Постанова

від 10.03.2023 по справі 540/232/20

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 березня 2023 року

м. Київ

справа № 540/232/20

касаційне провадження № К/9901/21038/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Гончарової І.А.,

суддів - Ханової Р.Ф., Юрченко В.П.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 20 березня 2020 року (головуючий суддя - Бездрабко О.І.)

та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2020 року (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Єщенко О.В.; судді - Димерлій О.О., Танасогло Т.М.)

у справі № 540/232/20

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі

про скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки),

В С Т А Н О В И В:

У січні 2020 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ; позивач; платник) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (далі - ГУ ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі; відповідач; контролюючий орган), в якому просив скасувати вимогу від 04 листопада 2019 року № Ф-5832-50 про сплату боргу (недоїмки).

Херсонський окружний адміністративний суд рішенням від 20 березня 2020 року відмовив у задоволенні позовних вимог.

П`ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 11 червня 2020 року рішення суду першої інстанції залишив без змін.

ОСОБА_1 звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 20 березня 2020 року, постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2020 року та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права. При цьому звертає увагу на те, що судами не перевірено, чи звертався він до реєстратора про внесення відомостей до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, чи поновлював реєстрацію в контролюючому органі після 2011 року, а також не надано правової оцінки обставинам щодо взяття його на облік як фізичної особи-підприємця відповідачем. Тобто, не з`ясовано, чи був у ОСОБА_1 взагалі статус фізичної особи-підприємця в період нарахування йому сум єдиного внеску. Крім того, позивач зазначає, що в період з 01 квітня 2016 року по 06 березня 2017 року та з 07 березня 2017 року по 26 квітня 2017 року він був найманим працівником у Каховському автотранспортному підприємстві 16506, що підтверджується долученою до матеріалів справи копією трудової книжки.

Верховний Суд ухвалою від 19 жовтня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1

13 листопада 2020 року від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він зазначив, що доводи касаційної скарги не спростовують правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права.

Переглядаючи оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ними норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Судами попередніх інстанцій з`ясовано, що ОСОБА_1 зареєстрований фізичною особою-підприємцем Виконавчим комітетом Каховської міської ради 06 серпня 2003 року, про що вчинено запис № 6404 у журналі обліку реєстраційних справ. На обліку в ГУ ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі позивач перебуває з 04 квітня 2014 року.

Відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 28 січня 2020 року вчинено запис за № 25000060002007960 про припинення підприємницької діяльності платника.

За даними інтегрованої картки за позивачем обліковується заборгованість з єдиного внеску в сумі 26539,26 грн, у тому числі за 2017 рік - 8448,00 грн, за 2018 рік - 9828,72 грн, за 2019 рік - 8262,54 грн.

У зв`язку з цим 04 листопада 2019 року відповідачем сформовано та направлено ОСОБА_1 вимогу № Ф-5832-50 про сплату боргу (недоїмки) в розмірі 26539,26 грн.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що у спірний період позивач був зареєстрований як фізична особа-підприємець, а тому мав дотримуватися правил щодо нарахування та сплати єдиного внеску у встановленому розмірі, навіть якщо доходу від такої діяльності протягом всього періоду не отримував.

На переконання Верховного Суду, наведені висновки судових інстанцій є передчасними з огляду на таке.

Відповідно до статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Згідно з частиною другою статті 50 Цивільного кодексу України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Частиною першою статті 128 Господарського кодексу України визначено, що громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

01 липня 2004 року набрав чинності Закон України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (далі - Закон № 755-IV), яким передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Відповідно до частини першої статті 42 Закону № 755-IV для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб-платників податків та інших обов`язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.

Згідно з пунктом 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону № 755-IV державний реєстратор протягом 2004 - 2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов`язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.

Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом № 755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу фізичної особи-підприємця через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб`єкта підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру - абзац сьомий частини першої статті 1 Закону № 755-IV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію юридичної особи або фізичної особи-підприємця - абзац дев`ятий частини першої статті 1 Закону № 755-IV).

03 березня 2011 року набрав чинності Закон України від 01 липня 2010 року № 2390-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб`єктів господарювання» (далі - Закон № 2390-VI), яким було внесено зміни до Закону № 755-IV.

Пунктами 2 - 4 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI передбачено, що процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.

Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.

Водночас пунктом 8 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI визначено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними.

Таким чином, строк для включення до Єдиного державного реєстру відомостей про фізичних осіб-підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 01 липня 2004 року, визначений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI, закінчився 03 березня 2012 року. При цьому цей строк включення до Єдиного державного реєстру відомостей про фізичних осіб-підприємців, державна реєстрація яких проведена до 01 липня 2004 року, підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного подання останніми реєстраційних карток державному реєстратору.

Натомість відомості про фізичних осіб-підприємців, які самостійно не звернулися із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI, підлягали включенню до Єдиного державного реєстру на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб-підприємців до Єдиного державного реєстру, зобов`язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.

25 квітня 2014 року набрав чинності Закон України від 25 березня 2014 року № 1155-VII «Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців до Єдиного державного реєстру» (далі - Закон № 1155-VII).

Цим Законом пункт 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону № 755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої усі діючі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, відомості про яких не включені до Єдиного державного реєстру, зобов`язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки зобов`язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців і видати їм виписку з Єдиного державного реєстру.

До того ж Законом № 1155-VII виключено пункти 2 - 4 і 7 - 9 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 01 липня 2020 року у справі № 260/81/19, статус фізичної особи-підприємця є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01 липня 2004 року ознак суб`єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.

Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб-підприємців, запроваджені законами № 2390-VI та № 1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу фізичної особи-підприємця, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 01 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов`язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу фізичної особи підприємця шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесенні відмітки до Єдиного державного реєстру про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.

Отже, відсутність офіційного підтвердження в особи статусу фізичної особи-підприємця шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі такої особи у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.

Вимоги частини четвертої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України зобов`язують суд до активної ролі в судовому процесі, в тому числі до офіційного з`ясування всіх обставин справи і у відповідних випадках до витребування тих доказів, яких, на думку суду, не вистачає для належного встановлення обставин у справі, що розглядається.

Утім, суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір, достеменно не перевірили, чи виявиляв позивач намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ним до 01 липня 2004 року, шляхом подання відповідної реєстраційної картки.

Крім того, у постановах від 27 листопада 2019 року у справі № 160/3114/19, від 04 грудня 2019 року у справі № 440/2149/19, від 23 січня 2020 року у справі № 480/4656/18, від 18 березня 2020 року у справі № 140/1777/19, від 02 квітня 2020 року у справі № 140/2475/19, від 27 січня 2022 року у справі № 540/1747/19 Верховний Суд висловлював правову позицію, що необхідними умовами для сплати фізичною особою-підприємцем єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування єдиного соціального внеску. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного соціального внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому за відсутності бази для нарахування єдиного соціального внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

У випадку якщо особа є найманим працівником, така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.

Позивач наголошує, що в період з 01 квітня 2016 року по 06 березня 2017 року та з 07 березня 2017 року по 26 квітня 2017 року він був застрахованою особою та працював у Каховському автотранспортному підприємстві 16506, на підтвердження чого долучив до матеріалів справи копію трудової книжки.

Проте, суди наведені доводи платника проігнорували і не перевірили обставини щодо нарахування та сплати роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску в розмірі не меншому мінімального страхового внеску на місяць.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.

Таким чином, постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суд на підставі встановлених ним обставин та досліджених доказів, з урахуванням принципу офіційного з`ясування всіх обставин у справі, повинен дійти висновку про обґрунтованість/безпідставність позовних вимог із відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 20 березня 2020 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2020 року скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І. А. Гончарова

Судді Р. Ф. Ханова

В. П. Юрченко