Постанова

від 01.03.2023 по справі 697/2309/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

01 березня 2023 року

м. Київ

справа № 697/2309/21

провадження № 61-5833св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

позивач- ОСОБА_1

відповідач - Комунальний заклад «Литвинецький ліцей» Бобрицької сіьскої ради Черкаської області

розглянув у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 28 березня 2022 року у складі судді Скирди Б. К.та постанову Черкаського апеляційного суду від 01 червня

2022 року у складі колегії суддів: Бородійчука В. Г., Карпенко О. В.,

Василенко Л. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопада 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Комунального закладу «Литвинецький ліцей» Бобрицької сільської ради Черкаської області (далі - КЗ «Литвинецький ліцей») про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та поновлення позивача на роботі.

Позов мотивований тим, що вона працює в КЗ «Литвинецький ліцей» вчителем англійської мови. У листопаді 2021 року позивачем виявлено грубе порушення його конституційного права на роботу з боку відповідача, яке полягало в тому, що від позивача постійно незаконно вимагали на роботі медичну інформацію щодо вакцинації від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 та обмеження прав працівника щодо повноцінної роботи. Відповідачу було вручено заяву-повідомлення про протиправність його дій з цього приводу. Незважаючи на це, відповідачем 08 листопада 2021 року вручено позивачу наказ № 61-К від 08 листопада 2021 року про відсторонення позивача від роботи з підстав відсутності щеплення від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, який мотивований тим, що оскільки у позивача відсутнє відповідне щеплення, то відповідно до наказу Міністерства охорони здоров`я України відповідач відсторонює позивача від його роботи до часу усунення обставин, що обумовили відсторонення.

Проте ні в трудовому контракті, ні в посадовій інструкції, ні в будь-якому іншому документі, що підписані між позивачем та відповідачем такого зобов`язання з боку позивача немає, так само, як і не передбачено повноваження відповідача на відсторонення позивача з роботи з підстав відсутності вказаного щеплення.

Тому наказ про відсторонення є незаконним та таким, що підлягає скасуванню у зв`язку з порушенням її права на працю, передбаченого статтею 43 Конституції України, статтею 23 Загальної декларації прав людини, статтею 1 Європейської соціальної хартії, статтею 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права.

Наказ про відсторонення мотивований положеннями частиною другою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», який передбачає щеплення саме обов`язковими щепленнями. Цим Законом щеплення від COVID-19 не встановлене як обов`язкове, а тому відсторонення працівника на підставі частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» є незаконним та безпідставним.

Підстави відсторонення передбачені статтею 46 КЗпП України, Законом України «Про правовий режим воєнного стану». Правової можливості відсторонення працівника від роботи з підстав відсутності у нього щеплення від COVID-19 законодавством не передбачено. Дорожньою картою з провадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні 2021-2022 роках встановлено, що вакцинація буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп.

Якщо норма закону чи підзаконного нормативно-правового акту суперечить нормі Конституції України, слід застосовувати Конституцію як норми прямої дії.

З урахування зменшення позовних вимог ОСОБА_1 просила:

визнати незаконним та скасувати наказ відповідача № 61-К від

08 листопада 2021 року про відсторонення позивача від роботи;

зобов`язати відповідача виплатити позивачу невиплачену заробітну плату за фактичний час незаконного відсторонення позивача від роботи.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 28 березня 2022 року, залишеним без змінпостановою Черкаського апеляційного суду від 01 червня 2022 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що під час розгляду справи у спірних правовідносинах суд не вбачав порушення права позивача на працю, визначеного статтею 43 Конституції України, оскільки за позивачем зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений. Обмеження позивача було правомірним та відповідало пріоритету забезпечення безпеки життя і здоров`я людей, зокрема, учасників освітнього процесу.

Судом також не було встановлено підстав для визнання незаконним та скасування наказу відповідача про відсторонення позивача від роботи, оскільки такий наказ прийнятий на підставі діючого законодавства, що регулює трудові відносини. Нормативно-правові акти, які регулюють вказані правовідносини, чинні і в установленому законом порядку не скасовані та не визнані протиправними.

Оскільки суд відмовив у задоволенні позовних вимог позивача про визнання незаконним та скасування наказу відповідача про відсторонення її від роботи, то не підлягає задоволенню також позовна вимога про зобов`язання відповідача виплатити невиплачену заробітну плату за фактичний час незаконного відсторонення від роботи за займаною посадою, оскільки така позовна вимога є похідною.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що за відсутності законодавчо визначеного алгоритму дій, відсторонення працівника від роботи через ухилення чи відмову від обов`язкового профілактичного щеплення допускається за умов: виникнення у працівника обов`язку пройти таке щеплення, про що він має бути проінформований; надання працівникові розумного строку для проходження медичного огляду та отримання щеплення чи документу про протипоказання; документування факту відмови чи ухилення від щеплення. При цьому, відмова від обов`язкового профілактичного щеплення згідно з частиною сьомою статті 12 Закону № 1645-ІІІ повинна бути засвідчена лікарем; видання керівником підприємства, установи, організації наказу про відсторонення працівника від роботи із зазначенням конкретної правової і фактичної підстави (ухилення чи відмова) та строку відсторонення.

Обов`язковість профілактичного щеплення від COVID-19 для працівників закладів освіти введена наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», який набув чинності

08 листопада 2021 року. Отже, лише з цієї дати у позивача виник обов`язок пройти профілактичне щеплення протягом розумного строку.

Суд при ухваленні рішення врахував, що позивач висловила свою категоричну позицію щодо відмови в проходженні профілактичного щеплення, що підтверджується наданою на ім`я директора заявою від 06 листопада 2021 року про відмову від ризикованого медичного втручання, в якій позивач, повідомила про утримання від щеплення від коронавірусної інфекції SARS-CoV-2. Тому дії відповідача в цьому випадку відповідають законодавчо визначеному алгоритму дій, які передбачають відсторонення працівника від роботи.

Будь-яких доказів на підтвердження того, що у позивача є протипоказання до проведення вказаного профілактичного щеплення суду не надано. Судом встановлено, що позивач, яка працює у вчителем англійської мови в шкільному закладі, підлягає обов`язковій вакцинації.

Оскільки ОСОБА_1 відмовилася від обов`язкової вакцинації, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що роботодавець правильно відсторонив її від роботи.

Верховний Суд у своїй постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17 дійшов висновку, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами особи, однак лише тоді, коли таке втручання має об`єктивні підстави, та є виправданим. Крім того, Верховний Суд у своїй постанові від 10 березня

2021 року у справі № 331/5291/19 зазначив, що згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Тобто не освіта, а саме життя, здоров`я і безпека людини визначаються найвищою соціальною цінністю. Отже, вирішуючи питання про співвідношення норм статей 3 та 53 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки життя, здоров`я і безпеки людини над правом на освіту. Інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні забезпечення безпеки життя і здоров`я його громадян. Держава, встановивши правило про те, що без щеплень дитина не може бути допущеною до занять, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я не тільки всіх учнів і працівників школи або дитячого садка, а й захищає таким чином саму дитину, яка не отримала профілактичні щеплення. З огляду на суспільні інтереси, тимчасове відсторонення (до проведення щеплення, отримання позитивного висновку лікарсько-консультативної комісії) дитини від занять не призвело до порушення конституційного права дитини на освіту, яку вона може отримати в інших формах.

З огляду на викладені правові позиції наявні підстави вважати, що втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законодавстві, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети та цілком необхідним у демократичному суспільстві. Інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні забезпечення безпеки життя і здоров`я її громадян. Індивідуальне право працівника відмовитися від щеплення протиставляється загальному праву інших працівників, які зробили щеплення, з метою досягнення загального блага у формі права на охорону здоров`я.

Отже, держава, встановивши правило про те, що працівники які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відстороняються від роботи, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я не тільки всіх вихованців і працівників дитячого садка, а й захищає таким чином самого працівника, який не отримав щеплення.

З урахуванням того, що позивача правомірно відсторонили від роботи, у зазначений період вона не виконувала своїх трудових обов`язків, а тому і немає підстав для стягнення на свою користь заробітної плати за період її відсторонення від роботи. Суд першої інстанції правильно вказав, що вимога про стягнення заробітної плати є похідною від первісної вимоги про визнання незаконним наказу про відсторонення від роботи та його скасування, тому відмовивши в задоволенні первісної вимоги суд правомірно відмовив і в похідних від неї вимогах.

Аргументи учасників справи

У червні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила скасувати судові рішення і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову в повному обсязі, стягнути з відповідача судові витрати.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що судом апеляційної інстанції підтримується позиція, що відсторонення від робити можливе виключно на підставі наказу та постанови КМУ (підзаконний акт) і вже потім норма Закону, в той час наголошує на тому, що таке відсторонення повинно було відбулися виключно у спосіб, який передбачає дотримання певної законної процедури. Обов`язковому медичному щепленню особи передує її медичний огляд перед щепленням, що є обов`язковим. У наказах, які оскаржує позивач, відсутні відомості про те, що починаючи з 08 листопада 2021 року до моменту відсторонення позивач відмовилася або ухилилася від проходження обов`язкового щеплення та якими документами підтверджується факт відмови чи ухилення. Таку підставу для відсторонення позивачки від роботи, як відмова або ухилення від обов`язкового профілактичного щеплення у наказі, що оскаржується, не є підставою для відсторонення, вказано повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 N 48, що містить дату 08листопада 2021 року, на час якої підзаконні нормативно-правові акти щодо обов`язкового щеплення від COVID-19 ще не набрали чинності.

Зі змісту наказу вбачається, що позивача фактично відсторонено від виконання посадових обов`язків на весь час відсутності щеплення проїм COVID-19. Однак згідно з Переліком професій виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року N 2153, який набрав чинності 08 листопада

2021 року, працівник освіти підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, лише на період дії карантину.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

УхвалоюВерховного Суду від 02 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі. У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання постанови Черкаського апеляційного суду від 01 червня 2022 року відмовлено.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах).

Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що відповідно до наказу директора КЗ «Литвинецький ліцей» від 30 серпня 2021 року № 41-К та трудової книжки ОСОБА_1 вона призначена на посаду і працює в КЗ «Литвинецький ліцей» вчителем англійської мови за строковим трудовим договором з 01 вересня 2021 року по 31 травня 2022 року.

19 жовтня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до директора КЗ «Литвинецький ліцей» із заявою, в якій просила дозволити їй продовжити працювати у вказаному навчальному закладі на займаній посаді без прийняття вакцини від COVID-19. Зазначила, що вказане рішення є зваженим і прийняте на підставі детального і всебічного вивчення питань, пов`язаних з вакцинацією, особистого досвіду і цілком відповідає нормам діючого законодавства.

05 листопада 2021 року директором КЗ «Литвинецький ліцей» повідомлено ОСОБА_1 про те, що з 08 листопада 2021 вона буде відсторонена від виконання службових обов`язків при одній з умов: 1) якщо не буде проведено профілактичне щеплення (1 щеплення) проти COVID-19; 2) надано медичний висновок про наявність протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19. Відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили. Підставою для винесення вказаного повідомлення є наказ МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», стаття 46 КЗпП України, частина друга статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частина третя статті 5 Закону України «Про державну службу». Із вказаним повідомленням ОСОБА_1 ознайомлена та зазначила про свою незгоду з повідомленням у зв`язку з порушенням норм чинного законодавства та Конституції України.

06 листопада 2021 року ОСОБА_1 подано заяву-повідомлення директору КЗ «Литвинецький ліцей», в яких вона зазначила, що директором школи в цьому випадку буде порушено право позивача на працю, передбачене статтею 43 Конституції України, а також право на заробітну плату, яка є складовою права на працю відповідно до цієї статті. Крім того, вимога пред`явлення таких даних суперечить статті 39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я».

06 листопада 2021 року ОСОБА_1 подано заяву директору КЗ «Литвинецький ліцей» про відмову від ризикованого медичного втручання, в якій позивач, користуючись правом згідно з статтями 3, 28 Конституції України, статтею 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», статтею 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» повідомила про утримання від щеплення від коронавірусної інфекції SARS-CoV-2.

Згідно з наказом директора КЗ «Литвинецький ліцей» від 08 листопада

2021 року № 61-К, керуючись наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року

№ 2153, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 року за № 1306/36928 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», статтею 46 КЗпП України, частиною другою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частиною третьою статті 5 Закону України «Про державну службу», ОСОБА_1 відсторонено від виконання службових обов`язків без збереження заробітної плати з 08 листопада 2021 року до усунення причин, що обумовили відсторонення. Після усунення обставин, що обумовили відсторонення: проведення профілактичного щеплення проти COVID-19 чи надання медичного висновку про наявність протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19 - ОСОБА_1 буде допущена до роботи. Посадове місце збережено за ОСОБА_1 .

Позиція Верховного Суду

Щодо визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).

Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 21 КЗпП України).

Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України).

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі

№ 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що:

«нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

За змістом Переліку № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо».

Застосування до позивачки передбачених Переліком № 2153 та Законом

№ 1645-ІІІ заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Суди не встановили жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивачки від роботи. Відповідач не стверджував, що, обіймаючи посаду чергової по переїзду, позивачка могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників АТ «Укрзалізниця», учасників дорожнього руху тощо. Її відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, лише тому, що вона працювала в АТ «Укрзалізниця», всі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним). Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивачки.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів. Однак апеляційний суд залишив указані обставини поза увагою та не врахував, що відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивачки тим, що вона, працюючи черговою по переїзду, створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивачку заробітку.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17 дійшов висновку, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами особи, однак лише тоді, коли таке втручання має об`єктивні підстави та є виправданим. Аналогічний висновок зробив Верховний Суд і в постановах від 10 березня

2021 року у справі № 331/5291/19 (провадження № 61-17335св20), від

20 березня 2018 року у справі № 337/3087/17 (провадження № К/9901/283/18), від 08 лютого 2021 року у справі № 630/554/19 (провадження № 61-6307св20).

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що при розгляді подібних справ суди повинні враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об`єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті)».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

при зверненні із позовом ОСОБА_1 посилалася на те, що її відсторонення від роботи з 08 листопада 2021 року без збереження заробітної плати у зв`язку з відсутністю щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 є незаконним та таким, що порушує його право на працю;

суди встановили, що ОСОБА_1 працює на посаді вчителя англійської мови в КЗ «Литвинецький ліцей» за строковим трудовим договором

з 01 вересня 2021 року по 31 травня 2022 року; наказом директора КЗ «Литвинецький ліцей» від 08 листопада 2021 року № 61-К відсторонено

ОСОБА_1 від виконання службових обов`язків без збереження заробітної плати з 08 листопада 2021 року до усунення причин, що обумовили відсторонення;

суди не врахували, що застосування до позивача такого заходу як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, неможливість встановлення позивачу дистанційної/надомної форми організації праці тощо. Суди не встановили жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи. Тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача.

За таких обставин суди зробили помилковий висновок, що порушення права позивача на працю відсутнє, про правомірність і законність відсторонення позивача від роботи, оскільки дії роботодавця в цьому випадку, щонайменше, були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи. Тому позовні вимоги в цій частині належить задовольнити.

Щодо зобов`язання виплатити заробітну плату за фактичний час незаконного відсторонення позивача від роботи

Згідно із частиною першою статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу (частина перша статті 1 Закону України «Про оплату праці»).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі

№ 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) вказано, що «оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством. Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови. У зв`язку із цим у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати».

Якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу. Таким чином, у разі незаконного відсторонення працівника від роботи, він має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18 (провадження № 61-13444св19).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання незаконними та скасування наказів про відсторонення від роботи, суди не вирішували по суті вимог в частині стягнення середнього заробітку, обставин, необхідних для вирішення цього питання, не встановили.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведенимиобставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі

№ 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання незаконними та скасування наказів про відсторонення від роботи скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення позову, в частині відмови у задоволенні позовних вимог про зобов`язання виплатити заробітну плату за фактичний час незаконного відсторонення позивача від роботи скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (див. висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі

№ 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18)).

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 412, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 28 березня 2022 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 01 червня 2022 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до Комунального закладу «Литвинецький ліцей» Бобрицької сільської ради Черкаської області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.

Визнати незаконним та скасувати наказ Комунального закладу «Литвинецький ліцей» Бобрицької сільської ради Черкаської області № 61-К від 08 листопада 2021 про відсторонення ОСОБА_1 .

Рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 28 березня 2022 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 01 червня 2022 рокув частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до Комунального закладу «Литвинецький ліцей» Бобрицької сільської ради Черкаської області про зобов`язання виплатити заробітну плату за фактичний час незаконного відсторонення позивача від роботи скасувати, а справу

№ 697/2309/21 в зазначеній частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 28 березня 2022 року та постанова Черкаського апеляційного суду від 01 червня 2022 року в скасованих частинах втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук