримав. Він не усвідомлював, що підписував, договір не читав, нотаріус йому нічого не роз`яснював. Зазначив, що він закінчив 8 класів, більше ніде не навчався, в армії не служив за станом здоров`я. У 2019 році, коли підписував договір, він мав проблеми з алкоголем, до нотаріуса їздив з похмілля. Про те, що власником земельної ділянки стала ОСОБА_1 , ОСОБА_2 він не повідомляв.

Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Тупало М.П. в судовому засіданні позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні. На обґрунтування своїх заперечень вказав, що з позову не зрозумілі підстави звернення до суду, оскільки статті 215, 229 та 230 ЦК України це окремі самостійні вимоги для визнання недійсним правочину і вони є взаємовиключними. Ні наявність обману, ні наявність помилки позивачкою не доведено. Крім того, хоча відповідач ОСОБА_3 і зазначає, що він не був власником земельної ділянки, однак це не відповідає дійсності, оскільки його право власності визнано судовим рішенням, яке набрало законної сили. Тобто, на момент вчинення оспорюваного правочину, порушення законодавства не було. Також такий спосіб захисту як припинення речового права, про що просить позивачка, не передбачений ст.26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що є окремою підставою для відмови у позові.

Адвокат Тупало М.П. також пояснив, що на момент вчинення правочину наявність всіх обмежень для цього перевірялося нотаріусом. ОСОБА_7 особисто не перевіряв існування судових рішень щодо земельної ділянки, однак і ОСОБА_3 також не повідомив про наявність судових спорів та прав третіх осіб на цю земельну ділянку. За укладання спірного договору ОСОБА_3 отримав певну суму, обумовлену договором, за вирахуванням коштів, які були витрачені на надання йому правової допомоги для реалізації права на отримання у власність в порядку спадкування земельної ділянки після смерті брата. Про те, що власником земельної ділянки стала ОСОБА_1 , ОСОБА_6 стало відомо під час судових проваджень.

Допитаний в якості свідка, за його згодою, відповідач ОСОБА_8 суду показав, що він знав, що у його брата є земельна ділянка. Після смерті брата ОСОБА_7 двічі з ним зустрічався та питав за землю, однак конкретно за земельну ділянку вони не розмовляли, ОСОБА_7 лише питав чи може він її продати, на що він відповів, що подумає. Він казав, що ця земельна ділянка належить братові, а не йому, і у брата ще є родичі, однак як їх знайти він не зав, оскільки з ними не спілкувався. Більше жодних розмов з цього приводу не було. Через деякий час ОСОБА_7 приїхав до нього, дав невідомий документ для підпису. Він його не читаючи підписав, що там було написано йому невідомо. Приблизно через тиждень ОСОБА_7 знову приїхав та дав щось на підпис. Після цього вони жодного разу не зустрічалися. Потім він переїхав до м.Знам`янка, де його знайшла племінниця ОСОБА_1 та сказала, що хоче на себе оформити батькову землю. Те, що ця земля оформлена на нього, вона не сказала. До суду він не ходив, відмову від позову не писав. Вважає, що його ввели в оману, те, що він власник земельної ділянки, не знав, документи, які підписував у нотаріуса, не читав, під час вчинення цих дій нічого не розумів, гроші по договору не отримував.

Заслухавши пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши всі обставини та дослідивши надані докази, суд дійшов наступного висновку.

Судом встановлено, що рішенням Знам`янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 10.12.2018 у справі №389/2437/18 (провадження №2/389/749/18) позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано за ОСОБА_3 право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3522281500:02:000:0172 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Дмитрівської сільської ради Знам`янського району Кіровоградської області площею 5,48 га, в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

На підставі зазначеного судового рішення право власності ОСОБА_3 на вказану земельну ділянку зареєстроване 28.01.2019 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за номером запису 30036559.

Надалі, між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 05.02.2019 укладено договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), який посвідчено приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Цариченко Н.В. та зареєстровано в реєстрі за №94, згідно з яким власник ОСОБА_3 надає в користування землекористувачу ОСОБА_6 земельну ділянку площею 5,48 га з кадастровим номером 3522281500:02:000:0172 з метою використання її для сільськогосподарських потреб. Термін користування земельною ділянкою землекористувачем на праві емфітевзису складає 49 років з дати державної реєстрації права емфітевзису.

Згідно з п.3 даного договору власник земельної ділянки ОСОБА_3 стверджував та гарантував, що на момент укладення договору вказана вище земельна ділянка не перебуває під арештом чи забороною, щодо неї не ведуться судові спори, під іпотекою, у податковій заставі вона не перебуває, як внесок до Статутного капіталу (фонду) юридичних осіб не передана, відносно неї не укладено будь-яких договорів з відчуження чи щодо користування з іншими особами, як місцезнаходження юридичної особи вона не використовується, прав щодо цієї земельної ділянки у третіх осіб немає, а також осіб, які б мали право оспорювати чи визнання права власності недійсним (частково або в повному обсязі) на земельну ділянку як в межах, так і за межами України, немає.

Право користування вказаною земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) зареєстроване за ОСОБА_4 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 05.02.2019, номер запису про інше речове право 30146440.

Водночас, ОСОБА_1 (дочка померлого ОСОБА_5 ), яка не брала участі у справі №389/2437/18 (провадження №2/389/749/18), оскаржила рішення Знам`янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 10.12.2018 в апеляційному порядку. Постановою Кропивницького апеляційного суду від 24.04.2019 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення суду від 10.12.2018 без змін.

У червні 2019 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просила вказані вище судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 .

Постановою Верховного Суду від 12.03.2020 рішення Знам`янського міськрайонного суду від 10.12.2018 та постанова Кропивницького апеляційного суду від 24.04.2019 скасовані, а справа передана на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки при ухваленні оскаржуваних судових рішень були порушені права спадкоємця першої черги, дочки спадкодавця - ОСОБА_1 , яку до участі у справі судами залучено не було.

Під час нового судового розгляду цієї справи, ухвалою Знам`янського міськрайонного суду від 08.05.2020 позовну заяву ОСОБА_3 за його заявою залишено без розгляду. Право власності ОСОБА_3 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на земельну ділянку з кадастровим номером 3522281500:02:000:0172 припинено 11.10.2020.

Надалі, рішенням Знам`янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 05.02.2021 у справі №389/1847/20 (провадження №2/389/401/20) за ОСОБА_1 визнано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3522281500:02:002:0172 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 . Право власності ОСОБА_1 на цю земельну ділянку 22.03.2021 зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за номером запису 41136535.

Позивачка у справі порушує питання про визнання недійсним вказаного договору емфітевзису з підстав того, що його укладено відповідачами під впливом обману та внаслідок помилки.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Згідно з ч.1 ст.627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Згідно з ч.3 ст.395 ЦК України право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) є одним із видів речових прав на нерухоме майно.

Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і фізичною особою, юридичною особою (ч.1 ст.407 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст.102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України.

Строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб встановлюється договором і не може перевищувати 50 років (ч.1 ст.408 ЦК України).

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно правочин за своєю природою та законодавчим визначенням є вольовою дією суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети.

Отже, будь-який правочин є вольовою дією, а тому перед тим, як здійснювати оцінку на предмет дійсності чи недійсності, необхідно встановити наявність та вираження волі особи (осіб), які його вчинили.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна з сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з ч.1 ст.229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.

В п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 №9 роз`яснено, що правочин, учинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент учинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним.

Правочини, вчинені внаслідок помилки належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов`язків сторін.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення власника землі, і при цьому, має істотне значення.

Одночасно, позивачка, як підставу визнання договору недійсним, зазначає і ст.230 ЦК України.

Статтею 230 ЦК України встановлено, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч.1 ст.229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

При вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст.230 ЦК України суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем факту обману.

У своїй постанові від 01.08.2018 у справі №445/1011/17 Верховний Суд вказав, що тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

При цьому, особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Пунктом 20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 №9 роз`яснено, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

З огляду на викладене суд зауважує, що конструкція правочину, вчиненого під впливом обману, помилки, побудована за моделлю оспорюваного правочину, тобто в кожному конкретному випадку існує спір щодо формування волевиявлення учасника правочину внаслідок обману чи помилки, і потрібно довести, що обман чи помилка мали місце. Причому наявність таких фактів повинна довести особа, яка діяла під впливом обману чи помилки.

Коло осіб, які можуть звернутися до суду з позовом про визнання правочину недійсним, як вчиненого внаслідок помилки чи обману, статтями 229, 230 ЦК України не обмежується. Разом з тим необхідно зауважити, що уявлення про справжню волю може існувати тільки в особи, яка помилялася, а зовнішньому сприйняттю це може бути взагалі недоступно.

Оспорюючи договір емфітевзису від 05.02.2019 представник позивачки в судовому засіданні зазначила, що під час його укладення ОСОБА_3 своїми діями навмисно ввів в оману ОСОБА_2 , а останній помилявся щодо обставин укладення договору емфітевзису на час його вчинення. З даним позовом звернулася саме ОСОБА_1 , оскільки вона є законним власником земельної ділянки.

Проте, як встановлено судом, позивачка ОСОБА_1 не є учасником оспорюваного правочину, а тому відсутні правові підстави, передбачені ст.ст.229, 230 ЦК України для визнання недійсним договору емфітевзису від 05.02.2019.

Договір емфітевзису належить до категорії оспорюваних правочинів і може бути визнаний недійсним судом лише у разі заявлення відповідної вимоги заінтересованою особою. У даній справі позов про визнання оспорюваного правочину недійсним подано особою, яка не є його стороною, або представником сторони.

Під час застосування ст.ст.229, 230 ЦК України слід враховувати, що правочин може бути визнаний недійсним тільки у випадку, коли обман вчинила одна сторона правочину стосовно другої сторони, а не щодо третьої особи. Так само, наявність обставин, які вказують на помилку, повинна довести особа, яка вчинила правочин. Тому, визнання за ознаками ст.229 або ст.230 ЦК України договору недійсним за позовом особи, яка не є стороною цього договору, суперечило б змісту і цілям названих норм.

Виходячи зі змісту статей 229, 230 ЦК України, в яких врегульовано правовідносини сторін договору, укладеного під впливом обману та помилки, право вимагати визнання його недійсним має сторона, яка діяла під цим впливом. А відтак, вимога позивачки про визнання недійсним правочину, укладеного між відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є неправомірною, тим більше, що самими сторонами за спірним договором він з цих підстав не оспорювався.

Таким чином, тільки особа, яка вчинила правочин під впливом обману чи помилки може ставити під сумнів неправильне формування волі за наявності обману чи помилки та оспорювати на цій підставі вчинений нею правочин.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів,поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

З огляду на викладене та враховуючи, що оспорювати правочин в порядку ст.ст.229, 230 ЦК України може тільки сторона правочину, яка діяла під впливом обману чи помилки, а позивачка не є учасником оспорюваного правочину чи представником відповідної сторони, тому суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову в цій частині.

Оскільки судом відмовлено у задоволенні позовної вимоги про визнання правочину недійсним, відповідно всі інші вимоги є похідними від даної, тому задоволенню також не підлягають.

Разом з тим, суд вважає за необхідне звернути увагу та відхилити доводи представника відповідача ОСОБА_2 , що вимоги про визнання правочину недійсним позивачка пред`явила з декількох підстав, які є взаємовиключними, оскільки у цивільному процесуальному законодавстві діє принцип jura novit curia (суд знає закони), який полягає в тому, що суд знає право; суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus ). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У постанові від 08.06.2021 у справі №662/397/15-ц Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що при вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець посилається саме на норму права, що є значно конкретизованим, а ніж закон. Більш того, виходячи з положень ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах. Тому, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia. Незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Також у постанові від 27.11.2018 у справі №905/1227/17 Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок, що, вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити певні фактичні обставини, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог - зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким положенням законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відтак, у разі пред`явлення вимоги про визнання правочину недійсним з наведенням декількох взаємовиключних підстав, саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з тих фактів, що установлені під час розгляду справи, та визначити, якій правовій нормі не відповідає оспорюваний правочин, тобто яке саме імперативне правило підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до ст.141 ЦПК України та враховуючи, що даним судовим рішенням позивачці відмовлено в позові, тому понесені позивачкою судові витрати необхідно віднести на її рахунок.

Керуючись ст.ст.102-1 ЗК України, ст.ст.11, 15, 202, 203, 215, 229, 230, 395, 407, 627, 638 ЦК України, ст.ст.13, 141,263-265, 273 ЦПК України, суд,

ухвалив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про встановлення права користування земельною ділянкою сільськогосподарських потреб (емфітевзису), припинення речового права та витребування майна з чужого незаконного володіння, відмовити.

Понесені позивачкою судові витрати віднести на її рахунок.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Кропивницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивачка: ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .

Відповідач: ОСОБА_7 , місце проживання: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 .

Відповідач: ОСОБА_3 , місце проживання: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 .

Повний текст рішення суду складено 24.02.2023.

Суддя Знам`янського міськрайонного суду

Кіровоградської області О.В. Савельєва