Ухвала

від 09.03.2023 по справі 910/21388/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

09 березня 2023 року

м. Київ

cправа № 910/21388/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Бенедисюка І.М. (головуючий), Малашенкової Т.М., Селіваненка В.П.,

за участю секретаря судового засідання Ковалівської О.М.,

представників учасників справи:

позивача - не з`явився,

відповідача - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго",

на рішення господарського суду міста Києва від 15.09.2022 та

постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.12.2022

за позовом приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго"

до товариства з обмеженою відповідальністю "Оптіма електро девелопмент"

про стягнення 13 137 639,02 грн,

ВСТАНОВИВ:

Приватне акціонерне товариство "Національна енергетична компанія "Укренерго" (далі - ПрАТ "НАК "Укренерго", позивач) звернулося до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Оптіма електро девелопмент" (далі - ТОВ "Оптіма електро девелопмент", відповідач) про стягнення заборгованості, зокрема (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог): 11 557 687,00 грн основного боргу, 385 567,80 грн інфляційних втрат, 173 840,36 грн 3 % річних, 211 505,77 грн пені та 809 038,09 грн штрафу.

Позовні вимоги мотивовані неналежним виконанням відповідачем умов укладеного між сторонами Договору про врегулювання небалансів електричної енергії від 26.02.2021 №1998-01024, зокрема, у частині здійснення своєчасної оплати за електричну енергію для врегулювання небалансів.

Рішенням господарського суду міста Києва від 15.09.2022 (суддя Стасюк С.В.), яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.12.2022 (колегія суддів: Андрієнко В.В., Шапран В.В., Буравльов С.І.) у справі №910/21388/21 позов задоволено частково. Стягнуто з ТОВ "Оптіма електро девелопмент" на користь ПрАТ "НАК "Укренерго" 11 557 687,00 грн заборгованості, 385 567,80 грн інфляційних втрат, 211 505,77 грн пені, 173 840,36 грн 3% річних та 184 929,02 грн судового збору. У іншій частині позову відмовлено.

ПрАТ "НАК "Укренерго" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просило: скасувати рішення господарського суду міста Києва від 15.09.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.12.2022 (зі справи №910/21388/21 у частині: позовних вимог про стягнення 809 038,09 грн штрафу, щодо яких було відмовлено та ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення вимог щодо стягнення штрафу повністю.

Відповідач своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу не скористався.

Касаційна скарга ПрАТ "НАК "Укренерго" подана на підставі пункту 1 частини першої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), з урахуванням вимог пункту 5 частини другої статті 290 ГПК України та пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Так, предметом касаційного перегляду є судові рішення попередніх інстанцій в частині висновків щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення 809 038,09 грн штрафу. Згідно з доводами касаційної скарги ПрАТ "НАК "Укренерго" у частині висновків суду щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог про стягнення 11 557 687,00 грн заборгованості, 385 567,80 грн інфляційних втрат, 211 505,77 грн пені та 173 840,36 грн 3% річних судові рішення попередніх інстанцій жодною із сторін спору не оскаржуються.

Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом у оскаржуваному судовому рішенні.

Разом з тим, дослідивши доводи касаційної скарги, відзиви на касаційну скаргу і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Зокрема позивач, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає про те, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано положення частини другої статті 231 Господарського кодексу України (далі - ГК України) у спірних правовідносинах, зокрема, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 07.07.2022 зі справи №916/1456/21стосовно визначення поняття "зобов`язання".

За твердженням скаржника, у спірних правовідносинах судами попередніх інстанцій не враховано, що фактично зобов`язання відповідача зі сплати грошових коштів є похідними від зобов`язань від надання послуг з врегулювання небалансів. Скаржник вважає, що у розумінні положень Закону України "Про ринок електричної енергії" під поняттям "врегулювання небалансів" розуміється вчинення відповідних дій учасником ринку (СВБ) з врегулювання небалансів електричної енергії, тобто, за юридичним змістом фактично є різновидом господарського зобов`язання - "послугою".

На переконання ПрАТ "НАК "Укренерго", відповідно до положень статті 231 ГК України, у разі якщо порушено господарське зобов`язання, у якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектору економіки, за прострочення понад 30 днів додатково стягується штраф у розмірі 7% вказаної вартості. Відсутність у змісті договору чітко обумовлених сторонами штрафних санкцій, не є перешкодою для їх застосування до сторони, яка порушила умови договору, у розмірах визначених нормами статтею 231 ГК України.

Проаналізувавши висновки, що викладені в постанові Верховного Суду у справі, на яку посилався скаржник, суд касаційної інстанції вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами в справі, що розглядається, враховуючи таке.

Зокрема, за змістом касаційної скарги, доводи скаржника в цій частині ґрунтуються на правовій позиції щодо можливості застосування до спірних правовідносин приписів частини другої статті 231 ГК України у зв`язку зі специфікою правового регулювання розрахунків на балансуючому ринку електричної енергії.

Так, у справі, що переглядається, предметом спору є стягнення заборгованості, пені, 3% річних, "інфляційних втрат" та штрафу за несвоєчасну оплату придбаної балансуючої електричної енергії.

Як свідчить зміст оскаржуваних судових рішень фактично позивач заявляючи вимогу про стягнення з відповідача штрафних санкцій, у тому числі і штрафу в розмірі 809 038,09 грн обґрунтовував їх нарахування саме приписами цієї норми.

Так, відповідно до положень частини другої статті 231 ГК України у разі якщо порушено господарське зобов`язання, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов`язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов`язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення умов зобов`язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг); за порушення строків виконання зобов`язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Аналіз наведеної норми дає підстави для висновку, що застосування до боржника, який порушив господарське зобов`язання, санкції у вигляді штрафу, передбаченого абзацу 3 частини другої статті 231 ГК України, можливо за сукупності таких умов: якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачено договором або законом; якщо порушено господарське зобов`язання, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки; якщо допущено прострочення виконання негрошового зобов`язання, пов`язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу. Подібні за змістом висновки викладено і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі №904/4156/18.

Тобто, передбачені абзацом 3 частини другої статті 231 ГК України штрафні санкції застосовуються за допущене прострочення виконання лише негрошового зобов`язання, пов`язаного з обігом (поставкою) товару, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафних санкцій.

Зміст оскаржуваних судових рішень свідчить, що встановивши порушення відповідачем умов Договору щодо здійснення своєчасних розрахунків за придбану у березні 2021 року балансуючу електроенергію суди, керуючись статтею 625 ЦК України та положеннями пункту 4.2 Договору, суди дійшли висновку про їх обґрунтованість та про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення основного боргу, інфляційних втрат, 3% річних та пені.

Суди також встановили наявність у договорі погодженого сторонами розміру пені за неналежне виконання грошових зобов`язань з оплати отриманої електричної енергії. Водночас самими умовами договору стягнення штрафу у розмірі 7% за порушення відповідачем грошового зобов`язання не передбачено.

Таким чином з огляду на те, що судами попередніх інстанцій встановлено порушення відповідачем грошового зобов`язання, суди і дійшли вірного висновку, що частина друга статті 231 ГК України до спірних правовідносин не підлягає застосуванню.

Поряд з тим у справі №916/1456/21 розглядались вимоги приватного виконавця як конкурсного кредитора про визнання його грошових вимог на суму основної винагороди приватного виконавця в межах справи про банкрутство. Висновки Верховного суду у справі №916/1456/21 стосуються питань: чи є грошовим зобов`язанням в розумінні абзацу п`ятого статті 1 Кодексу України з процедур банкрутства основна винагорода приватного виконавця передбачена статтею 31 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів"; з яким юридичним фактом або сукупністю юридичних фактів пов`язується виникнення грошового зобов`язання у боржника перед приватним виконавцем за основною винагородою та визначення його розміру як грошової вимоги кредитора у справі про банкрутство. Наведене вище виключає подібність правовідносин, як за об`єктом спору так і за змістом цих відносин.

Крім того Верховний Суд зазначає, що висновки у наведеній скаржником постанові та у цій справі також не можуть вважатися подібними через те, що на висновки у вказаній справі скаржник послався, виокремивши їх із контексту судового рішення, не урахувавши викладеної в ньому правової позиції Верховного Суду стосовно спірних правовідносин та предмету спору, в контексті досліджуваних судами у вказаних справах доказів та встановлених фактичних обставин. Також скаржником взагалі не враховано, що у наведеній справі Верховний Суд такі висновки робив відносно виконання грошового зобов`язання.

Колегія суддів звертає увагу на тому, що цитування у касаційній скарзі норм законодавства та посилання на постанову Верховного Суду з цитуванням окремих витягів з їх тексту без будь-якого аргументування і обґрунтування висновків Верховного Суду саме подібності правовідносин із загальним посиланням, що судом попередньої інстанції рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням матеріального права, не є доведеним і переконливим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Поряд з тим у наведеній скаржником справі не досліджувалася специфіка правового регулювання розрахунків на балансуючому ринку електричної енергії та не розглядалося питання застосування положень статті 231 ГК України та, відповідно, не було з таких підстав відмовлено у стягненні штрафу.

У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що спірні правовідносини між сторонами виникли на підставі договору про врегулювання небалансів електричної енергії, який по своїй суті є договором купівлі-продажу, а зобов`язання відповідача за ним мають саме грошовий характер. Висновки суду в цій частині фактично обґрунтовано відсутністю усіх обов`язкових елементів необхідних для застосування даної норми - абзацу 3 частини другої статті 231 ГК України.

Наведені ж у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій та до вільного тлумачення скаржником, як положень статті 231 ГК України так і вільного тлумачення правил щодо розрахунків на балансуючому ринку електричної енергії та, відповідно, можливості їх застосування до зобов`язань грошового характеру за договором про врегулювання небалансів електричної енергії.

Отже, касаційна інстанція встановила, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду на яку посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі №910/21388/21.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ПрАТ "НАК "Укренерго" на рішення господарського суду міста Києва від 15.09.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.12.2022 у справі №910/21388/21.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід`ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.

Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

Верховний Суд, здійснюючи аналіз доводів касаційної скарги у співвідношенні до обраної скаржником підстави касаційного оскарження виходить з того, що останнім не аргументовано і не доводилось у касаційній скарзі того, що суди під час розгляду справи зашкодили самій суті права доступу до суду, та не обґрунтовували наявну необхідність забезпечити сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

Отже, Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватися лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а інші доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго" на рішення господарського суду міста Києва від 15.09.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.12.2022 у справі №910/21388/21.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Бенедисюк

Суддя Т. Малашенкова

Суддя В. Селіваненко